Детектив «Не твоє собаче діло» Мартина Якуба: екс-міліціонер із Горлівки виправляється і захищає тварин

Горлівський мєнт

У 2018, письменник Мартин Якуб отримав премію літературного конкурсу «Смолоскипу» за детективний роман «Мертві моделі» про Макса Ґедзя (рецензію Текстів читайте тут), колишнього міліціонера з Горлівки. За сюжетом, міліціонер Макс Ґедзь спершу пристав до бойовиків «ДНР», бо це давало йому необмежену владу над іншими. Та коли «ополченці» вбили його брата, Макс прозрів, переїхав на підконтрольну територію, пішов до АТО, героїчно бився і втратив руку. У Києві, Макс перебивається прикрими низькооплачуваними роботами, аж поки не стає приватним детективом.

Але герой сучасного детективу, та ще й горлівський міліціонер, не може бути ідеальним. Йому потрібно додати якнайбільше вад. Тому Макс періодично напивається, а якось навіть чавить кота машиною. За того нещасного кота Мартин Якуб отримав гори праведного гніву від читачів та читачок, а буктюберка Алла Комарова назвала автора поганим словом. У тому ж таки романі, Макс нещадно тортурував професійного фотографа, але це нікого не обурило: фотографів читачам не шкода (може тому, що автор і сам професійний фотограф, тож йому можна).

Крім фотографа і кота, на совісті Мартина Якуба ще й Оксана Забужко: він якось написав на Фейсбуці, що «Польові дослідження з українського сексу» неможливо читати, бо там занадто довгі фрази і нединамічний сюжет. Зрозуміло, що таке святотатство йому не простили і полум‘я розборок охопило чи не весь літературний укрнет. Адже сказати що у «Польових дослідженнях» занадто довгі фрази — це навіть гірше, ніж звести наклеп на «Рекреації» Андруховича ніби там «забагато п‘ють». На класику замахнувся!

Але з тої пори Мартин Якуб повністю виправився: у новому романі, «Не твоє собаче діло», Макс Ґедзь не тільки заводить песика, а й пристає до захисників тварин. Про Забужко, щоправда, ані слова (сподіваюся, у наступному детективі Макс захищатиме ще й «український секс»; тільки уявіть: на місці страшного злочину знаходять обкладинку відомої книжки...).

Перший роман, «Мертві моделі», був написаний ідеально, без жодного зайвого параграфу чи слова. Я був подумав: чи це не заслуга редакторок видавництва «Смолоскип»? У них, здається, просто талант до перетворення авторських рукописів на бездоганні тексти.

Але другий роман, «Не твоє собаче діло», виявився значно кращим від першого. Він і глибший, і чуйніший, і, як це не банально звучить, написаний із душею.

Реалістичний Київ

Це вже не просто пригодницький трилер, як перша книжка, а й психологічний детектив із спогадами про дитинство, із сумнівами, із поверненням давнього болю. Крім того, автор любить тварин — це видно вже з того, як він їх описує. Наприклад: «...серед розгризених меблів та пір’я з подушок, сидів такий собі собачий ангелок. Лакі дивився на Макса радісними очима й теліпав хвостом. Немов хотів сказати: «Хазяїне, це ти? А тут таке було! Я ліг спати, прокидаюсь — а хтось у квартирі гармидеру наробив! Я? А я до чого?? Кажу ж, я спав».» На Фейсбуці, Мартин Якуб зізнається, що собача тема для нього — особиста і болюча: у дитинстві за ним побігло цуценя, потрапило під машину і загинуло.

Та не варто думати ніби це «книжка про страждання»: там усього потрохи, і якраз стільки скільки треба для трилера. Є й жорстокість, і милосердя, і сум, і гостра дія.

У романі все виглядає справжнім — і собаки, і люди, і Київ. Крім усього іншого, це ще й чудовий гід містом, зокрема й київськими ресторанами та кафе. Замість купувати туристичний путівник, відкрийте краще детектив Мартина Якуба. Ви дізнаєтеся про вегетаріанське кафе «Орангутан» на вулиці Петлюри (і не гугліть меню, адже воно є на 77-й сторінці книжки), про кафе «Крафт» зі смачними тістечками «наполеон», про кафе «Каштан» на Прорізній із велетенськими круками у клітці, про вірменський ресторан на вулиці Єреванській, а також — скільки коштує замовити «Uber Black» щоб приїхати «під клуб на нормальній машині». Є й інформація про готелі. Отже, навіщо туристичні агенції, коли є добра книжка?

У «Не твоєму собачому ділі» абсолютно всі герої говорять українською, а мовне питання не постає у принципі. Так і треба писати, якщо не хочеш щоб кожна друга чи третя репліка були російською. І саме так і робили українські та білоруські письменники радянських часів, коли розповідали про життя у фактично русифікованих містах. Та й сучасні автори, здебільшого, так роблять — у «Клятих гостях столиці» Альгерда Бахаревича (рецензію Текстів читайте тут) мовна ситуація подається лише натяком; у «Дивних людях» Артема Чапая (рецензію Текстів читайте тут) усі говорять майже виключно суржиком, а російська десь зникла.

Проте у Мартина Якуба дія відбувається не в напівальтернативному сюрреалістичному Мінську, як у Бахаревича, і не в маленьких містечках, як у Чапая, а у сучасному Києві. І цей Київ показано реалістично: вулиці, офіси, парки, школи, кафе, особняки, квартири. Кияни теж намальовані як справжні. І саме тому важко повірити, що зухвалий багатій із Горлівки говорить українською навіть вдома, після літру «віскаря»; що повія на «елітній» дискотеці теж звертається до незнайомого клієнта українською; що тою ж мовою говорять усі, від фінансиста до охоронця. А отже, читаючи деякі діалоги, ловиш себе на думці: «а як це було сказано в оригіналі, російською?».

У романі все виглядає справжнім — і собаки, і люди, і Київ.

Як емігрантові, мені було цікаве сучасне київське життя. Особливо сподобалось як Максові, самотньому чоловікові без великих грошей, важко знайти житло, бо з його доходом можна зняти окрему квартиру лише (!) в одній з «хрущовок з плямистими шпалерами, килимами на стінах та напіврозваленими радянськими меблями». Я пам’ятаю часи, коли у дво- чи трикімнатних хрущовках жили сім’ї з чотирьох чи п‘яти людей, усі три покоління (а багато хто взагалі жив у комуналках). Але для сучасного київського холостяка без стабільної роботи чи прибутків така квартира, виявляється, не варіант. Правду кажуть — нічого не покращилося за 30 років незалежності!

От від чого я справді відвик, так це від звички звертатися до людей на ім’я та по батькові. Причому майже до всіх — сусідів, квартировласниць, директорів, вчительок, юристів, фінансових консультантів та й просто знайомих. Навіть назвавши ворога «покидьком» і вбивши з пістолету, його все одно згадують як Івана Івановича чи Свирида Опанасовича. Без цього ніяк.

Хоча що робити письменникам, коли це «по батькові» — реальна частина теперішньої культури спілкування? Аж настільки, що його підсвідомо переносять на інші епохи та культури. Навіть у романі «Оля» Ольги Саліпи (про життя Ольги Кобилянської) у Львові 1897 року з‘являється «Павліна Стефанівна», вочевидь звичайна львівська міщанка, а не іммігрантка з Російської Імперії чи переконана москвофілка. На Галичині тих часів «по батькові» не вживалося у побуті, але сучасний автор звик, що до чужої дорослої людини треба звертатися саме так.

Взагалі ж, «Не твоє собаче діло» — якісний детектив і добра книжка, яку легко читати. Сам Макс Ґедзь стає щодалі складнішою особистістю. Він, наприклад, перечитав купу книжок, зокрема класичні і сучасні детективи різних країн та народів. Та й узагалі він тепер якийсь добріший і сентиментальніший. Ми все більше дізнаємося про його дитинство, яке було не таке просте, як здавалося. Як така людина стала «ментом» поки що не зрозуміло. Ця таємниця, можливо, відкриється у наступному романі. А наразі на читача чекають динамічний сюжет і цікава інтрига.

детектив книги література