Як їм це вдалося? США, щоб обмежити олігархію, витратили 17 років

Проте це був якраз той час, коли американській державі вдалося обмежити апетити великого бізнесу. Вона сама стала потужним гравцем, щоб урівноважити суспільні інтереси, що конкурували між собою. Кожна країна має свій шлях. Однак деякі американські уроки були б корисні й українцям, які часто нарікають на олігархів, але переважно продовжують грати за встановленими ними політичними правилами.

Корумпована держава

Якби українець опинився у Сполучених Штатах кінця XIX століття, багато реалій здалися б йому до болю знайомими. Поширена корупція на державному рівні. Некомпетентні державні службовці, призначені з-поміж родичів, друзів чи у винагороду за підтримку під час виборчої кампанії.

Ресурси великих міст контролювали «політичні машини» на чолі з «босами». Вони через мережі дрібного і не дуже підкупу, дружнього і підконтрольного бізнесу практично гарантували собі перемоги на виборах. Адже переважна більшість жителів були «приїжджими», які «заробляли гроші» і не цікавилися політикою. Дуже нагадує Київ Леоніда Черновецького та його «бабусь».

Оскільки ці ж «машини» діяли і на загальнонаціональних виборах, із «босами» мусили рахуватися й на федеральному рівні.

Тоді у США були навіть такі негативні прояви, як прикриття корупції патріотичними гаслами і перекіс державних видатків на виплату пенсій, які ми спостерігаємо в Україні. Після Громадянської війни у США Республіканська партія намагалася прикрити численні корупційні скандали у своїх лавах згадками про бойові заслуги на захисті цілісності держави.

Ну, а на пенсії ветеранам армії Союзу на рубежі XIX та XX століть йшла приблизно третина витрат федерального бюджету США.

Утім, ключова відмінність США від сучасної України все ж була. Держава була дуже «компактна», надавала небагато соціальних послуг поза традиційною сферою оборони та зовнішніх відносин. З іншого боку, і рівень оподаткування був незначний, тож зрештою від далекого Вашингтона можна було просто відмахнутися.

Вільний ринок породжує власних могильників

Справді, країна, населення і територія якої стрімко зростали за рахунок освоєння Дикого Заходу, пропонувала ринок, що швидко розвивася. Він «поглинав» усю продукцію і працю, які тільки можна було запропонувати.

Тільки працюй. У тебе є шанс зірвати «джек-пот» і розбагатіти. А якщо не вдалося цього разу, можна спробувати ще. Нащо витрачати дорогий час на взаємні звинувачення політиканів? Головне – заробляй долари. Якщо твій товар чи працю готові купувати, все окей.

Однак епоха первісного освоєння швидко завершувалась. Наростала конкуренція. А її природним наслідком стало укрупнення учасників ринку. Адже, як і в боксі, перевагу має більший.

Першим стимулом до об’єднання капіталів стали природні монополії, як-от залізниці. Дві залізничні лінії поряд не покладеш. А якщо володієш єдиним для багатьох місць способом доставки товару, то фактично контролюєш всі залежні від цього бізнеси. Можна збирати з них «данину» шляхом свавільно визначених тарифів на перевезення. Не подобається – везти волами все одно обійдеться дорожче.

Тож не дивно, що одним із перших «великих багатіїв США» став «транспортник» Корнелій Вандербільт, який, заробивши гроші на внутрішній торгівлі водними шляхами, вклав капітал у розвиток залізниць.

Утім, це був лише початок. Адже технічний прогрес тривав. Засоби виробництва ставали дедалі дорожчими. Ніхто не хотів ризикувати вкладеними чималими капіталами, покладаючись лише на стихію вільного ринку. Знищення чи поглинення конкурентів стало раціональним шляхом до успіху.

Тодішній мультимільйонер Ендрю Карнегі пішов шляхом «вертикальної інтеграції», забезпечивши власний контроль над всіма етапами виробництва. Він монополізував доступ до заліза, вугілля та коксу, дістав контроль над залізницями для їх перевезення, що забезпечувало планомірну роботу його ж підприємств із виробництва сталі. Завдяки використанню подібного методу Ринат Ахметов став найбагатшою людиною України.

А от Джон Д. Рокфеллер пішов шляхом «горизонтальної інтеграції», скупаючи акції конкурентів, аж поки на початок 1880-тих його компанія «Стандард Ойл» не почала контролювати 90 % відсотків ринку нафти США.

«Якщо спрацювали обидва методи, то чому б їх не поєднати», – подумав фінансист Джон Пірпонт Морган. Великий початковий капітал дозволив йому заснувати вертикально інтегровану компанію, а вже потім її розширювати, скуповуючи конкурентів. Зокрема й «імперію» Карнегі, який на той час постарів і відійшов від справ.

Капіталізація U.S. Steel Джона Моргана сягнула $1,4 млрд, тоді як річний бюджет США становив лише $500 мільйонів

Капіталізація U.S. Steel Джона Моргана сягнула $1,4 млрд якраз тоді, коли федеральний річний бюджет США становив лише $500 млн! І це була лише одна з кількох контрольованих фінансистом великих компаній.

Такого роду фінансово-промислові конгломерати, названі «трестами», швидко поширились і на інші галузі промисловості, далеко не такі капіталомісткі, як залізниці чи металургія. Як-от виробництво м’яса, цукру чи виробництво тютюнових виробів.

Але скрізь спрацьовувала спокуса розорити конкурентів і збирати «пінки» як монополіст, експлуатуючи найману працю і змушуючи споживачів переплачувати.

На 1904 рік лише 1 % американських компаній виробляв 40 % промислової продукції. Це дало привід Рокфеллеру заявити, що «доба індивідуального змагання залишилася у минулому».

Середній клас протестує

Метод «законного грабунку», звісно, не міг бути популярним серед його жертв. Відповіддю робітників на експлуатацію стала організація профспілок та страйки. Росла популярність революційних та анархістських організацій.

Важливішим, однак, було неприйняття «олігархічних правил гри» з боку середнього класу. Індустріалізація США забезпечила швидке зростання кількості людей, недостатньо багатих, щоб просто радіти життю, але досить заможних, аби турбуватися не лише «про хліб насущний».

Вони страждали від економічних наслідків дій «капітанів індустрії» та від муніципальної корупції. Середній клас відчував загрозу тому, що було «американським способом життя», адже «тиранія трестів» цілком могла його поховати.

Важливішим було неприйняття «олігархічних правил гри» з боку середнього класу

На відміну від робітників, яким було мало що втрачати, представники середнього класу не хотіли радикальних змін. Вони прагнули покращення ситуації шляхом реформ, насамперед через впровадження досконалішого державного регулювання. Цей рух називали прогресистським.

Недовірою середнього класу до олігархів сповна скористалися журналісти-розслідувачі. «Розгрібачі гною», як їх влучно охрестив президент США Теодор Рузвельт, не лише викривали політичну корупцію, оборудки великих компаній, експлуатацію найманих працівників. Оскільки книжки, журнали і газети з їхніми сенсаційними викриттям успішно розпродавалися, розслідувачі заробляли (і досить непогано) таким чином на життя.

Водночас перспективи судового переслідування за наклеп змушували «розгрібачів гною» дуже ретельно перевіряти інформацію.

У демократичній державі панівна громадська думка є силою. Втім, її істотно вихолощують гроші і тіньові зв’язки. Задля здобуття підтримки виборців законодавці США ухвалювали правильні закони. От тільки з реалізацією їх якось не складалося.

Створена для боротьби зі зловживаннями політичними призначеннями Комісія з державної служби США сама створила додаткові вакансії для таких призначень.

Спрямований проти зловживань монополістів закон Шермана був підтриманий у Сенаті, де олігархи мали значний вплив, неймовірною більшістю 52 проти 1. І використовувався спершу переважно проти нелюбих трестам профспілок, які нібито «обмежували торгівлю».

Криза запускає реформи «з копняка»

Хитрощі і залаштункова політика спрацьовували. Звісно, поки все йшло добре, економіка демонструвала зростання. Виборці звично обурювалися махінаціями політиків. Проте, якщо загальний рівень життя покращується, увага з обурення швидко перемикається на приємніші речі, типу особистого споживання.

Але 1893 настала чергова економічна криза, що затягнулася на три роки. Падають ціни на товари. Банкрутують банки, куди перелякані вкладники кинулися забирати гроші. Ефект доміно породжує банкрутства дрібного і середнього бізнесу, швидке зростання безробіття. Чимало представників середнього класу позбулися іпотечного житла.

Олігархи пережили кризу значно легше. Морган навіть позичав державній скарбниці золото, щоб та могла виконувати свої зобов’язання. Та це не додало їм популярності.

Криза тривала кілька років. І до чергових президентських виборів 1896-го гнів виборців вже накопичився. Ще до того, 1894 року, у Конгрес потрапили представники Народної партії, яка вимагала націоналізації залізниць, восьмигодинний робочий день і інші вкрай неприємні для олігархів речі.

Демократам не пощастило, вони мали владу під час кризи. Тож поразка їхнього кандидата передбачувана. А от у стані республіканців Вільям Мак-Кінлі за допомогою «низової політичної компанії» зібрав підтримку пересічних партійців і обійшов «політичні машини». Він став президентом без зв’язаних рук у вигляді «неформальних зобов’язань», які мали його попередників перед партійними босами.

Підготовка наступу

Утім, Мак-Кінлі не кинувся у бій з шаблею наголо. Він створив Індустріальну комісію, яка стала детально розслідувати тарифи залізниць і практики великого бізнесу.

Робота тривала систематично, але неквапливо. Олігархи продовжували свої звичні справи. Проте Мак-Кінлі легко переобрався на другий термін, адже криза закінчилася і добробут повернувся.

«Маленька переможна війна» з напівспорохнявілою Іспанською імперією 1898 року підняла авторитет США на міжнародній арені. От тільки незабаром після переобрання президента застрелив анархіст, який вважав Мак-Кінлі захисником експлуататорів.

Однак напрацьоване «антиолігархічне досьє» успадкував його наступник, віцепрезидент Теодор Рузвельт. Він був прогресистом за переконаннями. Потрапивши у Комісію з державної служби США у винагороду за політичну підтримку президента-республіканця Бенджаміна Гаррісона, Рузвельт змусив цей орган справді запрацювати, підвищуючи стандарти державного управління, хай навіть ціною конфліктів із політичними союзниками.

Прогресисти серед республіканців помітили молодого політика. Його енергію і хоробрість на посаді комісара поліції використали як таран проти «політичної машини» у діловій столиці США – Нью-Йорку.

Після обрання Мак-Кінлі Рузвельт став заступником секретаря (міністра) військово-морських сил. Але під час війни з Іспанією пішов у відставку, щоб особисто взяти участь у бойових діях. Герой війни був просто приречений на перемогу на виборах губернатора штату Нью-Йорк. Там почав активно просувати прогресивні реформи, порушуючи усталені корупційні інтереси.

На свою голову, республіканські «політичні боси» застосували до Рузвельта класичний адміністративний трюк «звільнення через підвищення». Вони пролобіювали висунення губернатора на почесну, але маловпливову посаду віцепрезидента США під час другої каденції Мак-Кінлі. І, як виявилося, тим самим винесли його на вершину політичної влади. Адже після вбивства президента Рузвельт зайняв його крісло до наступних виборів.

Держава формує інститути і перемагає у війні на виснаження

Використавши напрацювання Мак-Кінлі, Рузвельт починає активно застосовувати закон Шермана за прямим призначенням. Його адміністрація подала у суди 44 позови проти різних трестів у порівнянні з 18 такими справами трьох попередніх адміністрацій.

Але повільна американська судова машина, гроші, зв’язки та чудові адвокати олігархів не дозволили досягти «юридичного бліц-кригу». Справи тягнулися роками. А Верховний суд США досить часто ставав на бік великих компаній, а не уряду.

Та Рузвельт не засмучувався, а інституціоналізував урядовий контроль над великим бізнесом, створивши Департамент (міністерство) комерції та праці. Він зокрема мав наглядати за практикою корпорацій. Супротив створенню цього органу у під'юджуваному олігархами Конгресі був подоланий завдяки безпосередньому зверненню президента до виборців. Чимало депутатів не наважилися випробовувати їхнє терпіння і нове міністерство таки з’явилося.

Утім, зіткнення Рузвельта з великим бізнесом аж ніяк не було «лобовим». Він атакував одні великі компанії і підтримував інші, той-таки U.S. Steel. Тобто використовував тактику «розділяй і владарюй». Президент то ставав на бік профспілок у їхній боротьбі проти корпорацій, то захищав останні від «надмірних вимог найманих працівників».

Війна Рузвельта з олігархами не була лобовою. Він атакував одні великі компанії і підтримував інші

Рузвельт не лише зумів переобратися на другий термін 1904 року. Йому ще й вдалося забезпечити обрання на посаду президента 1908 року власного «політичного спадкоємця» – Вільяма Говарда Тафта.

За президентства Тафта було порушено вже 77 справ проти трастів. Спрацювали плоди позовів Рузвельта – судовим рішенням були примусово розділені на частини такі монополісти, як «Стандард Ойл» та «Амерікан Тобако Компані». Це, звісно, справило значний вплив на поведінку інших компаній.

Щоправда, потім Тафт і Рузвельт посварилися. Останній навіть спробував створити нову партію на виборах 1912 року, щоб повернутися на президентську посаду втретє. Адже норма-обмеження щодо двох термінів каденції з’явилася у Конституції США вже після чотирьох президентських адміністрацій далекого родича Теодора Рузвельта – Франкліна Делано Рузвельта. До того обмеження перебування на посаді глави держави було лише звичаєм. Тафт і Рузвельт змагалися за один електорат. Зрештою переміг демократ Вудро Вільсон.

Але на той час, щоб конкурувати з республіканцями, демократи самі мусили висувати кандидата-реформатора. Вільсон ще більше обмежив силу монополій, забезпечивши створення центрального банку – Федеральної резервної системи. За його підтримки відбулося зниження протекціоністських тарифів, що пожвавило конкуренцію, та запровадження прогресивного оподаткування прибутків. Держава отримала надійну фінансову базу.

1914 була створена Федеральна торгова комісія (де-факто антимонопольний комітет). Ухвалено антитрастовий закон Клейтона, який усунув значну кількість прогалин закону Шермана.

Нова модель відносин держави і великого бізнесу закріпилася. Якщо рахувати зі вступу на посаду Мак-Кінлі, на це знадобилося 17 років.

Перемога – не знищення, а упокорення противника

Перемога над олігархією американської держави значною мірою стала можлива через те, що великий бізнес не надто постраждав від свого програшу. Той-таки Рокфеллер персонально став найбагатшим якраз тоді, коли «Стандард Ойл» примусово розділили. Сумарна вартість його акцій у компаніях-наступниках майже подвоїлась.

Великі компанії зберегли чимало інструментів свого впливу на політику, які досі вміло використовують.

Водночас і американські президенти – борці з монополіями не прагнули знищення великого бізнесу. Вони усвідомлювали його цінність для розвитку економіки. Врешті-решт маленька сімейна фірма не зможе прокласти залізницю чи побудувати лінкори на продаж для Аргентини. Головне не дозволяти великому бізнесу зловживати власною економічною владою.

американські президенти – борці з монополіями усвідомлювали цінність великого бізнесу для розвитку економіки

Метою Мак-Кінлі, Рузвельта, Тафта і Вільсона було забезпечення верховенства демократичної держави як головного арбітра загальнонаціональних інтересів (і збільшення власної влади, звісно). Злет США до статусу глобальної потуги у XX столітті підтвердив правильність їхнього вибору.

Зрозуміло, що перемозі держави у протистоянні з олігархами у США у кінці XIX – на початку XX століття сприяли особливі умови, які відсутні в Україні: зростання економіки, що знижувало гостроту економічних конфліктів та підтримувало потужний середній клас, відсутність у захищеної океанами країни серйозних зовнішніх загроз, традиційна повага до права.

Але у будь-якому разі американський досвід вчить, що обмеження сваволі олігархів потребує інноваційних ходів, аби здобути державну владу на контрольованому ними політичному полі. Слід зберігати і за можливості розширювати власну базу політичної підтримки. А головне, критично важливим є планомірний підхід, а не спроби «швидко все порішати». Лише зміцнення державних інститутів, поєднане з чіткою і прийнятною для великого бізнесу пропозицією «правил гри», дає шанси на успіх.

Читайте далі: Чому Азії вдалося: книга про те, як вирватися у перший світ. Для українців – багато нового

досвід історія економіка сша олігархи