Нацпарк «Синевир» у Карпатах. Дуже популярний, але жахливо занехаяний

«Навколо озера вирує стихійна торгівля, – про недоліки роботи нацпарку розповідає керівник туристичного товариства “Карпатські стежки” Олександр Бурсанов. – Щоб озеро мало первісний вигляд, торгівельні точки треба перемістити подалі – в зоні готелів та кафе. Також треба організувати планові екскурсії територією, розставляти сучасні вказівники локацій. Великий мінус парку – те, що тут немає послуги проведення планових екскурсій. Також потрібно оберігати природу і не наражати парк на надмірне навантаження, бо чим більше людей, тим більше шкоди природі. Тому потрібно облаштовувати не лише озеро Синевир, а й альтернативні локації, і розповідати про них туристам. Потоки туристів треба якісно розподіляти, щоб натовп розсіявся по всьому парку. Для цього треба робити градацію вартості квитка: дуже дорогі квитки в пікові сезони і дешеві – вранці і в несезон».

Дикі місця

Я не була готова почути стільки негативу про Синевир, адже з дитинства мріяла тут побувати. А дорога мене чекає неблизька: 800 кілометрів автомобілем. Зараз 7:45 ранку, і мені дуже хочеться їсти.

- А де у вас в такий час можна поснідати? – запитую у трьох чоловіків, які жваво розмовляють біля чийогось обійстя.

- Гм… Наші всі сплять. Хіба... Може, в колибі відкрито. Їх у нас дві. Лиш поверніть назад і один кілометр проїдьте, – перебиваючи один одного, дзвінко відповідають ті. – А там ще 50 метрів – і ви на місці.

За кілька хвилин ми вже на порозі кафе. Графіка роботи тут не вказано, але висячий замок говорить сам за себе. За 50 метрів друга колиба – і теж зачинені ворота. Але мені пощастило: якийсь чоловік в майці і потертих штанях вийшов із дерев'яного будиночка на перекур. Може, це хазяїн?

- Доброго ранку! У вас поснідати можна?

- Взагалі-то, ми з 9:00 працюємо. А скільки вас?

- Двоє.

- Ну, заходьте. Нагодуємо, коли з дороги.

Ціни тут чудові! Я замовила млинці з чорницею за 40 гривень і сирні кульки за 35. Що воно таке?

І тут я згадала, що забула зняти готівку, а найближчий банкомат аж у Міжгір'ї – це за 18 кілометрів звідси. Але не біда – хазяйка називає свій номер картки, і гроші летять через мобільний застосунок. Ця схема спрацьовує і в інших закладах. А в кафе “Гуцулочка” я плачу за обід, поповнивши мобільний телефон власниці, бо вона мобільним банкінгом не користується.

У нацпарку “Синевир” є список рекомендованих місць для відвідування. Серед них – мінеральне джерело. Як до нього дістатися, мені підказала місцева мешканка, бо на мапі заповідника я його не побачила. Буклети не брешуть: на смак вода справді як та, що продають у магазинах. Але запах тухлих яєць трохи відчувається.

Доїдаючи морозиво, я почала шукати урну для сміття, але її тут немає. З аналогічною проблемою зіткнулися і інші туристи, тому навколо джерела купа брудних пластикових пляшок. Помітно, що вони лежать тут не перший рік.

Місце для відпочинку біля мінерального джерела

Трохи вище поруч із джерелом стоїть альтанка. Краєвид з неї відкривається шикарний. Але столик та лавки всередині поїла корозія, лежать купи сміття. Сидіти тут гидко. А відпочити дуже хочеться. Повітря неймовірно солодке та п’янке. Струмок мінеральної води та гірської річки заколисує. А соковитий колір пухнастого моху та смерек заспокоює.

Ця самобутня краса (а також доступність цін на проживання та харчування) приваблює тисячі мандрівників з усього світу.

«У нас зупинялися туристи із США, Дубаїв та Німеччини, – хизується Андрій, господар садиби, в якій я зупинилася на одну ніч. – Озеро Синевир їх мало цікавить. Основна принада – це гори. Ну і культура наша для них незвичайна. Для них Закарпаття – це дикі місця». Що він мав на увазі: самобутність Карпат чи гори сміття, які ніхто не прибирає, і дике ставлення до природи, я так і не зрозуміла.

«У плані кемпінгів розвинутої інфраструктури нема, але це для нас навіть краще, бо можна намет поставити де завгодно, – каже 26-річний науковець-хімік, а за сумісництвом мандрівник зі стажем Володимир. – А в Європі так не можна, хіба що тихцем. На Шипоті (водоспад) у нашому кемпінгу була навіть мініелектростанція. Треба приїжджати підготовленими, щоб жити з комфортом. Наші більш досвідчені друзі з дому привезли бензопилу, побудували столи і лавки в таборі, розбили великі намети». Чим не дикість?

На березі річки я зустріла екіпаж із п’яти джипів, на яких приїхала група туристів із Литви. Вони відпочивають тут уже п'яте літо поспіль і прекрасно розуміють українську.

«Приїжджаємо на тиждень і мандруємо найглухішими місцинами українських гір, – розповідає Алекс, бородатий засмаглий дядько, який за статурою нагадує ведмедя. – Ночуємо у наметах або прямісінько в авто в спальних мішках. Нам тут дуже подобається. Дивитися з висоти 1400 метрів на ці ліси... Краса! Будемо ще приїжджати». З погляду іноземця це прекрасно, але навряд чи б в іншій країні Європи його пустили виїхати на джипі на гірську полонину, адже безкінечний трафік моторизованих відвідувачів руйнує екосистему.

Неймовірної краси водоспад “Білий звір” у нацпарку “Синевир”

Коли з погодою не щастить

У вихідні та святкові дні заїзд на авто на прилеглу до озера Синевир територію заборонений, але пішки можна. Вхідний квиток коштує 30 грн. Але щоб побачити водойму, потрібно піднятися дорогою вверх зо три кілометри.

Озеро Синевир

Зате за якихось 50 гривень Дмитро та дві його кобили готові скоротити піший маршрут вдвічі. Сидячи у кареті, накритій брезентовим дахом, дивує те, як такі малі гроші дарують королівські відчуття. Ця інвестиція окупилася ще й тому, що окрім романтичності кінної прогулянки, нам вдалося не змокнути наскрізь через зливу, яку синоптики спрогнозували, а туристи – ні.

На півдорозі до озера кінний маршрут закінчився, і ми почали шукати місце, щоб перечекати дощ. Таким прихистком виявився дерев'яний навіс без підлоги, зате рясно всипаний етикетками від морозива, пластиковими пляшками та недопалками від цигарок. Утім, вибирати було ні з чого. Тому за лічені хвилини "рукавичка" була під зав'язку забита мокрими туристами, які тремтіли від холоду – температура повітря різко впала до 20 градусів. Згори спускається натовп людей в однакових одноразових синіх дощовиках із тонкої клейонки, куплених біля озера.

Єдине місце, де можна сховатися від негоди на трикілометровому шляху до озера Синевир – ось такий дерев'яний навіс

А тим часом дощ навіть не збирається вщухати. Але побачити Синевир – наш обов'язковий пункт. Тому ми сховалися під однією парасолькою і добрий кілометр йшли вгору, радіючи, що під ногами – хоч який асфальт, а не знаменита слизька карпатська галька.

Місцевий люд розвиває інфраструктуру, як може. Автомобільний заїзд на територію озера оточили кафе, ресторани та мініготелі. Тут же можна взяти квадроцикл або джип на прокат. Як на мене, це не те, що очікуєш побачити на природоохоронній території. Адже позашляховики – це дуже екологічно-шкідливий тип транспорту. А квадроцикли – це справжня шумова зброя. До того ж наказ Міністерства екології забороняє в нацпарках рух механізованих транспортних засобів (за винятком пересування дорогами загального користування). А ґрунтові дороги і стежки такими не є.

Доповнює картину стихійний ринок на березі самого озера!

Дощ розігнав більшість продавців. Але кілька столиків із дешевими підробками карпатських настоянок усе ж залишилися. 200 грам, певно, підфарбованого синтетичними барвниками “сиропу від кашлю на основі меду, хвої та цукру” продають за 50 гривень. Кислотного вигляду рідина в банках нагадує китайський сувенір.

Стихійний ринок на березі Синевиру

У центрі базару – капітально збудований дерев’яний магазин, в якому продають магнітики та кружки. Дерев’яні лавки для відпочинку межують зі складаними столиками з товарами. Тому посидіти тут і перепочити не вийде.

Керівництво нацпарку каже, що дозволяє місцевим торгувати біля озера, щоб ті заробляли гроші на життя хоча б так, а не вирубкою лісів: “Там майже всі продавці безробітні, а дітей чимось годувати треба. В однієї продавчині аж 14 дітей! Ми намагаємося не йти на конфлікт із місцевими”, – каже керівник НП “Синевир” Микола Дербак. Про конкурс, щоб відібрати найкращих торговців і максимізувати доходи від здачу місць в оренду, тут не чули.

Головна капітальна споруда біля озера Синевир – магазин із сувенірами

Але я приїхала за 800 кілометрів не за сувенірами. Метушня ринку – точно не те, що хочеш туту побачити. Сильний дощ і холодний вітер ще більше псують настрій. Може, повернутися назад верхи на он тому коні, прив’язаному до дерева?

- Скільки коштує прогулянка на коні вниз до шлагбауму? – питаю у вусатого дядька в традиційній карпатській колоритній жилетці.

- Може, 70 гривень. А, може, і 170. Скільки дасте! – чи то жартома, чи то всерйоз відповідає він.

- Не розумію. Ви погодинно здаєте чи по кілометражу?

- Ну, як… Навколо озера прогулянка буде коштувати 200 гривень.

Такі жарти-торги наштовхують на думку, що ось-ось мене надурять. Згодом я дізналася, що прогулянка на коні – це послуга від нацпарку, а значить ціна має бути чітко фіксована.

Щоб хоч трохи зігрітися, йду в більш затишне місце – колибу неподалік від озера.

Роздратована і замерзла, я дивлюся на сіре плесо Синевиру і ловлю себе на думці, що нічого особливого в цьому місці немає. Я пам’ятаю, з яким захопленням мама розповідала мені легенду про походження озера, коли відпочивала тут у роки своєї юності. Мої спогади, на жаль, будуть не такі.

Таким є вигляд Синевиру з висоти пташиного польоту. Відео зняв Владислав, інстаграм @king_peas

#музей_постапокаліпсису

О дев'ятій ранку ми стали першими відвідувачами музею під відкритим небом “Старе село” у Колочаві. Це приватний, а не державний музей. Але він є у рекламі нацпарку, і всі місцеві жителі нагально рекомендують тут побувати. Тому я тут.

Якщо вірити путівникам нацпарку “Синевир”, у цьому місці я дізнаюся, як жили гуцули 200 років тому. Вхід коштує 90 гривень (у київському скансені "Пирогово" – 80).

Утім, як був влаштований побут місцевих жителів, я намагалася розгледіти крізь щілину у дверях та через вкриті порохом вікна: на дверях більшості будиночків висять дешеві іржаві замки. А там, де двері відчинені, вхід перекрито кованими ланцюгами, і поруч висять таблички "Без екскурсовода вхід заборонено!"

Ексопозиція “Кузня” закрита на замок. Що всередині – я роздивлялася крізь щілину в дверях

О десятій ранку настає пекельна спека. Я шукаю місце, де можна сховатися в затінку і перепочити. Але поруч знаходжу тільки дві трухляві дерев’яні лави, оточені високим бур'яном.

Стародавній побут так і залишився прихованим від нас, і я з іншими туристами знаходжу для себе іншу забаву: фото на тлі розваленого іржавого потяга та красивих гір виходять вражаючими та небанальними. Буде що в інстаграмі запостити або в фейсбуці описати та зібрати купу лайків. Із хештегом #музей_постапокаліпсису.

Я ніколи не була в Чорнобилі. Але, судячи з відео та фото, покинуте років на тридцять місце виглядає саме так. Дерев'яні хати всихаються, в них з'являються дірки. Але ці дірки ніхто не латає. Здається, ще років десять, і вся ця експозиція розвалиться на шматки.

А ось у колись гарно оздобленій криниці плавають дві дохлих п'явки.

Місце для відпочинку

- Чому у все в такому занедбаному стані? – звернулася я до місцевого екскурсовода Надії, якій на вигляд від сили років 28. – Експонати розсипаються, лавки їдять жуки...

- Ну, я не знаю, – здається, я перша, хто так прямо озвучує проблему. – Ми щось робимо...

- А чому більша частина експонатів під замком?

- Це начальство з Києва так сказало робити. А ми що? Ми – люди підневільні.

Ведмеді

Згладити враження від "Старого села" змогли кілька десятків бурих ведмедів, за якими доглядають співробітники нацпарку “Синевир” у Центрі реабілітації бурого ведмедя.

Центр реабілітації бурого ведмедя – дуже популярна локація серед туристів

Тварин сюди привозять із цирків та приватних зоопарків. Через те, що ведмеді виросли в неволі, самостійно в дикому лісі вони не виживуть. Тож до кінця життя житимуть під наглядом екологів.

Бурий ведмідь в нацпарку “Синевир”

Де я?

Проспавши 12 годин, недільний ранок я почала з вивчення сайту Національного природного парку “Синевир”. Тут був список екостежок – мальовничих піших маршрутів по горах різної складності. Уважно прочитавши опис кожної, я виписала три найцікавіших і найпростіших. Якщо вірити інформації з сайту, щоб пройти їх, одного дня має вистачити з головою, адже їхня сумарна відстань – якихось вісім кілометрів. Мій план здавався цілком реалістичним.

Перша екостежка починалася десь біля візит-центру нацпарку. Де саме – без допомоги місцевого гіда зрозуміти марно: на сайті “Синевиру” та в їхніх буклетах мапа екостежок намальована в дуже дрібному масштабі.

Дорогу до візит-центру навігатор знайшов без проблем – перед поїздкою я завантажила офлайн-мапу, і це рятівне рішення допомогло мені майже не помічати постійної відсутності мобільного зв'язку. Але на відміну від готелів, заправок та кафе, екостежок на цій мапі не було.

Двері візит-центру були відчинені, але мені довелося обійти всі коридори триповерхової будівлі зі словами: “Агов! Є хто живий?!”, поки я не надибала на сходах чергового екскурсовода – Любу з відділу екологічної освіти.

В інфоцентрі НПП “Синевир” багато безкоштовних буклетів для туристів, але жодної гарної мапи із розташуванням основних принад

- У нас субота і неділя – вихідні, – пояснює жінка і веде мене в крихітний дерев'яний будиночок навпроти візит-центру. Там на столі лежать пачки буклетів. – Беріть, які хочете.

- Як чудово, що ви екскурсовод, – зраділа я. – Чи могли б ви пояснити нам, як пройти на екостежку?

- А яку саме ви шукаєте? Їх у нас багато… Можете он туди поїхати наліво, а потім пару кілометрів проїдете, доїдете до шлагбаума, залишите машину і рушите далі пішки до Озерця.

- Це у нас екостежка до Дикого озера. А ми хочемо ту, яка від візит-центру йде.

- Ну то це вам все одно треба в той бік їхати, а потім десь там знайдете.

Нічого не зрозуміло. Марно я намагалася детально розпитати маршрут. Що більше Люба говорила, то більше плутанини виходило. В автомобіль я сідала із важкою, мов камінь, головою і одним-єдиним питанням: чому в нацпарку немає зрозумілої мапи?!

Гугл- навігатор веде мене до Музею сплаву. Наш шлях обриває дерев'яний шлагбаум. Для чого він тут – незрозуміло. Вказівників немає. Що це за будка біля шлагбаума? Йду у розвідку. Там охоронець записує моє прізвище та ім'я і пропускає далі. Цікаво, що б на моєму місці зробив іноземець?

Ще два кілометри – і ми на місці. Але там, де мав бути музей, поки що – велетенський будівельний майданчик, гори каміння та обтесаних деревяних колод і стара двоповерхова будівля, біля якої мирно пасуться корови. І – ні душі.

Зазирнувши всередину, бачу односпальне ліжко, тумбу та табуретку. Мабуть, тут ночує охоронець. І, певно, неділя в нього також вихідний. Ситуацію прояснює величезний плакат біля містка через глибоку гірську річку – тут намальований проєкт реконструкції єдиного у Європі Музею сплаву. А коли ж закінчать цю реконструкцію, ніде не написано.

Я відчуваю себе обманутою. Вже третя локація – і знову розчарування. Вся надія на прекрасну природу Карпат – вона сьогодні точно має покращити настрій.

Наша екостежка позначається у вигляді синьо-білої смужки – її і треба шукати на деревах по дорозі в лісі. Туристи, яких ми зустріли на самому початку шляху, сказали, що дорога туди і назад займе близько двох з половиною годин. Відстань у горах вимірюється саме часом, а не кілометрами – на нашому всипаному камінням та пронизаному слизьким корінням маршруті ми піднімемось на 340 метрів. А це зовсім не те саме, що йти рівним асфальтом.

Ми милуємося красою старого мішаного лісу, слухаємо спів пташок та час від часу поглядаємо на кольорові смужки на деревах. На шляху нам трапляється джерело з чистою водою (добре було б, якби тут висіла табличка із поясненням – можна пити цю воду чи ні), дерев'яний столик з лавами для перекусу і місце для відпочинку біля місточка через мальовничу гірську річку. Ми зупиняємося тут, щоб перепочити. Робимо фото і мовчки насолоджуємося спокоєм.

Біля мальовничої гірської річки є дерев’яна лавка, на якій можна перепочити, слухаючи спів пташок

Здається, все гаразд – але коли ми опиняємося на роздоріжжі, вказівника на Дике озеро чомусь немає.

Зробивши ставку на навігатор, ми тричі помилилися – і тричі поверталися назад. Бо гірські стежини підступно то наближали, то віддаляли нас від цілі. І лише через дві години блукань правильний шлях нам підказали інші туристи. Завдяки їм, ми дісталися до місця призначення через якихось десять хвилин. Нарешті!

Чотирикілометровий маршрут розтягнувся на три години. Знаючи дорогу назад, вниз ми спустилися рівно за годину.

Свій гнів я спрямувала на директора нацпарку “Синевир” Миколу Дербака, який на керівній посаді уже 11 років. Але на всі мої зауваження про гори сміття, відсутність нормальних вказівників, мапи локацій та планових екскурсій відповідає лише: "Ага, окей, ми подумаємо. Зробимо протягом двох тижнів. Дякую за підказку". Я обурена: невже він не виходить з офісу, щоб своїми ногами пройтися по туристичним маршрутам та відчути все те, що відчула я?!

Одне тішить: Дике озеро виглядає набагато краще, ніж на фото із буклетів. Ця місцина нагадує сюжети з казок Братів Грімм. У воді плавають велетенські карпи, поруч на поваленому дереві гріється на сонці ящірка. Я ж сподіваюся не зустріти гадюку – вона теж вказана в буклеті у розділі “Червонокнижні види тварин, яких можна зустріти в нацпарку”.

Дике озеро вразило мене набагато більше, ніж Синевир

Навколо озера викладений дерев'яний настил, а для кращого огляду краєвидів на озері є кладка. Кілька годин блукань по горах виснажили мене. Розстеливши на кладці м'який плед, я лягаю і довго спостерігаю за тим, як плавають у прозорій воді риби та пуголовки. І непомітно засинаю.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

абзац нацпарк синевір екологія карпати