Українська антирасистська спільнота США та Канади: Якщо хочемо, щоб співчували українській справі – потрібно мати емпатію до інших

Українську антирасистську спільноту створили майже рік тому у Північній Америці молоді діаспоряни, чиї предки приїхали у Штати в середині минулого століття. Вони закликають українську діаспору до солідарності з афроамериканцями, індіанцями та іншими расовими групами, а також — позбутися побутового расизму у власних організаціях. На сьогодні група Ukrainian Antiracist Community у фейсбуці нараховує більш як 900 учасників.

FAQ-сторінка на сайті організації детально пояснює її позицію. А все ж цікаво було поговорити з організаторами наживо. Що це за люди? Що ними рухає? Як вони зустрілися?

Українці проти расизму

Я зустрівся з трьома із засновників Української антирасистської спільноти — Марією Соневицькою, Юліаном Гайдою та Аліною Кузьмою.

Усі вони — на 100% українського походження. Всі народилися і виросли в Америці — їхні предки були змушені залишити Україну під час Другої світової. Усі троє знають українську (хоча англійська в них краща). Усі троє — інтелектуали. Марія — музикантка, професорка Університету Каліфорнії у Берклі й авторка книжки про сучасну українську музику. Юліан — професійний журналіст, працював у низці американських медіа. Аліна — артменеджерка.

Усі троє виросли в українській громаді, говорили українською з батьками, ходили у «Пласт» і до українських церков. Юліан — син греко-католицького священника, і зараз бере активну участь у «Пласті» та українському церковному житті, викладає у суботній українській школі.

Перезнайомилися вони теж в українській громаді: хтось знається з дитинства, хтось зустрівся у діаспорних інтернет-спільнотах.

Для Марії, Юліана та Аліни українська ідентичність — основа їхнього життя.

«Фашистський» Майдан, і «марксистський» рух Black Lives Matter

У перші місяці Революції гідності чимало американців (зокрема, й серед університетської інтелігенції) думали, що йдеться про «фашистські виступи». І тільки ближче до лютого 2014-го американська громадська думка почала співчувати протестувальникам. А коли в США почався рух Black Lives Matter (BLM), чимало українців — як в Україні, так і в діаспорі — вирішили, ніби йдеться про «марксистів», «ледарів» і «бандитів».

Під час Революції гідності мої співрозмовники намагалися донести правду до американських знайомих. Під час BLM вони побачили багато спільного з українськими протестами.

“Йдеться не про лівих чи правих, — кажуть вони. — Не про чорних або білих, не про республіканців чи демократів. Йдеться про людську гідність”.

Мої співрозмовники вважають, що пропаганда проти BLM нагадує пропаганду проти Майдану. І, ймовірно, бодай частково походить із тих-таки кремлівських джерел.

“Я був на демонстрації в Чикаго, — каже Юліан. — Було враження, що поліція навмисно провокує насильство. А щодо повідомлень про погроми магазинів у інших містах — не знаю, хто були ті люди. Вочевидь, йдеться про зорганізовану провокацію”.

У 2014-му Юліан був у Києві, на Майдані.

Рух BLM подекуди звинувачують у «марксизмі» та «лівацтві».

“На демонстраціях були люди різних переконань, — розповідають мої співрозмовники. — Як і на Майдані. На Майдані можна було знайти і фашистів, але вони були у меншості, і Майдан не був фашистським рухом (скільки б йому не клеїли цю етикетку). Так і з BLM”.

Амбасадори України приходять не до всіх

“Нас у громаді з дитинства вчили, що ми маємо бути амбасадорами української культури й української справи, — каже Юліан. — Грубо кажучи, береш бандуру — і йдеш розповідати американцям про наші традиції та нашу боротьбу”.

Юліан, до речі, добре грає на бандурі.

Юліан Гайда працює журналістом, бере активну участь у житті української громади

“Але чому наша громада йде лише до білих американців? — продовжує він. — Чорні американці значно краще розуміють нашу боротьбу. Афроамериканські інтелектуали знають про історію кріпацтва в Україні значно більше, ніж чимало американських українців. Та-Негисі Коутс, відомий афроамериканський письменник і журналіст, написав статтю про Голодомор. Та українські організації здебільшого не помічають цього”.

Американське суспільство досить ієрархічне, пояснює Юліан. Ця ієрархія значною мірою побудована за расовим принципом. Представляючи Україну, українські громадські організації намагаються «достукатись» лише до, сказати б, білої еліти.

Знайомих українців поранили гумовими кулями

— З чого почалася Українська антирасистська спільнота? — питаю.

Коли у травні і червні 2020 Америку охопили протести проти поліційного насильства, чимало українців відчули, що не можуть залишатися байдужими. У багатьох з них були афроамериканські друзі, як і друзі інших етносів та рас.

“Ми відчували, що треба щось робити, — пригадує Марія. — Намагалася підтримати чорних друзів. Але відчувала, що цього недостатньо”.

Через ковід вона не брала участь у демонстраціях.

Марія Соневицька, професорка Університету Берклі, написала книжку про українську музику

“Я тоді вже жила в Торонто, — каже Аліна. — Не мала [морального] права ходити на канадські маніфестації, бо не була канадкою. Але мої друзі у США брали участь у протестах BLM. Зокрема й українці. На демонстраціях моїх знайомих українців поліція поранила гумовими кулями.

Та українські діаспорні організації переважно мовчали. А багато американських українців або ігнорували протести, або й переказували наратив про «ліваків» та «бандитів»”.

“Українська діаспора прагне захищати інтереси України в Америці та Канаді, — веде далі Аліна. — Але якщо ми цього прагнемо, то не маємо стояти осторонь проблем суспільства. Якщо ми хочемо, щоб поважали нас, то ми не маємо ігнорувати й інших”.

Мої співрозмовники — діти діаспори у прямому сенсі слова — не мислять себе поза українством. Водночас вони поважають права інших і не завжди згодні із діаспорним «мейнстримом».

“Антирасизм — українська цінність, — стверджують вони. — Адже й ми, українці, зазнавали дискримінації”.

Почали з того, що підготували петицію — Calls to Action/Заклик до дії. Ідея належала Аліні, але писали разом. Потім створили свій сайт і спільноту у фейсбуці.

Українські травми та емпатія до інших

“Українці пройшли через переслідування, Голодомор, репресії, — кажуть мої співрозмовники. — Наші власні предки — біженці. Більшості сучасних американців важко навіть уявити, що їм довелося пережити. А зараз в Україні війна проти російської агресії — є нові жертви і нові біженці. В нас, українців, є історичні та сучасні травми.

В афроамериканців — свої травми. Плантації часів рабства були фактично концтаборами. Потім десятиліття сегрегації. А дискримінація чорних — серйозна і реальна — триває дотепер. Зокрема й з боку поліції. «Небілу» людину можуть зупинити та допитати без причини — і неважливо, чи це безробітний або доктор наук.

Чорного можуть заарештувати за дрібне порушення, яке білому пробачать. Було чимало випадків, коли поліціянти вбивали чорних або за дрібниці, або взагалі «випадково» — як та поліціянтка, що помилилася квартирою, побачила чорного (який був у себе вдома) і застрелила його. Загиблий працював бухгалтером.

Тож коли поліціянт преспокійно задушив затриманого просто на вулиці, на очах у свідків, не дивно, що у багатьох урвався терпець. Тим більше, що якби не розголос у інтернеті, поліціянтові, напевно, нічого б не було. Сьогодні вбили «якогось там» безробітного, а завтра на його місці може опинитися практично будь-хто (якщо «недостатньо» білий)”.

У кожного свій біль і свій спадок.

“Йдеться не про те, чиї рани болючіші, — наполягають засновники Української антирасистської спільноти. — Йдеться про емпатію і бажання зрозуміти одне одного. Якщо ми хочемо, щоб співчували нам, маємо й самі співчувати іншим”.

Що таке «раса» у Штатах і чому зовнішньо біла людина може вважатися «чорною»

В Україні все просто: виглядаєш на білого — значить білий, виглядаєш на чорного — чорний. У Штатах усе значно складніше. Нам, східним європейцям, досить важко зрозуміти американську расову систему. Чому, наприклад, Меган Маркл вважається «чорною», хоча на вигляд вона майже біла?

“В Америці діяло one-drop rule («правило одної краплини [крові]»), — пояснює Юліан. Ще донедавна це було юридичною категорією. Якщо бодай 1/16 твоєї «крові» африканська — то закон вважав тебе «повністю чорним»”.

Варто додати, що це була не просто «п‘ята графа» у документах. До 1960-х років «чорних за паспортом» — навіть якщо вони фактично були білими — офіційно обмежували в правах. До речі, у Канаді 1940-х (провінція Нова Шотландія) навіть майже біла жінка не мала права сидіти у партері кінотеатру — це були місця виключно для білих.

У 1960-ті сегрегацію, яка була у південних штатах, офіційно скасовано. Формально всі громадяни рівні. Але навіть зараз у багатьох анкетах вимагають вказувати расу, за тим-таки принципом: маєш бодай одного чорного предка — вважаєшся «повністю чорним». На що це впливає? Наприклад, чорним у банках дають позики під більший відсоток — мовляв, «більший ризик», а в США багато що купується у кредит. Зокрема, щоб купити будинок чи квартиру, треба взяти позику, а щоб орендувати добре житло — мати гарну кредитну історію. У білому районі житло коштує дорожче. Тобто твоє расове походження значною мірою впливає на твій фінансовий стан — на те, в якому районі ти живеш, і на те, до якої школи ходять твої діти. Все це створює додаткові бар'єри.

У Штатах взагалі багато «рас». Наприклад, латиноамериканці — теж окрема «раса».

Історично багато що залежало від економіки. Приміром, мексиканців вважали «білими», коли це було вигідно, потім «небілими» — коли треба було обмежити імміграцію, потім знову «білими», коли забракло робочих рук. Італійців теж не завжди мали за білих.

В одному з епізодів гумористичного серіалу «Сайнфелд» білій жінці кажуть, ніби її бойфренд — блакитноокий блондин із трохи кучерявим волоссям — «чорний», і вона не знає, як із цим бути. Насправді він білий, але своєю чергою впевнений, що вона — латиноамериканка, а отже, їхня пара «міжрасова». У «Сайнфелді» це смішно, у реальному житті — ні.

До чого тут економіка?

Звідки взялася така складна система «рас» і градацій? Це пов‘язано з історією рабства, пояснює Юліан.

Рабовласники отримали доступ до джерела безплатної робочої сили (рабів з Африки). Це було дуже вигідно. Отже, треба було створити правову систему, яка б легалізувала такий стан речей.

Спершу було лише дві раси, білі і чорні, каже Юліан. Але що робити, коли плантатор ґвалтує рабиню і вона народжує від нього дитину? (А в більшості випадків йшлося саме про зґвалтування, а не про романтику під пальмами). Чи має ця дитина право на спадщину? Чи має вона бути вільною? Це було б вкрай невигідно. Значно легше було оголосити таких дітей «чорними», себто безправними. І їх можна було продавати як власність.

Після скасування рабства дискримінація збереглася. У багатьох штатах сегрегація була юридичною, у решті — неформальною.

Наприклад, Чикаго, де живе Юліан, різко поділено на етнічні зони: в одному районі всі — латиноамериканці, через вулицю — всі українці, а ще далі — афроамериканські райони.

“Колись у Європі гетто відділяли стіною, — каже Юліан. — У Чикаго афроамериканські райони відділено від білих кварталів автодорогами або ж залізницею. Це зроблено навмисно, дороги прокладали саме так, щоб вони оточували «неправильні» райони.

Українці, які приїжджали до Америки після Другої світової, були переважно біженці без копійки грошей. Але оскільки вони були європейцями, то мали реальну перевагу перед «небілими» американцями — їх значно менше дискримінували. А отже, легше було й пробитися”.

Сам я ніколи не жив у Штатах, але деякі речі в американській літературі дивують. У нашій рідній Східній та Центральній Європі типовий расист намагається триматися подалі від «небілих»: людина, яка не візьме на роботу чорного лікаря чи інженера, не найме й чорну няньку для своїх дітей.

У Штатах расизм більш ієрархічний. Дрібний літературний приклад: у «Фірмі», романі-бестселері Джона Грішема, білі менеджери обмінюються жартами із чорною кухаркою, але ніколи не візьмуть на роботу «небілого» юриста. Коли у першій чверті XX століття з‘явився рух за повернення афроамериканців до Африки, Ку-клукс-клан почав переслідувати його активістів. Чорних хотіли тримати поруч, але окремо — як джерело дешевої робочої сили, що «має знати своє місце».

Звісно, зараз є чимало афроамериканських професорів, бізнесменів, мільйонерів, юристів, лікарів і навіть колишніх керівників держави. Але багато афроамериканців і далі перебувають у замкненому колі, куди потрапили не зі своєї волі і звідки вкрай важко вирватись. У «чорних» кварталах, наприклад, значно гірше фінансуються школи — а отже, важче й вибитися в люди.

Чи є расизм в українській діаспорі?

У плані расизму і толерантності наша діаспора не гірша і не краща від інших етнічних громад Північної Америки. Але позаяк мої співрозмовники — українці, а не, наприклад, угорці, росіяни чи румуни, то й говорять переважно про своїх.

“Про агресивний расизм не йдеться, — каже Аліна. — Йдеться здебільшого про побутовий расизм — етнічні та расові упередження, расистські жарти. Справді гидкі речі я чула лише від кількох людей. Але українська громада таке толерує. Діаспора сприймається як клуб, як родина”.

Аліна виросла в українській діаспорі на сході США, де українці намагалися триматися поміж своїми, передавати дітям мову та культуру і одружуватися між собою. Зараз вона живе в Торонто, заміжня за канадським українцем.

Аліна Кузьма

“В українській громаді вважається, що коли чуєш расистський жарт — треба усміхатися і ввічливо кивати, — каже Аліна. — Або тихо відводити очі”.

Тут я з нею погоджуюсь. Якщо почати заперечувати, «народ це не зрозуміє». Пам‘ятаю, як порядна львівська пані, яка 30 років прожила в Торонто, розповідала, що всі проблеми — від чорних, які «не хочуть працювати», причому «записала» до цієї категорії взагалі всіх неєвропейців, включно з індусами (серед яких насправді дуже багато інженерів, програмістів, бухгалтерів тощо).

Спробуєш сперечатися — дістанеш репутацію «неввічливої людини», яка «псує вечірку».

Трапляється таке, що й сміх і гріх. Наприклад, коли якась українська організація фінансово живе з того, що здає «небілим» людям приміщення, але її члени розповідають про «лінивих» чорних, від яких «жодної користі». Аліна наводить такі приклади.

Проблема в тому, кажуть мені, що такі нібито «дрібниці» значно ускладнюють порозуміння і солідарність з іншими. А подекуди й призводять до стратегічних помилок.

Та більшість діаспорян не є расистами.

“В українській громаді не лише білі, — каже Аліна. — Хтось народився у мішаному шлюбі, хтось одружився чи вийшов заміж, когось всиновили, а хтось прийшов до громади просто тому, що зацікавився українською культурою”.

Вона зауважує, що коли хтось з українців несе расистську маячню, то зазвичай має на увазі не конкретних «небілих» знайомих, а якихось узагальнених абстрактних «чужинців».

Чи можна українцям критикувати своїх?

Так сталося, що українці опинилися в ситуації, коли «своїх критикувати не можна». Московська пропаганда представляє усе українське «нацистським» та/або «недолугим». Отже, будь-які зауваження щодо діаспорних організацій часто сприймаються як «зрада». Критикуєш — значить ти «допомагаєш ворогові».

Мої співрозмовники це розуміють. Але вважають, що мовчати про власні недоліки — теж не вихід. Вони люблять свою громаду і хочуть зробити її кращою. В них є конкретні пропозиції, і вони вже працюють з українськими організаціями, щоб їх втілити. Наприклад, заклик до Спілки української молоді (СУМ) і «Пласту» краще інтегрувати дітей мішаних шлюбів; заклик до діаспорних шкіл уникати етнічних та расових стереотипів у навчанні; заклик до діаспорних музеїв та архівів більше співпрацювати з іншими культурними спільнотами тощо.

Те саме з США. Дехто з американців вважає, що якщо ти критикуєш якісь американські недоліки, то «You hate America» або й взагалі є «Anti-Christian».

“Але ж мета антирасистів — навпаки захистити ті цінності, які прописані в американській Конституції, — каже Марія. — Це не песимістичний рух, а оптимістичний. Його мета — зробити суспільство кращим і справедливішим”.

“Я вдячний Америці, що вона прийняла моїх предків-біженців, — каже Юліан. — Але скільки ще поколінь ми маємо дякувати та сидіти тихо?”

Він вважає, що американські українці мають моральне право на конструктивну критику, зокрема й на протести.

Ніхто не каже, що треба «каятись»

Коли пишеш чи говориш про расизм, це часто викликає агресію. Національні, а тим більше расові питання — дуже болючі та складні. Не дивно, що Українська антирасистська спільнота регулярно отримує «листи ненависті».

Властивість расизму та антирасизму в тому, що ці теми практично не залишають байдужих. Одні захищають себе або своїх друзів, знайомих, подекуди й близьких, або просто свої базові цінності. Інші думають, що антирасизм — це напад саме на них.

— От є звичайна людина з Європи, — кажу я, — яка нікому нічого поганого не робила і взагалі нещодавно приїхала до Америки. І от їй ніби кажуть, що вона має «почувати вину» перед кимось.

— Ніхто такого не каже, — відповідають мені. — І ніхто не має «почуватися винним». Ми кажемо лише те, що була історична несправедливість і ми всі (навіть нові іммігранти) живемо з її наслідками. Це варто усвідомити — і мати певну емпатію до інших.

Йдеться, звісно, про Північну Америку, бо в інших регіонах — своя специфіка.

Зауважу, що як і кожна спільнота, антирасисти мають свій лексикон, який не завжди зрозумілий тим, хто «не в темі». Наприклад, коли говорять про whiteness, то це не про расу і не про колір шкіри, а виключно про привілейований соціальний статус. «Білий привілей» (white privilege) не значить, що тобі щось дають — він означає, що тебе не дискримінують за зовнішністю. А це вже немало.

Йдеться не тільки про BLM. Канада, наприклад, побудована на індіанських землях. Індіанці не тільки опинилися в резерваціях, а в XX столітті ще й зазнали культурного геноциду: їхніх дітей примусово відправляли до «індіанських» інтернатів, де забороняли говорити рідною мовою, відучували від їхніх культур, а подекуди просто знущалися.

Канадські українці теж живуть на землях індіанців. Учасники Української антирасистської спільноти не закликають «посипати голову попелом» щодо цього, вони закликають просто усвідомити цю історію. Тим більше, що процес порозуміння між українцями та індіанцями вже триває. Наприклад, Український музей Канади проводить виставку індіанських і українських вишиванок.

Що у підсумку?

У діаспорних громадах є побутова ксенофобія, а от критикувати її не заведено. Люди, яким це не подобається, почуваються у меншості і зазвичай мовчать. Але у червні 2020-го виявилося, що таких людей дуже багато і вони об‘єдналися.

— Напочатку, — пригадують організатори, — просто хотілося сказати, що ми є і що нам не байдуже.

Вони закликають північноамериканських українців не «каятися» за проблеми американського минулого, а чесно сказати собі: «Наші народи пройшли через переслідування і страждання. Багато речей були і є поза нашим контролем, але ми маємо порозумітися».

діаспора істоіря blm сша расизм