«Тут свобода!». Історії трьох білорусів, які втекли від режиму Лукашенка до України

Справа за те, що оперезалися журналами

Єгор, програміст, просив не називати прізвище

Я не підтримую владу, яка зараз у Білорусі. Та й, певно, ніхто її не підтримує, тож я регулярно ходив на всі мітинги, які у нас були, зокрема у Мінську. Я вважаю, що вже не можна займати нейтральну позицію. Є вони, а є ми. Ти або з народом, або проти нього.

9, 10 та 11 серпня ключові дні у моїй історії. Тоді вимкнули інтернет, людей били на вулицях, а всі ми залишилися без зв'язку. З друзями ми ходили на всі протести: мирно мітингували, тримали прапори, кричали гасла і всіляко виражали своє невдоволення результатами виборів. 10 серпня ми мітингували на станції метро Пушкінська, коли на нас спустили ОМОН, там був також підрозділ у боротьбі з терористами — військові спецпризначенці. Вони стріляли гумовими кулями у мирних протестувальників. Також ми помітили бійців елітних спецпідрозділів боротьби з тероризмом «Алмаз» і «Альфа».

Ми стояли за 300 метрів від активіста Олександра Тарайковського, який став першим загиблим під час протестів.

Відео вбивства Тарайковського

Коли ми поспіхом рятувалися, я розминувся зі своїми друзями: вони змогли сховатися у якійсь квартирі, а я побіг до своєї машини. На парковці все було заблоковано, тож я не зміг виїхати. Водночас вантажівки з ОМОНом продовжували прибувати, бойовики були навіть у медичних машинах. У людей навколо стріляли, і я вирішив сховатися в авто.

У людей навколо стріляли, і я вирішив сховатися в авто

Це був досить вологий день, я закрився у машині, щільно зачинив всі вікна і почав інтенсивно дихати, щоб вони запотіли. Знявши з себе весь світлий одяг, залишився у чорному, натягнув на обличчя чорну ганчірку і відкинув спинку крісла назад. Я лежав у такій позі півтори години. За цей час біля моєї машини зупинився ОМОНівський бус, я постійно чув команди: «Зачищаємо тут, беремо цих, зачищаємо там».

Уже майже ніч, вони світять ліхтарями по машинах. Якщо бачили там когось — стріляли у лобове скло. Я нерухомо лежав і розумів, що мені пощастило, адже встиг підготуватися. Ззовні моє авто мало такий вигляд, неначе воно вже давно там стоїть. Це були дуже моторошні півтори години, вони йшли зі зброєю потоком повз мою машину. Я чув не лише їхні переговори між собою, а й як людини кричали їм із балконів зупинитися. Вони стріляли навіть у них.

У той день мені вдалося врятуватися.

Уже майже ніч, вони світять ліхтарями по машинах. Якщо бачили там когось — стріляли у лобове скло

Коли ти перебуваєш якийсь час у шоковій ситуації, то починаєш звикати. І мій потяг до свободи — сильніший за страх. Звісно, наступного дня я знову вийшов на вулиці Мінська. Я не міг спокійно жити з думкою, що наді мною можуть позбиткуватися у будь-який момент. Краще вже дістати травму, ніж втратити можливість відстоювати свою честь. Так, страшно було, але рівень обурення був значно вищим.

Наступного дня ми з друзями вже розуміли, що треба краще подбати про свою безпеку. Я перейняв певний український досвід із часів Майдану, знайомі мені порадили оперезати тіло, зокрема живіт, глянцевими журналами, які ми закріпили ізоляційною стрічкою. У нас також були окуляри і каски. Ми не планували нікого захоплювати чи атакувати, а просто хотіли, щоб нас не скалічили.

мій потяг до свободи — сильніший за страх

Ми сфотографувалися зі своїми щойно зробленими журнальними “бронежилетами”. День для нас минув спокійно, хоча містом їздили військові машини, і це наганяло страх. Я ж на авто заїжджав у гарячі точки та вивозив звідти людей, які цього потребували.

Розповідає мама Єгора: Мені досі страшно, коли я згадую ті дні: як огортала журналами, щоби не всі удари кийків йому дісталися. І чекала на нього вдома… А потім сама вийшла на вулицю у ланцюзі солідарності.

За кілька тижнів на одній з акцій, яка відбувалася на Майдані незалежності, моїх друзів взяли у кільце біля Червоного костелу. Будень, народу мало. ОМОНівців, мабуть, більше. Жінок і дітей не випускали з кільця, всіх чоловіків забрали. Затримали і моїх друзів, тих самих, з якими ми ходили на протести 9—10—11 серпня. В одного з них у телефоні знайшли фотографії з глянцевими журналами, його вже не випустили. Він досі у СІЗО, на нього почали шити справу за статтею про масові заворушення, це від трьох до восьми років.

Основними матеріалами для кримінальної справи стали фото і відеоматеріали. Я не можу знати точно які, оскільки це таємниця слідства, цього не знає навіть адвокат. Тож невідомо, за що саме вони зачепилися. Я припускаю, що фото з касками і «журнальними» бронежилетами цілком могли використати як матеріали для статті про масові заворушення, буцімто ми хотіли на когось напасти чи побити.

Звісно, все було не так, адже це були наші інструменти для захисту. Я розумів, що за мною можуть прийти у будь-який момент: мої фото точно були в його телефоні. Так, орієнтовно 20-го вересня я виїхав до України на якийсь час, мої друзі також роз'їхалися по різних країнах. Уже потім ми дізналися, що до деяких із нас приходили додому з обшуком, але там уже нікого не було.

Розповідає мама: Він зібрався за один вечір і поїхав, а перед від'їздом попросив мене видалити всі фото, відео і коментарі із соцмереж. Було шкода видаляти — на цих світлинах була вільна молодь. Коли Єгора вже не було, то вони прийшли до нашої квартири, я точно знаю, що це були вони. Серце стиснулося у кулачок, але я не відкрила.

20-го вересня я виїхав із Білорусі до України, а через три місяці до Польщі. Я технічний директор стартапу, мені пощастило, що я можу працювати віддалено. Дуже хочу повернутися до Білорусі, проте поки незрозуміло, коли це може відбутися.

Зараз я регулярно зв'язуюся з мамою, вона живе у Мінську, також опозиціонерка. Вона моє головне джерело інформації, розповідає всі новини. Звісно, я постійно стежу за різними виданнями і телеграм-каналами: протест, можливо, змінив свою форму, але він не зник. Після всього, що ми пережили, неможливо відкотитися назад, протести відбуваються щодня, але більш спонтанно. Якщо ти намалював десь прапор, наприклад, у себе у дворі, то це також важливо. Так ти підтримуєш дух.

Найбільше, що мене розчарувало у нашій революції, — це старші покоління чоловіків, які так і не наважилися застрайкувати. Є окремі герої, але більшість все-таки працює на виробництвах. Коли вони були молоді у 1990-ті, у 2000-ні вони також не діяли, навіть зараз бояться втратити роботу. І нам треба працювати саме з ними, адже підрив економіки — це ледь не єдиний спосіб, як ми можемо скинути нинішню владу.

Читайте також: Білоруський страйк. Хто і як організовує протест на підприємствах-гігантах

Розповідає мама: Я ніколи не голосувала за цього президента, але й нічого не зробила, щоб його не було. Мені соромно, і я хочу, щоб наші діти жили у вільній країні.

Лукашенко вже вигнав і посадив багато людей, які були локомотивом цього протесту. Але все одно, головна рушійна сила — це молоде покоління, яке ніколи вже не повірить у цей режим. Переконаний, що режим приречений, людина намагається управляти суспільством XXI століття з допомогою технологій XX-го. Це не спрацює.

Я повернувся би вже, якби знав, що проти мене немає жодних кримінальних справ, й відразу пішов би на мітинги. Але поки мушу чекати, коли розвалиться справа мого друга або коли зміниться влада. Я точно повернуся, бо люблю Білорусь і маю можливість інвестувати у неї.

Розповідає мама: Я дуже чекаю на свого сина у вже вільній Білорусі. Якось мене зупинили на вулиці й вимагали на перевірку телефон. Я відмовилася. Мене почали штовхати й ображати, але зрештою залишили у спокої. Зараз я сама у місті, але страху вже немає, продовжую ходити на всі акції і вже не боюся.

Думав про Литву і Польщу, але обрав Україну

Євген Романенко, ведучий криптозаходів, блогер

31 жовтня я зібрав за годину свої речі, доїхав до кордону на таксі, перетнув пішки. Щойно опинився на території України — спокійно видихнув.

Я був у 10-му класі, коли вибрали Лукашенка президентом, тобто весь термін 26-літньої диктатури минув на моїх очах. Моя ж історія розпочалася 9 серпня 2020 року, коли у день так званих президентських виборів уся країна вийшла на вулиці.

Білоруси характеризуються безкінечним терпінням. Але бунт настав. Я не міг не вийти на вулицю, тоді ще вимкнули інтернет, робота зупинилася. Не вийти — було проявом боягузтва.

І я попався.

Я публічна особа у сегменті криптоіндустрії, і новина про моє затримання мала резонанс. Звісно, коли мене брали, то ніхто не знав, хто я такий. Гребли всіх.

Я потрапив у СІЗО, яке було розташоване за межами столиці. Умови там були стандартні: п'ять днів я був в ізоляторі тимчасового утримання, два дні у СІЗО, що дуже схоже на тюрму, нас було по 30 людей у камері. Усі затримані без зеківського минулого, абсолютно нормальні люди. Хапали всіх, навіть людей, які просто виходили по хліб.

Наприклад, зі мною у камері був ксьондз із Гродно, був також чемпіон Європи з ММА. За цей час через білоруські ізолятори пройшла найкраща частина країни. Людина — істота дуже адаптивна, до кінця перебування там навіть звикаєш. Спочатку це був шок, але поступово усвідомлюєш, що тут ти проведеш ніч, а потім ще одну. Там був інформаційний вакуум, ти зовсім не розумів, що відбувається у країні, й це також частина психологічного тиску.

Коли я вийшов, то друзі мені казали, мовляв, ти персонаж публічний, критикуєш владу відкрито і нічого не боїшся, ризик великий, можливо, тобі варто поїхати? Я ж відповідав, що не збираюся робити нічого подібного, на той момент я нічого не боявся.

Завдяки криптовалюті сформувалося кілька схем, з допомогою яких білоруси з різних країн підтримують людей на батьківщині. Зрозуміло, що за мною стежили, але я на це не зважав.

30 жовтня ми організували черговий онлайн-захід, де прямим текстом піарили людей, які допомагають білорусам. Після нього у мене спрацювала «чуйка»: треба їхати, бо завтра за мною прийдуть.

Ті, для кого чаша терезів переважила, що краще поїхати, ніж залишитися, вже поїхали. Це чимала кількість людей, активних та думаючих — відбувся безпрецедентний відтік мізків, зокрема айтішників, якими так славиться Білорусь. До речі, від цього виграли країни-сусіди, наприклад, Україна.

Білорус може поїхати до Європи, зокрема до Литви, Латвії чи Польщі. Для когось ці країни ближчі та зрозуміліші, проте не для мене. Я ж мав лише два напрямки: на південь або схід. У мене досить тісні стосунки з Росією, колись я жив і працював там. Після 2014 року вона стала для мене нецікавою, я не хотів переїздити до країни, чий режим схожий на білоруську диктатуру.

Євген Романенко

Україна у цьому плані дуже відрізняється, переїзд сюди для мене — прогрес. Це навіть стало модно — переїздити до України. Крім того, у Вінниці я маю партнерів як амбасадор криптогаманця, один із офісів якого розташований саме там. Це був головний фактор, адже там у мене є команда і я знав, що є люди, які мене приймуть і підтримають.

Розповідає Вадим Груша, СЕО Trustee Wallet, партнер Євгена

Женя — це надзвичайно талановита людина, ми знайомі давно, працювали віддалено тривалий час. Його переїзд для нас — це радісна подія, крім того в Україні він у безпеці.

Ми допомагали як могли: з житлом, із переїздом, загалом адаптуватися.

Переїзд Євгена позитивно і майже миттєво вплинув на ефективність нашої компанії, в офлайні значно зручніше і швидше ділитися досвідом і знаннями. Крім того, Євген відіграв ключову роль у тому, щоб саме з допомогою нашого криптогаманця ми допомагали людям, які потребують матеріальної підтримки у Білорусі. Ці кошти не можна ні відстежити, ні заблокувати.

Це навіть стало модно — переїздити до України

Брати-українці спрацювали прекрасно, ми відчули підтримку України. Офіс президента швидко прийняв правильні рішення, там усвідомили, що найкращі мізки приїдуть сюди, і створили відповідні умови, щоб полегшити перебування білорусів у країні. Останні дві постанови Кабміну 1303 і 1302 про продовження термінів у 180 днів і полегшення порядку видачі посвідки на житло особисто мені дуже допомогли. До квітня я легально можу перебувати в Україні і спокійно займатися своєю працею.

Окрема подяка українцям за непідтримку білоруської влади. Україна ясно дала зрозуміти, що Лукашенко нелегітимний диктатор, ми відчули, що для українців важлива свобода, а не рабство.

Попри абсолютну нелегітимність, нічого не вказує на те, що режим Лукашенка руйнується чи розвалюється. Його підтримує Росія. Водночас білоруси самі від себе не очікували, що чинитимуть такий спротив. У цьому протесті ми відкриваємо себе — відбувається повноцінне зародження нації.

Читайте також: Активіст із Мінська: У нас масова самоорганізація. Люди читають телеграм-канали і самостійно вирішують, як діяти

Попри всі специфічні політичні процеси, які відбуваються в Україні, для мене переїзд сюди став подихом свободи. І для нас це важливо, із затхлого повітря Білорусі опинитися тут. Для людей, які люблять свободу, Україна — це найменше зло із тих, що є поряд.

Я маю свій фронт роботи, і навіть не будучи у Білорусі, продовжую спротив режиму своєю публічною діяльністю. Я стараюся бити не лише по білоруському, а й російському режимах, оскільки вони мають багато спільного. Кожен має знайти для себе свій фронт роботи, адже їх багато. І вуличний — це лише один із них. Послідовна критика диктаторських режимів — це частина моєї місії.

Для мене переїзд в Україну став подихом свободи. І для нас це важливо, із затхлого повітря Білорусі опинитися тут

В Україні ти не варишся постійно у токсичному інформаційному порядку денному Білорусі, від якого мізки розкладаються, адже всі білоруські новини дуже розбалансовують нервову систему. І багато айтішників їхали тому, що неможливо працювати у такому інформаційному полі. Але звісно, ти не можеш не бути у цьому контексті навіть після переїзду, спілкуєшся з друзями і знайомими, найважливіші новини все одно долітають. Але ти хоча би періодично виринаєш із гнітючого інформаційного потоку.

Особисто у моїй ситуації вагомих причин для повернення немає. А стратегічно я мав рухатися далі, оскільки на одному місці довго не сиджу. Нині в Україні з'явилося багато проєктів, в які я швидко включився. З великим задоволенням я затримаюся тут принаймні на рік.

У мене відбирають місто

Анонімно, редакторка

Складно сказати, чому переїхала до України, адже на той момент це було не про "куди", а "звідки". Всередині жовтня зібрала маленьку сумку з речами і поїхала на машині до Києва. Спочатку жили у друзів, а потім винайняли квартиру. Я не дуже усвідомлено підходила до цього рішення, адже на той момент складно було осягнути, що я їду не на кілька тижнів відпочити, а що це тривала й серйозна історія. До цього складно бути готовою.

Спершу я хотіла поїхати до Вільнюса, навіть зробила візу і вже готувала необхідні документи. Але зрештою вирішила, що логічніше і простіше з погляду адаптації переїхати до Києва. Тут все зрозуміло, приязно і схоже. Я не зовсім уявляла, чим займатимуся у Литві. Варіант переїзду до Росії ми навіть не розглядали. Почуття неприязні до цієї країни загострилося після незрозумілої спроби інтеграції Білорусі, проти якої також протестували. Хочеться максимально віддалитися, а не інтегруватися.

Можливість поїхати — це привілей, не всі це можуть собі дозволити через роботу, родину, відсутність грошей. Маю змогу працювати віддалено, але досі перебуваю у дивному стані невизначеності, коли ти не розумієш, наскільки твій переїзд може затягнутися. Мої батьки та родичі залишилися у Мінську.

Ще спочатку, у перші дні серпня, ми думали, що коли раптом стане все зовсім погано, то зможемо переїхати до Києва. Хотілося мати відчуття, що двері відчинені для тебе, і раптом що, ти зможеш вилетіти, поїхати. Це настрій, який панував серед багатьох вже тоді. Чітко пам'ятаю той день — тоді фактично все всередині урвалося, коли раптом Україна закрила кордони на понад місяць. Це схоже на відчуття клаустрофобії.

Я не мала прямої загрози, необхідності тікати не було. Та все одно є постійний тиск. Спочатку взяли знайомих, потім друзів друзів, пізніше друзів, тож я чітко розуміла: це питання часу, коли репресії торкнуться мене.

Я дуже люблю Мінськ, це моє місто, мій дім. Але весь цей час у мене було відчуття, що у нас його відбирають. Ти виходиш на проспект і не відчуваєш себе у безпеці — це дивно та неприємно.

Ти сидиш у своїй квартирі в очікуванні, що хтось може увірватися. Таке вже відбувалося у моєму оточенні, тож цей страх небезпідставний. Прийти могли у будь-який час і не лише до «видних» активістів, а й до людей, які наприклад, публікували фотографії з протестів у своїх соцмережах. Їх забирали за статтею про несанкціоновані масові заходи. Ти закриваєш профіль, видаляєш фотки, починається параноя. Але найтоксичніше у цьому, що ти ніяк не можеш убезпечити себе.

Останні кілька років ми розуміли, що глобально все недобре, але існували дві Білорусі. Одна — це всі ми, бізнеси, креативні індустрії, хаби. Друга — якась держава, з якою ми практично не перетиналися. Була наша реальність — європейського міста — і було щось над нами, щось незрозуміле, але з чим ми не вступали у взаємодію. Поки це не сягнуло критичної точки, коли ці дві реальності нарешті зіштовхнулися, то стало зрозуміло, що обидві вони співіснувати не можуть.

Є така білоруська пісня Лявона Вольского, називається «Менск-Минск». Вона про два різні міста, які самі по собі. І ми ніби жили у Менске, а все інше нас наче не стосувалося.

Дарагія мінчане і госьці сталіцы,

Я хачу з вамі болем сваім падзяліцца.

Карацей, гэта брыдка, але сэ ля ві,

Мы ў сталіцы жывем нібы на дзьве сям'і.

Мы жывем адначасова ў двух гарадах,

Падваеньне асобы зрывае нам дах,

Дык няўжо ж нам ніколі ня склеіць, ня сшыць

Менск і Мінск – дзьве паловы сталічнай душы.

Я не брала участі у найжорсткіших протестах, бо не боєць і не бачу себе у цій ролі, але виходила на вулиці пізніше, коли протести не так жорстоко придушували. У Білорусі ніхто не звинувачує тих людей, що поїхали чи тих, хто не виходить на протести. Всі роблять те, що можуть.

Я стежу за всім, що відбувається просто зараз у Білорусі, тримаю постійний зв'язок із родичами, хоча інколи це складно. Бабуся і дідусь під впливом телевізора. У нас із ними діаметрально протилежні погляди. І я розумію, що це не їхня провина, вони просто так звикли. Для мене досі велика загадка, чому вони не вірять мені, очевидиці подій, чому вони вірять телевізору. І зараз мені складно підтримувати з ними спілкування, говорити на інші теми, коли у мене все всередині горить.

Звісно, я хочу повернутися. Спочатку я думала, що від'їзд — це лише на кілька місяців, а зараз я вже не настільки оптимістична й думаю у категоріях років. Я хочу повернутися, коли ми вже переможемо, але уявлення не маю, коли це відбудеться. І поки є відчуття, що це буде нескоро.

Коли тривали великі марші, то ми гадали, що перемога настане вже завтра. Я пережила дуже натхненний час, здавалося, що проти цього вже неможливо боротися, це вже повсюди. Але поступово відчуття послабшало.

Читайте також цикл наших статей "Механізм Майдану" про самоорганізацію під час Революції гідності

білорусь солідарність суспільство україна протести