Ще не все втрачено: що треба зробити в економіці України, поки криза не закінчилась
«Криза як шанс» стало загальним місцем у багатьох висловлюваннях інвестиційних аналітиків, чиновників, банкірів. Проте за ледь більше року, які країна провела в кризі, здається, нічого грандіозного і пов'язаного з кризою ані в державній політиці, ані в приватному секторі не відбулося. Не будемо з’ясовувати, чому. Спробуємо відповісти – чи ще не все втрачено? Можливо, нам пощастить :)) і криза протриває якийсь час, аби новий президент зміг усе це втілити в життя. Ми будемо говорити лише про проекти, які може здійснити держава, бо приватник кожен сам собі краще обере, як скористатися із кризи.
Можливості кризи вивчав: Тимофій КРАМАРІВ
Для нормальної держави криза – це палка з двома кінцями. Можна або сприяти природному відборові в приватному секторі, помірно допомагаючи лідерам, або вливати гроші – за наявності ресурсів – у максимум проектів, але й вимагати при цьому відповідної віддачі.
Перший варіант болісніший з точки зору різкого падіння податкових надходжень через відхід з ринку частини його слабких учасників.
Проте це – перспектива отримати сильних «стовпів», які, по-перше, раніше за «тепличних» вийдуть з кризи, по-друге, вийдуть загартованими, по-третє, з наростанням прибутків – у тому числі через поглинання частин ринку, які звільнилися – покриють нестачу податкових надходжень, втрачених після відходу слабких.
Та це, здається, неймовірний до реалізації ідеал. Більшість країн ідуть другим шляхом. З різних причин.
Росія – тому що держава має володіти всім, а тут підвернулась чудова нагода прикритися «державною підтримкою під час кризи». США – бо гроші, вкинуті в економіку, сформують попит, який призведе до подальшого зростання. Україна – тому що на носі вибори і треба всім показати турботу.
Хоча насправді головним лейтмотивом для нас у кризу має стати підтримка бюджетників і один великий інфраструктурний проект – Євро-2012. Ну ще хіба що житлово-комунальне господарство, та й те лише тому, що його треба швидко підготувати до передачі в приватні руки в пристойному стані.
Всі решта – затягніть паски.
Сільське господарство
Перше, що треба реформувати в аграрному секторі – систему дотацій та компенсацій за втрачені посіви. Від останнього треба відмовлятися і терміново стимулювати тотальне запровадження агрострахування.
Нехай через податкові пільги страховикам, що займатимуться цим не найбільш рентабельним видом страхової діяльності. Але все ж втрати недоотриманих податків зекономлять мільйони невитрачених на начебто втрачений врожай коштів.
Дотації ж потрібно ранжувати за розмірами підприємства. Приміром, найдрібніші будуть отримувати три з половиною копійки. Це змусить фермерів об’єднуватися і ставати дедалі продуктивнішими - адже купити добрий трактор для обробки кількох сотень гектарів, склавшись, набагато легше, ніж поодинці, орючи кіньми кожен свій клапоть.
Фермерські об’єднання дадуть синергетичний ефект: одразу вирішиться питання гуртового збуту крупним переробникам (а там, бач, і об’єднані господарства стануть переробляти власну продукцію, нарощуючи на ній додану вартість та уникаючи націнок посередників) і контролю якості (бо витрачатися на невеличку лабораторію чи підтримання стандартів усе ж простіше гуртом).
Звичайно, до дрібного фермера дотації й нині доходять рідко. Проте, знову ж таки, відсіванням дрібноти, на яку начебто «розписується» допомога, зекономляться бюджетні гроші на відшкодування кредитних ставок (що, на відміну, від дотацій «в нікуди», є поміччю на розвиток). А гуртом об’єднаним фермерам буде легше відстоювати власні права на законну підтримку.
Чому це варто зробити саме в кризу – тому що можна чемно прикритися необхідністю економити, як би цинічно це не звучало.
Якщо волатимуть про те, що «вбиваєте село колиску України», закрийте вуха і відправляйте крикунів на сайт Держкомстату: АПК чи не єдиний сектор, що зростає, а в західній Україні завдяки йому тримається економіка цілих регіонів.
В кризу всім в першу чергу хочеться їсти. Якщо хтось не вміє на цьому заробляти, це його особиста драма.
Податкова система і регуляторна політика
В податковій системі в кризу аж проситься зниження податкового тиску, яке буде стимулювати:
- по-перше, продовжувати бізнес в Україні;
- по-друге, заводити сюди новий бізнес, який «тікатиме» з місць із більш жорстким податковим режимом.
Натомість у нас тільки й мови про регулювання націнок і рентабельності, нові й нові «способи» адміністрування податків, які в будь-якому разі виставляють платника дурнем, а податкову - в шоколаді.
У кризу треба максимально розрахуватися із боргами по відшкодуванню ПДВ - як би тяжко це не було. По-перше, це дасть оборотні кошти компаніям, які матимуть змогу вижити під час «просадки» свого ринку. По-друге, позбавить державу необхідності витрачати ресурси на віддавання боргів своїм же у час підйому, коли треба буде інвестувати в інновації, стратегічні запаси різного роду палива, інших резервів, що їх годиться в ситі роки накопичувати, аби в голодні не бідкатися.
З тих же причин в кризу мають закінчитися стягування податків наперед. Крім того, до мінімуму мають бути зведені обмеження торгових надбавок у роздрібній торгівлі – тільки на соціальні товари.
Скасовані урядом іще навесні перевірки бізнесу насправді, як відомо, і досі відбуваються через невеличку хитрість: деякі відомства, приміром, Держспоживстандарт – записали майже всі відомі в Україні види підприємницької діяльності до «високого» ступеню ризику. А відповідна постанова Кабміну про заборону перевірок, трясти такі компанії якраз дозволяє.
Чи це не привід, по-перше, переглянути таку-от систему стандартів, за якою будь-який український бізнес ризиковий, а по-друге, задуматися нарешті над запровадженням максимально простих і зрозумілих кожному податкових і регуляторних правил з мінімумом, а краще зовсім без винятків?
Крім цього, криза має стати стимулом для створення реально працюючих «єдиних вікон» на всіх рівнях із максимально швидким проходженням процедури погоджень для будь-якого бізнесу – від встановлення кіоску до зведення будинку. Ніхто при цьому не говорить про спрощення самої суті контролю: він має бути суворим. Проте – швидким.
Думаю, не треба пояснювати, чому простота старту бізнесу в кризу вирішить питання з безробіттям, з імпортозаміщенням, із рівнем зарплат (бо кожен дрібний підприємець зможе заробити рівно стільки, скільки праці вкладе в свій бізнес), із внутрішнім попитом.
Бюджетна політика і тендерні закупівлі
Досвід повної відсутності гальм в уряду, підсадженого на кредитні гроші МВФ, довів: позичати в кризу – гріх. Ну гаразд, на нашому етапі: позичати ще більше, ніж уже позичено – гріх. Як в плані позичати у когось, так і комусь. Особливо якщо ця позичка йде приватним компаніям і вже заздалегідь відомо, що ніколи не буде повернута, бо взята під бюджетні гарантії.
Єдиний, кому повинно щось гарантуватися бюджетом y кризу – це зарплати, пенсії бюджетникам і, у випадку України – підготовка до Євро-2012. Всі решта мають затягнути пояси і мовчечки чекати, поки з грошей, які лишилися після цього розподілу, їм перепаде фінансування хоча б одного-двох проектів на кожне міністерство-відомство.
Це можливість для кожного чиновника пошукати у ввіреній йому галузі «приховані резерви». Одразу чомусь спали на думку Укравтодор і Укрзалізниця, які вочевидь муситимуть частину прибутку нарешті відправити на виконання поставлених державою завдань, а не на піар-акції, посередників та інші докризові розкоші. Умовою залишання на посаді має стати вміння знайти приховані резерви з виплатою бонусів у вигляді 10% від відшуканого (читай – зекономленого деінде).
Приблизно з тих же позицій має бути реформована система тендерних закупівель. Звичайно, подолати величезну машину, що працює на гігантських колесах відкатів, складно. Але за бажання можна.
Головна умова – зведення до мінімуму закупівель із одним учасником, закритих закупівель, закупівель без конкурсів та решти «винятків», через які проходить ледь не половина виділених державою на потреби чиновників грошей.
В ідеалі – незалежні редукційні центри, незалежні тендерні комітети з бонусами за економію, мінімум витрат з боку учасників, акцент виключно на ціні та відмова від різноманітних пільг організаціям інвалідів й іншим «бонусникам», жорстка конкуренція вітчизняних і зарубіжних виробників, що має змусити наші компанії ставати більш ефективними і зменшувати собівартість тих чи інших товарів і послуг.
Криза і вимоги тотальної економії – ідеальний час для такої реформи.
Реформа енергетичного сектора і комунального господарства
Лиш лінивий аналітик не говорив, що вимога МВФ підвищити ціни на газ для населення до економічно обґрунтованого рівня – то цілком нормальна і адекватна вимога.
Невиконання її і так призводить до того, що дефіцити "Нафтогазу" покриваються із нашої з вами кишені – з держбюджету. То чом би не лишити в ньому трохи грошей на зарплати та пенсії й адресні дотації на допомогу бідним, а решті не підвищити до нормального рівня ціну?
Зрештою, місцеві ради, які давно зрозуміли всю небезпеку дотаційних ножиць, уже кілька років поспіль виставляють нормальні, високі – а що робити, як воно стільки коштує? – тарифи на комунальні послуги. Газ має увінчати цей тріумф ринкової економіки. Приклад із хлібом в магазині, хоч і банальний, але промовистий: ніхто вам його не продасть за 1,5 гривні, якщо на ціннику написано 3.
Підвищення тарифів зробить більш привабливими для продажу і пакети обленерго, що їх ніяк не може позбутися Фонд держмайна. Продавши їх, уряд заробить трохи грошей замість позичати деінде, а інвестори отримають повноцінний контроль над компаніями, що від початку мали бути в приватних руках.
Крім того, в приватні руки варто передавати й теплокомуненерго, які сьогодні перебувають у комунальній власності.
Чому всі енергетичні тарифи піднімати треба саме в кризу? По-перше, під загальним «кому зараз легко?» сприйняття підвищення не буде таким гострим, як у часи ситості. По-друге, це привчить до економії. По-третє, тих, кому вже нікуди економити, примусить нарешті перестати животіти і шукати додаткових способів заробітку чи підняти одне місце і піти зрештою оформити собі адресну субсидію, за якою реальна економія сягне 40-50% від суми квитанції.
Чи означатиме підняття тарифів одночасне покращення якості надаваних послуг? Аж ніяк! Щоб їх покращити, треба ліквідовувати ЖЕКи і масово переходити в об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) - аби мати змогу самотужки контролювати якість послуг, а також передавати всі мережі на шляху до будинку чи принаймні їх обслуговування приватникам.
Якщо в ОСББ виникне проблема винайняти надійну людину на посаду сантехніка чи електрика, то дивись початок абзацу – кому нікуди економити, шукатиме додаткових способів заробітку і, не виключено, що знайде не дуже престижну, зате стабільну роботу недалеко від дому.
Однак у більшості випадків обслуговуванням ОСББ сьогодні займаються професійні організації на відкритому ринку, напряму зацікавлені робити свою роботу добре, бо якщо не робитимуть – з ними просто розірвуть контракт.
Єдине, що може зробити держава перед передачею обслуговування від комунальників до приватних рук - полагодити мережі в будинках та прибудинкових зонах. Але ці гроші окупляться, бо, по-перше, буде менше поривів на колекторах й інших інженерних спорудах, а відтак – менше води, тепла і світла піде в нікуди. Що означає економію вже на рівні центральному. По-друге, з покращенням якості послуг, поліпшиться і їх оплата.
Звичайно, тут можуть дорікнути, що з підвищенням цін всі завиють і не будуть платити геть. Але підвищення ціни – лише сигнал до дії: або на другу роботу, або до соцзабезу.
Лякає бюрократія? Нехай це буде ціна майбутньої економії.
