На Хмельниччині будують меморіал на братській могилі вояків Армії УНР

У селі Великі Зозулинці Красилівського району Хмельницької області зводять меморіал на місці загибелі 26-тьох вояків Армії УНР.
Як і чому 6-та Запасова бригада Армії УНР зазнала страшних втрат у боях за село – йдеться у статті фонду «Героїка».

«Цілі години тривала боротьба, в якій ніхто не давав і не просив пощади…»

101 рік тому, у квітні 1920 року, Армія УНР із боями рейдувала на окупованих Червоною армією територіях. Водночас Військо Польське і дві новосформованих українські дивізії потужним ударом із заходу на схід розбили радянську 12-ту армію і відкинули її за Дніпро.

Вже 7 травня поляки та українці звільнили Київ, а 9 травня провели парад на Хрещатику. 6 травня Армія УНР у районі села Писарівка, що на Вінниччині, завершила Перший зимовий похід, який тривав п'ять місяців. Після нетривалого відпочинку і поповнення на території Подільської губернії Армія УНР зайняла крайню позицію на південній ділянці спільного з поляками протибільшовицького фронту.

На початку червня росіяни перекинули в Україну з Північного Кавказу 1-шу Кінну армію Семена Будьонного. Як результат, 5 червня польські війська розпочали відступ на своїй ділянці фронту. Армія УНР тримала свій відтинок до 12 червня, але також була змушена відступати.

На початку липня 1920-го у районі міста Бар радянська 8-а кавалерійська дивізія прорвала фронт і зайшла в тил польським та українським військам. Більшовицька кіннота рушила на Проскурів, де перебував штаб 6-ї польської армії та вищі керівні органи УНР, зокрема Головний отаман та Генеральний штаб. Розпочалась евакуація з Проскурова до Волочиська. 6 липня на станції Чорний Острів відбувся бій між червоними та співробітниками Генерального штабу УНР, у якому смертельні поранення дістав полковник Євген Мєшковський.

Гнат Порохівський, полковник, начальник 6-ї Запасової бригади Армії УНР

У цей час 6-та Запасова бригада Армії УНР здійснювала марш зі Старокостянтинова на Ожигівці. Вдосвіта 7 липня від села Сорокодуби до села Великі Зозулинці в похідному порядку рухались: передові застави, 16-й Запасовий стрілецький курінь, 17-й Запасовий стрілецький курінь, обоз, комендантська частина, нестройова частина, 18-й Запасовий стрілецький курінь, гарматний обоз. Кіннота малими групами здійснювала розвідку.

Передові застави, які були виділені з підстаршинської школи, зав’язали перестрілку із виявленим на захід від Великих Зозулинців ворогом. Розвідці не вдалося встановити чисельність червоних. Першим до бою розгорнувся 17-й курінь зі штабом бригади на чолі із полковником Гнатом Порохівським, який повів рішучий наступ на ворога, щоб вибити його зі Шмирок (село на захід від В. Зозулинців).

Невдовзі Порохівський залучив до бою одну сотню 16-го куреня, щоб забезпечити загрожене праве крило 17-го куреня. Обозу віддали наказ залишатися у Великих Зозулинцях, а підполковникові Антіну Радченку, який був при ар’єргарді та здійснював командування над 18-м Запасовим стрілецьким куренем, доручили обсадити Сорокодуби (на схід від В. Зозулинців) і облаштувати позицію за муром сільської церкви.

Раптово росіяни відкрили вогонь по обозу, що містився у Великих Зозулинцях, по частинах, що перебували поза обозом і по самому селу. Зчинилася велика паніка. Фактично довге, у два ряди хат село, розполовинило 6-ту Запасову бригаду. Командир бригади, повернувшись до Великих Зозулинців, зрозумів, що обоз не врятувати, адже більшість мобілізованих підводчиків посідали на коней і повтікали. На околиці села стояв резерв 17-го куреня, до якого приєднався штаб бригади, і на чолі із полковником Порохівським став пробиватися через кінні лави ворога. Гарматний вогонь червоноармійців не дозволяв українцям скупчитись для відбиття ворожих атак.

Порохівський згадує: «На рівному полі, трошки похилому на південь, цілі години тривала боротьба, в якій ніхто не давав і не просив пощади. На початку бою, під натиском ворожої кінноти, створилося три ґрупи: 17-й курінь – одну стислу ґрупу, до якої він перейшов, щоби відбивати кінні атаки; сотня 16-го куріня, яка прикривала спочатку праве крило 17-го куріня – другу значно меншу ґрупу; три сотні 17-го куріня, при яких перебував штаб бригади та я – третю». Поле бою добре прострілювалося більшовицькими гарматами, внаслідок чого три групи, про які згадує Порохівський, поділилися на менші підрозділи, щоб мінімізувати втрати від ворожої артилерії.

«Люде падали, вмирали, кидалися на ворога, лягали, вставали, перебігали від прикриття до прикриття, розбігалися, збігалися, кричали або падали мовчки», – описував бій командир бригади.

У боях з більшовиками за Великі Зозулинці та околиці 7 липня 1920 року полягли та були страчені після бою десятки козаків та старшин. «Героїці», завдяки наданим відомостям від Ярослава Тинченка та Андрія Руккаса, вдалось встановити імена та прізвища деяких з них:

1. Безкровний – поручник штабу 6-ї Запасової бригади.
2. Бризгун Михайло Іванович, 1894 р.н., Волинська губернія, Кременецький повіт, село Білокриниця – хорунжий 6-ї Запасової бригади.
3. Бубрицький Олександр, Полтавська губернія. – хорунжий 6-ї Запасової бригади
4. Говорун, Полтавська губернія. – хорунжий 6-ї Запасової бригади.
5. Горобець – поручник, молодший ад’ютант штабу 6-ї Запасової бригади.
6. Каплуновський Василь, Полтавська губернія, Костянтиноградський повіт, с. Карлівка – хорунжий, командир сотні 6-ї Запасової бригади.
7. Леонів Володимир – хорунжий, молодший ад’ютант штабу 6-ї Запасової бригади.
8. Наритник, Катеринославська губернія, с. Карантинка, м. Запоріжжя – поручник 6-ї Запасової бригади.
9. Пархомюк Хома – командир 2-го Сірого полку.
10. Пославський – хорунжий гарматного полку 6-ї Запасової стрілецької бригади.
11. Потапів – підполковник, командир 18-го запасного куреня 6-ї запасної бригади.
12. Проскурня Спиридон, Полтавська губернія, м. Кобиляки – хорунжий, командир комендантської сотні 6-ї Запасової бригади.
13. Романюк (Романіка) Іван, Харківська губернія, ст. Горовня – хорунжий 6-ї Запасової бригади.
14. Сміщенко – хорунжий 6-ї Запасової бригади.
15. Сухобрус Іван, Київська губернія. – хорунжий 6-ї Запасової бригади.
16. Сухобрус Михайло, Київська губернія – сотник 6-ї Запасової бригади.
17. Яницький Омелян – повстанець.

«Листок поляглого», заповнений на поручника Наритника. ЦДАВО України

Серед імен, які вдалось встановити, «Героїка» змогла зібрати короткі біографічні відомості про окремих вояків. Наприклад, відомо, що поручник Наритник закінчив вищу початкову школу в Олександрівську (тепер – Запоріжжя), після чого скінчив школу землевпорядників. Мобілізований до РІА (Російської імператорської армії), скінчив школу прапорщиків. Учасник Першої світової війни.
Останнє звання у російській армії – поручник. У травні 1918 року зголосився до 2-го Запорізького полку козаком на посаду командира чоти. Учасник усіх боїв Запорізької дивізії та кампанії 1920-го. На момент загибелі у покійного лишились удома жінка з дитиною і старий батько.

Похорони полеглих і доля української військової могили

Полонених вояків, серед яких були й поранені, зокрема ті, що перебували в обозі, змусили вирити собі яму. Більшовики запропонували життя в обмін на службу в Червоній армії. Українці відповіли відмовою, за що більшість полонених було страчено. Решту вирішили не вбивати негайно після бою, а використати як робочу силу для стягування трупів і копання могил, адже на липневій спеці тіла швидко розкладались.

На другий день, коли червоні почали страчувати «копачів» з-поміж полонених, 13-та польська дивізія перейшла в атаку. Серед незакопаних трупів поляки знайшли тіло хорунжого бригади Кобилянського, який ще подавав ознаки життя. Вояк пережив криваві бої за Великі Зозулинці, бачив смерть своїх товаришів, брав участь у ритті ями для українських полеглих, а також копав могили для московських командирів (серед забитих у бою більшовиків був командир дивізіону і кілька ротних, їх ховали по-людськи – в могилах, а не у великій спільній ямі).

Кобилянський одержав кулю з пістоля. Однак червоноармійцеві здалось, що він погано поцілив, а відтак ще й вдарив українця списом, але все одно не добив. У цей самий момент поляки перейшли в атаку і змусили більшовиків до відступу. Хорунжий Кобилянський був врятований поляками, і згодом повернувся до бригади. В складі 1-ї кулеметної дивізії Армії УНР він бився з Червоною армією на Дністрі, був інтернований у Румунії, де й загинув під час виконання службового доручення.

Фахівці КП Львівської обласної ради “Доля” здійснюють ексгумацію останків вояків Армії УНР. 2018 рік

Родина мешканця Великих Зозулинців Гната Омельчака стала свідком того, як українських вояків зарили у великій ямі на краю сільського цвинтаря. Степан Омельчак, син Гната, вже у 1990-х роках вказав на місце поховання Павлу Концевому – колишньому сільському голові Великих Зозулинців, який тепер допомагає на будівництві меморіалу як волонтер.

У жовтні 2018 року співробітники КП Львівської обласної ради «Доля», на замовлення Українського інституту національної пам’яті, дослідили поховальну яму на краю сільського цвинтаря. В ямі виявили останки 26-тьох людей зі слідами насильницької смерті. Характер розташування останків підтвердив інформацію про поховання з архівних документів та усноісторичних свідчень. 11 грудня 2018 року 26 вояків Армії УНР перепоховали за християнським звичаєм та з військовими почестями.

Перепоховання вояків Армії УНР у Великих Зозулинцях. 11 грудня 2018 року

Пошук меценатів і будівництво меморіалу

У 2019 році «Героїка» одержала необхідні дозволи від органів влади й розпочала збір коштів на спорудження пам’ятника на братській могилі – він досі триває, усі охочі можуть долучитися. Спершу проєкт пам’ятника, розроблений майстром «Героїки» Олегом Собченком, передбачав спорудження мурованої стіни, понад два метри заввишки з рельєфним зображенням Хреста Симона Петлюри в центрі та лавровими вінками обабіч.

Креслення, виконане архітектором Іваном Щурком

Однак згодом проєкт було змінено – через розташування цвинтаря на похилій площині (могила міститься на вулиці Центральній, на 1,4 м вище від дороги), а також через велику площу могили.

Архітектор Іван Щурко підготував професійне креслення, збільшивши пам’ятник удвічі. Олег Собченко запропонував викласти стежку до могили гранітною бруківкою у кілька ярусів, а обабіч пам’ятника встановити велику щоглу з державним прапором. Тож проєкт пам’ятного знаку перетворено на меморіал.

«Меморіал буде виконано з натурального каменю, з пісковику. Біля нього – 50 метрів квадратних бруківки, також натуральної. Поряд із меморіалом встановимо державний прапор на 7-метровій щоглі», – пояснює ветеран російсько-української війни, майстер «Героїки» Олег Собченко.

Загальний кошторис проєкту становить 260 180 грн. Станом на 15 травня 2021 року зібрано 134 011 грн. Будівництво меморіалу триває з 26 квітня. За цей час виконано 80% земляних робіт (близько 12 кубів землі) і 80% бетонних робіт. Загалом це близько 13 кубів бетону, і з них лише 5 кубів залито міксером, а решта – вручну. Це важка виснажлива праця. Здійснюється підготовка основи для укладання бруківки на сходах-терасах.

«Починаються висотні роботи з бетоном. Потрібно залити ще 2,4 метра основи монументу в висоту. Бракує робочих рук і волонтерів. Велика подяка ДП ПрАТ «Оболонь» «Красилівське» – їхня допомога просто неоціненна, навіть важко виміряти в грошовому еквіваленті. Група компаній VITAGRO допомогла нам з підготовкою ділянки, на якій міститься братська могила, надавали навантажувач для роботи й надали житло. Влада в цілому сприяє», – пояснює Олег Собченко.