Пробити «скляну стелю». Як Україна рухається до гендерної рівності

Ярослава каже, після виходу першого випуску глядачі вирішили, що час такого проєкту настав: люди готові говорити відверто про особисте.

«З кожного шоу я виношу щось нове про себе. А потім, коли читаю коментарі підписників/ць — розумію, що деякі мої «таргани» і проблеми — зовсім не надумані, а універсально українські», — каже ведуча.

Розкутість і зажадана суспільством змога публічно говорити відверто – це теж про гендерну рівність. І це лише одна зі змін, які відбулись в Україні за останні сім років.

На шляху до рівності по-європейськи

У 2015-му на саміті ООН затвердили цілі сталого розвитку до 2030 року. Одна з них – забезпечення гендерної рівності. Йдеться про подолання дискримінації, насильства щодо жінок, заохочення принципу спільної праці у веденні домашніх справ, збільшення участі жінок у прийнятті рішень.

В Україні зміни у цьому питанні почались із Революцією гідності та тривають далі.

Відповідно до Угоди про асоціацію з ЄС, підписаної у 2014 році, Україна має привести своє законодавство до європейських норм у різних сферах. Таким чином, окрім помітного всім безвізу, країна мала б «підтягтися» до світових практик – зокрема у гендерних питаннях.

Як пояснює «Український центр європейської політики», додаток до 21 глави Угоди містить перелік конкретних директив, які Україна має імплементувати у своє законодавство, зокрема положення про рівне ставлення до чоловіків та жінок у соціальній сфері, а також зайнятості, освіті та процесі прийняття рішень.

Частина змін уже відбулась, але працювати ще є над чим.

Зміна перша. Жінки у владі

За даними індексу гендерного розриву (The Global Gender Gap Report — комплексне порівняння країн за гендерною рівністю), у 2012-му Україна була єдиною країною у Східній Європі, де в уряді не було жінок, а в парламенті їх було 9%. Вже у 2015-му в парламенті було 12% жінок, а в уряді — 11%. Станом на 2020-й рік маємо 20% жінок у парламенті та 13% в уряді.

Попри це, за минулий рік Україна посіла 74 місце у цьому рейтингу. Серед країн-сусідів гірші показники мають Росія (81 місце) та Польща (75 місце).

– Кар'єра — це не самоціль. Самоціль — бути реалізованою. Не обов'язково займати високу позицію, щоб бути самореалізованою, — каже заступниця голови НБУ Катерина Рожкова. Переконує, що не стикалася з гендерними стереотипами у ставленні до себе. Максимум – скепсис, коли вона, вчителька української мови та літератури, здобула другу вищу освіту і прийшла працювати в банк.

Проте, як і жінки у всьому світі, стикалась і з додатковим навантаженням, і з внутрішніми сумнівами.

– У мене двоє дітей, і були складні періоди. Наскільки я бачу і спілкуюсь із колегами з інших країн, така проблема не тільки в Україні. У всьому світі жінки мають додаткове навантаження. З одного боку, це сформовано соціальним стереотипом, що жінка є берегинею сім'ї. З іншого – це залежить від самих жінок. Бо материнський інстинкт нікуди не діти, й щоб ти не робив, десь є думка: «от цей час я не приділяю дітям, значить, я погана мама», — каже вона.

Рожкова не була у декретній відпустці, вона переконана, що важлива не кількість часу проведеного з дітьми, а якість.

– Іноді доводиться від чогось відмовлятися. Найчастіше від сну. Але це компенсується знаннями або досвідом, який ти здобув, — каже посадовиця.

Тішиться, що зараз чоловіки перебирають на себе частину домашніх обов’язків, і це дає жінкам час, щоб вдосконалюватись.

Каже, що зазвичай у жінок-професіоналок багато переваг, серед них більше старанних працівниць із «комплексом відмінниці», але часом бракує впевненості. А впевненість у собі жінці може дати сім'я, освіта та умови для реалізації.

Вважає, надихати жінок можна історіями успіху, розповідати про тих, кому і як вдається тримати баланс між кар'єрою і родиною.

– Історії яскравих, успішних жінок важливо розказувати простою мовою, – говорить вона. – Говорити з дітьми, коли у них саме формується уявлення про світ, і з молодими жінками, і зі зрілими, бо змінити своє життя можна в будь-якому віці, якщо відчуваєш потребу. Щоб дівчата не боялися майбутніх труднощів: це ж треба і навчатись, і стажуватись, і практикуватись. Бо з дитинства закладається майбутній стереотип: «А як же сім'я? Я ж жінка».

Частково ситуації із представництвом в органах самоврядування посприяли гендерні квоти. Вони збільшили кількість кандидаток у депутати місцевих рад — до 44%, тоді як у 2015-му до парламенту балотувалися лише 35% жінок. Такі дані оприлюднила ЦВК у грудні 2020-го.

– Жінкам у політиці, що сприймається як чоловіча справа, доводиться докладати 120% зусиль, що довести свою фаховість та експертність. Про це і дослідження говорять, і можу підтвердити зі свого досвіду, — каже Валентина Яремчук, яка є депутаткою Кропивницької міської ради вже другу каденцію. — Це дивно звучить, але чоловікові достатньо виглядати презентабельно, щоб виборець за нього проголосував, а жінці доводиться переконувати, що вона не гірша за чоловіків-політиків і потягне цю «чоловічу справу». Так само у своїй першій депутатській каденції я мусила своєю роботою доводити колегам свою фаховість.

Чоловікові достатньо виглядати презентабельно, а жінці доводиться переконувати, що вона потягне цю «чоловічу справу»

Вона розуміє, що гендерні квоти – вимушена міра, проте сподівається, що незабаром потреби в ній не буде.

– Включати жінок до політичних списків за статтю – принизливо для самих же жінок, – вважає депутатка. – Саме фаховість та лідерські якості мають стати основними критеріями у відборі кандидатів до списків: і жінок, і чоловіків.

Однак представниці жіночої статі поки залишаються меншістю в органах центральної та місцевої влади.
– У таких умовах квота щодо кількості жінок — необхідний крок», — вважає Валентина Яремчук.

Разом із колегами-жінками вони створили міжфракційне об'єднання, щоб консолідувати зусилля і розв'язувати соціальні проблеми. Зокрема, разом із громадськими активістками вони лобіюють створення у місті шелтеру (прихистку) для жертв домашнього насильства. Чоловіки-депутати підтримали їх, проте самі не ініціювали розв'язання цієї проблеми, найпевніше, оскільки без жіночої участі не бачили в цьому потреби.

Зміна друга. Рівний доступ до професій

У грудні 2017 року уряд скасував наказ № 256, за яким 450 професій вважалися надто небезпечними для жінок, а отже — забороненими. Ця зміна викликала безліч насміхань. Мовляв, оце перемога, жінки ж тепер, мабуть, масово побіжать ставати пожежницями та працювати в ливарному цеху.

Проте питання не в кількості охочих, а в самому факті дискримінації. Наприклад, жінкам забороняли бути машиністками метро чи водійками автобусів на далеких рейсах. Окрім того, у переліку заборонених були високооплачувані професії. Після скасування заборони значно більше жінок стало у війську і в поліції. У патрульній поліції та спецпідрозділі ТОР, наприклад, станом на 2019 рік було понад 3000 жінок.

За даними ArmyINFORM, у 2014 році в Збройних силах України було 14 тис. жінок, а вже у 2020-му — 31757 жінок — це 15,6% від загальної кількості військовослужбовців.

З урахуванням і військових, і цивільних посад, на початок 2021 року в ЗСУ було 57 тис. жінок.

У 2016 році наказами Міністерства оборони можливості для жінок розширили: тепер у війську їм доступно 160 посад. Цього року вперше жінка пройшла виснажливий двотижневий відбір на кваліфікаційний курс Сил спецоперацій ЗСУ.

Марина Валицька, командир відділення 46-й окремого штурмового батальйону «Донбас», каже, що зламати стереотипи у цій традиційно чоловічій професії можна тоді, коли жінки на рівні з чоловіками зможуть виконувати всі поставлені задачі, не шукаючи собі привілеїв. Коли ж жінки приходять на службу у «пошуках щастя» і дискредитують себе — таких зневажають.

Вона починала стрільцем, наразі командир відділення. Каже, якби не війна, її не було б у ЗСУ.

– У мене була робота, яка мені подобалась та приносила задовільний прибуток, – розповідає військовослужбовиця. – Але я завжди долучалася до громадського життя, була учасницею Революції гідності. З початком російської агресії зрозуміла, що мені потрібні елементарні знання для захисту своєї сім'ї, тому стала шукати можливість пройти базовий вишкіл. Так потрапила до лав одного з добровольчих батальйонів, а згодом мій підрозділ «легалізувався» у складі Збройних сил.

Зміна третя. Мова стала жіночнішою

У травні 2019 Кабмін затвердив нову редакцію «Українського правопису», де унормував вживання фемінітивів.

– Мова є дзеркалом суспільства, тож вона відображає і суспільні зміни, — каже Анастасія Левкова, редакторка, журналістка й авторка книги «Спільна мова. Як народжуються і живуть слова». – Фемінітиви потрібні, бо дають зрозуміти: жінці так само законне місце у світі професій, як і чоловікові.

Хоча у мовознавців ще є питання до правил вживання множини, з урахуванням жіночої форми.

– Наразі стосовно гурту, де є люди різної статі, я вживаю у множині чоловічу — звичну — форму, але коли йдеться лише про жінок, то вживаю фемінітив у множині — «студентки», «історикині», – пояснює мовознавиця. – Фактично, так само у французькій та польській мові із займенниками: якщо гурт чоловіків, то ils (у польській oni), якщо гурт жінок — elles (one); якщо гурт, у якому кілька жінок і бодай один чоловік, то ils (oni).

Тим, хто хоче вживати фемінітиви, але не знає, яку форму застосувати, радить орієнтуватись на мовну інтуїцію або гуглити, допоки не з’явився словник фемінітивів, над яким вже працює мовознавиця Олена Синчак.

Поступово фемінітиви стануть звичними.
– Наприклад, «психологиня» вже звичне чи, там, «історикиня», не кажучи вже про «директорку» або «професорку», пояснює Анастасія. – А от жінка-посол: «послиня» чи «посолка» чи пак «посланниця»? «Медикиня», «медиця» чи «медичка»? Продуктивною в нашу епоху виглядає форма з суфіксом «-ин-» — я думаю, що більшість фемінітивів будуть із нею, але подивимося — все залежить від частоти вживання. Наприклад, мені більше до вподоби «міністриня», але зараз часто вживають «міністерка» — як закріпиться, то й добре.

Зміна четверта. Про насильство стали говорити публічно

У 2016-му соцмережами прокотився інтернет-флешмоб #яНеБоюсьСказати. Тоді Анастасія Мельниченко, громадська активістка та журналістка, опублікувала в фейсбуці відвертий пост про сексуальне насильство, яке їй довелось пережити, і закликала інших ділитися своїм досвідом. За лічені години до акції приєдналися сотні користувачів. Флешмоб набув міжнародного розголосу.

Вже у 2017-му акторка Аліса Мілано у Twitter під хештегом #MeeToo розповіла свою історію про сексуальні домагання і насильство кінопродюсера Гарві Вайнштайна.

Згодом відбулась інтернет-акція під хештегом #‎RedMyLips‬. Тоді жінки розміщували в соцмережах фото із червоною помадою на губах, щоб привернути увагу до насильства над жінками.‬

Більше почали говорити й про домашнє насильство. У лютому 2019-го Верховна Рада ухвалила поправки до закону й офіційно посилила відповідальність за домашнє насильство. Зокрема, жертва тепер може отримати обмежувальний припис, який заборонить кривднику наближатися до неї. Терміновий заборонний припис терміном до 10 діб може винести представник поліції. В окремих випадках кривдника може чекати й кримінальна, а не лише адміністративна відповідальність.

Якщо ж жінка справді потерпає від насильства, а поліція не діє — не затримує насильника, не дає припис, який заборонив би наближатись? Зараз жінка може покладатися лише на близьких, проте кривдник може чекати вже там або загрожувати безпеці. У такому випадку прихистком мав би стати шелтер — місце, де жінка з дітьми може сховатись і безпечно проживати певний час. Проте зараз у країні фактично відсутня система державних шелтерів.

Активістки давно ініціювали відкриття таких притулків, проте місцева влада зазвичай виправдовувалась, що грошей у бюджеті немає.
У Кропивницькому, наприклад, уже знайшли приміщення для притулку, хоча для обладнання і забезпечення його роботи потрібно 4 мільйони 300 тисяч гривень.

У квітні цього року Мінсоцполітики оголосило, що готове надати субвенцію місцевому самоврядуванню на ці потреби. На розбудову по країні служб підтримки жертв насильства з держбюджету виділять 274,2 млн грн.

Проте Україна досі не ратифікувала Стамбульську конвенцію – міжнародну угоду, покликану захищати права жінок.

– Не всі положення Конвенції відображені в українському законодавстві, – пояснила Катерина Левченко, Урядова уповноважена з питань гендерної політики, під час круглого столу з нагоди 10-річчя підписання Стамбульської конвенції. – Наприклад, немає визначення відповідальності за сталкінг (переслідування), харасмент (сексуальні домагання), які мають бути суб'єктом кримінальних чи законодавчо визначених санкцій. А такий вид насильства, як калічення статевих жіночих органів відповідно до релігійних чи суспільних традицій, віднесені, з моєї точки зору абсолютно некоректно, до тілесних ушкоджень. Немає і забезпеченого права постраждалих на компенсацію (від держави, – ред.)”, — пояснила Катерина Левченко.

Зазначимо, що ратифікація Стамбульської конвенції викликає спротив у релігійної частини суспільства. Найбільш помірковану позицію займає ПЦУ: «Коли йдеться про рівність прав жінок і чоловіків, право людини на життя чи про захист від домашнього насильства – ми щиро засвідчуємо підтримку цих засад. Однак, ми не сприймаємо і не схвалюємо очевидно ідеологічно мотивованого тлумачення терміну «гендер», яке міститься у Стамбульській конвенції не у значенні чоловічої чи жіночої статі, а як особисте переконання», – каже Митрополит Епіфаній.

Зміна п’ята. Про жінок стали говорити більше

Поволі зростає кількість жінок, яких цитують медіа. За даними Інституту масової інформації, якщо у 2014му- експерток у матеріалах ЗМІ було 13%, то у 2020 — 24%.
Окрім очевидних змін у ставленні до гендерної рівності, в Україні ще є що змінювати й над чим працювати.

Як пробити «скляну стелю»?

Підприємиця Марина Різник жартує, що у них із чоловіком буває одна суперечка: хто з них в суботу йде на роботу, а хто залишається з дітьми.

Народивши другу дитину, вона повернулась до свого маленького бізнесу – швейної майстерні – через два тижні після пологів. Роботу родина суміщає з вихованням двох дітей, молодшому сину ще немає трьох років.

У 2016 році вона працювала в банку. «Для душі» ходила на швейні курси, потім народила доньку, пішла у декрет. Два роки родина жила на зарплату чоловіка. Коли доньці виповнилось два роки, Марині пропонували повернутися на роботу в банк, навіть пропонували працювати пів дня, аби було зручно доглядати малечу, проте вона відмовилась.

«Я розуміла, що це почнеться із половини дня, а далі від мене хотітимуть показників, і все одно буду затримуватись довше», — пояснює Марина.

У той час вона пробувала щось шити для знайомих і друзів, щоб не втратити навички і не знудитись у чотирьох стінах з дитиною.

– Мені цікаво було займатись пол-денсом, чоловік поставив вдома пілон. Але я зіткнулась з тим, що костюми для занять дуже дорогі – 800 гривень тоді було для мене великою сумою. Я вирішила спробувати пошити собі. Потім спробувала виставити костюм на ОЛХ, і його у мене купили. Коли мені на картку прийшли ті 300 гривень, була просто в захваті, – згадує вона.

Просувала свою продукцію через соцмережі. А згодом орендувала неподалік приміщення для майстерні – вдома стало тісно. Вдруге стала мамою практично без відриву від роботи: у п’ятницю ще працювала, а в неділю народила сина. Побула з ним вдома трохи більш як тиждень і почала виходити на роботу. Спочатку на кілька годин, потім – на довше. Коли малюку виповнився рік, знайшли дитсадок, де з року брали до ясельної групи.

Читайте також: П'ять годин на прогулянці, незважаючи на погоду. Як у шведських дитсадках виховують громадянина

Зараз костюми Марини для заняття спортом і пол-денсу купують і в Україні, і закордоном. Роботи не бракує. Каже, чоловік її цілком підтримує і навіть часом жартує, що піде до неї працювати.

Але далеко не всім українкам вдається поєднувати материнство і роботу.

У 2016-му «Центр Разумкова» за підтримки уряду Швеції провів дослідження гендерної проблематики в Україні. Вони спробували проаналізувати фактори, які сприяють рівності між чоловіками та жінками. Виявили, що українське законодавство гендерно збалансоване, але багато чого із законодавчо затвердженого на практиці не втілюється.

Фактично через сприйняття жінок виключно як майбутніх мам, які на три роки підуть у декрет, кар’єрні можливості гальмуються. Це так звана «скляна стеля» — негласні перешкоди, які виникають на жіночому шляху.

За даними опитування Ліги соціальних працівників від 2013 року, 29,1% жінок стикалися з відмовою роботодавців, бо мають малих дітей чи згодом можуть піти в декрет.

Практика роботи неповний робочий день, яка б дозволила не випадати з професії й приділяти час дитині, в Україні поширена мало.

Державна сімейна політика фактично є незмінною з радянських часів. Її задекларована мета — збільшення народжуваності, а от добробут родини, рівний розподіл обов’язків у родині, можливість професійної самореалізації кожного в парі залишаються поза увагою держави.

Окрім того, ситуація в Україні така, що зазвичай у родині мусять працювати обоє, щоб забезпечити елементарні умови: поїсти, вдягтись і сплатити комуналку. Тому, найчастіше, народжуючи, жінка потрапляє у трирічну залежність від чоловіка, а дохід родини падає.

Якщо ж мама ростить дитину сама, то вона фактично стає заручницею копійчаних одноразових виплат. Спробою розв'язати проблему став проєкт «Муніципальна няня». Він дає змогу офіційно найняти няню й отримати від держави часткову компенсацію за її плату. Няня має бути оформлена офіційно і платити податки. За даними Мінсоцполітики, від часу появи послуги нею скористалося понад 70 тисяч людей.

Але підходить вона не всім. По-перше, у маленьких містах знайти няню-ФОПа складно. По-друге, багато жінок традиційно працюють у тих сферах, де малі зарплати. Наприклад, якщо молода мама працювала швачкою чи нянею у дитсадку, її зарплата може виявитись меншою, ніж зарплата доглядальниці малюка.

Як пояснює кандидатка соціологічних наук Оксана Дутчак, аби жінки з дітьми не опинялися у скруті, треба, щоб закінчення оплачуваної відпустки по догляду за дитиною збігалось із часом, коли дитину можна віддати в ясла чи садок. В Україні в цьому сенсі ситуація дуже погана, адже відпустка по догляду хоч і триває три роки, фактично не оплачується (поза першими двома місяцями відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами). У садок же беруть переважно в три, а в кращому випадку — у два роки. Тобто на кілька років жінка опиняється у ситуації, коли у неї немає доходу і вона не може віддати дитину у ясла, щоб піти на роботу.

«Відповідно, в умовах України необхідна політика, яка б, з одного боку, запровадила оплачувану відпустку по догляду, а з іншого — розвивала якісні ясла, куди дітей би приймали з того віку, коли у матері закінчується відпустка. Зрозуміло, що такі ясла мають мати відповідні умови, які б гарантували безпечне і комфортне перебування дітей. Там має бути достатньо персоналу (не одна вихователька на 15—20 дітей), він має отримувати гідну зарплатню, мають бути належні умови перебування та харчування», — каже дослідниця.

Тато у декреті — теж ознака рівності

У дослідженні, проведеному у 2020 році для UNFPA Україна (Фонд ООН у галузі народонаселення), у 84% випадків за дитиною до трьох років доглядає мама, а 65% українців взагалі не знають, що чоловік може піти в декрет. Тим часом 30% жінок хотіли б, щоб батько дитини взяв відпустку з догляду за дитиною хоча б на якийсь час замість них.

Частково це відбувається через те, що у чоловіків більша зарплата, ніж у їхніх партнерок, а частково – через традиційну звичку відсторонення батьків від виховання: мовляв, це жіноча справа, а чоловік має заробляти.

Олександр Остапа, мешканець міста Буча у Київській області, пішов у відпустку по догляду за дитиною заради кар’єри дружини.

Він – комунікаційний менеджер Татоhub.Київ і працює як ФОП, а вона працює у міжнародній організації, до того ж у період вагітності дістала підвищення. Тому вже півтора року основні «декретні» обов'язки бере на себе він. Каже, вдається і займатись донькою, і брати участь у невеликих робочих проєктах.

– Моя робота не заважає гуляти з дитиною, бути з нею більше і виконувати домашні обов’язки. В Україні тема вибору пов'язана зі стереотипами, які давно прищеплювалися: мама має бути з дитиною, тато має заробляти гроші. Це основна причина, чому чоловіки, навіть якщо це економічно вигідно, не обирають догляд за дитиною, — каже Олександр.

6 травня президент підписав закон, який розширює можливості батька. Раніше чоловікам було нібито і не заборонено йти в декрет, але лише у випадку, коли матір делегує їм повноваження. Тепер батько дитини також зможе взяти двотижневу відпустку після народження дитини.

Роботодавці бачать жінок більш вимогливими до умов праці й менш гнучкими, коли потрібно попрацювати понаднормово. Звісно, такий стереотип змушує обирати чоловіків. Водночас самі жінки, намагаючись конкурувати, показують готовність заробляти менше. Зокрема, кандидатки на сайтах пошуку роботи на аналогічні вакансії часто ставлять нижчі очікування по зарплаті.
В Україні жінки заробляють приблизно на 20% менше чоловіків, і ця статистика не змінюється роками, хоча у 2020-му цей розрив скоротився на 3% і становив трохи більш як 18%.

Як жінки допомагають жінкам

Два роки тому Тетяна Могилецька з Луцька створила громадську організацію «Я — водійка».

– Відчула, що через стереотипи дівчатам важко сісти за кермо. Крім того, на той момент думала, що чим більше жінок буде за кермом, тим безпечнішими стануть дороги, адже за світовою статистикою жінки рідше потрапляють у серйозні ДТП. Стереотипи щодо жінок за кермом усе ще існують, але, на щастя, їх стає значно менше. Особливо серед молоді, серед тих, хто подорожує світом, — розказує Тетяна.

Каже, за ці роки зрозуміла, що попри офіційні цифри, недбалих водіїв за кермом вистачає – незалежно від статі.

Тому зараз основна робота організації – це семінари по безпечному водінню, соціальні акції, нагадування пішоходам і велосипедистам про світловідбивні елементи одягу. Активістки також організовують трек-дні сімейного типу, де чоловік і дружина беруть участь у любительських автозмаганнях.

Таких дієвих жінок, які впроваджують зміни маленькими кроками – дедалі більше.

«Громадські організації у кризовий час рятують життя жінкам», — переконана Наталія Делієва, голова «Асоціації жінок України «Дія», яка має 28 осередків по всій Україні та близько тисячі учасниць. Каже, у їхній організації забрались жінки, які вже досягли певних успіхів і хочуть покращити життя своєї громади. Самі себе називають «дієвочками» і всіляко підтримують нетворкінг.

У час пандемії вони підтримували одна одну: пропонували психологічну допомогу, шукали кисневі концентратори для близьких, вирішували гуртом якісь складні питання.

Одна із цілей організації — підтримка жіночого підприємництва. Власниці маленьких бізнесів знайомляться, придумують, як кооперуватися. Нещодавно спільно з польськими партнерами створили проєкт Woman Innovation Network, де навчали 50 жінок вести бізнес з огляду на фінансові і юридичні аспекти.

«У нас велика мрія: відкрити в Одесі центр підтримки жінок, приклад якого ми бачили у Вашингтоні, у Брюсселі. І це було б нескладно зробити, але велика проблема в тому, що не можемо знайти контакт із нашою місцевою владою. Ми пропонуємо їм разом втілювати заходи, але вони нас не чують», — каже Наталя. Часто замість зробити щось спільне і з користю, чиновники зацікавлені провести захід «для галочки».

– Кожна людина має право шукати, де вона буде самореалізована і щаслива. Бо нещаслива жінка, це нещасливі діти й нещасливий шлюб. Якщо жінка нереалізована, вона почне бурчати, і з часом це відобразиться на всіх, включно з акваріумними рибками. Бо насправді у жінок величезний потенціал і треба про це говорити скрізь, — каже Катерина Рожкова.

жінки права жінок гендерна рівність суспільство фемінізм рівність