Як Україна втрачала Донбас: «регіонали» розпалили вогонь ворожнечі, а потім згоріли у ньому

Зібрали вершки і знайшли ворога

Марина Воротинцева: Міфологема про те, що Донбас випадково опинився в Україні, що на мешканців регіону хтось нападає і їм треба від когось захищатись, виникла задовго до 2014 року.

“1993 рік можна назвати роком зародження донецького сепаратизму в нових реаліях незалежної України. <...> Регіональна самостійність, якої хотіли “донецькі”, мала б їм дозволити встановити фактичний та юридичний контроль над промисловістю Донбасу.

На початку червня 1993 року стався черговий стрибок цін. Це було формальним приводом для початку шахтарського страйку. <...> Шахтарі не тільки вимагали підвищення зарплати, а й висували політичні вимоги. Вони хотіли проведення референдуму про довіру президенту України, регіональної самостійності Донбасу, а також відновлення економічних зв’язків із Росією. <...> За чотири дні після початку масових виступів Юхима Звягільського призначили першим віцепрем’єром в уряді Кучми <...> Регіональна еліта Донбасу переконалася, що шантаж столиці сепаратизмом – дієвий спосіб отримати владу”. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

Марина Воротинцева: Економічна ситуація у регіоні у 90-х стрімко погіршувалася. Після розвалу СРСР на Донбасі зупинилися десятки заводів, які були орієнтовані на радянську оборонку, на кожному такому працювали десятки тисяч людей. У 1996 році почалася реструктуризація вугільної промисловості – фактично державна програма закриття шахт. Шахтарські міста – це так звані мономіста, тобто основна частина населення працює на шахті, а всі решта – у суміжних та сервісних компаніях, які цю шахту обслуговують. Закриття шахти – це смерть міста або селища. Сотні тисяч людей, здебільшого чоловіків, втратили роботу внаслідок закриття оборонних заводів та варварського знищення шахт на Донбасі. І жодних альтернативних джерел доходів вони не мали.

Мешканці багатоповерхівок бурили свердловини та встановлювали насоси, щоб мати воду, робили пічки для опалення квартир

Через кілька місяців після закриття починалася масова міграція. Ті, хто залишався, йшли працювати на копанки або маргіналізувались. Шахтарські міста та селища, де було закрито всі або більшість шахт, і де люди не мали можливості знайти роботу, виглядали жахливо задовго до початку війни. У деяких шахтарських містах централізовано постачали воду до багатоповерхівок два-три рази на тиждень. «Хрущовки» стояли напівпорожніми, у будинку на 40 квартир могли жити всього 10 родин. Ті мешканці багатоповерхівок, що залишались, бурили свердловини та встановлювали насоси для того, щоб мати воду, встановлювали котли та пічки для опалення квартир.

Такий катастрофічний стан інфраструктури, безробіття та бідність сприяли поширенню пропагандистських меседжів про те, що у Донбасу «хтось забирає гроші».

“Безробітні гірники не хотіли розбиратися, чому їхні шахти було закрито. <...> Як зазвичай буває в таких випадках, коріння всіх проблем люди бачили у якійсь конспірологічній змові, повірити в яку було набагато легше, ніж в об'єктивні економічні передумови. На Донбасі й досі панує стереотип, що вина за знищення шахт лежить на чиновниках із Києва та Західної України”. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

Марина Воротинцева: Бідність була головною проблемою регіону, і нею скористалися політтехнологи. Масоване використання тези про «ображений Донбас» і протиставлення Донбасу та інших регіонів почалось приблизно у 2002–2003 роках.

Аби мобілізувати свого виборця, примусити піти його на виборчі дільниці та проголосувати за Януковича, людям на Донбасі говорили, що їхні права порушуються, що система розподілу податків є несправедливою, що вони живуть бідно, оскільки абстрактний «Київ» забирає у них гроші. І що під час розподілу коштів цей самий «Київ» віддає перевагу західним регіонам, жителі яких не працюють, а здебільшого ледарюють, на відміну від працівників Луганщини та Донеччини.

«Київ» забирає у Донбасу гроші і роздає західнякам, які не працюють. Ця рамка спускалася на всі медіа з політичного штабу Януковича

Ця пропагандистська рамка формувалася централізовано з політичного штабу кандидата Януковича. Всі місцеві медіа – телевізійні та друковані, радіо (інтернет тоді не відігравав жодної ролі) – транслювали ці меседжі цілодобово у різних форматах, з різними формулюваннями.

Створювалося враження, що Донбас хтось атакує, що навколо вороги, що треба від когось захищатися. І ворогами малювалися люди, які живуть в інших регіонах України.

На жаль, населення Донбасу не можна було вважати мобільним, тобто люди мало подорожували взагалі й Україною зокрема, тому критично до цієї інформації ставився мало хто. Що бідніші були люди – то легше їм можна було це втовкмачити. Чим більше заробляли та більше подорожували – тим складніше їх було загітувати у такий спосіб.

Вибори 2004 року

“Дивно, але факт. Населення регіону, який зазнав жахливого занепаду, замість того, щоб домагатися покарання для справжніх винуватців закриття та розграбування підприємств, раптом спрямувало свою злість на зовсім інших людей, ні в чому перед ними не винних. <...> Справжні архітектори затяжної депресії, з вини яких шахтарі спалювали себе живцем, а цілі міста перетворювалися на руїни, вважалися “патріотами Донбасу” та почесними громадянами шахтарських міст”.

Але на новий щабель розпалювання ворожнечі “елітою” регіону вийшло у часи президентської кампанії-2004. А особливо тут став пам’ятним візит Ющенка до Донецька 31 жовтня 2003 року. Чиновникам тоді вдалося зібрати коло будинку, де мав пройти з’їзд, тисячі людей, яким видали плакати та російські прапори.

“ У той день для України в Донецьку пролунав тривожний дзвінок. Після довгої перерви, як і на початку 90-х, донецька політична еліта знову використала проросійські маргінальні організації та їхні гасла для шантажу політичних опонентів <...>”.

“У душах донецьких обивателів події листопада-грудня 2004 року залишили болючий шрам. Команда Януковича почала переконувати жителів східних областей, що «у Донбасу вкрали перемогу». Незважаючи на очевидність фальсифiкацiй, регіонали наполягали, що вибори насправді виграв Янукович, а з думкою Донбасу просто не захотіли рахуватися. І електорат Януковича повірив. Поразка була образливою не тому, що їхній кандидат не став президентом, а тому, що виграли бандерівці – політичні опоненти, яких пропаганда встигла до крайності демонізувати <...>”.

Справжні архітектори затяжної депресії вважалися “патріотами Донбасу” та почесними громадянами шахтарських міст.

“Скандальні вибори 2004 року та Сєвєродонецький з’їзд воскресили риторику початку 90-х і знову активізували старі гасла. Аж до 2010 року ідея федералізації України була одним із програмних положень «Партії регіонів» <...>”. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

Під час намагання опозиції провести з'їзд у Донецьку місцеві феодали завезли народ, який агресивно зустрічав опозиціонерів. Очевидці свідчили, що чимало з них були напідпитку, горілку розливали організатори. На фото молоді хлопці радіють, що спалили агітаційну продукцію "Нашої України". Зверніть увагу на білборд за ними. На ньому написано з використанням символіки СС: "Ющенко за чистоту нації".

Марина Воротинцева: Проблема Сєвєродонецького з’їзду була у тому, що нікого з тих, хто поставив під питання територіальну цілісність України, не покарали. І після цього дискусія щодо можливості розділення України, відділення частин територій у разі наявності політичних розбіжностей стала, так би мовити, можливою. Якби хоч когось з організаторів або ключових спікерів покарали за те, що відбувалось у Сєвєродонецьку 2004-го, то подій 2014-го могло б і не бути, ну принаймні вони могли б відбуватись у меншому масштабі.

як тільки ПР ставала владою – шарманка про обкрадання Донбасу вимикалась, хоча стан справ не змінювався

“Після перемоги на виборах Ющенко вирішив відмовитися від своїх програмних гасел і домовитися з політичними опонентами.<...> Ющенко не почав добивати деморалізований донецький клан і дозволив йому не тільки зберегтися, а й взяти реванш <...>”. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

Марина Воротинцева: Після 2004 року пропагандистська теза про порушення прав мешканців Донбасу та «обкрадання» використовувалася виключно для шантажу центральної влади місцевими політичними кланами. Коли «Партія регіонів» опинялась в опозиції, ця риторика лунала гучно, а як тільки ПР ставала владою – ця шарманка вимикалась, хоча стан справ на Донбасі особливо не змінювався. За 10–15 років багато хто з місцевих повірив у постійно повторювані тези.

На президентські вибори-2010 Янукович ішов уже без федералістських гасел, які могли відштовхнути від нього електорат. У його передвиборчій програмі, яка називалася «Україна – для людей!», слова «федерація» або «федералізація» не траплялись жодного разу. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

З'їзд у Сєвєродонецьку. По центру Януковичи, праворуч «господар Луганщини» Віктор Тихонов, ліворуч – одна з ключових фігур у «Партії регіонів» Борис Колєсніков.

Союзник виганяє господаря

Марина Воротинцева: На офіційних важливих політичних заходах, організованих Луганською облрадою, або заходах «Партії регіонів» дуже часто були присутні депутати російської Держдуми, типу Костянтина Затуліна та його менш красномовних колег. Затулін часто виступав у Луганській області із промовами імперського характеру, аж допоки йому не заборонили в’їзд до України. Такі виступи та їхня старанна трансляція місцевими регіоналами у правильній ідеологічній рамці завжди створювали проросійський контекст для будь-яких заходів.

Тези, вперше вголос озвучені на Сєвєродонецькому з'їзді, продовжували роками нескінченно обговорюватись, пережовувалися на круглих столах, дебатах, псевдонаукових конференціях тощо.

Затулін часто виступав на Луганщині з промовами імперського характеру

Паралельно із цим на території Луганської області приблизно з 2008–2009 років розбудовувалась мережа підконтрольних Москві напіввоєнізованих козачих організацій під брендом «Всевеликое войско Донское». У РФ відповідну структуру очолював депутат Держдуми Віктор Водолацький, на «козаків» видавалися великі дотації з російського бюджету. Відомо, що Водолацький сильно впливав на керівництво Луганської облради (зокрема, на заступника голови Євгена Харіна).

У 2009 році я була присутня на так званому «Козачому колі» – з’їзді представників донських козачих організацій Луганщини. Вони мали публічним голосування обрати отамана. На цю посаду був місцевий кандидат – Леонід Рубан, якому пророкували обрання. Але на цю зустріч приїхала делегація з Росії на чолі з заступниками Водолацького Віктором Могильним та Володимиром Вороніним. І вони заявили, що підтримують іншу кандидатуру, узгоджену з Москвою – Павла Орлова. Місцеві підтримали Рубана, попри відкритий тиск та погрози керівників ВВД. Але принципового значення це не мало – Рубан ще у лютому 2014 року звернувся до Путіна з проханням ввести війська на територію України, а Орлов потім воював на боці «ЛНР» та був поранений під Металістом.

приблизно з 2008–2009 роках розбудовувалася мережа підконтрольних Москві напіввоєнізованих козачих організацій

Добре підготовлена до протестів весни-2014 була й прямо підконтрольна Віктору Медведчуку група прибічників політичного руху «Український вибір», яка з 2012 року займалась протидією проєкту з видобуту сланцевого газу.

По-перше, видобуток сланцевого газу міг серйозно змінити енергетичний баланс України та суттєво знизити рівень залежності від російського газу. По-друге, всі прибутки від цього бізнесу отримали б «донецькі», фактично «Сім’я», що знижувало також рівень їхньої політичної залежності від прихильності російської влади.

Ні перше, ні друге Кремль не влаштовувало, тому до публічної політики повернули Віктора Медведчука, який почав кампанію проти сланцевого газу.

Група активістів Медведчука натренувалася та пропіарилися на цих протестах, польових заходах, мітингах, а у 2014-му дружно долучилась до антиукраїнських заходів уже в ході «Русской весны».

«Ставити на місце знахабнілих донецьких», які у гонитві за наживою могли підірвати могутність російського газового монополіста, Путін вирішив за допомогою Медведчука. Створений ним у 2012 році «Український вибір» відразу ж включився в боротьбу проти видобутку сланцевого газу”. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

Читайте також: Російські спецслужби фінансували антисланцеві протести щонайменше з 2013 року

Також читайте Анатомія паніки. Як Росія роздуває антисланцеву істерію на Донбасі

Марина Воротинцева: Ми цитуємо у книжці соціологічне опитування, яке КМІС проводив у квітні 2014 року, вже коли події на сході України перейшли до гарячої фази.

Згідно з дослідженням, більшість опитаних не визнавали зміни влади, не визнавали Турчинова, але й не поважали Януковича після того, що трапилося. Більш ніж половина опитаних вважали, що міліція не мала права застосовувати зброю проти мітингарів на Майдані. Більшість негативно ставилась до захоплень адміністративних будівель у Донецьку та Луганську. І тільки третина могла виправдати це аналогічними діями в інших регіонах. Понад 50% категорично не підтримували приєднання Донбасу до Росії та хотіли й далі жити в України. На Росію впевнено та з певними сумнівами орієнтувались до 30% опитаних.

“Після втечі Януковича Донецьк кілька днів жив у розгубленості. Як і десять років тому, після Помаранчевої революції, ïм здавалося, що переможці будуть мститися. У різних частинах міста час від часу збиралися невеликі мітинги антимайданівців, але в цих акціях брало участь не більше ніж 200–300 осіб. Уся ця активність нагадувала запізніле махання кулаками після бійки і спочатку не викликала побоювань”. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

Марина Воротинцева: Спочатку березня 2014-го політичні процеси на Донбасі нагадували події 2004 року: тоді, максимально розкачавши народ та підвищивши ставки у Сєвєродонецьку, регіонали почали домовлятись із новообраним президентом Ющенком. Абсолютна більшість місцевих політиків у Луганську були впевнені, що навесні 2014-го відбудеться те саме, тому без остраху підливали бензин у багаття.

“Донецька влада далі штучно накручувала народ. Представники різних органiзацiй, пов'язаних із регіоналами, переконували мешканців Донецька, що ось-ось почнеться вiйна, що необхідно озброюватися та боротися проти прихильників Майдану, яких називали не інакше, як «фашистами» та «радикалами». День у день оратори брехали про автобуси з «бойовиками Майдану» і «Правого сектору», що насуваються на Донбас, і ці тривожні чутки гуляли містом, обростаючи рiзними деталями та подробицями”. («Як Україна втрачала Донбас», Д. Казанський, М. Воротинцева)

Усвідомлення того, що місцеві регіонали вже ні на що не впливають, прийшло пізніше

Марина Воротинцева: Усвідомлення того, що місцеві регіонали, місцева влада вже нічого не контролюють і ні на що не впливають, прийшло пізніше, у квітні, коли було захоплено будівлю СБУ (і в тому числі зброярню), коли громадянин Російської Федерації Гіркін захопив великий транспортний вузол – Слов’янськ.

“Усю весну 2014 року одна з головних інтриг протистояння на Донбасі полягала у тому, коли ж у ситуацію по-справжньому втрутиться Рінат Ахметов і на чиєму боці. <...> Але сталося непередбачуване: Ахметов не захотів або не зміг вплинути на ситуацію. Усю весну він робив безпорадні заяви, закликаючи якийсь абстрактний Донбас до миру та злагоди, але ніякого єдиного Донбасу, до якого звертався олігарх, у той момент уже не iснувало”. («Як Україна втрачала Донбас» Д.Казанський, М.Воротинцева)

Марина Воротинцева: У Луганську, наприклад, усвідомлення величини проблеми з’явилось лише після захоплення луганського офісу СБУ, після того, як у руках «мирних мітингарів» опинились тисячі автоматів, кулемети, вогнемети, сотні тисяч набоїв, вибухівка тощо.

Штурм луганського СБУ

Нечесно казати, що всі в «Партії регіонів» на Донбасі підтримали російське вторгнення 2014 року. Величезна частина місцевих регіоналів були абсолютно нормальними людьми, які були шоковані тим, що відбувалось, але зупинити військову агресію вони вже не могли.

Коли місцеві «регіонали» та політичні лідери втратили контроль над подіями на Донбасі? Коли Росія розпочала масштабні постачання зброї, бойовиків та «радників». Загалом перші організовані групи бойовиків почати з’являтися на мітингах у Луганську ще з березня 2014-го року, їх було добре видно та можна було відрізнити по акценту – російська мова, якою говорять на Донбасі, сильно відрізняється від російської, якою розмовляють у Москві.

А вже у травні 2014-го місцева влада ні на що не впливала та нічого не вирішувала. І навіть для тих, хто вчора керував містами та регіонами, фізично перебувати на захоплених територіях було небезпечно.

Фактично могутні донбаські клани спочатку розпалили вогонь ворожнечі, а потім згоріли у ньому самі: більша частина статків колишніх керівників регіону або «націоналізована» самопроголошеними республіками та деградує, або вже ліквідована та порізана на брухт.

Але внаслідок окупації постраждали не тільки регіонали та політична еліта. Мільйони людей дістали величезні збитки, адже ціна вцілілої нерухомості впала (в доларах) приблизно у 4–6 разів у Луганську та Донецьку, у невеликих містах квартири продавали взагалі за $500.

Десятки промислових підприємств внаслідок «націоналізації» втратив Рінат Ахметов та його партнер Вадим Новінський, а також інші донецькі олігархи – Звягільський, Нусенкіс та дрібніші. Йдеться про шахти, коксохімзаводи, металургійні підприємства, ТЕС, готелі, банки, страхові компанії тощо. Збитки вимірюються мільярдами доларів.

У 2014 році в Україні визнано неплатоспроможним та ліквідовано Укркоммунбанк, що належав Олександру Єфремову та був серцем його бізнес-імперії. Колишній голова Луганської облради Валерій Голенко зміг вивезти частину свого бізнесу до Росії (там зараз і живе), а його «політичний батько», засновник луганського політичного клану та колись найвпливовіша людина регіону Віктор Тихонов торік помер у Криму внаслідок ковіду і зміг потрапити в Луганськ тільки у труні – живим його до «Луганської народної республіки» не допускали.

книга історія війна луганщина пропаганда роcія донбас тихонов ахметов януковиич