Від «трудових армій» до плати за яблуні. Як у СРСР душили селян податками і повинностями

До селян завжди ставилися з підозрою. Адже вони найдовше чинили спротив російським комуністам, мали хоч і мінімальну, але приватну власність. Могли щось виростити в себе на ділянці, а отже, не були тотально залежні від держави, як робітники й “інтелігенція” в містах. До того ж, якщо говорити про Україну, то село зберігало українську ідентичність, що теж лякало радянську владу, яка швидко наповнила гасла про міжнаціональну дружбу російським колоніалізмом (про це докладніше тут). Ну і, коли бракувало грошей, їх завжди можна було здерти із селян. Із робітників взяти просто було нічого.

Чому репресували вченого-статистика

Лев Літошенко – відомий радянський економіст та статистик, який спеціалізувався на проблемах села, якось підрахував обсяг «трудповинностей», виконаних селянами та їхніми кіньми лише в його рідній Нижньодуванскій волості Купянського повіту Харківської губернії. Як з’ясувалося, лише за один 1920 рік дві тисячі місцевих коней, залучених до виконання «трудповинностей», мали «пробіг» у понад 500 тис. верст, і більшість цього кілометражу коники накручували не з порожнім возом. При чому, як наголосив дослідник, ситуація в волості була цілковито середньостатичною, а не якимось винятком.

Тоді ж Літошенко провів аналіз обсягів примусової праці в шести європейських губерніях. З’ясувалося, що в межах «трудповинностей» примусові залучення станвили 11,3% від усієї праці чоловіків, 3,2% – жінок та 9,7% – коней. Тобто кожен чоловік-селянин щодев’ятий день своєї праці гарував на безоплатній радянській панщині.

«Трудповинності», які нічим не компенсувалися, попри інше, призводили до дострокового зношення інвентарю та підривали здоров’я коней і волів. Враховуючи, що тяглова худоба на той час була основою добробуту, це неабияк підривало селянські господарства.

Загалом, за підрахунками Літошенко, в 1920–1921 роках податковий тиск на одне селянське господарство (продрозверстка, трудові повинності, різноманітні податки та збори) в абсолютному вираженні перевищував довоєнну норму (тобто станом на 1913 рік) у середньому вдев'ятеро. А в перерахунку на душу населення кожен селянин віддавав «народній владі» працею та продуктами рівно вдесятеро більше, ніж клятому царському режиму. В 1930-х дослідника репресували за так званою справою Трудової селянської партії.

Кардинальні зміни в економічній політиці більшовиків сталися на Х з’їзді РКП(б). 15 березня 1921 року з’їзд ухвалив рішення про заміну розверстки натуральним податком. Уже 27 березня 1921-го надзвичайна сесія ВУЦВК підтвердила готовність виконати рішення з’їзду російських більшовиків. Однак тут не обійшлося без одного «але» – дія продрозверстки на теренах України була продовжена фактично до осені. Аргументувалося це тим, що потрібно, мовляв, забезпечити продуктами голодуючих Поволжя. Фактом, що в самій Україні голодували п’ять губерній з населенням 9 542,2 тис. людей (аж до випадків людожерства), в Москві не переймалися.

Узаконене рабство «воєнного комунізму»

Усе почалося із продрозверстки – головного елементу так званого воєнного комунізму. Її добре учать у школі – про неї багато не говоритимемо. Лише згадаємо слова «вождя».

У своїй праці «Новая экономическая политика и задачи политпросветов» Ленін самокритично зазначав: «Мы сделали ту ошибку, что решили произвести непосредственный переход к коммунистическому производству и распределению. Мы решили, что крестьяне по разверстке дадут нужное нам количество хлеба, а мы разверстаем его по заводам и фабрикам, — и выйдет у нас коммунистическое производство и распределение».

Але про такий аспект «воєнного комунізму», як «трудова повинність», широкому загалу відомо набагато менше.

Більшовики вважали за норму примусово розпоряджатися особистим життям та руками підконтрольного населення без будь-якого економічного стимулювання чи заохочення зі свого боку. Вважалося, що в умовах соціалістичного господарювання це дає змогу планово та ефективно розподілити трудові ресурси. Насамперед варто згадати винайдені товаришем Троцьким «трудові армії». Основним їхнім контингентом стали призовники-селяни. Але з «трударміями» – як карта ляже. А от від епізодичних, але регулярних натурально-особових трудових повинностей «відкосити» було неможливо, і цей тягар лягав практично на кожного жителя села.

29 січні 1920 року Володимир Ленін підписав «Декрет Совета Народных Комиссаров. О порядке всеобщей трудовой повинности». Хоча радянська Україна офіційно вважалася абсолютно «незалежною» соціалістичною республікою, його дія поширювалася і на її територію. Варто згадати красномовний факт. Одним з організаторів практики продзагонів був такий собі Олександр Шліхтер. Від листопада 1917 та по лютий 1918-го він займав крісло наркома продовольства РРФСР. З березня 1918-го – надзвичайного комісара продовольства Сибіру, а потім Пермської, Вятської, Уфімської і Тульської губерній.

У 1919 році він вже наркомпрод у маріонетковому уряді радянської України. Як бачимо, Москва кидала його на ділянки, де потрібно було пограбувати селян, і жодна декларативна «незалежність» Совіцької України тут ролі не грала.

Трудармійська агітка

Згідно зі згаданим Декретом, будь-якого громадянина могли примусово поставити на виконання певного фронту робіт. На практиці ж головним трудовим ресурсом стало селянство. Селян мобілізували зазвичай з власним інвентарем, транспортом та кіньми-волами.

Навіть відібраний у межах продрозверстки хліб транспортували на зсипні пункти самі ж жертви пограбування власними кіньми. Селян виганяли на лісоповали, перевезення дров до міст, розчистку від снігу залізниць та шляхів, ремонт доріг, транспортування вантажів тощо… Будь-який більшовицький клерк, обтяжений мінімальною владою та маузером, міг мобілізувати першого-ліпшого селянина, щоб на кілька днів припрягти його конячку як службовий транспорт.

Фактично каторжна праця «трудообязанных» жодним чином не оплачувалася. За день роботи, щоправда, як дуже поталанить, могли видати «пайок» – фунт (трохи більш як 400 г) житнього хліба, дрібку солі, десяток сірників та 4–5 кг вівса на коня. Але зазвичай мобілізовані не бачили навіть цього.

Зауважимо, що Декрет надавав право мобілізації на виконання трудової повинності не лише місцевим представникам різноманітних центральних «надзвичайних» комісій, а й навіть міським та повітовим виконкомам.

Активісти-ідеалісти проти селян

Якщо органи губернського рівня формувалися ще з більш-менш адекватних людей, то низові переважно складалися з досить специфічної публіки. Найчастіше це були представники місцевого люмпену та містечкових книжних, дуже ідейних, але абсолютно далеких від реального життя хлопчиків на кшталт Аркадія Ґолікова (майбутнього дитячого письменника Аркадія Ґайдара).

Дитячий письменник Ґайдар, якого знав кожен радянський школяр, у свої 16 років командував полком ЧОНу (часті особоґо назначєнія). Щоправда, щоб не травмувати дитячу психіку, ніхто не пояснював піонерам, що ЧОНівці — це банальні карателі, які воювали лише з селянами, які були озброєні одним обрізом на двох.

Скласти враження про тогочасних містечкових очільників можна на прикладі рідного для автора Городка – донедавна райцентру Хмельницької області. Останнім власником городоцьких маєтностей був знаменитий мікробіолог та біохімік Сергій Виноградський, чиє ім’я цілком виправдано стоїть в одному ряду з іменами Пастера та Мєчнікова.

Нобелівським лауреатом він не став лише через те, що відкриття ним хемосинтезу сталося на кілька років раніше фундації найпрестижнішої премії світу. В його щоденниках є згадка про першого радянського очільника Городка: «Один младший конюх, мало куда годный, вдруг стал играть роль некоего начальства…». В тому-таки щоденнику йдеться, що того хлопа він колись взяв на роботу виключно на прохання його матері, яка слізно просила дати хоч яку роботу синочку, бо він нездара й інакше піде красти чи грабувати…

Восени далекого 1973 року цей персонаж виступав перед нами, свіжоспеченими жовтенятами, зі спогадами про свою боротьбу за владу Рад та про тяжке життя за царату. Найбільше ж старий більшовик розказував про свавілля жорстокого поміщика-самодура Виноградського, який ледь переїхавши до Городка з Петербурга, одразу ж наказав засипати всі криниці у дворах й примусив мешканців міста ходити до продовбаних ним артезіанських свердловин.

Для розуміння ситуації: «прихатні» криниці – це найвищий рівень ґрунтових вод, у які відфільтровується весь вміст розташованих за кілька метрів від них дворових же клозетів та гнойовищ. Борець за радвладу навіть у старості не міг второпати простого факту – видатний мікробіолог, шокований результатами аналізів, таким чином рятував «пригноблених» від інфекційних хвороб.

Книжні містечкові хлопчики теж були «не цукор». Тут варто згадати, що всі криваві злочини «червоних кхмерів» та хунвейбінів здійснювалися руками ідеологічно прокачаних підлітків та юнаків, які в ім’я Високої Ідеї не жаліли ні свого життя, ні чужого, і до того ж практично не знали оточуючих їх реалій.

Зокрема, містечкові книжні хлопчики, які звикли купувати хліб у пекаря, цілком щиро вважали, що кілька десятків мішків збіжжя в клуні селянина – то «ізлішкі», які спокійно можна вилучити на благо Пролетаріату та Світової Революції.

Думка, що чималій селянській родині з того треба якось дожити до нового врожаю та ще й чимось відсіятися навесні, була за межами їхнього розуміння. Вони ж нерідко свято вірили, що селянський коник чи віл може 24 години на добу тягати вантажі в рамках трудової повинності без перепочинку та корму.

Спекуляція на голоді

Варто нагадати, що знаменитий в своїй катастрофічності голод на Поволжі був спричинений не так погодними умовами, як активним вилученням продзагонами харчів у 1919–1920 роках. Навесні 1921-го там вже просто нічим було відсіятися.

На відміну від наступного замовчування Голодомору 1932–1933 років, радянська пропаганда масово роздула проблему. Зокрема, під шумок боротьби з наслідками голоду на Поволжі відбулася реквізиція церковних цінностей та масовий продаж за кордон культурно-історичної спадщини. Звісно, що отримані від того гроші пішли зовсім не на голодуючих, а на фінансування закордонних проєктів Комінтерну та індустріалізацію. Крім того, на трагедії незле «розвели» добросердних «буржуїнів». Зокрема, велетенську допомогу голодуючим як у Росії, так і в Україні, надала Американська адміністрація допомоги (American Relief Administration – АRА).

За оцінками Наркомату зовнішньої торгівлі, за роки своєї діяльності АRА ввезла близько 595 тис. тонн продовольства, медикаментів та одягу на загальну суму 136 млн рублів золотом. Що особливо огидно – у час, коли «тупі американці» завозили продовольство, «розумні росіяни» його активно експортували.

Наприклад, у січні 1923-го в Одеському порту стався показовий випадок, коли з американського судна «Манітоба» розвантажували продукти для голодуючих і одночасно в радянський пароплав «Владімір» не менш активно завантажували хліб на експорт. Це стало однією з останніх крапель, що призвела до згортання діяльності АРА в СРСР. Керівник організації Герберт Гувер (майбутній 31-й президент США) вирішив за недоцільне субсидувати радянську індустріалізацію за рахунок життя людей.

Звичайний колоніалізм

Якщо на теренах РРФСР нововведений продподаток поширювався виключно на зернові, то колоніальний харківський уряд радянської України значно розширив перелік сільськогосподарської продукції, що підлягала оподаткуванню.

Згідно з Декретом РНК УСРР від 24 червня 1921 року, оподатковувалися картопля, олійне насіння (соняшник, конопля), продукти бджільництва, яйця, молочні продукти, продукція городництва та баштанні культури. Декретом РНК УСРР від 26 червня того ж року оподаткував ще й солому.

Крім згаданого вище натурального податку, селяни сплачували ще й цілу низку грошових та натуральних податків та зборів. Серед них – загальногромадянський податок, трудгуж податок (виконання перевезень власними кіньми), подвірно-грошовий тощо. Були й одноразові виплати. Зокрема, декретом ВЦВК та РНК СРСР (березень 1922-го) встановлювався одноразовий податок та ліквідацію наслідків голоду – 1 крб золотом.

На той час, зауважимо, досить серйозна сума, – тижнева платня наймита-поденника. Цей податок сплачував кожен працездатний громадянин, що проживав на неохопленій голодом території. Жителі голодуючих теренів РРФСР від податку звільнялися. На відміну від українців, які проживали в охоплених голодом губерніях УСРР.

Зрештою, станом на 1922 рік селяни були змушені віддавати державі майже стільки ж продукції, як і за продрозверсткою 1921 року. Збирання продподатку теж мало чим відрізнялося від свавілля продзагонів. Зокрема, досить часто це робилося руками озброєних до зубів спеціальних «робітничо-селянських загонів», кількість яких тоді сягала 8 тис. багнетів та військових частин Червоної армії.

Російські більшовики також придумали ще один спосіб подоїти українських селян. 12 серпня 1921 року постанова Ради праці та оборони РРФСР запровадила практику військових постоїв.

Документ зобов’язував мешканців українських сіл, на території яких ставала на постій військова частина російської Червоної армії, забезпечувати вояків у «повній нормі бойового пайка». Що характерно – продукти, витрачені на прокорм червоноармійців, до продподатку не зараховувалися.

продукти, витрачені на прокорм червоноармійців, до продподатку не зараховувалися

Зрозуміло, що селяни намагалися якомога швидше зібрати всі податки, щоб зайди забралися геть. Жорсткі методи заготівель одразу ж дали результат – вже за перше півріччя 1922 року до Росії вивезли майже 3 млн пудів українського хліба.

Відповідно до Декрету ВУЦВК та РНК УСРР від 19 травня 1923 року, щоб спростити стягнення єдиного продподатку, його почали обраховувати в т.з. житніх одиницях. Селяни могли його сплачувати іншими продуктами або готівкою за встановленим «перевідним коефіцієнтом». Насправді «коефіцієнт», що не мав нічого спільного з ринковими цінами, виявився черговим радянським шахрайством. До того ж саме у цей час впроваджувалася грошова реформа, і курс рубля стрибав, як божевільний, і теж не на користь селян.

Після вдалого завершення грошової реформи уряд перейшов виключно на грошове стягнення податків, й шахрайство з різними коефіцієнтами припинилося.

«Ножицями» по селу

На передній план виходять горезвісні «ножиці цін», про які теж чимало сказано в шкільному курсі історії. Термін, до речі, вигадав товариш Троцький. Так, під кінець 1923 року ціни на промтовари сягнули 276 % від рівня 1913-го при набагато гіршій якості. Водночас ціни на сільгосппродукцію впали до 89 % від довоєнних.

Зрозуміло, що ці «ножиці» висмоктували ресурси села, як потужний насос. У відповідь на це селяни одразу ж скоротили продаж продукції, що ледь не призвело до першої НЕПівської кризи. Уряд пішов на зменшення диспропорції – вже в квітні 1924 року ціни на промтовари знизилася у середньому до 131 % від рівня довоєнних, а на сільгосппродукцію зросли до 92%. «Ножиці» й далі викачували ресурси, але вже не так кричуще й болісно.

Через курс на форсовану індустріалізацію радянське керівництво знову почало активно «стригти» село, адже валюту на нові фабрики та заводи можна було взяти лише від експорту зернових. «Цінові ножиці» знову стали актуальними. Кризу хлібозаготівель 1927 року спровокували ще й настрої, які чекісти називали «пораженческими». У зв'язку з загостренням відносин із Польщею (через вбивство білоемігрантом Борисом Ковердою радянського посла – одного з організаторів розстрілу царської сім’ї Петра Войкова у Варшаві) і Великою Британією (через розрив дипломатичних відносин) у повітрі відчутно запахло великою війною. Але значна маса селян не бажала захищати владу остогидлих більшовиків.

За повідомленнями ОДПУ, багато селян (зазвичай з «куркулів» і хоч трішки заможних) навіть із нетерпінням чекали на прихід «буржуїнів», аби помститися комуністам та їхнім посіпакам за грабіжницьку податкову і хлібозаготівельну політику. Одночасно на селі масово посилилися антиміські та антикомуністичні настрої. Тоді ж стала популярною думка: «нащо здавати за безцінь хліб більшовикам, як із дня на день їх проженуть британці чи поляки?»

Як результат – у січні 1928 року, попри дуже гарний врожай, селяни здали по продподатку лишень 300 млн пудів збіжжя, замість 430 млн, зданих у 1927-му, що сильно вдарило по експортному потенціалу СРСР. Крім того, дефіцит хліба одразу ж відчули у великих містах.

Із вільних селян у колгоспні кріпаки

Сталін охарактеризував ситуацію як «селянський бунт» та «селянський страйк». Як у часи продрозверстки, для вилучення хліба в села вирушили «оперуповноважені» та «робітничі загони» (30 тис. мобілізованих комуністів). Також були створені улюблені більшовиками «трійки». До сільської «трійки» входив представник ОДПУ та по представнику від партосередку та сільради. Залучившись підтримкою люмпенів-незаможників, вони вишукували прихований «куркулями» та «підкуркульниками» хліб. Незаможник-пиятика, який вказував криївку працьовитого сусіда, отримував від знайденого 25 %. Ці ж трійки могли засуджувати особливо злісних приховувачів-саботажників на строк до трьох років. Зерно тоді вдалося «вибити», але наступного 1929 року селяни просто скоротили посіви.

Вилучення схованого зерна

У відповідь комуністи розпочали тотальну примусову колективізацію та перетворили селян на кріпаків, які мали працювати за віртуальну паличку «трудодня».

Усі знають, що майно розкуркулених та висланих до Сибіру селян передавалося колгоспам. Але менш відомо, що це був типовий, як кажуть зараз шахраї, "развод". Селяни, надто комбідівці (члени комітетів бідноти) та їм подібні, радісно голосували за передачу конфіскату свіжоспеченому колгоспу. Халяву ж бо всі люблять. Але згодом від колгоспників зажадали оплатити державі вартість усього привласненого, до того ж за досить таки завищеними цінами, а також сплатити всі податки та недоїмки, що значилися за репресованими.

згодом від колгоспників зажадали оплатити державі вартість усього забраного в куркулів

Кульмінація пограбування села – це початок 1930-х, що обернулося сумнозвісним Голодомором 1932–1933 років. За викачані з села ресурси на Заході масово закуповували заводи.

У селищі Сатанів, що міститься на межі Хмельницької та Тернопільської областей, й досі зберігся артефакт того «голодоморного» імпорту. В одній із кімнат старовинного млина, що стоїть на Збручі, можна побачити ротор чималого електрогенератора. Це залишки гідроелектростанції, запущеної в 1933 році у межах програми посилення кордону (щоб ніхто з помираючих від голоду не чкурнув до «пілсудчиків»). Електроенергія живила потужні прожектори, якими «карацупи» освітлювали околиці та іншу прикордонну інфраструктуру. Ротор британського виробництва – його придбали за гроші, отримані від продажу відібраного у тих самих селян.

У дещо меншому масштабі голод повторився в 1946–1947 роках, коли через політику радянської влади низка об’єктивних причин, що могли спричинити хіба що певні проблеми з продовольством, перетворилися на справжню трагедію. Комуністи пішли на цей злочин цілком свідомо. На кінець 1947 року Сталін запланував знаковий політичний крок – грошову реформу та пов’язане з нею скасування карткової системи. Наслідком цього мали стати повні магазини краму та достаток продовольства. Попри поганий врожай, хліб масово вилучався з села та акумулювався в «закромах Родіни». Крім того, Москва не лише категорично відмовилася від міжнародної допомоги, а й вивезла 2,5 млн тонн зерна до країн Східної Європи.

Заради показушного «ізобілія», що несподівано і ненадовго з’явилося в великих містах після скасування карток та грошової реформи, селянам довелося спочатку трішки поголодувати…

Але повернімося в довоєнні часи. Бажання подоїти село, яке більшовики розглядали виключно як невичерпне джерело різних благ, продукувало дедалі нові здирницькі закони. Зокрема, в 1939-му було запроваджено податки ще й на присадибні ділянки. Податок поширювався й на сільську інтелігенцію – вчителів, лікарів, фельдшерів, ветеринарів тощо. Є версія, що автором ідеї був нарком фінансів СРСР Арсеній Звєрєв.

Комуністи проти присадибних ділянок

Тут треба нагадати, що трудодні оплачувалися суто символічно. Зокрема, в 1930–1940-х роках середня селянська родина мала від праці в колгоспі всього близько 5 % грошових доходів та десь 30–35 % потрібного для виживання зерна. Все інше покривалося за рахунок присадибної ділянки.

Тож селяни намагалися якомога більше працювати на присадибній ділянці і чим поменше на колгоспних полях (все одно нічого не заплатять). Із часом це набуло рис масового саботажу, особливо в Україні. У відповідь 21 лютого 1948 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». За цим документом репресіям підлягали селяни, які не виконали необхідний мінімум трудоднів та не сплатили в повному обсязі всі податки.

Цей мінімум у кожній області та навіть районі був різний. До того ж коливався залежно від сезону. Наприклад, для колгоспників Кіровградщини з 15 червня по 15 серпня мінімум становив 30 трудоднів. Якщо врахувати, що один повноцінний день роботи в колгоспі рівнявся в середньому 0,5 трудодня, то бачимо, як колгоспник для виконання мінімуму мав гарувати щодня й без вихідних.

12 тисяч селян втратили свободу (і невідомо скільки з них вижило в таборах) лише за перші кілька місяців дії цього указу.

У 1948-му вкотре підвищили податки на подвір’я колгоспників. Тепер понад 650 рублів платили в Україні і близько 600 рублів у Росії. Одночасно з цим продовжив діяти згаданий вище закон від 1939 року про оподаткування усього, що вирощувалося на присадибних ділянках.

Чи не найбезглуздішими селяно-грабіжницькими актами стали закони «Про сільськогосподарський податок» та «Про прибутковий податок з колгоспів», ухвалені у 1952 році. Вони, серед іншого, обкладали податком фруктові дерева, до того ж податок на них встановлювали у 7,5 рази вищий, ніж на зернові культури. Притім оподатковувалися саме стовбури, а не врожай, як до цього.

вродить чи ні – невідомо, а податок – плати!

Зрозуміло, що селяни почали масово вирубувати сади та садочки, бо чи вродить чи ні – невідомо, а податок – плати! Оподаткування плодових дерев було скасоване лише 1954-го розпорядженням голови Ради міністрів СРСР Георгія Маленкова. Одночасно було зменшено на 60 % податковий тягар для селян. Наслідки масового садорубства вдалося подолати лише під кінець 1960-х.

В останні десятиріччя існування Радянського Союзу село перестало бути основним джерелом наповнення бюджету – в скарбницю СРСР пішов потужний потік нафтогазодоларів, тож гнобити аграріїв вже не мало сенсу.

Читайте також: Як український газ зробив СРСР енергетичною супердержавою. 50 років тому Австрія почала отримувати пальне із Західної України

Село «доїли», але не так вже й сильно. Головним чином це відбувалося за рахунок заниження цін на аграрну продукцію у межах держзакупівель. Утім, це компенсувалося низькими цінами на пальне, електрику та машини. Але ситуація на той час вже зайшла у безвихідь – пізньорадянські селяни втратили традицію заробляти працею поза власними обійстями, не відчували себе господарями землі й досконало опанували навички саботажу та крадіжок як надійнішого методу виживання.

Читайте також: Роман «Юпак», про село зруйноване комунізмом

колоніалізм село історія аграрії