Поруч є робота. У Дроздівку на Чернігівщині з'їхалися багатодітні сім'ї, щоб врятувати школу

Оксана

34-річна Оксана Зубок виходить з двоповерхівки на початку Дроздівки. Це єдиний квартирний «вчительський» будинок у селі. Загалом Дроздівка – типове поліське село на 600 мешканців. Невеличкі хати, часто – дерев’яні. Колись помпезний, сьогодні облізлий клуб. Вивіска «Кіно», коли про кіно багато років тут уже не йдеться. Пару магазинів. Церква. Пошта. Простір.

Оксана йде асфальтованою дорогою. На голову накинула каптур толстовки, під ним – хлопчача хуліганська зачіска. Вона – мати трьох хлопців, фітнес-тренерка в Куликівці – центрі ОТГ, кураторка проєкту із запрошення до села багатодітних родин.

Раннє дитинство Оксана провела в Росії. Потім з батьками переїхала на Житомирщину. Вивчилася на психолога. Після одруження переїхала на Чернігівщину – до чоловіка в Дроздівку.

Оксана йде показати хореографічний клас у приміщенні сільської ради. Тут проводить 2-3 репетиції на тиждень з дитячим і дорослим танцювальними колективами. Вони є лауреатами всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Самі шиють костюми у творчій майстерні. Жінка почала долучати селян до танців, коли була директоркою будинку культури протягом трьох років. З 18 жовтня вже там не працює. Звільнилася.

– Мене двічі викликали в ОТГ на бесіду. Дали зрозуміти, якщо сама не піду, знайдуть спосіб, щоб мене прибрати. Я пішла сама, але залишилася на волонтерських засадах вести хореографію для дітей і дорослих, – розповідає Оксана.

Стосунки з керівництвом у неї зіпсувалися, коли в лютому цього року вона звернулася через фейсбук до родин з дітьми: запросила купувати в Дроздівці хати, щоб наповнити школу учнями, яку з наступного навчального року обіцяли закрити.

У цей час керівництво ОТГ повторювало: «Що ви хочете? Села вимирають, ніхто не народжується». Мовляв, що б ви не робили, школу все одно закриємо.

Шалений тиск відбувався, – продовжує жінка. – Я дозволяла собі критикувати владу. Зокрема, у фейсбуці. У нас за цим уважно стежать. Водночас є багато людей у місцевих структурах, які нас підтримують. Але роблять це тишком-нишком, бо бояться звільнення. Доходило, що за лайк під постом, що не сподобався, людину «викликали на килим».

Оксані почали писати охочі переїхати до Дроздівки. Жінка не очікувала отримати стільки звернень. Першою за 600 км приїхала родина з Хмельниччини. Згодом усе нові й нові. Кількість дітей шкільного віку перевершила мінімум, а школа вже мала б не підпадати під ліквідацію. Однак її ліквідували. У липні.

– Дійсно, зібралася достатня кількість дітей, щоб укомплектувати школу. Але пізно. Було вже все підготовлене до ліквідації, – коментує телефоном начальниця управління освіти ОТГ Світлана Масльонка. – Крім того, за розрахунками витрат на одного учня, визнали фінансово недоцільним утримання школи. І взагалі, я не понімаю, для чого ви про це пишете. Вже всі давно про це забули.

Але батьки учнів не забули, бо звернулися до суду і досі чекають на рішення по апеляції.

– Суди – безрезультатні, – констатує Оксана. – Суд першої інстанції відмовив нам у забезпеченні позову. Результат по апеляційній скарзі буде наприкінці листопада. Все затягується ніби спеціально, щоб ми втомилися і зупинилися. Я дійсно в якийсь момент через емоційне виснаження не могла займатися цим проєктом. Навіть елементарно відповісти на повідомлення. Лише зараз прихожу до тями.

Родини

З березня минулого року до Дроздівки переїхало 13 родин.

– Все більше молодих родин розуміє, що дітям краще в селі. Особливо, якщо їх троє і більше. Тут їх є чим зайняти. У місті дітей треба виводити на прогулянку, там ліфти, візочки. А в селі вони можуть скільки завгодно бути на подвір’ї, – продовжує Оксана. – Хату можна купити й за 25 тисяч гривень. Добротний будинок з газовим опаленням – за 60 тисяч. Через нашу діяльність власники будинків в селі почали ворушитися, робити документи. А раніше нікому нічого не потрібно було.

З Дроздівки можна легко доїхати до Чернігова або Ніжина – ходять електрички. До Києва – пару годин. Роботу можна знайти і тут. У селі реально заробити до 8 тисяч – на свинокомплексі. За годину платять 35 грн. Хоча робота нелегка: треба чистити гній, ловити свиней на різні процедури, щеплення. Але така зарплата для нашого регіону нормальна. Бо тут переважно всі мінімалку отримують. Добре заробляють лише вчителі зі стажем та трактористи.

З розголосом про проєкт до села почала регулярно приходити допомога від людей. І зараз на вулиці Оксану гукає чоловік на велосипеді. Каже забрати на пошті посилку. Жінка йде і повертається з двома клунками – знову хтось прислав одяг для родин. Люди віддають навіть меблі та стару техніку.

Новосельцям допомагають не лише речами. Оксана знайшла місцевого чоловіка, який «за каву і бутерброд» їздив в інший кінець України по нову сім`ю. Гроші на бензин збиралися з пожертв на картку. У цей час Оксана підшуковувала хату та домовлялася про продаж з власниками. Разом з селянами допомагали облаштуватися новоприбулим – розчистити чагарі, привести житло до ладу.

Олена

Вперше в Дроздівці я була вісім місяців тому, в березні. Тоді сюди переїхали дві перші родини. А третій, сім`ї 40-річної Олени Струтинської, ми з Оксаною оглядали хату – з піччю, сирістю, радянськими «мішками в сосновому бору» на стінах. Тоді син Олени був ще в маминому животі. Сьогодні він спить у візочку на подвір’ї. Тимофійко – сьома дитина матері-одиначки.

У цей час з дерев’яної веранди визирає гора рудих кучерів. Вітер відкриває кругле обличчя 23-річної Лілі. Вона вкутана в шарф, горло хрипить. Застудилася на свинокомплексі: ноги постійно в холоді, навколо велика сирість.

Лілія – старша дочка Олени. Жінка виходить до нас з хати. З часу нашої останньої зустрічі вона помолодшала і схудла. Вагітність і пологи пережила важко. Каже, впав гемоглобін, лікарі ледь «відчухали».

Жінка струшує рукою зі столу під горіхом листя. Ставить власноруч спечені рогалики зі згущівкою. Поруч парують кружки з міцною солодкою кавою.

Олена – кухар. До переїзду працювала з Лілією у київському ресторані. Почався карантин, ресторанна галузь занепала, а з нею впали й заробітки. До всього жінка завагітніла. Вижити у столиці було б важко.

– Просто падала духом і вже нічого не хотіла. Але жити якось треба, – починає розповідь жінка. – Працювати доводилося дуже важко. Зайдеш і не маєш права з кухні вийти. Тим більше робота була за договором. У декреті я була б не забезпечена. Так, кухарі заробляють непогано – від 15 тисяч. Але інколи це було лише на паперах. А 10 тисяч треба заплатити за однокімнатну квартиру без комунальних, – гойдає візок з Тимофієм – Тут же пішла в льох і набрала, що тобі вкрай необхідне. Хліб можна спекти. А як є, що їсти, то вже біди нема.

Працювати завжди можна піти на свинокомплекс. Дочка пробувала працювати на виробництві сиру в Куликівці. Але фізично важко, зірвала спину бідонами з молоком.

Молодша дочка Олени, 19-річна Анастасія, цього року закінчила навчання в Тернополі за фахом «перукар-візажист». Шукає роботу в Чернігові. Має у селі пару клієнтів, які ходять на «брівки», стрижку і фарбування.

– Тому всьо добре. Порівняно з тим, що було – взагалі рай, – каже Олена. – Тут тихо, спокійно. Я не люблю великих міст. Там зовсім інший темп життя. Всі кудись біжать. Не вміють насолодитися тим, що є. Живуть заради папірчиків. А треба мати в серці щось ліпше, не лише папірчики.

Повз нас проскакують дівчата Олени, вдягнуті по-вихідному, і виходять за хвіртку – поїхали в Куликівку. – Дівчата молоді, але домосідки, – каже мати. – Не раз їм кажу: та йдіть погуляйте, потанцюйте на дискотеку. Не хочуть. Тому їм тут подобається.

Хіба сусід у себе подебоширить, коли вип’є. Ми звикли. А сусідка через дорогу Вєра – моя велика підтримка. Вийдемо на вулицю, поспілкуємося, і це все залишиться між нами. Люди тут щирі. Я допомагала сусідам копати картоплю, вони – мені. Є проблема з фізичною допомогою, навіть не з матеріальною. От привезли дрова – нема кому порубати. Зрізали шовковицю – нема кому розпиляти. Нема навіть кого найняти. Є один хлопчина в селі, то він нарозхват.

Господаря у родині Олени немає. З колишнім чоловіком жила на рідній Тернопільщині.

– Розлучилася, щоб мати спокій. І, як то часто в селі буває, стала для всіх найгіршою. Хоча й лишила йому хату з усім для життя, – каже жінка. – На Тернопільщині в інтернаті залишилися четверо синів. Постарався колишній, який стоїть на обліку в психлікарні. А в тамтешніх соцслужбах нема з ким говорити. Не розуміють, що дитина може бути щасливішою у напівпорожній хаті, а не в набитій технікою і стінками. У нас в родині все було для життя. Лиш не було злагоди.

Старшому сину Михасю – 16 років. Молодшим близнятам Степанові та Богдану – 11.

– Михасик зайняв перше місце на міжобласних змаганнях з байдарок, – ділиться останніми новинами від дітей Олена. – Перед цим був на змаганнях у Чехії з братом. Вони живі хлопці, всі в спорті, співають, танцюють, беруть участь у всіх конкурсах.

Михасик захотів вступати в духовну семінарію. Хоче бути священником. Він від маленького вмів з будь-якою людиною знайти спільну мову, вміє заспокоїти.

Я б на крилах полетіла їх забрати, бо душа болить і рветься на кусочки. Але тут ми всі не зможемо жити, бо хатина маленька. У будь-якому випадку вони до мене повернуться. Вони на моєму боці. Знають, що мама їх не покинула, – Олена занурює руки у візочок, де спросоння рюмсає Тимофійко.

Вадимчик та інші

Вадим – друге після Тимофійка народжене в Дроздівці дитя новоселів. Він щойно з’явився у родині Тетяни та Олексія Калінчуків. Це їхня восьма дитина. Зараз мама з батьком у Чернігові в пологовому. Вдома пораються на подвір’ї сини. Носяться з відрами. З веранди щось парує. Біля двору пасуться кози, подаровані селянами.

Хороша, трудяща родина, каже Оксана. Переїхали з Миколаївської області. З роботою було важко. До обласного центру і району – далеко. Дороги розбиті. Тут Олексій влаштувався у Куликівку на виробництво сирів. Начальство ним задоволене.

Як живуть інші родини? Зараз, у будень, майже всі по роботах.

Немає вдома Богдани та Стаса. Мають четверо дітей. Переїхали з Житомирщини. З їхнього села до Житомира понад 100 км. Райцентр – за 40 км. Транспорт ходить рідко. Роботу знайти неможливо. Раніше жили у батьківській хаті. Хотіли відселитися.

У Дроздівці купили гарну й охайну хату, з газом, за 60 тисяч. Чоловік пішов пасти корів. Після закінчення сезону випасу лишився вдома, а дружина пішла на бойню. Тримають господарство, свиней. Зі слів Оксани, «дуже хороша родина, позитивна, господарі, й діти їхні хороші».

Валентина. Застаємо її вдома. Жінка нетутешньої смаглявої зовнішності. Переїхала з чоловіком та двома дітьми з прикордоння з Молдовою на Хмельниччині. Вдома наймалася на польові роботи, збирати лікарські трави. У школі дитину цькували через бідність. Сюди переїхали з гусьми, курми, псом, котом та половиною машини картоплі. Господар влаштувався на свинокомплекс. Валентина наймалася до людей на городні роботи. Чоловік довго не затримався, повернувся на Одещину до матері.

Маша та Альона. Переїхали у межах співпраці з Чернігівським центром надання соціальної допомоги жертвам домашнього насильства. Мають по малій дитині. Спершу поселилися в одній хаті, щоб взаємно допомагати. Але щось між собою не поділили й розселили.

– Часто говорять, що наші родини, якісь маргінали, звикли жити на допомогу, – каже Оксана Зубок. – Ні, вони працюють і намагаються викручуватися. А проблемні тут не затримуються.

Дроздівські колишні

Проблемні люди в Дроздівці не затримуються. Тут жило б більше нових родин, але дехто поїхав.

– Перша – це дівчина, яка на все телебачення недавно прогриміла, народивши у 13 років. Пожили у нас кілька місяців і в серпні виїхали, – розповідає Оксана. – Мама цієї дівчинки з Черкаської області. Має четверо дітей. Вони всі гуртом курсували по Чернігівщині. Приїхала з одним чоловіком, потім лишила його тут з батьками, а сама поїхала до нового в Менський район. Люди на них не скаржилися, проблем іншим не створювали. Наташа, яка народила – щира і відкрита дівчина. Просто у них такий стиль життя – ніде особливо не затримуватися.

Поїхала й Альона, мати п’ятьох дітей. Свого часу вона мала інклюзивні садочки дітей у Бучі та Лубнах. Однак з цим не склалося. Мовляв, суспільство не готове бачити поруч дітей з особливими потребами. Тому переїхала в село на Полтавщині.

Звідти – в Дроздівку. Пам’ятаю її тут. Приємна худорлява шатенка розказувала, як сподобалося їй село і люди. Після переїзду отримала місце психолога в школі.

– Спершу все було добре. Я Альоні вірила. Насправді з того, що вона говорила, до правди далеко, – пригадує Оксана. – Вона просто людина, яка звикла міняти місця проживання. Старший син за дев’ять років змінив 11 шкіл.

Альона створила у фейсбуці групу, де розповсюджувала дезінформацію щодо нашого села. Мовляв, ми вибірково розповсюджуємо благодійну допомогу – одним допомагаємо, іншим – ні. А вона допомагає всім. Почала збирати на свою картку гроші. Я сказала, якщо вона не припинить, повідомлю поліцію.

Коли вона зрозуміла, що не може користуватися моєю добротою, почала говорити, ніби я проти неї налаштовую дітей. Що ми повибивали їй вікна, вкидали в хату дохлих ворон, підпалили. Вона викликала поліцію. З кумою, яка у неї жила, написали на мене заяву. Ми з дільничним з цього лише посміялися.

Потім побилася з однією з наших мам через дітей. Теж довелося викликати поліцію.

Після себе залишила заборгованості по комунальних платежах, які мені довелося погашати – понад 2 тис. За хату вони власникам нічого не заплатили, бо обіцяли, що викуплять.

Недостатньо людям просто допомогти, – додає Оксана. – Більшість з них мають психологічні проблеми – глибоко внутрішні, всередині сім`ї. Потрібна реабілітація. Найважливіше, люди самі повинні бути мотивовані до цього. Але це дуже серйозне завдання – у нас, тим більше в селах, психологічні проблеми не сприймається серйозно.

Сліди кочегарів

Багатодітні родини досі телефонують і пишуть до Оксани Зубок щодо переїзду в Дроздівку, хоча навчальний заклад для їхніх дітей ліквідований. Дітей шкільним автобусом возять у сусідні села – в Орлівську, Жуківську та Куликівську школи.

Йдемо з Оксаною в центр «поцілувати» замок школи. Доріжка до двоповерхової будівлі засипана опалим листям. Видно, що тут немає життя. Взимку тут лишатимуть на снігу сліди лише кочегари. Вони будуть опалювати школу, яка не працює. Селом ходять чутки: це неспроста. Школу ніби можуть продати під сирний цех.

Пам’ятаю школу пів року тому. Фоє, прикрашене мінімоделями традиційного українського села – дерев’яні будиночки, млини, дерева. Воно зайняло третє місце на всеукраїнському конкурсі найкраще оформлених шкільних фоє.

Величезний спортзал, куди приходили грати у волейбол також чоловіки з села. Сучасний туалет для дітей з інвалідністю. Клас Нової української школи з вігвамом та всілякими дидактичними забавками. Тепло, бо тут своя котельня на дровах. І стривожений від передчуття змін вчительський колектив, де з 11 педагогів школи, 9 – вищої категорії. Тепер частина з них їздить на роботу в інші села.

– 1 вересня ми з колегами зібралися в нашій школі. Співали пісні про школу, виконали наостанок її гімн. Тому 1 вересня у нас теж було свято, тільки сумне, – розповідає 58-річна Любов Шемендюк, колишня директорка.

Їй пропонували посади вчителя математики, завуча, асистента вчителя. Жінка не погодилася.

– Є у нас такий гімн школи зі словами: «Не зрадимо ми школу свою ніколи». От мені не хочеться зраджувати свій заклад, батьків, які до останнього трималися, – додає Любов Борисівна. Вона сидить щоранку вдома і сумує за своєю школою. Цієї осені біля її стін ще ніколи не було так тихо.

школа громада робота освіта\ децентралізація