«Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової: магія дому і поетика яблуневого саду

Якщо у дитинстві ви проводили літо у старому будинку із садом, а потім бачили, як дім потроху занепадає, а сад заростає бур‘янами, то місце дії роману не буде для вас чужим. І якщо люди, які оточували вас у дитинстві, постаріли, померли чи роз‘їхалися світами, то ви, можливо, побачите у книзі знайомі мотиви.

А проте, «Спитайте Мієчку» — це не ностальгія за минулим. І цим вона відрізняється від, наприклад, «Нічних купань у серпні» Сергія Осоки, де головне почуття — це туга за світом дитинства, який зник разом зі смертю бабусі.

Натомість Мієчкіна бабуся ще жива, береже родинний будинок і цілком дає собі раду. До неї повсякчас можна приїхати, вона завжди буде тобі рада, вислухає і приготує сирники. А отже, дитинство в героїнь ще не зовсім скінчилося. Вони виросли, вивчилися, хтось вже має дітей — але завжди мають змогу повернутися «додому». В героя Осоки цього дому вже нема, а є лише спогади та напівзакинута хата в селі.

Героїні ж «Мієчки» живуть не минулим, а сьогоденням і майбутнім. Вони приїхали на літо до будинку свого дитинства, щоб «сховатися» від дорослих проблем і рішень. Але тут важливий не стільки сюжет, скільки те, як написана книга. Якщо коротко — це поетика яблуневого саду, старого будинку і порослої травою тераси.

Це — не «Джинси-талісмани»

Якщо чесно, спершу я подумав, що ця книжка «не для мене». Звісно, знав, що Євгенія Кузнєцова — людина харизматична і яскрава. Вона, наприклад, зробила класну пародію на російськомовні стереотипи щодо української («Андрухович научил своего зятя писать на украинском, хотя тот вообще не со Львова») і веде відеоблог на мовні теми.

Утім, обкладинка наводила на думки про різдвяні історії, назва — про дитячу літературу, а читацькі звіти розповідали про складні стосунки двох сестер і ще складніші стосунки поміж ними та чоловіками. Тобто складалося враження, що йдеться про українську версію «Sex and the City» або «The Sisterhood of the Traveling Pants» («Джинси-талісмани») — речі по-своєму гарні, але незрозумілі більшості чоловіків, зокрема й мені.

Потім буктюберка Алла Комарова описала непристойним словом змальовані в цій історії страждання (цікаво, як саме?), мені також стало цікаво, що ж це за такі страждання. Купив роман в електронній версії на Google Play, прочитав, але нічого такого не знайшов. От і вір тепер чужим рецензіям!

Від книжки дістав колосальне задоволення. Навіть якщо твір — про «жіночі» проблеми, то це не значить, що він не цікавий чоловікові.

Як не обов’язково полювати на китів, щоб читати «Мобі Дік» Мелвілла, так і не обов’язково бути жінкою, щоб читати про жінок.

Але якщо «Спитайте Мієчку» — це виключно «жіночий роман», то тоді «Робінзон Крузо» — це виключно про сільське господарство і виробництво глечиків, а «Гамлет» — про шпагостраждання, отрутостраждання і привидостраждання.

Читайте також. Війна й українська література. Революційна зміна поколінь

Гарно і нічого зайвого

У літературі (і не тільки українській) часто трапляються крайнощі: або гарна книга, але з морем зайвих подробиць і описів, крізь які читачеві доводиться «продиратися», або текст, який легко читається, але написаний поверхнево чи без душі. Щодо «Спитайте Мієчку» — це якраз той випадок, коли текст і з душею, і легко читається, і не має жодного нудного чи зайвого абзацу.

Читаєш «Мієчку» — і наче сам почуваєшся на вакаціях: літо, затишок, велика сім’я, легкий гумор і жодних страждань.

Супербабуся та човник Івасика Телесика

«Спитайте Мієчку» — це фікшн. А у фікшн читачеві не слід ставити зайвих питань. Наприклад, у казці «Гензель і Гретель» не варто питати, як зроблений зі солодощів будинок міг пережити дощі, зими, танення снігу і літню спеку. Так само в історії про Рапунцель не можна питати, як почувається людина, коли по її волоссю лізе на вежу принц середніх розмірів, та ще й у латах.

Десь так і в романі Євгенії Кузнєцової. Бабусі — 96 років, і вона живе зовсім сама у сільському будинку, де багато що треба робити вручну. Не має ані слуг, ані помічників. І не тільки дає собі раду фізично, а ще й підтримує у «робочому стані» город — який щонайменше не перетворився на джунглі. При тому бабуся — завжди мудра, любляча, лагідна і терпляча. Ніколи не буває ображеною чи роздратованою. Коротко кажучи — ідеальна.

За своєю фізичною і психологічною витривалістю бабуся нагадує героя американського бойовика, який здатен висіти над прірвою на одній руці, ще й битися із якимось негідником.

Події роману відбуваються у діапазоні між 2016 і 2019 роком. Бабуся, якій 96, до села переїхала у 20 років, тобто не раніше 1940 і не пізніше 1943, а значить — чи то в часи колгоспів (коли селяни працювали за трудодні й не мали паспортів), чи то за німецької окупації. Чим займався дідусь — невідомо, але за радянських часів він побудував великий дім і мав дві «Волги», за незалежності — мав «іномарки», а по смерті залишив бабусі достатньо грошей, щоб вона не переймалася питаннями «коли пенсія?» і «чим заплатити за електрику?»

Взагалі, героїні завжди мають гроші та вільний час. За цілу книжку жодна з них не згадує, що «скоро повертатися на роботу» чи «як там без мене мій бізнес?», чи «я бачила перспективну вакансію і готую резюме», чи «в університеті залишилося два курси до диплома».

Але це — класика романтичного жанру. Наприклад, Амелі Пулен працює офіціанткою, але орендує велику квартиру в центрі Парижа. І, зрештою, яка різниця, як батьки Івасика Телесика змогли забезпечити йому золотий човник і срібне весельце (і що стало із цим транспортним засобом, поки Івасик перебував у відьми)?

Читайте також. Новий роман Андруховича: переможена революція, непереможна музика та багато сексу

«Весілля» із закордоном

Бабуся, попри непоганий фінансовий стан, ніколи в житті не мандрувала і страшно боїться, щоб якась з онучок «не завагітніла від чорного». Але вже її донька здатна спілкуватися англійською (хоч і не дуже добре) і їздить на вакації до Греції. А онучки живуть на кілька країн, вільно говорять кількома мовами та відкриті світові. Вони не емігрантки у прямому сенсі слова, бо сьогодні — у Франції, Іспанії чи Індії, а завтра — знову в Україні: пожили там, потім пожили тут. Громадянки всесвіту, але чітко знають, де їхня батьківщина.

У 2008-му Антон Санченко написав роман «Весілля з Європою» про те, як його тітка Тамара вийшла заміж за справжнього (!) німця, хоча й зі Східної (комуністичної) Німеччини. Якщо там — весілля «з Європою», то у «Мієчці» — весілля із планетою Земля. На якийсь момент роман починає нагадувати французький фільм «L'Auberge espagnole», де люди різних національностей зібралися разом і говорять одночасно.

Приємно й те, що західні європейці у книзі показані правдоподібно, що, на жаль, не завжди трапляється в сучукрліті.

Україна поволі відкривається до зовнішнього світу.

Як прославити книгу?

На закінчення хочу висловити подяку пані Аллі Комаровій, завдяки якій я прочитав цю чудову книжку. Таке життя: якщо хвалити книгу — ніхто й не помітить, а якщо полаяти — народ зацікавиться. Спробую і я підтримати авторку: «СПИТАЙТЕ МІЄЧКУ» БОРЕТЬСЯ ПРОТИ РЕЛІГІЙНИХ СВЯТ І НАЗИВАЄ МАЙСТРІВ АЛКАНАВТАМИ!!! НЕ ЧИТАЙТЕ!!!

Євген Лакінський, автор книги «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді».


Підпишіться на тижневий дайджест ТЕКСТІВ та отримуйте листи з найцікавішими публікаціями – для спокійного читання на вихідних.

роман спитайте мієчку українська література рецензія