«Психушка» в Дніпрі. Як Супрун намагалася олюднити психіатричну допомогу і як Степанов повертає тюрму

Дніпровська лікарня – дуже специфічна установа. Створена у 1966 році, за радянської доби у ній утримувалися відомі українські дисиденти, зокрема Леонід Плющ, який залишив цікаві спогади про цей заклад. Їх дивіться тут.

Він розповідає про тортури уколами сірки, що санітарами були хулігани, яким дали по кілька років, які могли бити, забирати їжу у хворих. Згадує санітарок, одна з яких допомагала йому, а інша заявляла: «Я сначала чекист, а потом медсестра».

Десь 10 років тому там утримували понад тисячу пацієнтів. Потім щороку їх кількість зменшувалася, і на сьогодні залишилося 500–600 осіб. У цьому закладі зібрані люди, які скоїли тяжкі або навіть особливо тяжкі злочини, але є неосудними, тобто могли когось убити і навіть не зрозуміти, що сталося. Тут не лише велика кількість пацієнтів, а й персоналу — понад 500 осіб, не рахуючи охорони.

Проте, попри свою нібито винятковість, ця лікарня мала всі «родимі плями» радянської психіатрії загалом. Йдеться про великі монопрофільні лікарні, зведені за часів «розвинутого соціалізму». Зазвичай вони будувалися подалі від стороннього ока. Аби пересічна людина не стикалася з пацієнтами подібних закладів. Тож жодної адаптації у суспільство людей з психічними розладами не передбачалося.

Лікарня у Дніпрі, «тюрма в тюрмі», як згадує Плющ, – це занедбаний і зловісний на вигляд будинок, як й інші «психушки». Взимку гріти їх важко, постійно щось ламається, труби течуть. Пацієнти не мають місця для прогулянок, ґрати на вікнах – вони ніби заборонені, але далі існують. Тут наче у фільмі жахів.

Фінансують їх за кількістю славнозвісних «ліжкомісць».

Багато працівників десятиліттями працюють у своєму похмурому і відокремленому від решти світу закапелку, і їх дуже важко переорієнтувати на якийсь інший вид діяльності.

Водночас, згідно з міжнародною практикою, у багатопрофільних лікарнях має бути розташована щонайменше половина ліжок для пацієнтів із психічними розладами.

Але повернімося до Дніпра. Тамтешня лікарня, як і вся система психіатричної допомоги, мало змінилася за часи української незалежності. Вона і далі схожа на слідчий ізолятор, який, до речі, міститься поруч. Будувалися вони за однаковим принципом – метрові стіни, віконця, ґрати. Головний лікар зазвичай був ще й полковником міліції.

Психлікарня суворого нагляду у Дніпрі. В'язні, тобто хворі на прогулянці. Фото: Українська Гельсінська спілка з прав людини

Лише Уляна Супрун

Із приходом Уляни Супрун та її команди ситуація у сфері почала змінюватися. Тоді з'явився документ із бюрократичною назвою «Концепція розвитку охорони психічного здоров'я в Україні до 2030 року», в якому передбачалося, окрім іншого, створювати стаціонарні психіатричні відділення у загальних лікарнях. Щоправда, план заходів, розроблений у межах цієї концепції, поки так і лишився незатвердженим. Був також прийнятий наказ Міністерства охорони здоров’я, відповідно до якого всі спеціальні психіатричні лікарні мали працювати у трьох режимах – звичайному, посиленому і суворому. Нагадаємо, заклад у Дніпрі працював лише в режимі суворого нагляду.

У 2018 році дніпровську лікарню приєднали до Центру психічного здоров'я і моніторингу наркотиків та алкоголю. Цій установі, яка до того відповідала лише за другу частину – моніторинг, були передані нові функції та повноваження.

На Центр покладалися амбітні плани: він мав координувати роботу з реформування психіатричної галузі й опікуватися психічним здоров’ям, моніторингом наркотиків та алкоголю, судово-психіатричною експертизою, примусовими заходами медичного характеру.

Уляна Супрун відвідала лікарню у 2017 році. У себе на фейсбуці вона написала про знайдений в ній архів із даними ще радянських дисидентів, яких там «лікували»:

«У лікарню потрапляли люди з діагнозом «вялотекущая шизофрения». Ніде у світі, окрім Совєтського Союзу, такого діагнозу не існувало! За цим сфабрикованим діагнозом людей, таких як Анатолій Лупиніс або Леонід Плющ, проти волі утримували в лікарні суворого нагляду. Психіатричне насильство застосовувалося для придушення вільної протилежної ідеї і філософії в СССР, і це робилося нишком, щоб ізолювати від суспільства дисидентів, налякати і позбавити надії однодумців дисидентів та придушити протистояння совєтській системі», – писала Супрун.

«Уляна Супрун – це перший міністр, який приїхав у цю установу за всю історію її існування, – розповідає Сергій Шум, котрий очолював Центр психічного здоров'я і моніторингу наркотиків та алкоголю у 2018–2020 роках і займався реорганізацією дніпровської лікарні. – Всі міністри до неї вдавали, що керували лікарнею, але переважно і гадки не мали про що йдеться».

Міністр зазвичай викликав до себе головного лікаря раз на п’ять років, щоб йому подовжити контракт, і на цьому все закінчувалося.

Коли туди приїхала Супрун, міністерство вирішило цю установу ліквідувати і на її місці створити новий спеціальний заклад із надання психіатричної допомоги, в якому застосовувалися б одночасно всі примусові заходи медичного характеру з суворим, посиленим та звичайним наглядом. Бо нинішні умови перебування хворих несумісні з таким поняттям, як права людини. І не мали нічого спільного з наданням психіатричної допомоги.

Камера для пацієнтів лікарні. Фото Міністерства охорони здоров'я

Ідея реорганізації лікарні у Дніпрі полягала у тому, що її взагалі не мало б бути. Вона абсолютно непотрібна. У кожному регіоні мають бути спеціальні психіатричні лікарні, щоб там люди отримували належну допомогу.

За словами фахівців, у дніпровській лікарні є люди з усіх регіонів України, і перебуваючи там, вони відриваються від звичного місця проживання. Наприклад, пацієнтів із західних регіонів рідко навідують близькі, оскільки їм далеко їхати, тож такі хворі десоціалізуються. І після того як їм змінюють лікування – часто це трапляється через багато років – вони не можуть соціалізуватися, повернутися в суспільство.

Олюднення психіатрії

«Якщо людину суд визнає неосудною, це означає, що вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння, обумовленого психічним розладом.

Така людина просто не відчуває вини. Її не має сенсу карати і поміщати у місця позбавлення волі, адже відсутність свободи, крім кари, має на меті виправлення. Неосудну людину потрібно не карати і виправляти, а лікувати та соціалізувати», – зазначив начальник відділу координації надання допомоги з охорони психічного здоров’я на рівні громади, первинної медичної допомоги та реабілітації Центру психічного здоров’я Олексій Суховій.

«У це важко повірити, але більшість серійних вбивств здійснюють психічно здорові люди, які є осудними. Чикатило і Онопрієнко були визнані такими, – розповідає Сергій Шум. – Для пацієнтів з дніпровської лікарні типовим злочином може бути, наприклад, коли є якісь галюцинації, голос в голові наказує піти і вбити людину.

Або землю захопили інопланетяни, і для того, щоб її звільнити, треба піти і вбити сусіда. Це такі класичні приклади подібних розладів. Звісно, така людина здоровою вже не стане. Наше завдання – покращити психічний стан. Рівень суспільної небезпечності такої людини може змінюватися. Сьогодні рівень у неї може бути високим, через п’ять років він може знизитися».

Читайте також: Типовий український вбивця – п'яний мужик. А жертви хто? (СТАТИСТИКА, ГРАФІКИ)

У дніпровській лікарні також перебувають люди, які можуть вже не потребувати такого «лікування». Судді просто продовжують їм кожних пів року утримання там, оскільки вважають їх підвищено суспільно небезпечними.

«Як у минулому, так і сьогодні в Україні є практика, коли судді вважають, що якщо людина вчинила тяжке суспільно небезпечне діяння і є неосудною, то вона має дуже довго лікуватися. Що, наприклад, хворобу, яка призвела до вбивства, треба лікувати у спеціалізованому стаціонарному закладі як мінімум стільки ж років, скільки вона провела б у місцях позбавлення волі, за умови визнання осудною. Але насправді це не так.

Приміром, у людей, які вчиняють суспільно небезпечні дії у стані тимчасового психічного розладу, він минає досить швидко, і вони не потребують тривалого тримання у таких закладах. Усіх людей, які там перебувають, треба не лише утримувати та лікувати, а й ресоціалізувати», – розповідає Суховій.

На думку фахівців, дніпровська лікарня могла б стати однією з мережі спеціальних закладів. До неї б можна було додати певні підрозділи, які б займалися посиленим, звичайним наглядом.

«Коли почали процес реорганізації, виявилося, що там люди взагалі безправні, – розповідає Сергій Шум. – Закупівлю лікарських засобів проводили за торговими найменуваннями, а не за міжнародними запатентованими назвами. Тобто лікарські препарати однакового складу та дії можуть відрізнятися за ціною у рази через різні торгові найменування. І коли ми почали робити закупки згідно з міжнародними назвами, до нас потягнулася велика кількість представників фармакологічного бізнесу, які прямим текстом пропонували 20% відкату. Звісно, ми відправили їх куди подалі».

За словами Сергія Шума, кошти пацієнтів – їхні пенсії – акумулювалися на рахунках лікарні. «Цими грошима пацієнти могли користуватися лише з дозволу лікарні. Перше, що ми зробили – відкрили пацієнтам у банках пенсійні картки, і вони самостійно почали розпоряджатися своїми грошима.

Адже люди, будучи неосудними, не можуть позбавлятися можливості приймати рішення щодо своїх фінансів. Вони точно знають, що хочуть їсти, наприклад, хочуть купити собі якусь шоколадку. Або відправити ці гроші своїм батькам».

Міністерство охорони здоров’я планувало знайти та виділити кошти на організацію лікування пацієнтів із суворим наглядом на місцях. Щоправда, як свідчать учасники цього процесу, частина регіонів запросила якісь зовсім неадекватні суми для створення у себе 40–50 ліжкомісць. З боку багатьох регіонів було помітно небажання проваджувати ці послуги, був спротив і з боку певних громадських організацій. Представники деяких ГО стверджували, що ці зміни треба робити повільно, помірковано, забезпечити спочатку створення відповідних сервісів і лише потім поступово переміщувати пацієнтів у регіони. Як результат, лише кілька областей активно підтримали цю ідею.

Кінець усім сподіванням. Знову тюрма

Поки торгувалися і дискутували, у Міністерство охорони здоров’я прийшло нове керівництво, погляди якого на реформування цієї частини психіатричної галузі були діаметрально протилежними поглядам попередників.

Новий міністр охорони здоров’я Максим Степанов розніс ущент усі починання попередньої команди щодо реформування лікарні з суворим наглядом. Не додає оптимізму і позиція деяких відомих представників галузі. Так, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман ще десять років тому був затятим поборником закриття дніпропетровської лікарні.

Але зараз Асоціація обстоює зовсім інші пріоритети. Зокрема, збереження тієї кількості ліжок, яка є не лише у дніпровській, а й в інших лікарнях. Варто також нагадати, що колишній дисидент Глузман став вірним апологетом нинішнього міністра Степанова і входить в медичну раду при Міністерстві охорони здоров’я.

На квітень 2020 року припав другий етап реформи у медицині, яка мала зачепити спеціалізовані, зокрема й психіатричні лікарні. Вона також передбачала заміну субвенцій системою, коли гроші «йдуть» за пацієнтами. Втім, дніпровська лікарня як філія державої установи – Центру психічного здоров'я – безпосередньо отримує кошти від Міністерства охорони здоров'я.

Згідно з останньою інформацією, на підході вже є проєкт наказу про реорганізацію Центру психічного здоров’я. Згідно з документом, дніпровська лікарня може змінити свій статус філії і знову буде безпосередньо підпорядкована МОЗ. А це, враховуючи позицію керівництва міністерства, означатиме повернення лікарні у старі «добрі» часи.

Тим більше, що команда, яка займалася реорганізацією Центру психічного здоров'я та лікарні у 2018–2020 роках, нині опинилася відстороненою від прийняття рішень і позбавлена впливу на ситуацію в цьому закладі. Зараз є всі шанси, що єдина в Україні лікарня суворого нагляду і надалі збережеться у тому вигляді, який прийшов до нас ще з радянської доби.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

абзац права людини психіатрія медицина супрун степанов