Обійдені діджиталізацією і з мрією про Польщу. Дослідження бідності в Україні

Якісне опитування проводилося серед мешканців невеликих містечок та тих категорій населення, які отримують соціальну допомогу. Населені пункти були обрані у ключових макрорегіонах країни – Приморськ, Старокостянтинів, Рубіжне, Сєвєвродонєцьк, Жовква, Червоноград, Коростень. Серед опитаних, за словами дослідників, бідними себе відчувають приблизно 20% респондентів. Вони оцінюють свою бідність на рівні «бідні в багатій країні» та «середні в бідній країні».

ТЕКСТИ публікують найцікавіші моменти з виступів учасників круглого столу, на якому відбулася презентація дослідження, а також деякі з висновків самого дослідження.

У круглому столі взяли участь Ігор Семиволос – керівник проєкту, виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень (Association of Middle East Studies, AMES), Сергій Данилов – заступник директора AMES, Дмитро Звонок – соціальний психолог, Оксана Міхеєва – доктор історичних наук, професор, кафедра соціології Українського католицького університету, Ольга Іващенко – старший науковий співробітник Інституту соціології.

Екзистенційний страх

Оксана Міхеєва. Одним з найбільш яскраво виражених страхів по групі учасників дослідження є страх несподіваної серйозної хвороби. Образ заможності формується з можливості не економити на усьому, не замислюватися над витратами, а також з можливості придбати медичні послуги у необхідному обсязі. На першому етапі дослідження страх, пов'язаний з браком медичних послуг, не був настільки вираженим, як цього разу. Вочевидь, пандемія загострила проблему доступності медичного обслуговування та актуалізувала подібні страхи.

Громадська пасивність

Ігор Семиволос. Під час проведення опитування ми побачили, що більшість людей в громадах зосереджені на отриманні ресурсу. Вони не готові хоч якось вкладатися, бути проактивними. І оця пасивність, по суті, перетворює громаду на невдалий проєкт. Тому що там десь приблизно понад 70 % людей не вкладають у громаду нічого, вони намагаються лише щось отримати від неї. І така громада за визначенням неефективна.

Тоталітарний тип свідомості

Оксана Міхеєва. Респонденти демонструють «режимний» тип свідомості – доволі часто вважають за можливе диктувати іншим групам правила поведінки: «руки-ноги є – може робити», «понароджували, а тепер бідкаються» тощо.

А також продукують «активні» сценарії розв’язання проблеми бідності через обмеження прав потенційно бідних груп. Зокрема, можна почути пропозиції щодо стерилізації жінок і чоловіків після народження певної кількості дітей або організації «народних комісій», які б ходили по домівках і визначали, хто дійсно бідний, а хто ні – для правильного розподілу пільг тощо (наголосимо, що це говорять саме представники бідних груп — ред.).

Подібний спосіб мислення частково є законсервованими радянськими практиками втручання в життя інших людей з боку організованого суспільства, а з іншого – проявами радикалізації свідомості через хронічну незадоволеність своїм станом.

Заклики розстріляти представників місцевої влади, мерів – один з найпоширеніших мотивів під час інтерв’ю. В проєкціях невдоволеності на різні групи «чужих» присутні національні аспекти та расистські висловлювання.

Діджиталізація і «забуті» громадяни

Сергій Данилов. Серед тих, з ким проводили інтерв’ю, на соціально найнижчому щаблі є ті, хто не в змозі, не в стані оформити собі якусь допомогу, субсидії. Їх менше ніж 15 % від загального обсягу тих, хто отримує соціальну допомогу, але вони таки є.

Оксана Михеєва. На жаль, не можна сказати, що діджиталізація суспільства якимось чином більше інтегрує цих людей. Ідею «Держави в смартфоні» можна порівняти з німецьким контекстом – німці абсолютно свідомо пручаються будь-яким спробам діджитилітизувати суспільство.

Ніякої «Держави у смартфоні» там немає – є звичайне листування, коли у вас на руках залишаються документи. «Держава у смартфоні» доступна далеко не всім. Ті всі люди, які не включені у розсилку Вайбером, не мають смартфонів, а це значна частина старшого покоління – у них немає відповідного доступу до інформації.

Тому така діджиталізація, «Держава у смартфоні» несе велику небезпеку, що ми втрачаємо великі групи населення, які залишаються поза сервісами, поза інформацією, і фактично виключаються з будь-яких процесів надання соціальної допомоги.

Робота не сприймається як місце самореалізації

Оксана Міхеєва. Для більшості опитаних проблематичними були питання стосовно працевлаштування. Робота в більшості випадків не сприймається як місце реалізації. Натомість респонденти часто вдаються до самовиправдовувальних формул у поясненні того, чому вони працюють на «поганій» роботі. Будь-які досягнення «інших» подаються в контексті протекціонізму чи корупції. Останні, на думку учасників дослідження, є причинами їхньої нереалізованості та неможливості знайти добру роботу.

Стосунки між працедавцем та працівником характеризуються через формули залежності, працедавець подається як «хазяїн», який може щось дозволяти чи забороняти, безцеремонно втручатися в персональне життя.

Однак, з іншого боку, характеризуючи свої плани щодо працевлаштування, учасники дослідження часто наголошують на тому, що не хотіли б мати роботу, пов’язану із ризиком та відповідальністю. Ключовим образом бажаного працевлаштування є образ працюючого заводу та запит «дайте мені роботу й зарплату».

Міфічна «Польща» як розв'язання всіх проблем

Сергій Данилов. Змінилося уявлення про вихід з бідності. Для всіх молодших груп Польща, не реальна Польща, а та, яка є у їхній уяві – є розв'язанням усіх проблем. При тому, що реально поїде половина, а може й менше половини. Це свідчить про їхнє уявлення про позитивний шлях, який виведе їх з нинішнього стану. Вони промовляють слово Польща, і таке враження, що їм уже стає легше. Бо це дає їм надію, що вихід є. От Польща – це надія. Але це ще було тоді, коли Польща не була закрита (через ковід – ред.).

Оксана Міхеєва. Зараз дуже змінилася мета, чому українці їдуть до Польщі. Тому що половина, як і раніше, їде туди по хліб, а половина вже – за самореалізацією. (Докладніше про це читайте у нашій статті: "Тут суспільство здоровіше". Чому українські високооплачувані фахівці їдуть в Польщу).

Ковід, звичайно, помітним чином загальмував ці процеси. І я помітила з наших інтерв’ю, що цей досвід Польщі дещо підкорегувався. Зараз, коли через ковід Польща перестала бути такою доступною, багато хто шукає якісь виправдання, чому я не там. Люди починають казати, що еміграція це погано, що вона розриває родини, якби їм платили тут, вони б нікуди не їхали. Тобто працює психологія – я не можу поїхати, тому я кажу, що еміграція – це погано.

Дмитро Звонок. Сприйняття Польщі зараз справді змінилося. Якщо раніше робота в Польщі сприймалася як така собі подушка безпеки – якщо тут щось не вдається, ти їдеш туди на заробітки. Тепер це вже стало питанням вибору. З простих заробітків це змістилося на те, що можна туди переїхати та залишитися там жити.

Ольга Іващенко. Зараз у Польщі працюють півтора мільйона українців, під час пандемії повернулися додому 200–300 тисяч. Ті, що не мали проблем з візами – вони всі залишилися на місці. Люди отримують можливість самореалізації, вони дуже добре розуміють всі плюси від своєї легалізації, будують прозорі стосунки з працедавцем, і тоді вся державна система починає захищати їхні права.

Власне, коли наші люди бідкаються – ми вже говоримо не про хліб, ми говоримо про тотальну несправедливість, про неможливість самореалізації, про стигматизацію, про безпеку. Як ми відчуваємо себе в цій соціальній ієрархії, скільки зусиль нам потрібно докласти, щоб реалізувати якісь свої кроки.

Дмитро Звонок. Немає такого сприйняття, що ти їдеш у Польщу саме від бідності.

Оксана Міхеєва. У нас немає прозорих протоколів. Більшість питань далі вирішуються у ручному режимі. І це, з одного боку, робить наше суспільство дуже гнучким. Оця негомогенність країни, відсутність єдності бачення, тому що кожне наше опитування – це такий розкид, оця неоднорідність нас врятувала. Оскільки на всіх тут не можна накинути одне пропагандистське кліше, яке б спрацювало на користь Росії, якщо говорити про 2014 рік.

Сергій Данилов. Але на цьому всьому матеріалі дуже добре видно, що стійкість є, але розвитку немає. Моделі виживання і збереження того, що є – напрацьовані. Розвиток не бачиться, хоча він і є. Але його не обговорюють, про нього не думають, він не є метою і в нього не вкладаються. Він якби відбувається сам собою. Тобто немає цього індивідуального чи групового докладання зусиль для того, щоб кудись рухатися.

громада соціалка україна еміграція бідність