Активістка з Донецька: одягла солдатську шинель, щоб не зґвалтували, і пішла в «народный совет ДНР» звільняти полонених

Зникнення колег

Волонтеркою я стала вимушено. В кінці літа 2014 року у Донецьку зникли троє працівників нашої фірми. Я тут і далі не називаю прізвища, щоб не підставляти людей, які залишилися на окупованій території.

Фірма займалася виготовленням склопакетів. Хлопці повезли вантажівкою продукцію до наших партнерів і перестали виходити на зв’язок.

До приходу російських військ у нас все було більш-менш схоже на театр. Коли ж вони прийшли, то почалися грабунки магазинів, банків, зґвалтування. Тому зникнення людей — це вже стало не чимось новим.

Працівники фірми знали маршрут, за яким поїхали зниклі колеги, і вирушили на пошук. З’ясували, що вони зупинилися, бо, як потім дізналися, в них закінчилося пальне — один пішов шукати, а двоє лишилися в машині. Це трапилося в Будьонівському районі, в приватному секторі. Їх поклали обличчям на асфальт. Третій, коли повернувся, то теж ліг з ними. Їх забрали разом з автомобілем. Це був батальйон «Оплот» — щось на зразок Нацгвардії в Україні.

Керівництво фірми кудись телефонувало, домовлялося. Але в них нічого не вийшло. Тим часом мами та дружини колег щодня приходили й вимагали щось зробити.

Поради в «народном совєтє»

Я вирішила спробувати знайти їх і звільнити. Пішла до колишньої обласної державної адміністрації, де розмістилися органи влади так званої ДНР — голова «ради міністрів» Олександр Захарченко і їхній ніби парламент «народний совєт».

Зазвичай я мала довге волосся, макіяж — симпатична, приваблива дівчинка. Але туди прийшла у шинелі, солдатських черевиках, без макіяжу, з коротким волоссям. Тоді вже традиційними стали зґвалтування, і я мусила не провокувати. А ще Захарченко заявив, що жінки, які після шостої вечора сидять по ресторанах — це погані жінки, якщо з ними станеться щось, то захищати їх не будуть.

Ліля Вірьовкіна. В офіційні установи окупантів ходила у шинелі, солдатських черевиках та без макіяжу

На моїй попередній роботі, в обласному управлінні Комісії з цінних паперів, була жінка, дочка якої — актриса — знімалася в кіно. Їй для зйомок видали такий одяг. Її мати подарувала мені його, щоб я вдома у дворі поралася по хатніх справах. Одяг мені знадобився під час походів до «днрівських начальників».

Тоді вже традиційними стали зґвалтування, і я мусила не провокувати

До колишньої ОДА стояла величезна черга. На третьому поверсі вирішувалися економічні, побутові, житлові питання. Туди черга якось рухалася. А на восьмий поверх не було жодної гарантії потрапити. Там сиділи «депутати». Чергу контролювали озброєні охоронці.

У черзі були «депутати парламенту» так званої ЛНР. Так би мовити, братньої республіки. Вони сказали це охоронцям, а вони їх все одно не пускали. Вони написали записку, просили мене передати колегам із «парламенту» так званої ДНР. Але при цьому не читати написане. Такі чудові відносини між двома утвореннями.

Люди повідомляли охоронцям про свої справи, і ті вже вирішували, кого пропускати. Я там простояла три чи чотири дні. Охоронці вже мене знали. Нарешті в мене тицьнули пальцем і запросили в середину з якимось чоловіком.

Жінка в натовпі влаштувала істерику, бо вона стояла вже два тижні, а я лише кілька днів, однак мене пропустили першою.

При вході металошукач. Мене попросили залишити речі на столику. Обшукали. Це робив чоловік. Там не було сексуального підтексту, але все одно я мала неприємні хвилини.

На восьмий поверх я і ще один відвідувач підіймалися пішки. Між поверхами біля вікон стяли потужні кулемети, спрямовані на натовп. Думаю, на випадок заворушень.

На кожному поверсі нас приймав автоматник і передавав своєму наступнику. Коли мене завели до кабінету, то автоматник залишився у мене за спиною. У кабінеті сиділо кілька людей. Не пам’ятаю точно скільки.

Я виклала суть справи. Сказала, що мої колеги вже близько місяця невідомо де. Просила звернутися до батальйону «Оплот» з вимогою їх повернути. Бо місяць — це занадто.

Мені відповідали, мовляв, хто я така, щоб давати оцінки занадто вони сидять чи не занадто. Оці так звані депутати — це вихідці з Донецька, вони зненацька стали начальниками й усвідомлювали свою вищість. Тому так і розмовляли.

А я звикла у державних органах України спілкуватися вільно, вимагати щось. Тим більше після кількаденного стояння в черзі в мене стан був емоційно нестабільним. Я почала підвищувати голос.

І один з депутатів брутально пожартував: «Ви на килимі стоїте. Вас зараз підстрелять і у килим завернуть». А автоматник за моєю спиною переклацнув затвор. Я йому відповіла: «Стріляйте».

Вони побачили мою впертість. Один із них вивів мене у коридор і там відверто зі мною поспілкувався. Пояснив, що Захарченко питання полону не вирішує і взагалі керує батальйонами лише формально. Навіть «Оплотом».

«Ви на килимі стоїте. Вас зараз підстрелять і у килим завернуть». А автоматник за спиною переклацнув затвор

Фактично батальйони підпорядковані росіянам. Також він не радив ходити у батальйони, навіть якщо знаєш, що саме там полонені. Бо батальйони некеровані, і це може погано закінчитися. А тим більше не варто носити гроші у батальйони як викуп, бо це їх розбещує. Крім того, гроші можуть взяти й нікого не віддати.

Ще радив робити все тихо і не піддавати розголосу свої справи. Бо коли розходиться інформація про когось, то ціна полоненого зростає. Ну і, сказав, не варто займатися військовими, бо тоді точно загримиш «на підвал», адже щодо військових шукають усі можливі їхні контакти.

А питання цивільних полонених вирішуються у колишньому СБУ, де сиділи росіяни. Як я потім з’ясувала, — російські спецслужби.

Я вийшла звідти ошелешена. Стільки часу витратила лише для того, щоб дізнатися, де насправді вирішується питання. Якась жінка підійшла до мене і запропонувала піти випити кави, бо я була смертельно бліда.

СБУ, де сиділи росіяни

Я кілька днів провела вдома у коматозному стані. Ридала несамовито. Але врешті заспокоїлася і подалася до СБУ. Колеги відвезли мене з офісу машиною. Там теж стояла черга. Було багато матерів і дружин ув’язнених чоловіків. Атмосфера дуже знервована.

Я розповіла охоронцю суть питання. Через деякий час він підійшов до мене з телефоном і простягнув трубку. На тому кінці був дуже ввічливий чоловічий голос. Я описала ситуацію. Мій співрозмовник, очевидно, записав дані. Пообіцяв розібратися. Я сіла в машину і поїхала назад.

Дорогою думала, що я прокололася, адже не залишила номера свого телефону. А також під назвою нашої фірми, яку я йому повідомила, зареєстровано два підприємства, і мене можуть не знайти.

Від колишнього СБУ до нашого офісу хвилин 15 їхати. В офісі мене вже зустрічав керівник і сказав, що мені телефонують на стаціонарний. Виявилося, що мій співрозмовник у будинку СБУ все з’ясував і телефонував повідомити, що наші хлопці відправлені на «нуль», тобто на передову тягати трупи.

Це була загальновідома інформація: на «нуль» відправляли переважно безхатьків і наркоманів. Вони звідти не поверталися.

Я від нервового напруження мало не істерику влаштувала. Мій співрозмовник мене не перебивав. Коли я закінчила, обіцяв все владнати.

Через тиждень наші хлопці повернулися додому. Здається, повернули й машину, але я точно не знаю.

Хлопці нічого не розповідали про свій полон. Думаю, що їх суворо попередили тримати язика за зубами.

Після того я подала оголошення у соцмережі, в якому пропонувала юридичні консультації та визволення цивільних з полону. Саме цивільних, бо інтерес до справ військових, як мені настійливо пояснювали, міг закінчитися «підвалом».

Військові справи — це будь-які фотографування, непідкорення владі та військовим, проукраїнські написи на стінах, нарікання на життя в «ДНР». Все інше — цивільні справи, навіть вбивства невояків і неурядовців «ДНР» вважалися цивільними справами.

До мене зверталися, зокрема, і з проханням визволити когось із полону. Я діяла за вже відпрацьованою схемою. Збирала дані, ішла до будинку колишнього СБУ, там отримувала телефон від охоронця, диктувала дані телефоном і чекала результату.

Я брала за це зовсім помірковані гроші, десь у межах 500 гривень. Тоді ціни росли божевільними темпами, а мені треба було за щось жити.

Після того повернулися шість або сім осіб, при цьому не факт, що саме моя роль була вирішальна. Адже більшість із тих, за яких я клопотала, не повернулися. Мені нічого не пояснювали, просто я тільки диктувала імена та факти, а вони самі вже вирішували. Або повертали мовчки, або просто тиша.

А 2015 року я виїхала спершу до Івано-Франківська, потім до Дніпра, а з 2020-го живу в Києві.

Те, що я розповіла, виглядає не вельми привабливо. Бо звільнення — це рутинна і тиха робота. Тому я не дуже довіряю тим особам, які подають себе як визволителів-героїв.

Ієрархія «ДНР». Захарченко на найнижчому щаблі

Справами військовополонених займався найвищий рівень в ієрархії так званої ДНР — спецслужби Росії. Вони мали «пропустити» людину через себе, виявити її цінність. Вони мали право наказувати нижчим рівням в ієрархії.

Другий рівень: ватажки батальйонів «ДНР». Ці мали про всіх полонених звітувати найвищому рівню. Але часто шахраювали — продавали полонених або обмінювали на своїх і не ставили до відома вищих.

Таким волонтерам, як я, було заборонено у це влазити та грати у цю фігню. Після 2015 року цей «магазин продажу» закрили з боку РФ, збільшили нагляд за ними.

Третій рівень: поліція, прокуратура та «Міністєрство госбєзопасності (МГБ) «ДНР». Вони мали доступ до цивільних полонених, мали власні фонди. Можна було забрати без коштів, доволі легко. Могли дізнатись деяку інформацію про військових, але не лізли у цей напрямок. Ще, як я розумію, «МГБ» (це набрані із місцевих та найманці) були допущені спецслужбами РФ до публічних катувань, як-от у в’язниці «Ізоляція».

Четвертий рівень взагалі не мав жодного впливу на військовополонених. Це Захарченко та його «депутати», а ще всякі пішаки типу Губарева. Цей рівень придумали для нас, щоб показати, що типу хтось із місцевих цим всім керує.

Насправді Захарченко був лише обличчям. Він не мав права відпускати військових. Він міг, звичайно, щоб не бути лохом в очах «гостя з України», сказати, що він може військового полоненого відпустити. Ну просто для гарного слівця.

Але якби це він сказав навіть мені чи комусь іншому із місцевих волонтерів — побачив би посмішку типу «не звезди», «рамси поплутав».

Читайте далі: Дівчину 14–16 років відправили до бойовиків для задоволення сексуальних потреб. Розповідь людини, яка вижила в “підвалі” «ЛНР»

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

історія оплот окупація днр Захарченко донецьк полонені