Свати без меж. Як владний шоубіз захоплює державні культурні інституції та їхні бюджети

Нові обличчя, звісно, мають своє уявлення, яким має бути культурне тло країни. Виокремити з цієї картини епізод, де закінчується вплив Андрія Єрмака і починається вплив Олександра Ткаченка, можна – але загалом для розуміння того, що відбувається у культурній сфері, неважливо. Оскільки всі ці люди є однодумцями, вони є носіями однакових поглядів, підходів та розв'язання тих чи інших кризових ситуацій. Саме тому всі вони у цій статті будуть об’єднанні під загальною назвою "шоу-бізнес", або "шоубіз".

Жертвою рейдерських захоплень із боку провладного шоубізу стали культурні установи, що переважно нещодавно постали в українському культурному просторі. Але попри це, вони стали вже по-справжньому знаковими. Йдеться про Раду з державної підтримки кінематографії, Український культурний фонд, Довженко-Центр. Плюс ці заклади переважно були наділені повноваженнями розпоряджатися матеріальними ресурсами. Вочевидь, і культурна конкурентність, і фінансова складова стали тими чинниками, повз яких не змогли пройти представники провладного шоубізу.

І ще один важливий момент. Слово «рейдерське» у цій статті вживається невипадково. Адже взяття під контроль представниками шоубізу державних культурних закладів нагадувало саме рейдерське захоплення. Коли під контроль намагаються взяти керівний орган акціонерного товариства – це переважно наглядова рада, а вже потім цей керований орган призначає потрібних людей на ключові посади.

Держкіно та Рада з державної підтримки кінематографії

Якби про прихід шоубізу у культурну сферу знімали серіал, то його перша серія точно була б присвячена призначенню нового керівництва Державного агентства України з питань кіно, або Держкіно – одного з центральних органів у сфері кінематографії. Нагадаємо, за попередньої влади в український кінематограф стали активно інвестувати кошти. Тому нічого дивного немає у тому, що після приходу до влади нова молода команда з шоубізу одразу ж взялася за кіносферу.

ТЕКСТИ свого часу писали про призначення на посаду голови Держкіно Марини Кудерчук. Нагадаємо, до неї цю посаду обіймав Пилип Іллєнко, який досяг справді масштабних успіхів у запуску українського кінематографа. Саме призначення Кудерчук стало тією «першою ластівкою», яка знаменувала собою прихід у відповідальні за кінематограф державні інституції великого шоубізу.

Із кіноіндустрією Кудерчук пов’язує лише робота заступницею директора та директоркою комунального закладу «Кіноконцертний зал ім. О. Довженка» Запорізької міської ради в 2017–2019 роках. Та й то, тоді був скандал із відмовою показувати фільм "Червоний" про повстання упівців у Гулагу. Тоді Кудерчук, судячи з її інтерв'ю, була в.о. директорки кінотеатру.

На фото з Офісу президента: у першому ряду крайня (зліва направо) – Альона Тимошенко (продакшн Film.ua та дружина заступника голови Офісу президента), актор Дмитро Ступка, голова Держкіно Марина Кудерчук, президент України Володимир Зеленський. У другому ряду – артистка та членкиня конкурсної комісії до Ради з державної підтримки кінематографії Даша Трегубова, новообраний голова цього органу Артем Колюбаєв, Андрій Халпахчі (кінофестиваль "Молодість"), нардеп від "Слуги народу" Павло Сушко, продюсерка та режисерка Анастасія Буковська. У третьому ряду: керівник Офісу президента Андрій Єрмак, Сергій Созановський (співвласник Film.ua), артист та член Ради з державної підтримки кінематографії Олексій Тритенко, продюсер Сергій Лавренюк

Утім, навіть це одне з перших призначень шоубізу у сфері культури не уникнуло скандалу. Спочатку на конкурсі на посаду голови Держкіно найбільше балів серед шести його учасників набрала генеральна продюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю Юлія Сінькевич. Однак вона все одно його не пройшла. Сінькевич отримала нижчий, ніж треба бал за "управління ефективністю і розвитком людських ресурсів", хоча була генпродюсеркою одного з найавторитетніших кінофестивалів країни. Конкурс проводило Національне агентство України з питань державної служби.

Призначення Кудерчук можна потрактувати як першу серйозну заявку лобі шоубізу на домінування у культурній сфері. Далі його апетити лише зростали. Поряд з Держкіно одним із центральних державних органів кінематографічної галузі є Рада з державної підтримки кінематографії (РДПК). Саме цей орган ухвалює рішення щодо кінопроєктів, які презентують на пітчингах (конкурсах) Держкіно. За поданням останнього РДПК створює експертні комісії для оцінювання конкурсних проєктів. Рада також розглядає на своєму засіданні наданий Держкіно перелік кінопроєктів – переможців конкурсного відбору.

Перший склад РДПК був затверджений урядом ще у 2019-му, він має оновлюватися кожних два роки. На сьогодні ми маємо вже другий її склад. Звісно, до роботи Ради з державної підтримки кінематографії першого складу, сформованого ще за попередньої влади, також були питання. Особливо в останній рік її діяльності.

Наприклад, за наполегливими рекомендаціями тодішнього міністра культури Володимира Бородянського РДПК скоротила перелік кінопроєктів-переможців 11 пітчингу з 101 до 46, викликавши критику з боку кіноспільноти. Але факт залишається фактом – до першого складу входили авторитетні особистості і, головне, – минулий склад Ради з державної підтримки кінематографії все ж не можна було назвати повністю кишеньковим. Іноді керівництву міністерства доводилося вдаватися до прямого тиску та втручання, щоб дістати потрібний для себе результат.

Усе це можна чітко простежити на прикладі 14 пітчингу кінофільмів. Тоді до кінцевого переліку фільмів, які мали отримати державне фінансування, не потрапили деякі стрічки, яким експерти дали високу оцінку. Сиквел «Наших котиків» Володимира Тихого здобув максимальну кількість балів, але він просто зник із кінцевого списку. Водночас державну підтримку отримав фільм “Скажене весілля”, виробництвом якого займався продакшн Film.ua, безвідмовний постачальник різного серіального «мила».

Подібному рішенню, як звернули увагу митці, передувало звернення очолюваного вже Олександром Ткаченком Мінкульту, в якому наголошувалося на необхідності фінансової успішності фільмів. У зверненні, зокрема, відкрито згадувалося про кримінальне провадження щодо деяких компаній. «А також при оцінюванні проєктів під час другого туру врахувати інформацію щодо наявності незакритих кримінальних проваджень щодо компаній (відповідно до звернень правоохоронних органів) та наявність незавершених та не зданих до Держкіно проєктів у попередніх роках», – йдеться у заяві Мінкульту.

Генпродюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю Юлія Сінькевич охарактеризувала подібне звернення як «маніпулятивне, запущене «з порушенням всіх норм моралі і закону з метою тиску на експертів та очорнення активних компаній».

Нагода для влади “виправити” ситуацію трапилася у 2021-му. Якраз на початку цього року мав відбутися конкурс із відбору нових членів Ради з державної підтримки кінематографії. Вибирати її членів мала конкурсна комісія. Тож, щоб контролювати РДПК, слід було мати контрольовану конкурсну комісію.

Міністерство культури, здається, блискуче впоралося з цим завданням. Попри те, що свої кандидатури до конкурсної комісії подали такі відомі у сфері кіно діячі, як кінокритик Сергій Тримбач чи режисер та бранець Кремля Олег Сенцов, вони так і не потрапили до складу комісії. Були проігноровані кандидати від авторитетних громадських організацій (Національна спілка кінематографістів України, Українська гільдія режисерів, ГО "Українська кіноакадемія", ДП "Нацiональний центр Олександра Довженка", ГО "Творче об'єднання "Вавілон 13", ГО «Докудейз» тощо).

Міністерство культури віддало перевагу зовсім іншим діячам. Ось короткий перелік їхніх прізвищ та регалій, який ТЕКСТИ доповнили власною інформацією щодо їхніх зв’язків із тими чи іншими великими гравцями шоубізу. У цьому разі йдеться про кінопродакшени, а також їхні можливі взаємини з нинішніми представниками владної вертикалі:

1. Ірина Заря, генеральний продюсер ТОВ «Українська Продакшн Студія», президентка компанії «Планета Кіно», мережі кінотеатрів «Оскар», представниця від Асоціації «Індустріальний телевізійний комітет». У 2003 році разом з теперішнім міністром культури Олександром Ткаченком заснувала «Нову студію», з 2005-го була її фінансовою директоркою, а з 2007 року – гендиректоркою.
2. Ростислав Карандєєв – перший заступник міністра культури та інформаційної політики України, потрапив до комісії за квотою Мінкульту.
3. Марина Кудерчук, голова Держкіно, потрапила до комісії за квотою Держкіно.
4. Сергій Лавренюк, теле- та кінопродюсер.
5. Олександр Максимчук – помічник депутата, голови підкомітету з кіно і реклами комітету з культури Павла Сушка ("Слуга народу").
6. В'ячеслав Мієнко – член правління телеканалу 1+1, який колись очолював Олександр Ткаченко, член наглядової ради Одеської кіностудії.
7. Дарина Трегубова – представниця від ГО «Спільна перемога». Тут варто наголосити, забігаючи трохи наперед, що представник саме цієї ГО Артем Колюбаєв балотувався і був обраний членом РДПК. Але про нього трохи згодом.
8. Руслан Шевчук – головний юрист продакшена "Старлайт медіа", директор із правових питань ТОВ "Старлайт медіа".
9. Вікторія Ярмощук – перебуває на посаді CEO ще одного продакшена – Film.ua, радниця міністра культури, молоді та спорту України у сфері кінематографа.

Як бачимо, до конкурсної комісії потрапили у переважній більшості представники як самих державних профільних структур, так і пов’язані з великими продакшенами – виробниками серіалів та фільмів особи. Згідно з інформацією, яка міститься у зверненні низки кінематографічних організацій, загалом до конкурсної комісії увійшли чотири представники громадських об’єднань, які мають конфлікти інтересів або не мають відповідного досвіду роботи у цій сфері.

Ну, а далі все було логічно. Конкурсна комісія перейшла до вибору членів Ради з державної підтримки кінематографії. І тут, здається, вже точно не мало б бути жодних сюрпризів. Усе пішло по звичному сценарію. Попри те, що згідно з оприлюдненою заявою представників кіноспільноти, серед претендентів на членство у РДПК були такі, документи яких не відповідали вимогам закону, або їхня участь у Раді кінематографії несла реальний конфлікт інтересів. Загалом представники кіноспільноти знайшли невідповідність до вимог конкурсу в 12 заявках із 37, про що вони повідомили Мінкульт. Проте у Міністерстві культури, вочевидь, як завжди, не почули митців. Адже за результатами конкурсу до РДПК було обрано шість нових членів, про невідповідність документів яких чи конфлікт інтересів заявляли кінематографісти. Йдеться про Юрія Горбунова, Олександра Недбаєва, Поліну Томачову, Олексія Тритенка, Артема Колюбаєва, Миколу Чиханцова.

Звісно, аналізуючи біографії нових членів РДПК, не можна однозначно стверджувати, що більшість обраних напряму є людьми міністра культури чи Офісу президента. Слід також пам’ятати, що український кінематографічний ринок невеликий, всі одне одного знають, десь у когось працювали. Але все-таки на деякі факти з біографій членів Ради кінематографії не можна так просто заплющити очі.

Так, наприклад, новообраний член РДПК Олександр Недбаєв свого часу був режисером фільму “Гравець з часом”, який продюсував голова підкомітету з кіно і реклами комітету з культури Павло Сушко ("Слуга народу"). Нагадаємо, помічник цього депутата Олександр Максимчук якраз входив до складу конкурсної комісії, яка обирала членів Ради з державної підтримки кінематографії.

Ще одна членкиня Ради кінематографії – Поліна Толмачова довго і продуктивно працювала в Film.ua на посаді директорки з маркетингу та PR. І знову таки, як йшлося вище у цій статті, у конкурсній комісії була присутня представниця цього продакшену – CEO Film.ua Вікторія Ярмощук.

Ще двоє новообраних членів РДПК – Олексій Тритенко та Юрій Горбунов – так чи інак стикалися принаймні з теперішнім міністром культури у його шоубізовий період життя. Наприклад, Олексій Тритенко свого часу знімався у кінофільмі “Чорний Ворон”, який продюсував Ткаченко. До кваліфікації Тритенка бути членом РДПК є, до речі, найбільше питань. Його висунули до цього органу як режисера, а не актора, бо представники акторського фаху не можуть бути у складі РДПК. Проте у ролі режисера Тритенко створив лише один короткометражний фільм.

Юрій Горбунов та Олександр Ткаченко

Юрий Горбунов – співведучий кількох шоу на "1+1", продюсер та беззмінний виконавець ролі тамади Назарія Запухляка зі “Скаженого весілля”, продакшеном якого займався Film.ua.

Підсумовуючи, ми бачимо серед нових членів РДПК людей, пов’язаних з великим шоубізом, а саме з його серіальною складовою. І деякі з них мали у минулому бізнес чи інші взаємини з теперішнім керівництвом Міністерства культури. І не лише з ним.

Новообраний член Ради з державної підтримки кінематографії Артем Колюбаєв колись виступив співпродюсером разом із теперішнім головою Офісу президента повнометражного фільму про спорт “Правила бою”.

Андрій Єрмак та Артем Колюбаєв на презентації фільму

Виявляється, в Артема Колюбаєва разом з Андрієм Єрмаком був і спільний бізнес. Принаймні такий висновок можна зробити з історії компанії “Ама віжн”, у профілі якої було виробництво кіно- та відеофільмів, телевізійних програм. Директором цієї фірми у грудні 2018 року став Артем Колюбаєв, а її бенефіціарним власником до лютого 2020 року був той-таки Андрій Єрмак.

До речі, саме Артема Колюбаєва нова РДПК обрала своїм головою. Голосування відбулося швидко і як по “шнурку”, Колюбаєв став очільником без жодної дискусії. Здається, що попри різні посади та звання, у Раді кінематографії підібралися справжні однодумці.

Як надалі працюватиме обрана Рада з державної підтримки кінематографії та як відбуватимуться пітчинги, можна скласти уявлення з недавнього конкурсу на патріотичні серіали. У кінці 2020 року за ініціативи Мінкульту було проведено конкурс «патріотичних» серіалів, на які з «коронавірусного» фонду було виділено 100 млн грн. Щоб провести цей конкурс, також була обрана комісія, яка своєю чергою обрала експертну раду, що мала визначити проєкти-переможці. До цієї ради (яка несподіванка!) подали свої кандидатури представники найбільших продакшенів, проєкти яких і стали у низці випадків переможцями цього конкурсу. Йдеться, зокрема, про проєкти Star media, Film.ua, "Cтарлайт медіа", Одеської кіностудії.

Як розповіла ТЕКСТАМ Юлія Сінькевич, тенденція монополізації ринку телевізійним лобі на сьогодні очевидна. «Постійно у тій комунікації, яка йде від чиновників, ми чуємо, що кіно має приносити прибутки, бути рентабельним. Це провідна теза, і очевидно, що йдеться про стрічки або серіали, які матимуть рейтинги на українських телеканалах. Також присутність у персональному складі і Ради кінематографії, і експертних комісіях представників телевізійного сектору є показовою. На мою думку, участь ТБ у кіно не є катастрофічною тоді, коли є розуміння цінності культури та нематеріального капіталу, який створює кіно, що потребує вагомої підтримки.

Сьогодні, на жаль, в українській стратегії підтримки кіногалузі відбувається досить стрімка стагнація та підміна ціннісних орієнтирів. На цей момент у кіноспільноти, яка останні п’ять років налагодила діалог і співпрацю з Держкіно, такої довіри більше немає. Це пов'язано з відсутністю прозорості прийняття рішень щодо кінопроєктів, формуванням і комісії з вибору Ради з держпідтримки кінематографії, і вибором самої РДПК, і заангажованим утворенням експертних комісій, введенням необґрунтованих змін у правила проведення конкурсів кінопроєктів, створенням певних "чорних списків" кінопрофесіоналів, які критикують діяльність профільних чиновників.

У складі Ради кінематографії є люди, які мають і досвід, і репутацію, і розуміння того, як саме має розвиватись українське кіно, проте переважну більшість членів РДПК або не знають у кіносередовищі, або вони є наближеними до вищого керівництва, а отже, є ризик того, що не діятимуть незалежно, як має діяти цей орган».

Кінознавець Володимир Войтенко: "Представники нової влади вирішили, що у них є карт-бланш і треба забути, що було до них, і робити своє. Вони просто відсувають людей, які щось вирішували і знають, і намагаються робити по-своєму. В результаті, кінематографічна галузь під великою загрозою. Тому що погляд, що має підтримувати держава у кінематографічній галузі, у них дуже особливий. Під питанням, чи буде українське кіно далі цікавим, чи буде воно на фестивалях, конкурсах, у кінотеатрах. На пічтингах перемагають дуже цікаві проєкти, але їх не фінансують. Гальмуються якісь процеси, які були до того. Це все зараз ніби у піску якомусь. І абсолютно не ясно, що буде через пів року, через рік. Це не означає, що у нас кудись ділися талановиті люди, які мають смак, мистецьку культуру, які можуть це все подати в цікавій формі. Хочеться сподіватися, що громадянське суспільство все ж напоумить робити розумні кроки і будувати державні процеси. Але тривога таки є".

За словами голови Української гільдії режисерів Жанни Максименко-Довгич, сьогодні склалася ситуація, коли телевізійні менеджери хочуть мінімізувати свої витрати на виробництво контенту: «Вони хочуть робити його за державні гроші. Тоді як в інших країнах Європи телебачення дофінансовує спільні з державою проєкти. Держава, наприклад, на 70 % фінансує проєкт, решту фінансує сам телеканал. Можна часто чути, що ті ж BBC чи ARD фінансують і документальне, й ігрове кіно. А у нас створюється така система, за якої держава даватиме гроші олігархічним каналам на те, щоб вони виробляли свій власний контент. І при цьому говорять про якісь ринкові речі, мовляв, що фільми мають окупатися. І паралельно хочуть отримувати від держави дотацію. Це дуже подібно до олігополії, коли домовилися кілька конкурентів про те, як вони будуть розподіляти кошти. Така сама система, до речі, існує в Росії, коли є кілька близьких до влади компаній. Саме вони й отримують основну частину державного фінансування”.

На жаль, аналогії з Росією на цьому не закінчуються. Коли заходиш на сайт однієї з продакшн-студій, представники якої зараз активно беруть участь у культурному житті країни, створюється відчуття легкої шизофренії. Таке враження, що продакшени одночасно примудряються жити у двох всесвітах. Взяти, наприклад, компанію Star Media, яка позиціонує себе одним із лідерів з виробництва кіно- та телефільмів. З одного боку, нещодавно Star Media разом з Kristi Films випустила один зі справді яскравих фільмів українського прокату – “Безславні кріпаки”.

Але майже паралельно з цим фільмом компанія випускає в Росії серіал “Черное море”. Згідно з анотацією фільму, “в основі сюжету підготовка морських військових сил до Кримської наступальної операції і боротьба з німецькими диверсантами-підводниками, які готують велику диверсію в Чорному морі”. Ця сюжетна лінія про диверсії і Крим чомусь дуже перегукується з повідомленнями російської ФСБ у наші дні про підготовку українцями терактів в окупованому Криму. Не дивно, що все це демонструється на державному геббельсівському телеканалі “Росія”. А до того той самий продакшн знімає серіал під назвою “Смерш” – назва сама свідчить про себе.

І ці фільми зроблені продакшн-компанією, яка позиціонує себе як своя в Україні, представники якої тепер уже входять до складу керівних органів українських культурних інституцій, і яка, зрештою, претендує на отримання грошей з українського бюджету на свої проєкти. І така компанія далеко не одна на українському ринку. Сьогодні українською культурою беруться керувати представники шоубізу, який не лише продовжує працювати у Росії і сам є частиною пропагандистського механізму, а фактично працює проти України.

Український культурний фонд

Ситуація з Українським культурним фондом (УКФ), здається, вже добре описана. Нагадаємо, голова фракції «Голосу» у Верховній Раді Ярослав Железняк звернувся до НАБУ та Державної аудиторської служби із заявою, в якій, зокрема, просив розслідувати розподіл УКФ грантів. За оприлюдненою Железняком інформацією, були випадки виділення коштів мало пов’язаним із креативною індустрією компаніям. Це було зроблено саме тоді, коли відбувався прийом документів на конкурс на посаду виконавчого директора УКФ.

Проте насправді події навколо УКФ почалися не із спровокованого депутатом фракції «Голос» скандалу. Вся ця історія розпочалася щонайменше за кілька місяців до згаданих подій. І закрутилася вона з Наглядової ради Фонду. Річ у тому, що остання складається з дев’яти осіб, згідно із Законом України «Про Український культурний фонд». Двох осіб визначає президент, двох – Міністерство культури. Ще по двоє людей обираються від закладів культури та представників громадських об’єднань, плюс голова призначається Мінкультом.

У січні 2021 року Міністерство культури та інформаційної політики оновило склад Наглядової ради УКФ. За президентською “квотою” до складу Наглядової ради Фонду увійшов Юрій Рибчинський та Артем Сурін. Поет-пісняр Рибчинський – це відома особистість, утім, до наявності необхідного досвіду у нього для роботи у Наглядовій раді можуть виникнути питання. А от кандидатура другого призначеного маловідома у культурних сферах. Артем Сурін за фахом юрист і займався юридичною діяльністю, але зараз позиціонує себе як громадський діяч і мандрівник. Він подорожує світом, займається яхтингом та бере участь у ралі. Але який це має зв’язок із розвитком культури – зрозуміти складно.

Хоча один «зв’язок» таки можна простежити. Коли у жовтні 2020 року Сурін організував презентацію документального фільму про свої подорожі, на неї завітав аж сам міністр культури Олександр Ткаченко. Що надихнуло міністра відвідати цю приватну презентацію, тоді як велика кількість подій у культурній сфері обділена його увагою, залишається поки таємницею за сімома замками.

Артем Сурін та Олександр Ткаченко

А тепер проаналізуємо призначенців від Мінкульту. Тут стає ще цікавіше. Одна з призначенок – це Катерина Чуєва, генеральна директорка Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, тут все логічно.

А от ще один призначенець, це справжні “страх і ненависть у Лас-Вегасі”. Йдеться про Олексія Кірющенка. Якщо ще хтось не знає цю відому постать, то дуже коротко – це режисер "Слуги народу", серіалу “Моя прекрасна няня” та незмінний виконавець ролі Кирюхи у серіалі “Свати”, який в одному з інтерв’ю охарактеризував себе як “росіянина українського походження”.

Проте ще чотири представники Наглядової ради УКФ мали бути обрані від культурних закладів та громадських об’єднань шляхом рейтингового інтернет-голосування. Згідно з інформацією Мінкульту, за кандидатів від закладів культури проголосувало 218 із 232 уповноважених осіб, а за кандидатів від громадських об’єднань – 117 зі 121.

Міністерство культури та інформаційної політики надало на запит ТЕКСТІВ інформацію, які саме культурні заклади та громадські об'єднання брали участь у голосуванні. У переважній більшості йдеться про комунальні та державні заклади – міські та селищні бібліотеки, будинки культури та театри. Близько півтора десятка з тих, хто проголосував, – це великі продакшени та їхні сателітні компанії.

Обранцями завдяки такому рейтинговому голосуванню стали Юрій Артеменко, голова наглядової ради ТОВ «Стар Медіа Продюсерський Хаб»; Владислав Корнієнко, генеральний директор ДП «Національний цирк України»; Олександр Сусленський, директор Історико-меморіального музею «Героїзм і Голокост»; Ігор Тулузов, перший заступник гендиректора ДП «Харківський національний академічний театр опери та балету імені М.В. Лисенка».

Звісно, присутність у складі Наглядової ради УКФ представника циркової галузі – генерального директора ДП “Національний цирк України” Владислава Корнієнка – можна розтлумачити як своєрідну відповідь у стилі ноу-хау української культури на світові культурні виклики. Тут, як-то кажуть, особливо й коментувати нічого.

Щодо директора історико-меморіального музею “Героїзм і Голокост” Сусленського, то якщо трохи погуглити, виявляється, наприклад, що цей заклад, згідно з ресурсом Youcontrol, є не державною установою, а приватною. З огляду на фасад офісу цього музею, “Героїзм і Голокост” навряд чи є найуспішнішим музеєм.

Історико-меморіальний музей “Героїзм і Голокост”

Щодо Юрія Артеменка, то він представляє Star Media – компанію, яка є одним з найбільших виробників теле- та кінопродукції в Україні і про яку йшлося вище.

Таким чином, ми бачимо поєднання людей по-різному дотичних до культурної сфери, як-от мандрівник Сурін чи представник циркового цеху Корнієнко, з представниками великого кінобізнесу – Артеменком, Кірющенком.

Щодо голови Наглядової ради УКФ – керівника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Михайла Захаревича, то його призначили на початку лютого 2021 року. Але через кілька місяців його на цій посаді замінила Лариса Мудрак. Вона абсолютно не чужа людина для телебачення, яке сьогодні є основою великого шоубізу. У 2010–2014 роках Мудрак була членкинею Національної ради України з питань радіомовлення та телебачення – центрального державного органу України в сфері радіомовлення. Саме в ті роки відбувся перший мініпохід шоубізу у владу, коли керівник продакшена телеканалу «Інтер» Єгор Бенкендорф очолив державну Національну телекомпанію України.

А далі почалася вже всім відома історія зі звинуваченнями Спілки концертної індустрії України та деяких представників політичної партії “Голос” на адресу Українського культурного фонду. Про це свого часу вже писали Тексти.

Спілка та представники партії “Голос” звинуватили керівництво Фонду у непрозорому розподілі грантів. Голова фракції «Голосу» у Верховній Раді Ярослав Железняк звернувся до НАБУ та Державної аудиторської служби. Потім, щоправда, він начебто відкликав свої заяви назад, але справу вже було зроблено.

Річ у тім, що представникам цієї політичної сили у цьому сценарії прописали роль хоч і яскраву, але другого плану. У цьому разі роль представників Спілки концертної індустрії та депутатського корпусу партії “Голос” зводилася до створення негативного інформаційного тла навколо тодішнього керівництва Фонду. Заяви Спілки концертної індустрії, звернення голови фракції “Голос” з’явилися саме тоді, коли відбувався прийом документів на конкурс на посаду виконавчого директора УКФ. І вони відіграли свою роль у тому, що Юлія Федів зрештою вирішила не балотуватися на другий термін на посаду виконавчого директора.

Але навіть тут не обійшлося без представників шоубізу. Членами Спілки концертної індустрії здебільшого є комерційні компанії, які займаються організацією концертної діяльності. Спілку очолює Максим Шульженко, співвласник київського концертного майданчика “Стереоплаза”, на сцені якого скоро планує виступити купа російських виконавців, зокрема репер Баста.

Але у цій історії був ще один, на перший погляд, малопомітний момент. А саме заява Міністерства культури, зроблена у відповідь на заяву Фонду про те, що з Мінкультом узгоджувалися питання про допущення до участі в конкурсі організацій, кведи яких частково не відповідали заявленим вимогам.

“В офіційній позиції Українського культурного фонду, розміщеній на його сайті, подано неправдиві факти щодо ролі МКІП у розподілі коштів грантів інституційної підтримки від УКФ. Міністерство не втручається в оперативну діяльність УКФ щодо розподілу коштів грантів інституційної підтримки”, – йдеться у заяві міністерства. Ця заява та її тональність показують справжній стан відносин між УКФ і Мінкультом. Можна припустити, що для Федів це був дуже важливий дзвіночок. Який, певно, вона почула.

А далі відбулися дві спроби обрати виконавчого директора. Першого разу ледь не перемогла видавчиня глянцевого журналу із загадковою назвою People In та 170 номер у виборчому списку партії “Слуга народу” на виборах у Верховну Раду Анастасія Рагімова. “Кожен із вас є зіркою у своїй професійній діяльності…”, – почала конкурсантка свій виступ перед Наглядовою радою УКФ, і, вочевидь, не одне серце членів ради розтануло від цих слів. Але на цьому вона не зупинилася і буквально кожному з них змогла сказати щось приємне: “Я не люблю дивитися серіали, але під час самоізоляції я дивилася “Папіка” і, звісно, “Слугу народу”. Коли я дізналася, що ви зрежисерували “Моя прекрасна няня”, взагалі була дуже здивована, тому що виросла на цьому серіалі”, – заявила вдячна конкурсантка члену Наглядової ради та метру телевізійного “мила” Олексію Кірющенку. Зрештою за неї віддали голоси чотири члени ради, і лише один голос відділяв її від перемоги.

Друга спроба обрати виконавчого директора виявилася більш результативною, і цю посаду обійняв Владислав Берковський, який до того займав крісло директора Центрального державного кінофотоархіву ім. Пшеничного. Сайт самого архіву не вражає якоюсь різнобарвністю та новизною, зрештою, певно, саме такого традиційно і чекаєш від архівної справи в Україні. І можливо, Владислав Берковський справді непоганий керівник і знає свою справу, але зараз йому доведеться керувати набагато більш масштабним та знаковим проєктом, ніж державний архів.

Хоча, мабуть, справжні режисери цього дійства мають якісь свої види. Вочевидь, Берковський має досвід роботи в державних органах, знання та розуміння наявної там ієрархії, а відповідно він, можливо, не проводитиме надто самостійну політику і більше прислухатиметься до думок Міністерства культури. Ну, звісно, поки керівник УКФ робить перші кроки, ми можемо про це здогадуватися лише на рівні припущень.

Довженко-Центр

Довженко-Центр – це модерна інституція, яка опікується величезним архівом українського кіно – і художнього, і документального, а також реставрує старі плівки. Крім цього, організовує різні фестивалі та культурні події як в Україні, так і за кордоном, видає книги. Певна загроза над Довженко-Центром нависла ще на початку минулого року і була пов’язана з хазяйнуванням нового керівництва Держкіно.

Через неготовність паспорта бюджетної програми, який готує Міністерство культури за поданням Державного агентства України з питань кіно, Довженко-Центр кілька місяців у 2020-му не отримував державного фінансування. Попри те, що з Мінфіном вже була узгоджена одна сума фінансування, очолюване Кудерчук Держкіно заявило про іншу цифру, яка була суттєво меншою. Установі тоді вдалося вижити за рахунок недержавного фінансування – доходів від господарської діяльності: здання в оренду приміщень та проведення заходів. Зрештою бюджетне фінансування тоді вдалося поновити. Але це були лише "перші ластівки”.

Можна припустити, що небюджетна частина доходів Довженко-Центру стала дуже привабливою в часи коронавірусної кризи для декого, а можливо, й розташування інституції в центрі української столиці зіграло свою роль. Хоча події навколо Довженко-Центру дуже логічно вкладаються у загальну канву – хвиля великого шоубізу, яка буквально захлюпнула українську культуру з приходом молодої команди політиків, настільки невідворотна, що так чи інак мала б докотитися і до цієї установи.

І тут, як завжди, першу роль зіграла планова потреба переобрання керівництва Довженко-Центру. Попередній його керівник Іван Козленко заявив, що не братиме участі у конкурсі, і колектив закладу запропонував замість нього кандидатуру Олени Гончарук. Вона з жовтня 2016 року обіймала посаду менеджерки освітніх програм в структурі Музею кіно, а з вересня 2019-го очолила публічно відкритий Музей кіно Довженко-Центру. У рекомендаційному листі колектив закладу зазначив, що «Олена Гончарук є саме тією людиною, яка має чітке бачення перспектив у цій роботі та здатна ефективно керувати цими процесами та нашою командою».

Здавалося б, ситуація мала розвиватися вже за відомими сценаріями, апробованими на Українському культурному фонді чи Раді з державної підтримки кінематографії. Але тут для представників владного шоубізу сталася одна проблема. Конкурсна комісія складалася не з попередньо підібраних людей. До її складу входили Пилип Іллєнко, Сергій Тримбач, Юля Сінькевич, Денис Іванов тощо.

І власне саме тому конкурс на посаду генерального директора відбувся прозоро і без додаткових нюансів, чим, наприклад, вже відзначилися вибори виконавчого директора УКФ. У рейтинговому голосуванні, набравши шість голосів із дев’яти, перемогла Олена Гончарук. Цьому можна було лише порадіти, але це, вочевидь, не входило у плани нинішнього керівництва Міністерства культури.

У конкурсі дистанційно брав участь такий собі Олексій Душутін, що постійно проживає у Канаді. Уславився він тим, що під час конкурсу переконливо показав своє незнання української мови, а за результатами конкурсу набрав аж… нуль голосів. Але це не завадило йому подати скаргу щодо скасування результатів голосування (мовляв, він брав участь у засіданні конкурсної комісії в режимі відеоконференції, і це поставило його у нерівні умови з іншими кандидатами).

Історія самого Олексія Душутіна гідна окремого фільму, а можливо, й серіалу. Росіянин, екскерівник «Військово-будівельного управління Москви» і не вельми вдалий коняр Рязанського кінного заводу. Який до того ж провів кілька років у російській в'язниці. У своїх негараздах Душутін звинувачує провладних російських бізнесменів із сумнівною репутацією, які є вихідцями з України. «Корчинський, Палихата, Куліш, Карамзін – жодного російського прізвища. Всі вихідці з Західної України, всі бандерівці. Це за їхнім замовленням мене протримали шість років у тюрмі», – зазначить він в одному з інтерв’ю. Але вже під час перебування в Україні Душутін, згідно з інформацією медіа, піде на співпрацю з СБУ, за його заявою звинуватять у державній зраді Тимофія Нагорного, колишнього чоловіка української гімнастки Лілії Подкопаєвої.

«Душутін не відповідає критеріям, за якими не міг би пройти навіть технічний відбір, – розповів ТЕКСТАМ екскерівник Довженко-Центру Іван Козленко. – Він не має досвіду роботи трьох років на керівних посадах у культурній сфері. І він не володіє державною мовою. Він також сказав неправду, що працює віцепрезидентом Спілки промисловців і підприємців. Я маю офіційну відповідь від спілки за підписом Кінаха, що він там не працює. До нас він явився за два дні до початку конкурсу, представившись представником німецької кінокомпанії, і намагався з'ясувати, чим ми займаємося».

І от стається найдивніше, що могло статися – міністр культури Олександр Ткаченко негайно реагує на скаргу Душутіна. Одна з членів конкурсної комісії та колишня заступниця міністра культури, молоді та спорту Ірина Подоляк напише у себе на фб-сторінці: «Сотні і тисячі людей, установ і організацій мріють про те, щоб Мінкультінформ реагував на їхні звернення так само оперативно, як Міністерство відреагувало на описану скаргу – впродовж чотирьох годин».

Згідно з оприлюдненим у медіа листом, Ткаченко просив комісію скасувати результати конкурсу та "невідкладно заслухати програму розвитку кандидата за його особистої присутності", "провести повторне голосування з визначення переможця конкурсу".

Що поєднує міністра культури Ткаченка та у недалекому минулому громадянина Росії Олексія Душутіна, залишається поки таємницею. Але попри заяви міністра, конкурс на очільника Довженко-Центру можна вважати таким, що відбувся. Конкурсна комісія закінчила свою роботу, підписавши протокол. «Ніхто не має права втручатися в роботу комісії. Комісія і створена для того, щоб проводити незалежний відбір кандидатів. А якщо міністерство само береться визначати, хто з кандидатів має більше прав, хто менше, чиї закиди справедливі, то навіщо тоді комісія», – зазначив Іван Козленко. «Міністр має повне право й усі підстави підписати п’ятирічний контракт з Оленою Гончарук, але не має жодних підстав для оцінних суджень щодо «справедливості» вимог скаржника і тиску на членів конкурсної комісії з вимогою скасувати майже ідеальний конкурс», – напише у себе на фб-сторінці Ірина Подоляк.

Але Олександр Ткаченко, попри все, вчинив по-своєму. Замість того, щоб затвердити нову очільницю установи на її посаді, Ткаченко призначив її в. о. на невизначений термін, таким чином загалом підваживши всю ситуацію. А Душутін, за інформацією ТЕКСТІВ, паралельно звернувся з позовом до суду, вимагаючи перегляду результатів конкурсу. Тож, на жаль, і у цій історії наразі немає хеппі-енду. Поки шоубіз при владі, поступатися своїми інтересами він не збирається.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

Інфографіка до статті виготовлена за підтримки NED

укф довженко-центр держкіно культура політика регрес сканадал ткаченко мінкульт