Бійка за Шевченківську премію. Письменники з’ясовують, хто зрадник і хто більше любить Кобзаря

«Укрсучліт» проти «спілчан»

Українська література у своїх внутрішніх дискусіях розділена на декілька течій. Окрім «укрсучліту» та «спілчанської літератури», зараз виникає третій напрям: ветерани, які почали писати. І серед них є кілька, які продають свої книжки краще, ніж представники двох перших напрямів.

Це не перший скандал, пов'язаний із найвищою мистецькою нагородою держави. На каденцію чинного Шевченківського комітету їх уже припало кілька, що й не дивно, якщо врахувати: стара добра «бабця Шевченківка» тривалий час однією ногою перебувала в домовині й водночас продовжувала нагороджувати за найвидатніші твори літератури та мистецтва, як це велося від часу її заснування 1961 року.

Однак протягом останніх років небогу взялися реанімувати, модернізувати та перетворювати на стильну й прогресивну, що не могло не викликати спротиву в середовищі тих, кому й так було нормально. Особливо запеклі дискусії розгортаються зазвичай щодо номінації «література» – про них і йтиметься далі.

27 охочих отримати Шевченківську премію-2022

Загальну ситуацію довкола Національної премії імені Тараса Шевченка у сфері літератури можна схарактеризувати в подвійний спосіб.

Перший: у Шевченківському комітеті під головуванням письменника й головного редактора Суспільного ТБ Юрія Макарова з’явилися нові люди, які нарешті витиснуть із літературного процесу спілчанських ретроградів, котрих ніхто не знає і не читає!

Другий: до Шевченківського комітету прорвалися люди без честі та совісті, які витискають із літературного процесу знаних і заслужених авторів, просуваючи натомість нікому не відомих графоманів сучукрліту. Власне, усі зашквари виникають саме через питання, хто саме – «спілчани» чи «сучукрлітівці» – творять справжню літературу.

Протягом осені 2021 року до комітету подалися 27 авторів, охочих здобути Шевченківську премію-2022. Процедура подання спрощена, і кожне видавництво може подати свого автора.

Нагорода вручається фактично наступного року – подані 2021-го мистецькі твори здобудуть відзнаку у 2022-му, а специфіка процедури в тому, що з десятків претендентів до другого туру потрапляє лише кілька; у третьому турі отримуємо фіналістів, один чи одна з яких стане переможцем/переможницею.

Із цих 27-ми до другого туру, або до «довгих списків», увійшло семеро – усі причетні до «тусовки сучукрліту»: Маркіян Камиш, Володимир Аренєв, Володимир Єшкілєв, Тамара Горіха Зерня, Юрій Іздрик, Сергій Осока, Борис Херсонський. Спеціально наголошу на умовності поділу на «спілчан» і «сучукрлітівців», адже, скажімо, Сергій Осока таки належить до Національної спілки письменників України, але сприймається читацьким загалом як автор сучукрліту, а Віталій Запека, який у «довгі списки» не потрапив, «спілчанином» не є, однак і «сучукрлітівцем» його не назвеш.

«Відсіюємо випадкове»

Оголошенню результатів відбору передувало інтерв’ю голови «шевкому» Юрія Макарова, який наголосив, що «під час першого туру ми відсіюємо те, що потрапило в цей список як випадкове. Обов'язково і неодмінно щороку здебільшого це з’являється в літературі. З’являються люди, які у своєму житті видали кілька поетичних збірок, і після цього відразу подаються на Нобеля. …І з усією повагою до їхніх амбіцій, це просто треба відрізати, відсіяти на першому етапі, щоби воно не заважало сприймати картину. Так що в цьому сенсі функції першого туру всього лише санітарні».

Не дивно, що такий зверхній тон у поєднанні з результатами проведеної «шевкомом» «селекції» викликав обурення з боку тих висуванців, які у своєму спілчанському середовищі мають вагу й авторитет, чималу кількість виданих книжок та здобутих нагород, і не погоджуються з тим, що їх треба відсіяти на першому етапі…

Найбільш вичерпно претензії до вибору «шевкому» озвучила поетка Наталія Дзюбенко-Мейс, членкиня Спілки письменників України та володарка цьогорічної Народної премії імені Тараса Шевченка (очолювана лідером «Просвіти» Павлом Мовчаном ініціатива, що функціонує як альтернатива державній премії).

У статті під назвою «Як я потрапила до списку «випадкових» авторка заявила, що її поема «Сковорода», як і тексти інших 20 «висуванців», відкинутих «шевкомом», мають велику значущість для української літератури, порушують важливі проблеми національної пам’яті та виховання патріотизму. Звертаючись до Юрія Макарова, письменниця зазначила, що «не ми, а ви тут зайвий і небезпечний для української культури.

Ви – зі своїми «договорняками», закулісними інтригами, антинаціональною політикою. Повною відсутністю літературного смаку. Професіоналізму». Під «договорняками» Дзюбенко-Мейс мала на увазі, зокрема й те, що до другого туру ввійшла поетична збірка поета Бориса Херсонського, яку подав на конкурс сам голова Шевченківського комітету (хоча це не суперечить Положенню про премію, багато хто побачив у діях Макарова спробу «протягти своїх»).

На інвективу поетки Юрій Макаров відповів роздратовано, даючи зрозуміти, що представникам «старої школи» час на звалище, хоч він і співчуває їм суто по-людськи: «Довгий час ота старосвітська, провінційна естетика була єдиною можливою, бо єдиною дозволеною формою існування українськості. Ті люди, з яких сьогодні ми можемо якщо не кепкувати, то, скажімо, м’яко іронізувати, по суті, зберегли й слово, й самовідчуття».

Дискусія за межами етики

Коли дискусія перемістилася в соцмережі, береги етичного цілковито розмилися, а естетичне майже облишили обговорювати: головною провиною Макарова стало те, що він онук білогвардійського офіцера; у бік Бориса Херсонського лунали антисемітські образи, ставилося на карб віршування російською мовою; «шевком» Макарова ототожнювали з «95-м кварталом» тощо.

З іншого боку, із відкинутими «спілчанами» теж не церемонились. І це ще до обговорень не долучилася зазвичай активна ветеранська та волонтерська спільнота, попри те, що до другого туру не пройшов роман «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва-Маркуса, учасника АТО, який поставив собі за мету довести: автор може здобути популярність і поза тусівкою «сучукрліту». Вочевидь, це можна пояснити тим, що чи не найпопулярніший текст про російсько-українську війну «Доця» Тамари Горіха Зерня (нагорода «Книга року ВВС-2019) залишився у списках.

Наразі конфлікт не вичерпався, але завмер. До оголошення результатів третього туру.

Як було раніше

Аби зрозуміти причини цьогорічного скандалу, слід звернутися до подій останніх років, відколи почав діяти «революційний» шевком Юрія Макарова, хоча задля справедливості варто сказати, що й «домакарівський» комітет був не те щоб консервативним: як мінімум, до нього входив Сергій Жадан! Очолюваний письменником Юрій Щербаком «шевком» відзначив перемогою таких знакових представників української літератури, як Іван Малкович, Емма Андієвська й Оксана Забужко, і це більш-менш задовольнило громаду.

Однак попередній склад не зазіхав на глибинне реформування премії і, зробивши свою роботу, із чистим сумлінням пішов, попри те, що потреба змін була очевидною. Протягом десятиліть найвища нагорода навряд чи була видимою для широких мас; представники сучасної української культури ставилися до неї з відкритим скепсисом; спілчанське середовище й далі вважало Шевченківку цариною, де мають нагороджувати саме їхніх кандидатів.

Початок роботи «шевкому» Макарова припав на 2019-й рік президентських виборів, які поглибили розкол в українському суспільстві. Більшість митців (з обох таборів – «сучукрлітівського» й спілчанського) негативно поставилися до Володимира Зеленського, тож звинувачення у співпраці з антиукраїнською владою неминуче пролунали б на адресу будь-якого складу журі. Нагадаю, що Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка працює при Президенті України, який і вручає премії.

Утім, це не зупинило багатьох достойних людей, які дали згоду попрацювати на благо української культури.

Зашквар 2019-го

Першим зашкваром новообраного «шевкому» стало те, що у 2019 році він продовжив до 15 січня термін подання документів кандидатів, який, згідно з положенням про премію, завершився 31 жовтня.

Підставою для такого кроку стали, зокрема, обговорення в соцмережах: мовляв, хто взагалі такі Микола Боровко, Володимир Шкурупій, Євген Буцик, Вадим Пепа, Валерій Кулик та чи нормально, коли подавачем на найвищу державну відзнаку виступає Комунальна організація Центр дозвілля «Водограй» с. Нижні Млини Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області? (допис письменниці Анастасії Левкової).

Очевидно, що для нового модерного «шевкому» перелік претендентів «старого зразка» не підходив. Поетка Маріанна Кіяновська навіть висловила бажання вибачитися перед тими, кого як експертка рекомендувала до складу журі, адже їм би довелося обирати серед недостатньо гідних кандидатів. Тож, щоб цього не сталося, потенційним номінантам дали ще два з половиною місяці на «довисунення», що не могло не стурбувати спілчанську громаду, яка нарешті вповні відчула загрозу власній гегемонії щодо Шевченківки.

Не дивно, що творча інтелігенція у складі В’ячеслава Брюховецького, Павла Мовчана, Дмитра Павличка, Михайла Слабошпицького, Михайла Сидоржевського та інших достойників звернулася з відкритим листом до Президента України (не погребувавши його «антиукраїнськістю»).

Суть петиції в короткому переказі полягала в тому, що новообраний «шевком» має упереджене ставлення до спілчанських кандидатів і оголосив додатковий термін, щоб просунути своїх. Загалом усе так і виглядало, адже в підсумку Шевченківську премію-2020 отримали «довисунуті» Маріанна Кіяновська та Тарас Прохасько – знані автори сучукрліту.

Апгрейд для Шевченківки

Президент, звісно, на це звернення не зреагував – молодому офісу виявилося по приколу долучитися до справи реанімування бабці Шевченківки, провести пишні церемонії в Національній опері та Софії Київській, ініціювати оновлення айдентики.
До речі, на нове візуальне оформлення, концепцію, стратегію комунікації та інше хотіли витратити 1,15 млн гривень. Зусиллями ISD Group та TS/D Agency старенька отримала новий стильний прикид: з’явилася «перевернута «аркада» оновленого логотипа премії», де «у формі знаку читаються літери Ш і П», а також новий дизайн самої нагороди, що втілює «згусток енергії, замкнутий в рамку, за напругою подібний до зведеної пружини» або, як дотепно пожартував хтось у коментарях на фейсбук-сторінці, дуже нагадує знак віджиму на пральній машинці.

Так-так, у бабці Шевченківки навіть з'явилася фейсбук-сторінка із дописами на кшталт «Блим! І вона повернулась. Сильна, справедлива, оновлена, жива. Шевченківська премія — ліхтарик, який із темряви сьогодення вихоплює найкращі твори та авторів», окрема сторінка «шевкому», а також сайт, де можна прочитати більше про багатошаровість і експансивність нової айдентики.

Утім, усе найцікавіше й далі відбувається на старенькому кустарно зробленому сайті премії, де розміщені порядок подання творів, перелік документів, адреса комітету тощо.

Саме тут відразу з’являється інформація про висуванців, а в коментарях можна побачити неприкрашений зріз суспільних настроїв, черговий сплеск яких відбувся 2020 року через те, що до «довгих списків» не потрапив роман «Падіння хв’юрера» спілчанина Олександра Михайлюти.

Натомість у другий тур пройшов роман письменника-ветерана АТО Віталія Запеки «Цуцик», який і вигріб за всю ту несправедливість, що її вже не перший рік відчували «спілчани».

Так, за підписом патріарха невідомого патріархату Філарета, удови Олеся Гончара та ще кількох людей (деякі з них потім із подивом дізнавалися про свою участь у проєкті) з’явився черговий лист до президента Зеленського з промовистою назвою «Подолати дракона».

У листі всіляко підносилися чесноти роману Михайлюти («тому що Бог правду бачить»), а ні в чому не винного цуцика, від імені якого ведеться розповідь у творі Запеки, оголосили агентом ФСБ, який «працює на применшення і приниження живих і полеглих героїв у свідомості українців». Срач був знатний, зважаючи на й без того напружену ситуацію із входженням письменників-комбатантів у доволі замкнену спільноту сучукрліту (або їхню принципову відмову до неї входити).

Утім, «Цуцикові» це ні допомогло, ні зашкодило: Шевченківську премію-2021 здобула письменниця Оксана Луцишина за роман «Іван і Феба», а комітет знову продемонстрував принципову позицію не обирати переможців з-поза представників сучукрліту. А ще – не озвучувати підстав своїх дій у формі, що сприяла б пошуку порозуміння між головними учасниками процесу.

Кількість висуванців збільшується

Треба сказати, що з появою нового комітету на Шевченківську премію стали активно подаватися й ті, хто раніше навіть не заморочувався збором документів (до представлення мають додаватися анкета, згода на обробку персональних даних, копії паспорту та ідентифікаційного коду, публічні відгуки на твір у пресі – оригінали чи ксерокопії, книги у п’яти примірниках, копія статуту культурної інституції), справедливо вважаючи, що шансів мало, адже в черзі стоїть багато заслужених спілчан.

Натомість зараз, коли кожне видавництво має змогу подати «свого» автора, уже стає поганим тоном не спробувати номінуватися на Шевченківку, якщо в тебе є бодай одна видана друком книжка. Попри те, що суму премії, яка 2021 року становила 240 000 грн, окремі мастодонти сучукрліту вважають смішною, кількість висуванців не зменшується, а от перспектива брати нагороду з рук президента Зеленського вже, здається, нікого не бентежить.

Хай там як, а спостерігати за протистоянням «сучукрлітівців» і «спілчан» хоч і не надто приємно, але повчально і навіть захопливо, адже на наших очах відбувається чергове ламання культурної парадигми.

З одного боку, уявлення про архаїчність народницької ідеології, сформованої в колоніальні часи ХІХ ст., давно стало загальником вітчизняної гуманітарної наукової думки. Усе мистецьке життя XX століття було боротьбою за те, щоб на зміну патріархальним, консервативним та колективістським принципам прийшли дух експериментаторства, свободи та поваги до індивіда.

Однак факт лишається фактом: народництво в його романтичному варіанті майже без змін збереглося й активно культивується у текстах авторів спілчанського кола. Очевидно, що для членів комітету подібного кшталту тексти є не тільки не актуальними, а й шкідливими для української культури, адже загрожують відкинути її на століття назад. З іншого боку, такими ж шкідливими й естетично неспроможними для представників протилежного табору є тексти авторів сучукрліту, які підважують одвічні цінності української нації, бруталізують красне письменство й тягнуть нас у прірву ліберальної розбещеності та анархії.

Поза сумнівом, у представників обох позицій є своє коло читачів-фанатів, і я не беруся вимірювати, яке з них ширше (зрештою, сказати «я ніколи не чув імені Маркіяна Камиша» можна з таким самим успіхом, як і «я ніколи не чув імені Наталії Дзюбенко-Мейс»).

Брак відкритості та комунікації

Очевидним є одне: брак комунікації між сторонами конфлікту, адже коли Юрій Макаров говорить, що представникам спілчанської групи «важко пояснити, що їхні заслуги подекуди в далекому минулому, а подекуди в принципі не дотягують до рівня найвищої національної нагороди», це означає, що він і не намагався.

Тим часом видається, що на сьогодні вже недостатньо просто заявити «ваші тексти погані, бо так уважає комітет», оновити айдентику премії та вважати проблему вичерпаною. Нагадаю: ідеться про найвищу державну нагороду, що сплачується з податків громадян, яким у загальній масі, звісно, байдуже до «жабомишодраківки» інтелектуалів, але, як доводять срачі в соцмережах, не всім.

Що відкритішою буде ставати Шевченківська премія (а саме на це, як можна зрозуміти, спрямовано всі «модернізаційні» заходи), то більше питань щодо принципів відбору та критеріїв оцінки творів виникатиме в небайдужих читачів-платників податків.

Для автоматичного прийняття вибору комітету потрібна беззастережна довіра до нього, а її має далеко не «весь народ», а лише частина гравців культурного поля. Видається, що чотирьом літературознавцям із Шевченківського комітету не зле було б поділитися міркуваннями щодо висунутих на здобуття премії творів – у першому турі.

Чотирьом літературознавцям із Шевченківського комітету не зле було б поділитися міркуваннями щодо висунутих на здобуття премії творів

Думаю, якби Євген Стасіневич на сайті чи сторінці премії коротко розповів, які зауваження викликав у нього двотомник «Безкровна війна» Олеся Волі, а Ірина Славінська пояснила, чому за премію не може змагатися роман «Люба для Любові…» Надії Ковалик, це не виключило б повністю моменту суб'єктивності, нормального для будь-якого конкурсу, але зняло б частину питань.

Зараз же у багатьох, хто стежить за конфліктом, виникає підозра, що члени комітету не читають висунутих книжок і відкидають автоматично все «несучукрлітівське».

Зрозуміло, що члени Шевченківського комітету зайняті й творчі люди, та й працюють на громадських засадах, тож Юрій Макаров дуже тонко знаходить, на кого можна перекласти відповідальність за ситуацію, яка склалася довкола премії: «Не в останню чергу має значення відсутність інституту критики як факту – не професійної, авторитетної, впливової, а критики взагалі: назвати кішку кішкою просто нема кому».

Здається, голова «шевкому» має на увазі, що тексти висуванців мають читати не члени комітету, а якісь жертовні літературні критики у вакуумі, які візьмуть на себе удар незадоволення спілчанської громади, назвавши кішку кішкою, тобто графоманію графоманією (насправді графоманії не бракує й у «сучукрліті»).

Скажу чесно: я не знаю настільки самовідречених людей серед українських критиків. Можливо, справі зарадить указ Президента України від 14 липня 2021 року, згідно з яким до рецензування творів, висунутих на здобуття Національної премії, «мають долучатися авторитетні фахівці, експерти, оплата праці яких здійснюватиметься відповідно до законодавства» і які зможуть сказати пару слів про художню якість текстів і критерії відбору.

Чи справді я вірю, що така комунікація матиме ефект? Найпевніше, вона не змінить системи мислення й естетичних уподобань двох культурних груп, які, здавалось би, мають щось спільне – любов до України, але люблять її дуже по-різному. Утім, для незаангажованих читачів це може бути цікавим і пізнавальним.

Що ж до перспективи існування Шевченківської премії взагалі, то видається, що вручення загальнонаціональної відзнаки в суспільстві, поділеному на ворогуючі сегменти (і не спілчани та «сучукрлітівці» замовляють музику там, де слухають Моргенштерна) є абсурдною річчю, і найліпше було б дати старенькій померти природною смертю.

Однак зрозуміло, що скасування премії не відбудеться, тож іще в цьому сезоні на нас чекає новий виток суперечок на тему, хто більше любить Кобзаря, хто насправді зрадник і куди має рухатися українська література.

Можливо, із цього колись народиться щось конструктивне, а поки – тримайся, бабцю Шевченківко!

Шевченківська премія Макаров премія література