Із Нідерландів на Харківщину і назад, або чому в Україні досі стільки Мордору. Історія активістки й селищної голови

Ми спілкувалися з Анною Геращенко на сходах підземного паркінгу – пандемічна ситуація змушувала до нестандартних розмов. Я очікувала, що, попри все, почую в міру щасливу історію українки за кордоном, але розмова вийшла про історію України.

Пожити в Нідерландах

– Анно, чому аж Нідерланди?

Моє життя так само пов’язане з Нідерландами, як і з Україною. У 2004 році я закінчила Харківський медичний університет і народила одне за одним двоє дітей. Мій чоловік – програміст. Ми – молоді. Нам було цікаво пожити ще десь у іншій країні. Це не було питання еміграції, ми не збиралися поїхати з України назавжди. Хотілося побачити світ. Так ми опинилися у Нідерландах.

– Нідерланди не переконали залишитися? Це ж країна з найвищим рівнем щастя у світі.

У Нідерландах я почала цікавитися питаннями сирітства. Бачила, як тут включені у суспільство люди з інвалідністю. А одного разу натрапила на статтю запорізького фонду «Щаслива дитина», де описувалися умови, в яких конають діти з важкою інвалідністю в інтернатах в Україні. Це були інтернати ще з радянських часів. Розташовувалися далеко, заховані від усіх. При тому, що держава виділяла чималі гроші. Я назвала це високовартісною системою утилізації дітей. Те, що там відбувалося.

побачила світлини до статті, відчула, що хочу змінювати життя цих дітей, і повернулася в Україну

Може, це питання емпатії. Але я страждаю від такого, як від свого.

У мене тоді стояло питання, чи я буду лікарем, я закінчила педіатрію. Але коли побачила світлини до тієї статті, відчула, що хочу якимось чином змінювати життя цих дітей.

Це не було спонтанне рішення. Я довго над ним думала. У самої двоє маленьких дітей. Але здавалось, що мої знання, бажання допомогти є сильнішими за власні життєві реалії.

Діти в інтернатах для інвалідів

– Який це був рік? Українські реалії були готові до змін?

2007-ий. Волонтерства як такого в Україні тоді ще не було. Ми знайомилися на сайтах батьків. Переважно жінки з вищою освітою, які сиділи в декретних відпустках. Десь так зароджувався наш рух небайдужих.

Я вирішила, що треба їхати в Україну і зайнятися темою. Надавати допомогу, впроваджувати соціально-реабілітаційні проєкти, бо в інтернатах нічого такого не було. Діти лежали прив’язані до ліжок, одна нянечка опікувалась 40 дітьми. Діти фактично повільно вмирали. Не було належної медичної допомоги, освітніх програм – такі собі концтабори.

Нянечки прив'язували дітей в інтернатах, бо не мали іншого виходу

Заклади на свій спосіб відвідувала діаспора, закордонні фонди, релігійні громади. Але великою проблемою було, що ці інтернати – закриті установи, дуже віддалені навіть від райцентрів. Доїхати можна лише на перекладних. Відвідувачів не приймали. Нас пускали, бо ми везли матеріальну допомогу. Створювали ігрові простори, кімнати для розвитку, навчали персонал новим методикам. Для працівників інтернатів це теж було щось нове і цікаве.

– Багато було таких закладів?

Відвідувачів не приймали. Нас пускали, бо ми везли матеріальну допомогу

Тільки дитячих закладів — інтернатів III та IV профілю в Україні — два десятки. До міністерства далеко, нагляду не було. Мало хто замислювався, наскільки це глобальна проблема. І куди потім потрапляють ці діти. Як виглядають інтернати для дорослих. У Нідерландах також є подібні проблеми, але вони вирішуються.

Я повернулася з дітьми. Чоловік залишився у Нідерландах заробляти. А я відчула, що більше корисного можу зробити в Україні.

– Яким чином?

Знайшла свою нішу й отримала відгук багатьох волонтерів на різних етапах реалізації проєктів. Я уміла знайти спонсорів. Це були переважно українські спонсори, але були й з Нідерландів.

Заклади, в які їздила, ховалися у різних областях. Запорізька область, Вінницька, Харківська.

Ми почали із точкових змін. Проєкти по суті потребували довготривалої підтримки.

– Закриті інтернати погоджувалися на допомогу незнайомих людей?

Погоджувалися. Персонал мав усі ознаки емоційного вигорання. Вони також були заручниками системи. Прості сільські жінки, спеціально не навчені поводження з особливими дітьми. Вони просто фізично не могли нагодувати 40 дітей. Ми спостерігали за тортурами годування. Гарячу манку заливали у горло дитини за хвилину-дві. Бо дітей було багато. Діти підкорялися. Слабкі просто помирали. Сильніші вчилися ковтати гарячу манку.

Нянечки прив’язували дітей не тому, що були монстрами. Вони фізично не могли інакше впоратись

Тож персонал від допомоги не відмовлявся. Тим часом волонтерський рух міцнів, волонтери почали заходити у міністерства.

Львівські волонтери отримали грант: у Ладижинський інтернат з програмою навчання персоналу як доглядати за особливими дітьми приїхали голландці.

Ми не наїжджали з контролем. Нянечки прив’язували дітей не тому, що були монстрами. Вони фізично не могли інакше впоратись. А ми приїжджали помагати. І долучали додатковий персонал на спонсорські кошти.

Сміття в рідному селі

– Як з’явилася ідея стати головою селищної ради, і чому знову Нідерланди?

Соціальні проєкти дали мені наснагу і віру, що зміни можливі. Можливі, навіть якщо ти фактично ніхто, просто волонтер. У 2007 році волонтери були, як космічні прибульці. Але ми змінювали життя. Діти, приречені на важку інвалідність, починали ходити, говорити, малювати, плести з бісеру…

Я жила у Харкові. У селі, звідки мої батьки, де я своїх дітей ростила, була екологічна проблема – сміття. Я це бачила щодня, виходячи із дітьми на прогулянку. Наше село має свої особливості. Багато дрібних господарств – теплиць. Вирощували огірки, помідори, продавали у Росію, добре заробляли. І засмічували все довкола, викидаючи тонни плівки.

Соціальні проєкти дали мені наснагу і віру, що зміни можливі. Можливі, навіть якщо ти фактично ніхто, просто волонтер

Одного разу син вийшов з автобуса, глянув на цей жах – полігон сміття просто навпроти зупинки. Дивиться і каже: «Мама, а це хтось прибере?» А я розуміла, що нема кому прибирати. Що це сміття тільки накопичуватиметься. Сільські діти брали ковдри та сідали біля сміттєзвалищ гратися ляльками. І місцевим це було нормально.

Так паралельно із проєктами інтернатів я розпочала екологічний проєкт.

– Як сприйняла волонтерську активність Харківщина? Були якісь особливості?

Чугуїв і околиці створювалися за часів Катерини, коли треба було охороняти кордони Дикого поля. За ментальністю – це нащадки російських переселенців. Історично на Харківщині відчутно проросійський вплив і рух. Тож метальні особливості відчутні.

У 2013–2014 роках, коли почалися захоплення адміністрацій, я боялася, що станеться ХНР. Настрої були. Бо, зокрема, перекрився ринок збуту в Росію.

– Екологічні проєкти начебто далекі від політики.

Проблема екологічна випливає з ментальності. Людина живе у селі, посеред ніби природи, і виносить сміття навпроти двору, у цей ліс. Як це?

Ба більше, сміття з теплиць – це кожен сезон до 2 тонн плівки. І цю плівку або спалювали, або викидали. У промислових, можна сказати, масштабах. Місцева влада нічого не робила.

Я розуміла, що нема кому прибирати тонни сміття. Але щойно ми прибрали – приїхали дві газелі і на чистій галявині утворили ще більшу купу

Мій екологічний проєкт почався з прибирання лісу. Це ні до чого не вело. Щойно я прибрала – приїхали дві газелі і на чистій галявині утворили ще більшу купу.

Почала залучати до прибирання людей. Влаштовувала толоки. І тут побачила різницю в ментальності. Я не просто оголосила толоку. Отримала грошову допомогу за третю дитину і написала оголошення, що приберемо галявину, а «спонсори» (мала на увазі себе) поставлять дитячий майданчик. На толоку прийшла одна(!) родина. З Харкова, навіть не місцеві.

Місцевим дитячий майданчик не був потрібен. Дитина, яка росте серед сміття і грається там – для них нормально.

Потім я пішла по дворах. Розмовляла з кожним, з молодими батьками. Не всі хочуть жити у смітті, але не знають, що з цим робити. Нема механізму, люди байдужіють. Знайшлося з десяток небайдужих. І ми зробили кращу толоку.

– З яким результатом?

На одній вулиці поставили контейнер для пластику, паралельно мешканці збирали його у своїх дворах: ми були вражені масштабами. З 30-ти дворів за три літні місяці назбирався цілий тракторний причіп, і ще не влізло. Пластик здали за 27 гривень. Купили дітям морозива.

– Людям сподобалася чистота?

Усім сподобалася. Підключилися мешканці з інших вулиць. Таки поставили той дитячий майданчик. Дві гойдалки, пісочниця, тенісний стіл… Не так важлива була його суперкрутість, як факт. Замість смітника — чиста галявина та майданчик! Люди почали про нього дбати. Коли людина, дитина долучається до спільної роботи, то потім ревно ставиться.

Замість смітника — чиста галявина і майданчик! Коли людина, дитина долучається до спільної роботи, то потім ревно ставиться

– Одним майданчиком не відвернути екологічну катастрофу, а більші проєкти вимагають грошей. Звідки?

Так, поїздки, телефони, адміністрування – це були особисті кошти. Були й спонсори. Я ж завжди вміла їх знаходити. Зв’язки трималися з волонтерства.

Якось ми влаштували літній екологічний табір разом із британськими волонтерами. Це привернуло увагу журналістів центральних каналів. Англійці прибирають ліс біля українського села — це була сенсація!

Глядачам подобалася історія: проста сільська жінка, яка повернулася з Нідерландів. Романтичний сюжет – Європа в селі. Я не будувала Європу. Просто хотіла, щоб сільські діти не гралися на смітниках.

Зрештою на прибирання сміття почали збиратися чимало місцевих

– Ходити переконувати людей було вдячною справою?

Невдячною. Часто люди казали, що я на тому заробляю. Але проєкт з сортуванням ми продовжили.

Пояснювали на пальцях: якщо пляшку кидати сюди, скло в інший контейнер, а органіку – в ямку, то колись на цьому смітнику буде цивілізований простір.

Якось верталися з толоки: дід несе сміття на галявину, яку ми щойно прибрали, у тому числі його внук. «Нічого, – каже дід, – курочки розгребуть».

Рік 2014. Харків

– То звідки з’явилася думка піти головувати?

2014 рік я зустріла між втечею Януковича і різними процесами на Харківщині. Сам Харків був, як пластиковий. Байдужий, аж руки опускалися.

Навесні у Харкові почали відбуватися страшні події. І мені вперше було затишно в інтернатах. Там діти, які ще кілька років тому були практично нерухомі, почали працювати в майстернях, у городиках, печуть, роблять мені каву, вихователі тішаться успіхам. А в Харкові було вже несила боятися.

Я так і сказала тоді подрузі: зваримо каші, відвеземо хлопцям у поля, у 92 бригаду. Написали про це пост, знову довкола почали гуртуватися волонтери. Так виник проєкт «Допомога армії».

першим питанням стало, чи існуватиме Україна

Інтернати почали жити своїм життям, екологічні питання трішки втратили актуальність, першим питанням стало, чи існуватиме Україна. І я не знаю, чому воно було таке для мене важливе. Я все життя жила в Харкові, була російськомовна, особливо не ідентифікувала себе з Україною. А тепер це стало визначальним.

– Чи це волонтерство міняє так свідомість?

У 2014 році почався масовий волонтерський рух. Як потреба людей у захисті, який не могла надати держава. Я бачила цей розпад держави раніше, по інституціях соціальної політики. Ми там були мізерною силою, але впроваджували реальні відчутні зміни. Волонтери заміняли державу.

Але зараз напали на Україну. Побачила, що на нас насувається колишній брат. Автобуси з Бєлгорода. Молодики з витріщеними очима біля метро. Із заготовленими арматурами бігали містом люди зі скляними очима. А потім чомусь над обладміністрацією змінюється прапор. Людям з українською стрічкою проломлюють голови. Ви хто? Чому бути українцем удома стало бути смертельно небезпечним? Я бачила це все на власні очі. Свідомість штовхала до волонтерства. Свідомість підштовхнула до України.

– Не страшно було братися за самоврядування?

Принциповість б’є, але і нагороджує. Знову потягнулися журналісти. Харків тоді подавався як проросійське місто. Було важливо показати, що ні – Харків не чекає і бореться. І реально Харків швидко мобілізувався і закривав потреби фронту.

Не всі волонтери хотіли світитися. Я не боялась. Я хотіла говорити, що Харків – українське місто. Росіяни тисли вже під Ізюмом. У Харкові з’являлося багато переміщених осіб. Ми були надто близько до Мордору. Вирішила, що дітям буде безпечніше у Нідерландах, поїхала з ними сюди до чоловіка.

Харків не чекає і бореться. Харків швидко мобілізувався і закривав потреби фронту

Ми продовжували збирати медичну допомогу для фронту. Та я все думала, що можу більше. З одного боку, хотіла забезпечити своїм дітям спокійне життя. З іншого – у січні впав донецький аеропорт, і я відчула, що мушу повернутися в Україну. Волонтерство для фронту з-за кордону вже не влаштовувало.

Під час війни легко бути героєм, якщо ти чоловік і якщо ти вбитий у бою. Ти герой, навіть якщо залишив удома дружину з п’ятьма дітьми.

Якщо ти, не дай Боже, жінка, яка залишає своїх дітей і їде допомагати державі, – матимеш лише осуд. Я була готова до цього: витягнути два проєкти – родину та країну – я фізично не могла.

Я поїхала на вибори. Я точно знала, що переможу.

Селищний голова

– Утілені проєкти мали допомогти?

Попри всі проєкти, я була чужинкою, бо не народилася там. Свій-чужий – люди у селах дуже чутливі до такого поділу. Хтось сприйняв нейтрально, хтось прямо вороже. Не було жодних підстав, щоб я виграла.

Але знайшла союзників. Наприклад, завідувачку лікарні, яка тримала над амбулаторією український прапор тоді, коли його зняли навіть над сільрадою.

– Що Анна Геращенко обіцяла виборцям?

Нічого не обіцяла. Це було стандартне питання від людей: от що ви нам можете пообіцяти, мама з трьома дітьми? Ну прибрала ліс і встановила майданчики. Що далі?

Інституції місцевого самоврядування слабкі, бюджету вистачало, щоб освіжити фарбу на пам’ятниках радянським воїнам. Решта – на зарплати. Такі були об’єктивні умови. Що було обіцяти?

Зарплата мого чоловіка дорівнювала річному бюджету селищної ради на 8 тисяч населення

За такого бюджету було самогубством йти головувати. Зарплата мого чоловіка дорівнювала річному бюджету селищної ради на 8 тисяч населення.

– Які були очікування людей від голови?

Нам складно було порозумітися. Я від народження говорила російською. Українською розмовляла в інтернатах, де нею говорили нянечки. Не хотілося повертатися у російське середовище. Але навіть коли говорила російською, місцеві мене слабо розуміли. Казали – складні фрази.

Людям потрібне щось просте. Як лозунги Леніна. Люди хотіли неможливого – повернення вкладів Союзу. У селищній раді була команда старих людей.

На голову балотувалася колишня секретарка сільради. Я перемогла тільки тому, що її суд зняв з виборів, адже вона паралельно обиралася до райради від Опозиційного блоку, а балотуватися на дві посади – порушення законодавства. Частина її людей звільнилася, коли дізналася про мою перемогу.

Паспортистка з’являлася раз на тиждень: видавала довідки на підставі того, що просто знала людей

Мене чекала повна відсутність інформації. Або її приховували. Архівом була кімната, завалена купою паперів. Папери неоцифровані. Знайти документи попередніх сесій, на підставі яких треба було працювати, – нереально.

Ще проблема – відсутність кваліфікованих кадрів. Пішов комп’ютерник Валєра, бухгалтерка не вміла користуватися комп’ютером і навіть нарахувати людям зарплату. Паспортистка з’являлась раз на тиждень: видавала довідки на підставі того, що просто знала людей. А я під тим ставлю підпис!

Не було землевпорядника, тямущого бухгалтера, не було юриста. Секретарку, яку зняли з виборів, ми залишили, бо вона була єдиним носієм інституційної пам'яті.

Анна Геращенко

– Якщо головування завідомо було самогубством, навіщо було за нього боротися?

Мети було дві – показати нову якість влади. Української влади. І все ті ж екологічні проєкти. Питанням номер один стало запровадити централізований вивіз сміття, щоб не допустити екологічної катастрофи. Я була налаштована на результат. Не мала наміру відсиджуватися на нарадах, вислуховувати непродуктивні розмови. Я не пасувала до бюрократичної системи.

На щастя, почалася реформа децентралізації, насамперед фінансової. У місцеві бюджети пішли податки. У 2017 році почали отримувати ренту від газовидобувної діяльності на території сіл.

До того часу не було списків вулиць, обліку населення та платників податків, відомостей про власників землі.

До того часу не було списків вулиць, обліку населення та платників податків, відомостей про власників землі. Я поступово організовувала команду. Приходили професійні люди або активісти, які проявили себе при попередніх проєктах у цих селах і готові були навчатися. Навчалися разом.

Завідувачка амбулаторії, та, що мала український прапор, пропонувала на посади своїх знайомих. Але це були люди не вмотивовані працювати на громаду і не готові розвиватися та вчитися. Тож я не стала з ними працювати. Це дуже образило мою колишню союзницю і вона стала затятим ворогом. Виявилося, що люди під українським прапором можуть мати різні мотиви.

– Позитивні результати головування були?

Показати результат мені було критично важливим. Я розуміла, що моя команда не протримається каденцію. Часи важкі, люди озлоблені. Перекриті кордони. Люди не могли возити свої огірки в Росію. Голова – проукраїнська, підтримувала Порошенка, після обрання я вступила до партії "Блок Петра Порошенка". Ми працювали в умовах війни.

– Що заважало більше: політика чи бюрократія?

Дуже сильно заважала бюрократія. З’їдала 90 відсотків часу. Проєкти, які починалися, тягнулися практично на волонтерських засадах. Волонтерські знайомства знову дуже знадобилися.

– Тож Анна Геращенко – проєкт сам у собі?

А що було робити? Ми зверталися до волонтерів. Перше, що попросили, – комп’ютери. Туалету, води в селищній раді не було. Руки мили з баклажок, помиї виносили за сільраду. З даху капало. В селах не було простої інфраструктури. Вулиці темні, розбиті дороги, будинку культури нема. Нестача кадрів. Плюс дуже важка зима 2015 року. Через десять днів після виборів випав сніг, і я зрозуміла, що нема чим дороги чистити. Відсутність техніки – дуже важливе питання в селі. І це спричиняє залежність сільських голів від агрохолдингів, які працюють на території.

Туалету, води в селищній раді не було. Руки мили з баклажок, помиї виносили за сільраду. З даху капало

Поступово з’явилася структура команди, наводили лад в інформації, оцифровували її. Святом було, коли видали першу діджітал-довідку.

Селищна рада мала три робочі кімнати. У решті панував безлад. Ми своїми силами зробили ремонти, створили культурний центр. У селищній раді запрацювали гуртки: бокс, танці, робототехніка, дитяча кімната. Лагідна українізація! Приїжджали українські колективи та волонтери. Ми прагнули показати Україну класною, перетягти людей на свій бік.

Провели освітлення. Дороги закривали не ямковим ремонтом. Найбільш зруйновані частини ремонтували. Волонтери, мої знайомі з давніх часів, приїздили і проводили тренінги та семінари в школах і в сільраді. Розповідали, чому не можна палити траву, чому важливе біорізноманіття, про права дітей і як їх відстоювати, як створювати проєкти для своєї громади.

Створили власне комунальне підприємство: організували регулярний вивіз сміття. І згодом навіть отримали сміттєвоз! Це було неймовірно. Села такого рівня не отримували сміттєвози. Сміття не просто вивозилося на полігон – сортувалося. Робітники КП та волонтери сортували.

Сміттєзбірна машина, яку селище отримало вперше за свою історію. Анна Геращенко так описала цю події у своєму фейсбуці: "Нашу дівчинку, на яку чекали трохи більш ніж 9 місяців, а мріяли все наше свідоме екологічне життя. Її назвали Джозефіна. І вона чудова, як і її місія. Дякуємо всім, хто був залучений до процесу її приходу в наші села: це трапилось о 4 ранку!)"

Наша команда – це 11 осіб плюс комунальне підприємство. Переважно жінки з вищою освітою, які в селі не могли знайти роботу. Ми розуміли, що людям у селі нема себе куди подіти.

Хотілося створити громадський простір, доброзичливий для усіх. Грошей в бюджеті було катастрофічно мало. Ми працювали як центр впровадження нестандартних ініціатив. Розповідали, що волонтерство – це круто, що віддавати волонтерству час – нормально.

Наша команда – це 11 осіб плюс комунальне підприємство. Переважно жінки з вищою освітою, які в селі не могли знайти роботу

Водночас ми впроваджували і непопулярні рішення: забороняли людям викидати сміття в лісі, палити листя та стерню, складати перед дворами на вулиці гілки та будівельне сміття, створили чітку систему моніторингу та штрафування порушників правил благоустрою.

До кращого життя громаду рухали жінки. Команда Анни Геращенко

Саботаж

– І попри все, знову Нідерланди?

Це найскладніше питання. Мене вибивали з посади весь час. Погрозами, бойкотами, цькуванням. Я написала заяву про відставку в грудні 2019 року, не добувши до кінця строку 9 місяців. На той час сесії були заблоковані повністю, стояло питання про неприйняття бюджету на 2020 рік, що негативним чином впливало на життєдіяльність громади у всіх сферах.

Проти нас утворилася коаліція в місцевій раді. Вона складалася як з депутатів із проросійськими настроями, так і тих, хто виражав інтереси місцевих впливових людей. Вони зуміли залучити юридичну підтримку від відомого чугуївського адвоката (серед іншого він прогримів на всю країну зі своїм позовом проти заборони російських соцмереж, але були й інші подібні) та фізичну підтримку від благодійного фонду “Славянє” і боксерського клубу “Скіф” із Чугуєва.

Ці люди регулярно приїздили до нас на сесії, блокували або зривали їх.

Одного разу під час громадських слухань у селищній раді навіть побили моїх батьків. Ми написали заяву в поліцію, суд тривав два роки, але кривдника не покарали. Чугуївський адвокат-правозахисник обрав тактику затягування процесу, декілька разів змінювалися адвокати, останнім в суді звинуваченого захищав адвокат, відомий тим, що відстоював сторону медсестри з Чугуєва, котра била харківського євромайданівця на східцях метро.

По суті, у цієї коаліції була одна вимога — щоб я пішла з посади. Чому – сказати не можу. Але ця група їздила і по інших громадах та теж блокувала сесії, домагалася відставок місцевих голів, навіть тих, які обіймали посади вже давно. Можливо, це пов'язано із тим, що на Чугуївщині розробляються газові родовища, але наші ради не мають впливу на видачу дозволів. Інша можлива причина – стратегічне розташування району, він лежить на шляху зі Слов'янська до Харкова, тут військова частина і пункт очистки води для Харкова. Та однозначної відповіді у мене немає.

А ми ж ухвалювали не приватні інтереси Геращенко, а питання розвитку громади. Треба прийняти на баланс сміттєвоз, а кворуму нема. Депутатка, яка живе на темній вулиці, чомусь проти освітлення. Таких прикладів безліч.

Депутатка, яка живе на темній вулиці, чомусь проти освітлення. Таких прикладів безліч

Останній рік зриви сесій набули драматичного характеру. Додалися судові процеси. Депутати, які не приходили на сесії, ходили у суд, щоб опротестувати вже прийняті рішення. Чи це мало означати, що знову вимкнемо освітлення вулиць? Віддамо сміттєвоз? Позриваємо асфальт? Зрозуміло стало, що це політичне замовлення.

Суди вимагали грошей і юридичного супроводу, й звідкись гроші у позивачів були. В селі працювали юристи Чугуївської правозахисної організації, які викривали «корупцію» Геращенко. Без суду звинувачуючи мене, що суперечить принципам прав людини.

Контрольні органи постійно перевіряли мою діяльність на корупційну складову. Нічого не знаходили. Але активісти писали нові скарги.

Було, що один депутат, з тих, що боровся із корупцією, не подав вчасно свою податкову декларацію. Суд виніс рішення, що винна я, бо начебто саме я мусила попередити депутата. Депутат про це написав у фб, не пояснюючи деталей: просто “Геращенко осудили за корупцію”.

– Ви були членом керівної на той час партії БПП. Вона вас захищала?

Тоді БПП на Харківщині очолювала Юлія Світлична, я інформувала про наші проблеми, нам допомагали з усіма проєктами (той-таки сміттєвоз, ремонт даху школи, дороги). На жаль, особистого захисту від системної блокади своєї роботи я не отримала. До нас приїздила СБУ, вислухали нас, але нічим не допомогли. Ми були сам на сам з фізично дужою і юридично підкованою групою тиску, що приїздила з інших міст.

– Головування стало поразкою?

Я не вважаю мій відхід поразкою. Знала, що так станеться. Стикнулися різні ментальні площини. Я йшла на вибори не для кар’єри, а заради проєктів. Пропрацювала чотири роки, і кожен день був чудом виживання. І втіхою, що я ще один день можу прокладати стежку, якою потім підуть інші.

Проєкти запрацювали. І, що приємно, живуть досі.

Проєкти запрацювали. І, що приємно, живуть досі.

Ситуація з бойкотами дійшла до того, що під загрозою стало ухвалення бюджету на наступний рік. Мене обклали різними засіданнями в судах і штрафами. Прихід до влади Зеленського став ударом. Якщо вже говорити про поразку, то саме це було поразкою.

До всього в мене почалися проблеми зі здоровʼям через постійний стрес. Повертатися в Україну не було моральних сил.

Знову Нідерланди

– Благополучні Нідерланди не прісні після України? Хочеться знову волонтерити?

Спочатку у Нідерландах я просто відходила.

Сильно далося взнаки вигорання. Як голова я гасила пожежі, рятувала дітей від батьків-алкоголіків, сортувала сміття, а мою роботу роками знецінювали. У мене була зарплата у 3,5 тисячі гривень, я докладала до проєктів свої, а мене звинувачували у корупції.

У Нідерландах мені поки що добре, навіть якщо знову доведеться починати з нуля.

Постскриптум

Після відходу Анни Геращенко з посади селищної голови до влади повернулися близькі до колишнього Опоблоку люди й ті, що звільнилися за часи її головування. Нинішнє керівництво Введенської громади постить у соцмережі спільні фото з депутатом від ОПЗЖ Дмитром Шенцевим, який робить дрібні подарунки громаді. Шенцев – єдиний на Харківщині член ОПЗЖ, який зумів переобратися на своєму старому окрузі. З 14- ти мажоритарних округів в області у 12-тьох перемогли “слуги народу”, в одному самовисуванець.

При селищній раді закрили ресурсний центр, гуртки, дітям заборонили вхід. Екологічні проєкти продовжують, хоча з вивозом сміття почалися перебої. Із підпалами, викиданням сміття і забрудненням довкілля своїми силами борються вже нові небайдужі місцеві екоактивісти, влада підтримує їх неохоче.

Анна Геращенко працює тестером у ковідному центрі в Амстердамі, удосконалює нідерландську мову та пише книжку «Голова», в якій через свій досвід хоче показати умови становлення самоврядування Східної України.

суспільство політика введенське волоннтери громади харківщина 2014