Шлях до Бога й бійки на пазурах: поезія та проза найдальших українських пляжів (ФОТО)

З маленьким рюкзаком і останнім часом з маленькою камерою, маршрутками, плацкартами та пішки — багато пішки — я пересуваюсь Україною. Віднедавна я також іноді ставлю найцікавішим для мене людям кілька простих і дещо наївних запитань:

• про що ви мрієте?
• що дає вам щастя щодня?
• який ваш найщасливіший спогад?

Що глибше складається спілкування, то глибші виходять і відповіді.

Часом я називаю все це "сковородування" — але навіть сам Сковорода в листах просив когось привезти "доброго пармезану", тож у 35-градусну спеку не гріх посковородувати, наприклад, по пляжах, де зараз відбувається важлива частина народного життя. Але якщо вже так – то по найвіддаленіших.

Я поснідав у Вилковому на березі Дунаю, з видом на Румунію, й рушив поволі на північ уздовж моря.

Базар у Вилковому, сьома ранку

Від часу, коли я їздив тут "У пошуках України" мотоциклом, кардинально кращою стала дорога, тож зросла й кількість туристів. Але у Приморському власник однієї з баз відпочинку скаржився: до 2020 року основними клієнтами були молдовани, а зараз вони здебільшого щеплені "Спутніком", який Україна за вакцину не визнає, тож мусять робити ще й ПЛР-тести. Для небагатих на родину це виходить надто дорого, а багаті їдуть не в Україну. Залишилися передусім місцеві відпочивальники, котрі приїздять лише на вихідні. По буднях навіть у пік сезону напівпорожньо.

Крім того, "неможливо знайти нормальних робітників":

"Усіх витягає Польща. Залишились або алкоголіки, або мами з маленькими дітьми. Вона тут працює, але подзвонив телефон — усе кинула й побігла до дитини".

Кому цікаво, море у Приморському з домішкою дунайської води й тому вважається не таким чистим, як буде в селах північніше. А ще — медузи. Хтось обов'язково почне розповідати, що медузи з'явились оце лише перший рік. Або перший тиждень. Або першу годину. Але суть така:

Те, що для власника бази відпочинку "напівпорожньо", для мене — надто людно. До того ж це Україна — пляж у Приморському нагадує автомобільну стоянку.

Тому з трьома літрами води я пішов за межі села, сподіваючись на порожнє море – але й далі аж до "прорви" (протоки) виявився суцільний, хай дедалі більш розріджений автокемпінг. Адже з дамби між морем і Сасиком можна з'їхати просто до води — а отже, це будуть робити. Далеко посеред піску стоїть загрузлий аж до днища "Лексус", а місцеві на "Запорожці", які зупинилися ближче, стібуться: "Чим кращий джип, тим далі йти по трактора".

Утім, усупереч попередньому матеріалу ТЕКСТІВ, люди тихі, багато не п'ють (про тих, хто п'є – нижче), намагаються не заважати одне одному, не вмикають гучну музику та й загалом добродушні. Можливо, коли стоїш (або лежиш) на відстані п'ятдесяти метрів одне від одного, а не "як у Затоці" — з'являється місце для ввічливості та людяності.

Чоловіки з сусіднього села (глибше в материк) не тільки дозволили пофотографувати їх і машину, а й пригостили домашнім білим вином з обрізаної бляшанки (в кадрі) й побажали "всього тобі самого луччого". Щоб не вертатись до цієї теми, ці бесарабські села — україномовні, причому мова літературніша, ніж десь на Київщині

Зате що далі "в ліс" — то цікавіші люди. Ми ж тут, зрештою, заради них, а не по туристичну інформацію, чи не так?

Релігійна спільнота

Це вже там, де адреси нема, після дня пішої дороги вздовж моря.

На них звертаєш увагу зразу. З їхнього табору ніби й лунає та сама тиха попса, вони ніби й так само доглядають за дітьми, купаються, засмагають і варять їжу – але не так само. Якийсь більший порядок, якась іще більша порядність. Усі розуміють, що це "віруючі".

Це були п'ятдесятники.

Я став із наметом біля їхнього табору.

На другий день я заробив свій перший гонорар як фотограф :) Вони вийшли всі в білому та в солом'яних капелюхах, попросили сфотографувати їх на згадку на телефон, я натомість вийшов з фотоапаратом — а пізніше несподівано хлопчик приніс мені банку домашнього меду. Попри цікавий кадр "ніби з дев'ятнадцятого століття", вважаю недоречним його публікувати.

Звісно, абсолютна більшість — просто сім'ї з дітьми

Мед я, оскільки йшов пішки з рюкзаком, потім передарував іншому шукачеві Бога — то був перший справжній містик, якого я зустрів у житті.

Прийти до Бога

Ми з ним придивлялись один до одного від початку, в кінці першого дня почали вітатись, а в кінці другого розговорилися. До того ж ми обоє бачили, що належимо до одного зовнішнього типажу. П'ятдесятники навіть плутали нас: "Як це? Ти живеш у наметі, а твоя жінка з дітьми в мікроавтобусі?" – "Ні! Он же стоїть отой, що живе в наметі".

Я спершу думав, він із "громадськи свідомих", навіть запитав, чи не має він, часом, стосунку до Ukraїner. Чиста, літературна українська, інтелігентність і намагання всім допомагати. "Хлопці, ніхто не має компресора?" — "Я, я маю!" Спроба наздогнати дитячий круг для плавання, який віднесло в море. "Друже! Друже! Кажуть, там бачили гадюку... Якщо є можливість мінімізувати небезпеку, треба це зробити".

Виявилося, все ще цікавіше.

Він із дружиною — вегани. Сироїди. А ще він розмовляв з Ісусом. І дістав одкровення, яке називає "інформація".

Він християнин, але його християнство дуже гуманне: наприклад, він називає Землю "школою" для душ, і при цьому той, хто не прийшов до Бога в цьому житті, не потрапляє до пекла, а повертається на Землю спробувати знов і знов. Реінкарнація.

Коли я зауважив, що його "інформація" нагадує буддизм та індуїзм, Містик підтвердив, що дуже поважає ці вчення, вважає їх сумісними, розглядає їх як інший спосіб виразити те саме — але сам він християнин, адже отримав "інформацію" особисто від Христа. Ісус розповів йому, що й сам учився в Індії.

Містик вважає, що вчення Христа спотворено церквами, що католицизм і православ'я — це способи контролю над масами. Релігійні пошуки без філософського, світоглядного підґрунтя, каже Містик, призводять до фанатизму й нетерпимості. З інших християн він дуже поважає — як уже здогадалися знавці релігії — Льва Толстого (який свого часу, до речі, вплинув у зворотному напрямку на індійця — Махатму Ґанді).

Містик поєднує християнство з йогою, його молитви — глибока медитація. Одного разу в медитації він побував поблизу Раю. Це місце, де ти щасливий без будь-яких умов. Тут, на Землі, для щастя нам переважно щось потрібно. Там — ні.

Ти тільки не ображайся, сказав я йому. Я недавно читав книгу про сучасні дослідження ЛСД та псилоцибіну, описаний тобою містичний досвід схожий на галюциногенні одкровення. І не думаю ображатися, каже він.

Пригадуєте, я писав, що ставлю людям прості наївні запитання.

Містик найбільше мріє про таке: прийти до Бога. "А це означає насамперед велику роботу над собою". Щодня він отримує найбільше задоволення від спілкування з Господом. У молитвах, у глибокій медитації.

Відповівши, Містик запитав, а про що мрію я сам. До такого повороту я виявився зовсім не готовий. Після його відповідей, мої мрії здавалися дрібними амбіційками.

Ми з ним розмовляли на метафізичні теми, прогулюючись уздовж моря, як два перипатетики. Містик при цьому стежив за своїми дітьми — й зі способу спілкування з ними теж було видно, що він інакший.

І хоч ми виходили з протилежного — він мені про тонкі тіла та глибоку медитацію, тремтіння щастя біля Раю й паразитів душ на Землі, я йому про не менш містичну єдність усього й атоми померлих зірок, із яких ми складаємося, про не менш дивовижну самосвідомість швидкоплинних згустків матерії, human condition і закинутість у буття — раз у раз то Містик, то я казали "бачу, ми з тобою сходимося". Можливо, тому що наші протилежні світогляди включають терпимість до протилежних поглядів і нетерпимість лише до нетерпимості (фанатизму), може, через спільне співчуття до всього живого (Містик, звісно, послідовніший на практиці — починаючи з веганства й закінчуючи справжнім незасудженням, співчуттям до "злих" людей).

А може, це взаєморозуміння — через належність і до одного психологічного типажу, назвімо його "шукач". Я ж так розумію, не всі так близько до серця сприймають основоположні засади буття.

Коли в останній ранок на цьому місці я встав удосвіта збирати намет, біля моря хтось був. Звісно, це виявився він — хто ж іще. Він молився.

Раніше я також зняв кілька його портретних фотографій — але чомусь мені, як і з п'ятдесятниками, здається нетактовним оприлюднювати їх на широкий загал. Як я казав (і це було мені дуже приємно), п'ятдесятники плутали нас із Містиком — тож можете просто нагуглити фото автора, подумки прибрати з очей невротичну іронію й натомість додати світіння. Це й вийде він.

Коли я зібрався й підійшов прощатися — Містик спав на пляжі. Або перебував у глибокій медитації.

Найбільший страх колишнього смотрящого за зоною

Я йшов на світанку з думкою, що поїздку можна й завершувати, бо вона завдяки зустрічі з Містиком уже "сталася". Далеко не завжди це так (і далеко не завжди є про що писати).

Втім, це був не кінець.

Щоб перейти з "дикого пляжу" в Катранку, довелося на світанку роздягатися догола й по груди в воді переносити речі через двадцятиметрову "прорву" (так називають місцеві місце, де вода "прориває" землю між морем і затокою.

Між іншим, завдяки цій "прорві" автомобілів більше не буде, бо до моря можна дістатися виключно пішохідними містками через напівпрісну затоку, в якій живуть лебеді, баклани, пірникози, водяні курочки, білі чепури (відомі в народі як чаплі), та, звісно, мартини (відомі в народі як чайки).

Я оселився на напіврозваленій базі, серед зарослого фруктового саду, в дерев'яному будиночку за дев'яносто гривень — і після намету наявність громадського прісного душу та чиста постіль здавалися шиком.

Просто під моїми вікнами в цьому фруктовому саду ввечері випивали, спершу я трохи дратувався, а тоді почав чути таке, що схопив записник і став писати.

"Мене вчив грузін у законі, й після цього мене поставили смотрящим за зоною", — ось перше, що я дізнався про сусіда Сашу.

Саша "опускався, но не до самого низу, до кінця по цій дорожці не пішов".

Його дружина сиділа поряд і п'яна освідчувалася.

— Я тебе так люблю, Саша, я тебе так люблю... Я старша, а ти молодий. Но знай, єслі шо — я всіх сук построю. А тобі очі вирву.

— За що? — спокійно.

— Ти мене боїшся? — заграє п'яна дружина.

— Я в цій жизні тільки одного боюсь, — каже Саша.

— Бога?

— Нє. Тоїсть Бога тоже. Но. Я боюся случайно когось убити... порізати. Я можу дать пи*ди, можу й получить пи*ди. Но лучче я получу пи*ди. Бо я найбільше боюся когось убить.

Чи казав Саша правду?

Далі йшли розмови з сусідом про політику та геополітику, які я теж старанно записую.

"Хлопці там в окопах, а ми тут водку п'єм. І вони там думають, що нам не по*уй, а нам по*уй! Я тоже га*дон. Пацанам по двадцять п'ять год, а я сиджу, старий дурень, тут! Чому не я там?" Жінка піттакує: "Мені їх так жалко, так жалко". І випиває.

"Єслі буде війна мєжду Росієй і Амєрікой, вона буде проісходити на території України. Оце саме больне і обідне".

Провівши сусіда, Саша бере папір і йде в туалет. Його дружина п'яно розхитується, втрачає лік часу й раптом починає панічно кричати:

— Саша! Саша! СА-ША!!!

Глухо чути: "я тут". Вона не чує.

— СА-ША!!!

І починає істерично реготати. А коли він вертається, починається пекло п'яних патологічних ревнощів.

— Ти де був! Я тебе звала, а ти там ї*ався! Сволочь ходяча! З ким ти там ї*ався?!

— Свєтуль, успокойся! Та я срать ходив!

— Тебе пів часа не було! (через хвилину) Тебе п'ять часів не було! Шо? Пої*ався, да? Получив удовольствіє? Та щоб у тебе *уй більше ніколи в жизні не встав!

І так далі на три сторінки, а потім каже "я тебе зараз буду убивати" і переходить від слів до діла.

Дуже довго чути, як вона його б'є, а він тільки стогне. "За що?" Удар. "Всю морду мені пазурами ізцарапала. За що?" Удар. "Не підходь. Відійди, я тебе прошу". Удар.

Я лежу й не знаю, що зробити. Боюся, що зрештою він таки вдарить її у відповідь. І в голові крутиться отой соціальний ролик про бородатого хіпстера, який чує, як за стіною чоловік б'є жінку, а хіпстер збільшує гучність, замість викликати поліцію.

Але якщо я викличу поліцію (а вона тут є, "туристична поліція", я бачив машину), якщо я викличу поліцію, а він уже сидів. Але якщо нічого не робити — раптом між ними опиниться ніж? Вони щойно готували шашлики.

І я виходжу надвір. Тільки б у них не було зброї. Й починаю кричати:

— Саша! Як вас? Саша!

Він виходить до мене, здоровенний мужик років під шістдесят, я вперше його нормально бачу. Миттєво тверезіє. Дуже спокійний, ніби нічого й не було:

— Вибачте нас, будь ласка.

— Та мені що?!! Я ж за вас боюся! Ви зрозумійте, якщо зараз щось станеться, а я вас не зупинив, я потім собі все життя не пробачу.

— Так, ваша позиція дуже правильна.

Я кілька разів заспокійливо повторюю слово "поліція" у фразах типу "я ж не буду кликати поліцію, правда?" і "нам поліція тут не потрібна, правда?"

— Так, не потрібна. Я вам обіцяю, що нічого не буде.

— Я ж чую, що вона вас провокує! Але я боюся, що спровокує! Ви ж набагато за неї сильніший. Страшно, — і я голосно кажу: — Я ж чув, що вас тільки хвилину не було, ви пішли в туалет, а вона влаштувала.

А потім п'яна дружина, яка все це теж чула, з хатини:

— Ну добре, добре! Ти срать ходив!

Тикається лицем в руку, ридає, через хвилину засинає.

***

Наступні дні вони були дуже чемні та тихі, пили мирно, йшли спати рано, а Саша жартував, що "я тепер без неї даже в туалет не хожу".

На тлі всього цього село живе не тільки курортним, а й звичайним сільським життям.

Курорт живе своїм курортним життям.

Є люди, які зберегли більш трепетні, ніж Саша та Свєта, стосунки. Тут багато людей з Галичини, через афілійованість бази з якимось підприємством — і от після вечері дідусь розгойдує бабусю на дитячій гойдалці. (Це я також фотографував, але обіцяв не публікувати). А коли вони йдуть, він обіймає її за талію.

Найкраще ж місце я знайшов в останні дні. Як я згадував, тут, на щастя, машиною до моря не доїдеш, бо містки лише пішохідні. А пішки люблять ходити не всі.

Тож якщо йти ще далі пішки на північ, то від останніх нудистів Катранки й до перших нудистів сусіднього села є кілька кілометрів, де в певні дні не було взагалі нікого — тільки шторм ти й налякані твоєю присутністю зграї бакланів.

Коли ж увечері вертаєшся до села після заходу сонця, пішохідним містком до моря йдуть бабусі зі Львівщини й хором співають народних пісень.

Й після півтора року пандемічного вигоряння ти знову гостро відчуваєш поезію життя.

Більше фото автора

Поетика повсякдення присутня й у великому місті (ФОТО)

сковородування мандри чапай суспільство одещина