Два млини на Збручі. Стометрівка концентрованої романтики (ФОТО)

На невеличкій ділянці стоїть одразу два давніх і дуже романтичних водяних млини (обидва постали десь у середині ХІХ століття). Тут також варта уваги чимала млинарська загата зі шлюзами, зведена щонайменше у XVIII столітті (може, й давніше).

Є на Збручі місцина, яку без жодного перебільшення можна назвати втіленням мрії фотографа-пейзажиста. Шанувальників світлин штибу «красивий/красива я на тлі чогось романтичного» вона теж не залишить байдужими. Концентрація утворених самою природою та давньою історією «селфі-зон» тут просто зашкалює!

Млинарка (канал, яким вода подається на турбіну) «лівобережного» сатанівського млина

Дамба, зауважимо, не насипна, а складена з порослим мохом кам’яних брил, що додає їй мальовничості.

Залежно від рівня Збруча, який зазвичай стрибає, наче тиск у гіпертоніка, вона то перетворюється на суцільний чималий водоспад, то «всихає» до мережива невеличких сріблястих струменів. Загата особливо гарна навесні, коли мох ще не вкрився темними нитчастими водоростями й сяє насиченим смарагдовим кольором.

Водоспадики міняються залежно від рівня води в Збручу

У прибережних очеретах, що за сотню метрів вище за течією від дамби, ось вже років зо чотири гніздиться сімейка лебедів. Ці прегарні птахи регулярно підпливають майже впритул до загати. Хоча пернаті живуть практично посеред села (а може, саме тому), людей вони остерігаються і, побачивши зайду, намагаються відгребти якомога далі.

Якщо бути обережним, то можна зробити дивовижні кадри. Восени, однак, лебеді перелітають на сусідній ставок, тож ілюструємо літньою світлиною.

На збільшених врізках бачимо «цісарських» прикордонників (ліворуч) та царський перепускний пункт (праворуч). Також тут видно млини, про які йдеться у нарисі

Збруч – не просто річка, а символ

Символ розірваності України сусідніми імперіями й синонім поняття «старий кордон». На давніх знімках «млинарського закутка» той кордон добре видно. На світлині 1890 року можна розгледіти смугастий російський прикордонний стовп, а також пункт перепуску зі шлагбаумом. Прикордонний міст, однак, на той момент змито черговою повінню, що колись тут були нівроку, тому через кордон веде брід. Видно і темний «цісарський» стовп, під яким розмістилися люди у військових строях. Враховуючи, що знімав якийсь цісарський фотограф, австро-угорські прикордонники спеціально позують.

Місце броду та «підавстрійський» млин

Впадає у вічі «прозорість» межі між імперіями. Селяни вільно підходять до берега, щоб напоїти коней. За «совітів» за несанкціоноване наближення до Збруча стріляли одразу на ураження та без попередження…

Сьогодні на місці транскордонного броду маємо симпатичну самопальну кладочку, що з’єднує «тернопільську» Калагарівку та «хмельницький» Сатанів. Вона має жартівливу назву «шлях з бандер у москалі»… Ну, чи навпаки, якщо йти в протилежному напрямку.

Відома ще одна світлина цього куточку (близько 1910—1913 рр.), де в кадр потрапили шлюзи правобережно-цісарського млина та лівобережний царський млин зі смугастим російським прикордонним стовпом. Російський стовпчик дерев’яний. Австрійський – відлитий з чавуну (на віки) та навіть з певними витребеньками-прикрасами. Яскраве свідчення славнозвісного німецького «орднунгу» (впорядкованість та порядок в усьому).

Світлина зроблена незадовго до Першої світової війни. Знайдіть прикордонні стовпи

Якщо царський прикордонний знак просто вколупано в землю, то цісарський встановлено на капітальній бетонній основі у вигляді зрізаної пірамідки. Ці цісарські пірамідки, до речі, найпоширеніша прикордонна реліквія Збруча – вони й досі масового трапляються вздовж його «західного» берега.

Основа «цісарського» прикордонного стовпа з попередньої світлини

Спадщину Франца Йосипа, лише замінивши табличку з двоголовим орлом на одноголового, потому із задоволенням використовували вояки польського Корпусу охорони прикордоння (Korpus Ochrony Pogranicza). Після «Золотого вересня» стовпчики позрізали та здали в брухт, а от їхні основи й досі нагадують про «старий кордон».

Із зображеним на світлині «цісарським» знаком пов’язана загадка, яка давно не дає спокою автору. Не так уже щоб дуже, але муляє.

Чималий бетонний блок (у центрі) колись стояв нагорі, біля шлюзу (ліворуч)

Як добре видно на світлинах (що 1890 року, що початку XX століття), цісарський стовп стояв на невеличкому острівці посеред дамби. Абсолютно незрозуміло, як його чимала бетонна основа (вагою понад пів тонни (!) опинилася внизу та ще за півтора десятка метрів від місця первісної «прописки».

«Австрійський» млин

Місцеві млини – теж ще ті штучки. Лівобережний – діє, правобережний — закинутий. Поставили їх десь у середині ХІХ століття. На світлині 1890 р. вони в кадрі (ліворуч та праворуч) і зовсім не видаються новенькими.

Млини на цьому самому місці стояли щонайменше від XVIII ст.

На надзвичайно детальній австрійській воєнній мапі Галичини, відомій як «мапа Фон Міґа», укладеній у 1779—1783 роках, добре видно неодноразово згадану дамбу та три млини на ній. Навряд чи млини ті самі, але точнісінько на тому самому місці. Третього нині немає, але його сліди простежуються досить добре.

Найцікавіша з давніх згадок про сатанівський млин (звісно, не про теперішній, а його попередника) датується 30 червня 1713 року. Цього дня у міській магістратській книзі зробили великий запис, присвячений скандальній судовій тяганині.

Місцевий замок пам’ятає поступ яничар султана

Стисло суть справи можна пояснити так: ще «за турків» (Сатанів перебував під владою османів від 1676 по 1699 рік) жителька сусіднього села Товстого, що нині належить до Чортківського району (файні у нас топоніми) Тернопільської області, якась Настасія, вдова ротмістра Григорашка, приїхала на млин змолоти збіжжя. Чекати довелося довго, й вона відіслала онуку до крамниці купити хліба. Дівчинка пішла і зникла назавжди.

Через роки вдова, посилаючись на свідчення міщанки Олени Салійки, звинуватила у викраденні дівчинки якогось Якуба Матяша Строіта. Той буцімто викрав дівчинку, щоб обміняти її у Кам'янець-Подільському на батька, який нидів у турецькій неволі. Запис досить довгий, з перерахуванням багатьох свідків і подробиць. Зрештою Матяша все ж виправдали, а Салійці за наклеп присудили 50 ударів різками.

Сатанівський млин та пломба

Останнім власником млина до революції 1917 року була власниця Сатанова – графиня Клементина Тишкевич (уроджена Потоцька), а орендував у неї млин єврей Шимон Лемберг. Мішки з борошном пломбувалися печаткою з написом «Мельница. Под[ольская]. г[уберния]. Сатановъ».

Клементина Потоцька була однією з найкрасивіших жінок свого часу. Якось вона примудрилася звабити самого кронпринца Рудольфа — єдиного сина ясновельможного цісаря Франца Йосифа та наступника престолу. Щоб уникнути морганатичного шлюбу, красуню мерщій спровадили до Львова та віддали за графа Тишкевича.

Сатанівський млин — один з небагатьох водяних млинів в Україні, який досі діє. До того ж він нафарширований антикварним обладнанням 1920—1950-х років. Справжнісінький технічний музей. Особливо вражає нижній ярус, де по темних закутках тягнуться грона специфічного млинарського павутиння. Готова декорація до фільму жахів. А може, й не фільму, а просто прикраси для вечірок всякої нечисті. Бо всі знають, що млини — улюблене місце для тусовок водяників, русалок, упирів та різнокаліберних чортів. А якщо врахувати, що млин ще й «сатанівський», — то йой!

Нижній ярус млина – готова декорація фільму жахів

«Правобережному» млину поталанило менше. В 1970-х його перевели на струм, а водяний привод демонтували. Коли ж у дев’яностих роках ціна на кіловати різко злетіла, його довелося закрити.

Незабаром обладнання (кажуть, ще цісарських часів) розікрали «металісти», і тепер місцеву тишу порушують лиш нечисленні туристи, скажені фотографи та гуси, які хлюпочуться біля його стін.

Шлюз «цісарського млина»

Усю згадану красу можна побачити (49°15'02.3"N 26°14'45.9"E) в містечку Сатанів, що на Хмельниччині. Воно передовсім відоме як знаний курорт. Але й подивитися там є на що. Зокрема, за кілька кілометрів маємо «юнесківську» бучину та багатокілометрові закинуті штольні, про які «Тексти» розповідали раніше.