Три історії Буданова: психушка для святого, загиблий німецький поліцай, єврейський письменник, який назвався українцем

Буданів одразу народився як місто із магдебурзьким правом, проминувши стадію села. І попри нинішній сільський статус, він залишається найсправжнісіньким галицьким містечком, сповненим духом доброї старої «бабці Австрії» часів ясновельможного цісаря Франца Йосипа. Ми знайшли три неймовірних історії, що відбулися у місті минулого століття.

Домінанти нижньої частини містечка церкви Святого Юрія (2001, УГКЦ) та Покрови Пресвятої Богородиці (1852, ПЦУ)

Усе почалося з того, що 1549 року король Сигизмунд II Август дозволив ротмістру Якубу Будзановському, який увійшов в історію як перший війт Тернополя, перейменувати їхнє село Скоморось на Будзанів, одночасно піднісши його до статусу містечка.

Очевидно, доки тривала бюрократична тяганина, подружжя Будзановських передумало змінювати назву і вирішило поставити місто трішки північніше згаданого села. Скомороше й досі присутнє на мапі.

Польська листівка. Буданів. Замок із костьолом

Аскетичний костел у Буданові

Селом Буданів зробили «совіти» в 1940 р. Тоді «понизили» одразу кілька десятків галицьких міст. Причина проста – навіть у СРСР місто мало певні права, а село ж – ні. Таким чином нова влада спростила собі життя. Втім, до 1959 року він залишався райцентром, аж поки не увійшов до Теребовлянського району.

Більшу частину біографії містечка опустимо. Вона практично нічим не відрізняється від історії середньостатистичного містечка на Тернопільщині – калейдоскопічна зміна дідичів (власників), регулярні візити непроханих степових гостей, пожежі, епідемії тощо. За Хмельниччини Буданів, теж досить традиційно, кілька разів перейшов із рук у руки з усіма відповідними наслідками.

Замкова башта, що вціліла після того, як містечко вирішило не здаватися туркам, і за це його зруйнували та спалили

Адаптований соцреалізм на в'їзді

Перед костелом впадають у вічі дві сакральні фігури, виконані у стилі народного наїву. Подібні статуї перед храмами, що римо-католицькими, що греко-католицькими, ба навіть цілком православними, на Тернопільщині не рідкість. У Буданові ж маємо досить рідкісну багатофігурну композицію, яка має власну назву «Помпейської Божої Матері».

Поруч ще одна цікава фігура – зображення Святої Розалії відлюдниці (як й належить – із черепом). Для України це досить рідкісна свята. Найбільше вона популярна на Сицілії, де є покровителькою свого рідного Палермо.

Сам костел досить аскетичний (ще б пак, адже то перебудований замок), але всередині його колись прикрашав далебі не народний наїв, а роботи самого Пінзеля!

Його знищили, коли у 1950-х роках монастирсько-замковий комплекс вирішили облаштувати під психіатричну лікарню. Це, з одного боку, вберегло пам’ятку від занедбання та повної руйнації, з іншого – лікарняні перебудови досить сильно спотворили архітектурний ансамбль. Адміністрація лікарні, зокрема, розділила перекриттями простір костелу на кілька поверхів. Тоді ж було демонтовано вівтар зі скульптурами. Щодо останніх інформація суперечлива. Одні кажуть, що фігури зникли ще десь у 1960-х, інші стверджують, що їх вдалося сховати вірянам і вже в наш час скульптури таємно вивезли до Польщі.

Вівтар костелу та роботи Пінзеля з буданівського костелу. Фото до 1939 року. Про їхню долю у відкритих джерелах нічого певного немає. Завідувач відділу Тернопільського обласного краєзнавчого музею та авторка книги «Пінзель і Тернопільщина» (2007) Віра Стецько в одному з інтерв’ю (2014) казала, що вона знайшла буданівські фігури Пінзеля в одного з приватних колекціонерів та намагається повернути їх до музею. На превеликий жаль, унаслідок важкої хвороби пані Віра померла 2016 року. Де скульптури – ніхто не знає. Немає навіть їхніх сучасних світлин, а лише зроблені до 1939-го.

Світлина dzierzoniowskiearchiwum.pl

У повоєнні часи, коли комуністи закрили храм та монастир, вдалося заховати дзвони, «які били так гучно, що чутно було аж у Бучачі». Коли на початку 1990-х храм повернули вірянам, їх спробували відкопати, але нічого з того не вийшло. За кілька років потому спробу повторили вже успішно. Як виявилося, першого разу схибили на якийсь метр. Нині під дзвони вже споруджено дзвіницю, а самі вони перебувають на реставрації в Польщі.

В'язень психушки Амфілохій

У стінах колишнього кляштору психіатрична лікарня діє й сьогодні. А от за СРСР подібні заклади виконували ще й функцію в’язниці. Недарма ж лікарню запхали за високі замкові мури. Найвідомішим в’язнем буданівської психушки був схиігумен, по-простому – відлюдник Амфілохій, з 2002 року канонізований УПЦ (МП) як Святий преподобний Амфілохій Почаївський. Він став другим почаївським святим після славетного Св. Йова Почаєвського.

Сьогодні Почаївська лавра цілком заслужено має репутацію не так місця служіння Богу, як форпосту «русского міра» та отруйного кубла неприхованої українофобії. Ще зовсім недавно місцева охорона навіть хизувалася шевронами з двоголовими орлами та імперським триколором.

В'язень буданівської «психушки» Святий преподобний Амфілохій Почаївський вважається одним із православних душпастирів УПА

Зараз атрибутика окупантів схована до «кращих часів», але це нічого не змінює. Тут й досі люблять поговорити про «гріх українства» і що благодать та святість може йти виключно зі столиці держави-агресора. Маю величезну підозру, що преподобного Амфілохія Почаївського, якби він був живим, у сучасній московській Лаврі прокляли би та хутенько виставили би за браму. Таким там тепер не місце. Втім, московські ченці вже виставляли його з Лаври. Мовляв, натовпи людей, які приходили до о. Йосипа за зціленням, порушують спокій обителі. Майбутньому святому довелося оселитися в капличці на монастирському цвинтарі.

Деталі читайте у статті Бандерівська Лавра. Почаїв, нинішня твердиня «русcкого міра», колись служила прихистком для бійців УПА

Отець Йосип (церковне ім'я – Амфілохій) прославився як цілитель. У народі поширені легенди, що він без усілякого рентгену бачив внутрішні пошкодження та переломи, а за одним із переказів, навіть воскресив дівчинку, яку мати запізно привезла до нього на лікування. За свідченнями багатьох ветеранів УПА, о. Йосип неодноразово лікував поранених повстанців та допомагав їм ліками (деталі тут). На відміну від сучасних насельників Почаєва, для яких українці лише другорядна складова «триєдиного російського народу», о. Йосип виступав із державницьких позицій: «Є нація українська, і повинна бути держава українська, – говорив він. – Але ми безсилі, ми не маємо зброї».

Марія Антонюк, яка була повстанською розвідницею та секретаркою «Енея», командувача військової округи «Богун» (УПА-«Північ»), добре знала о. Йосипа. За її спогадами, він постійно молився за патріотів: «Я весь час молюся, – згадувала вона його слова. – І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся».

Коли восени 1962 року Лавра балансувала на межі закриття (через антицерковну кампанію Хрущова), о. Йосип зіграв ключову роль у захисті Троїцького собору на її території. Згідно з планами комуністів, закриття цього храму мало стати першим кроком до знищення усього монастиря.

Ченця, попередньо поголивши та постригши наголо і відібравши хреста та одяг, закрили в палаті для буйних

За кілька днів після сутички під храмом отця Йосипа арештували та запроторили до Буданівської психіатричної лікарні. Норовливого ченця, попередньо поголивши та постригши наголо і відібравши хреста та одяг, закрили в палаті для буйних. У тому помешканні одночасно утримували 40 повністю роздягнених хворих. Крім того, о. Йосипу робили ін’єкції різних психотропних препаратів, що спричиняли сильний біль та призводили до розпухання тіла. В таких нелюдських умовах о. Йосип «гостював» у Буданівському замку кілька років. Зі страшного ув’язнення ченця врятували численні звернення людей до органів влади, а головне, клопотання доньки Сталіна Світлани Алілуєвої, яку він раніше зцілив від душевної хвороби.

Поліцай, котрий загинув, захищаючи євреїв

Якщо піти на цвинтар, то поміж безлічі звичних для Тернопільщини хрестів і скульптур побачите пам’ятник у формі простого обеліска з хрестом, витесаний з місцевого червоного пісковику. Повз такий зазвичай проходиш, не зупиняючись і не придивляючись. Вразив напис, що сповіщає:

«Тут спочиває Степан Дерев’янко … Провідник укр.поліції в Будзанові. Помер після коротких важких мук 22.ХІІ.1941. Покійний загинув геройською смертю на стійці охорони порядку і законів…»

Могила очільника німецької поліції Буданова, який загинув, рятуючи євреїв.

Власне, надгробок керівника поліції, що пережив часи СРСР, уже вражає. Але обставини загибелі – взагалі шокують! Як розповів мій екскурсовод Євген Баран, небіжчик був з ідейних ОУНівців, які на початку пішли до окупаційних органів влади з примарними, як потому виявилося, сподіваннями, що прогнавши більшовиків, німці дозволять відродити Українську державу. Пан Степан пішов у поліцію, щоб служити людям, порядку та закону й аж ніяк не німцям.

На той час єврейська громада становила значну частину населення Буданова: за даними перепису 1936 року, в містечку проживало 5990 жителів, із них – 2080 греко-католиків, 2125 римо-католиків, 1785 євреїв. Під кінець 1941-го, користуючись негативним ставленням німців до євреїв, кримінальники з сусідніх сіл, які збилися в банду, вирішили влаштувати в Буданові погром. Мовляв, пограбуємо "тих жидів", а нам за це нічого не буде, німці ж їх за людей не вважають.

Колишня єврейська вуличка

Інформація про майбутній погром просочилася у містечко, й очільники єврейської громади негайно звернулися до Степана Дерев’янка за захистом. Коли погромники підійшли до містечка, то на в’їзді їх перестрів підрозділ місцевої поліції на чолі з начальником. Зав’язалася сварка, що незабаром переросла в перестрілку, внаслідок якої пан Степан й дістав смертельне поранення…

Коли в кінці 1941 року погромники підійшли до містечка, то на в’їзді їх перестрів підрозділ місцевої поліції на чолі з начальником

Зазвичай територіальну поліцію малюють (і здебільшого цілком заслужено) виключно чорними барвами. Історія про керівника поліційного підрозділу, який склав голову, захищаючи євреїв від погромників, достойна фільму на Netflix.

«Новий цвинтар». Світлина Григорія Аршинова

Про колишню чималу єврейську громаду Буданова нагадують два закинутих цвинтарі. «Новий» (він на горі, одразу за християнським) та «Старий». Останній під горою, в долині. Найбільш яскравою пам’яткою є стара Синагога (ХІХ ст.). У повоєнні часи її істотно перебудували. Тут спочатку містилися якісь радянські установи, а потому – гуртожиток. Останні роки споруда стоїть порожньою та поступово руйнується.

Синагога

Морґенштерн українець

Одразу навпроти синагоги встановлено бронзове погруддя знаменитому земляку, письменнику Сомі (Соломону) Морґенштерну (1890–1976). Морґенштерн – це ще один буданівський розрив шаблонів. Народився він у заможній єврейській родині (батько був знаним купцем та кабалістом), ріс у повністю домінантному польському культурному середовищі. Але розмовляти, дякуючи няні, почав …українською. Хоча свої твори він писав німецькою, описи української природи та життя «підавстрійської» галицької глибинки зламу століть написані з такою теплотою та любов’ю, що здається, то писав питомий українець. Своє рідне село він яскраво описав у трилогії романів «Іскри в безодні». Щоправда, там йдеться про «Доброполе», але описано саме Буданів.

Пам'ятник письменнику Морґенштерну

Цікавий факт. Під час австро-угорського перепису населення 1910 року Сома Морґенштерн записав себе …українцем.

Тут змусимо себе поставити крапку. Бо про Буданів можна розповідати ще довго. У містечку досить цікава цивільна забудова, як «австрійська» так і «польська», гарні храми (ПЦУ та УГКЦ) та чудова природа. З майже півтора десятка «глибинних» населених пунктів, які автору поталанило дослідити впродовж минулого 2020 року, Буданів найбільше запам’ятався. Тож настійливо рекомендуємо відвідати.