Український топ-контент 2021. Які фільми, музика і книжки варті вашої уваги
Вітчизняний культурний фронт розширився, і зробити його огляд за рік означає не просто перелічити все зняте, записане чи видане, а відшукати найкраще з чималого переліку імен.
Роки колоніального панування зробили українську культуру «нішевою»: у найгірші часи окупації вона обмежувалася етнографією та імперськими рамками «низького», себто простонародного стилю. І в перші роки Незалежності ми мали цю хворобливу тяглість: якщо українське кіно, то про наші історичні трагедії з пафосно-плакатними героями, якщо книжка, то про алкогольні та еротичні пригоди богеми, якщо музика, то ліричний фолк-рок. Сьогодні можна діагностувати одужання.
Цей текст не претендує на вичерпність опису культурного продукту минулого року, він радше є спробою показати те культурне розмаїття, яке може свідчити про нашу зрілість і самодостатність.
Музика. Свій реп, джаз і блек-метал
Однойменний альбом львівського гурту «Один в каное» вибухнув не на рівному місці. Їхні пісні було чути в радіоефірі (дякувати квотам на українську музику), був альбом 2016-го (з назвами музиканти не заморочуються, вони аналогічні назві групи), кілька синглів, концерти. Загалом «Один в каное» далеко не новачки – гурт існує від 2010-го. Однак останній, чи як заведено казати в нинішній фронтовій культурі, крайній альбом – найкраще, що вони зробили. Мелодійний меланхолійний інді-рок з оригінальним вокалом Ірини Швайдак – це те, що не сплутаєш ні з чим. Мінімалістичні в сенсі звучання композиції, специфічна ритміка співу. Є тут і екзотика річки Хуанхе, і прагнення триматися коренів (присвята фінальної композиції українським шістдесятникам). Магнетичний альбом, який хочеться поставити на репіт. До речі, до релізу увійшла пісня «У мене немає дому», на яку у 2019-му було знято кліп у стилістиці фентезі, він сьогодні має понад 11 мільйонів переглядів.
Колись музикознавці, що вивчатимуть нинішню добу, мають поставити собі запитання, чому на певному етапі в України стало модним давати гуртам назви райцентрів. «Пирятин» ( на жаль, не потішив нас цьогоріч повноцінним альбомом) або «Калуш». Можливо, йдеться про якийсь зумисний кітч і певний стьоб над провінційними особливостями. Самоірнія загалом непогана риса. Вона властива альбому Hotin згаданого Kalush. Як видно вже із обкладинки, в центрі уваги наших реперів – життя пацанчиків з району (“мій кент мене кинув”). Але гангстерський дух вивітрюється десь на середині альбому, далі – сама любовна лірика. Аудиторія такої музики – здебільшого старшокласники і першокурсники, тож можна сказати, що Hotin однаково «зайде» і хлопцям, і дівчатам. Цікавинкою цього дебютного, до речі, альбому Kalush є колаборація в окремих композиціях з іншими українськими реперами: alyona alyona, DYKTOR та PAUCHEK. Подекуди це все нагадує «великих попередників» із Green Grey чи ВУЗВ, але нинішня українська реп-сцена значно різнобравніша, ніж була 10–20 років тому.
Джамала 2021-го року випустила альбом «Ми». Легкий, з відчутними джазовими нотками, він міг би стати своєрідним містком для любителів попси до складнішої музики. Попри загальний «безідейний», як сказали б радянські критики, настрій альбому (любов, романтика), у ньому все ж присутня одна особливо значуща композиція – англомовна Like a hero. Це переклад пісні з саундтреку фільму «Ціна правди» (2019) про Гарета Джонса, який розповів усьому світові про Голодомор в Україні. Один з треків альбому Джамала записала спільно із Jah Khalib – казахським російськомовним репером, який 2015-го незаконно відвідував Крим. Багато кому ця колаборація може видатися «зрадою» і «зашкваром», хоча, можливо, ця співпраця є спробою єднання реперів тюркського світу, спробою «хантингу» їх із «русского мира».
Під час підготовки цього матеріалу довелося переглянути кілька вже опублікованих рейтингів найкращих 20 і 10 українських альбомів. У більшість із них потрапив один, здавалося б, цілком нішевий продукт – альбом Where fear and weapons meet львівського блек-метал-гурту «1914». Усі композиції записані англійською, так само як і коментарі на ютюбі до цього альбому написані тією ж мовою. Але концептуальну роботу оцінили й на Батьківщині всі любителі «тяжеляка». Потужний важкий саунд і незмінна тематика Першої світової, яка є головною і єдиною у творчості «1914». Загалом і цей львівський гурт, і харківський Drudkh вже давно посіли помітне місце на світовій блек-метал-сцені – мало в яких напрямах українські музиканти досягають такого успіху без мільйонних продюсерських вкладень і масових закордонних гастролей.
Ветерани війни та літератури
2021-ий почався з гучної літературної прем’єри – вийшла «Радіо Ніч» Юрія Андруховича. Живий класик, 60-річний «патріарх» видає новий роман, і це вже само собою подія. Соковитий, чи як нині модно казати, атмосферний, крафтовий, ламповий твір. Хоча й до певної міри новаторський – читачам за допомогою QR-кодів пропонують трек-ліст головного героя Йозефа Ротського (австроімперський контекст у творах Андруховича – обов’язковий елемент), емігранта-радіодіджея, а в минулому героя революції, що зазнала поразки. Гостросюжетний і ліричний (ці епітети найчастіше вживають критики, коли говорять про «Радіо Ніч») роман має у своїй суті один відчутний дисонанс. Гіркота програної революції – це зовсім не в дусі нашого часу. Ймовірно, якби такий твір постав у сучасній білоруській літературі, він звучав би максимально «нативно». Для української ж літератури роман видається чи то запізнілим, чи то передчасним (у що зовсім не хочеться вірити).
Нова ветеранська генерація письменників дає про себе знати знову і знову. У 2021-му, як і в 2020-му, відзнаку «Книга року Бі-Бі-Сі» здобув учасник російсько-української війни. Щоправда, лауреат 2021-го Артем Чех був літератором і до війни. Але славу йому, схоже, принесе саме книга «Хто ти такий?». І річ не лише у перемозі в конкурсі. Цей твір екранізує дружина Артема Чеха Ірина Цілик – незабаром має вийти фільм «Я і Фелікс». Артем Чех створив у своїх книжках такого «наскрізного персонажа» – Фелікса, ветерана війни в Афганістані. У «Хто ти такий?» переплелися кілька тригерних тем: ПТСР, 90-ті, дорослішання. Тем, від яких відвертається світ інстаграму та новорічних корпоративів, але які не оминає справжня література. «Хто ти такий?», як і «Юпак» Сергія Сергійовича («Сайгона»), – книжка написана ветераном, але не про війну на Донбасі. Це ще один вісник приходу в літературу нової генерації.
У романі Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» є другорядний персонаж Афган – криміналізований алкоголік, що грабує австрійського туриста (одного з головних героїв). Для Чеха ж людина з бекграундом «чужої війни» цікавіша за австро-угорські сентименти, інфернальні натяки і долю митця зі слабкою потенцією. В цій зміні пріоритетів, мабуть, найбільше проглядається зміна письменницьких поколінь.
Олена Стяжкіна до війни була знана як російськомовна письменниця і здобувала літературні нагороди у Москві. Від 2014-го вона стала чи не головним жіночим голосом Донбасу, а у 2021-му нарешті вийшла її перша книжка українською – «Чому смерть лева Сесіла мала сенс». Тут ми можемо говорити по ще один феномен: Олена Стяжкіна, як і Володимир Рафеєнко (наші рецензії на його твори тут і тут), – письменники-переселенці, які обрали Україну і її мову для своєї подальшої творчості.
«Чому смерть лева Сесіла мала сенс» – це велика донецька сага, яка, щоправда, охоплює короткий, але визначальний період – від 1986-го до сьогодення. Це чотири долі дончан у вирі подій останніх 35 років. Чудернацька назва книжки – це своєрідний меседж «стурбованому і занепокоєному» війною на Донбасі західному суспільству.
«Чому смерть лева Сесіла мала сенс, а кіборгів – ні?» – запитала в одному зі своїх інтерв’ю Олена. В такий спосіб Стяжкіна полемізує із тим, що вбивство лева у Зімбабве американським мисливцем, який заплатив за цю забаву 50 тис. доларів, стало подією 2015-го року, а падіння Донецького аеропорту – ні. Переклад роману англійською – головне завдання на 2022-ий рік.
За роки Незалежності ми перевідкрили для себе наші 1920-ті – безліч літературних й мистецьких імен, які радянська влада намагалася стерти з нашої пам’яті. Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Лесь Курбас сьогодні відомі кожному освіченому українцеві. Але цих імен значно більше, ми продовжуємо їх дізнаватися. Сто років тому тревел-блоги були не менш популярним жанром, аніж сьогодні. Просто тоді це звалося «художній репортаж».
Сьогодні можна прочитати дивовижні подорожні нариси Майка Йогансена, Олександра Мар’ямова, Гео Шкурупія. 2021-го вийшла книжка ще одного мандрівника – Леоніда Чернова (Малошийченка) «Чудаки прикрашають світ».
Якщо Леонід був би нашим сучасником, він збирав би чималу аудиторію на зустрічах з підписниками, де розповідав би про подорож на мотоциклі тропічною Африкою. Або був би популярним стендапером, адже вагома частка творів Чернова (Малошийченка) – гумористичні нариси.
Їсти як в «Енеїді» та пильнувати інформаційну безпеку
Українці люблять добре попоїсти, ніде правди діти. Тож книжка «Кулінарна мандрівка в Гетьманщину» Олексія Сокирка стала одним із бестселерів року. Історик доволі фахово відповідає на запитання «Що їли наші предки у XVII–XVIII столітті?» І уникає узагальнень. Бо стіл тогочасного митрополита чи козацького полковника і звичайного селянина чи міщанина – різні за своїм наповненням. Побутова історія (що їли, пили, як одягалися) – це взагалі світовий тренд. Книжка Олексія Сокирка – цікава межа між власне історією на гастрономією. Кулінарний портрет Гетьманщини, де можна відчути запах і вишуканих страв на бенкеті тогочасної еліти, й козацького похідного кулеша.
Розмова про нонфікшн 2021-го без «Матера вам не наймичка, або Чому діти – це прекрасно» відомої блогерки Каті Бльостки була б неповною (інтерв'ю з авторкою читайте тут). Скандал у соцмережах і шалені продажі накладу (продано понад 26 тис. примірників) – це безумовні складові успіху. Батьківство – дуже контроверсійна і конфліктогенна сфера. Це знає кожен, хто у своєму житті відкривав ворота пекла під назвою «батьківські вайбер-чати».
Катя Бльостка – українка, що емігрувала до США, завдає удару по образу причепуреної родини, адже материнські будні – це важка виснажлива праця з багатьма факапами, а не ідеальна картинка в інстаграмі.
2021-го вийшов український переклад книжки Лі Макінтайра «Постправда», яка підсумовує наявний світовий досвід вивчення цього феномену.
Українська література XIX століття – здавалося, що може бути нудніше за цей забронзовілий канон, який набрид усім ще в школі? Але коли візьмете до рук двотомник «Крім Кобзаря. Антологія української літератури 1792–1883», то дізнаєтесь, що ви таки не знаєте української ночі. Півтори сотні текстів, зібрані у цій антології – маловідомі твори, що випали із «народницького» канону, який підхопила потім радянська освіта.
Уривки текстів і не менш цінні наукові коментарі дають картину тієї літератури, яку ми не знали. Як боролося малоросійське (у п’єсі «Казак стихотворец», якою обурювався Котляревський, персонажі говорять псевдоукраїнською мовою «вот я и здись») і українське. В кого позичив Микола Гоголь сюжет зі схованками коханців Солохи у мішках (спойлер: у свого батька). А баладу Павла Білецького-Носенка «Ївга» цілком можна було б перетворити на готичний комікс чи графічний роман.
Кіно в похмурих тонах
Тема війни залишається панівною не лише в художній літературі, а й у кіно. Однією з найважливіших прем’єр в українському прокаті стала стрічка Наталії Ворожбит «Погані дороги». У цьому фільмі про війну немає пострілів, лише віддалена канонада, немає батальних сцен, колон бронетехніки та інших атрибутів героїчного кіно. Важка психологічна драма антигероїчна, але водночас їй є чужим пацифістський пафос.
Смерть, насильство, жорстокість, складні моральні дилеми – ось з чим стикаються головні герої. Та й самі герої непрості: у полоненої журналістки проявляється стокгольмський синдром до свого ката, фронтова медсестра, що була коханкою загиблого командира, не може провести його в останню путь – тіло зустрічатиме дружина.
Малолітні дівчата, що «тягаються» (для когось це чиста проституція, для когось – пошук кохання) з українськими військовими, потерпають від булінгу однокласників. Для людей, далеких від війни, фільм може видатись «чорнухою», втім, ветерани і волонтери про фільм відгукуються здебільшого схвально, мовляв, так все і є.
«Із зав'язаними очима» – фільм Тараса Дроня радше про спорт і вибір, війна тут виступає тлом, хоча й важливим і доленосним. Кіно про жінок у спорті – це світова тенденція. Героїня стрічки – молода бійчиня ММА – популярного «нежіночого» єдиноборства, що проходить важкі спортивні та життєві випробування. Фільм доволі жорсткий, майже позбавлений властивого нашому попередньому поколінню кінематографістів ліризму.
https://www.youtube.com/watch?v=ThVo_CEwIos
Дорослішання і підліткове життя – ще одна популярна тема у нашому художньому кіно. Можливо, це пояснюється успіхом серіалу «Перші ластівки» (рецензію читайте тут) , може, загальною модою на психологію й аналіз дитячих травм.
В усіх рейтингах 2021-го року на чільному місці з’являється фільм «Стоп Земля» Катерини Горностай. Це українсько-литовська спільна стрічка. Фільм якраз без надмірної жорстокості та «чорнухи», світлий, як дівочі мрії. Він ніби продовження розпочатого латвійським режисером Юрісом Подніексом ще в радянські часи пошуком відповіді на запитання «Чи легко бути молодим?», але без важкого соціального підтексту. Перше кохання в сучасному естетичному антуражі, без тіні поетичного кіно, новий погляд на вічну тему, мовою, зрозумілою сучасному підлітку.
Підлітковою темою пронизаний і українсько-хорватський серіал «Зломовчання». Тексти недавно писали про нього. Це своєрідна спроба створення оригінального слов’янського серіалу, де є торгівля людьми, корупція, брутальність копів і вразливість преси. Здається, цей мікс вдався. Прем’єра відбувається просто зараз на платформі oll.tv.
Дисиденти та урбан-експлорер
Розмови про культурні події року часто минають без згадок про документальні фільми, хоча вони в Україні часом бувають сильніші за художні. Як-от «Вусатий фанк» – стрічка Олександра Ковша та Віталія Бардецького. Українські вокально-інструментальні ансамблі (ВІА) були надзвичайно важливим явищем, яке дозволило одночасно і модернізувати (завдяки попроковому звучанню), і зберегти українську пісню в умовах застою і посилення цензури. Як це вдалося – й розповідає цей фільм.
Рік 30-річчя відновлення Незалежності не міг минути без осмислення цих подій нашими документалістами. Найвідомішим став семисерійний серіал, випущений Суспільним – «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла», режисером якої став Сергій Лисенко, а сценаристом історик Олександр Зінченко. Фільм здобув чимало схвальних відгуків, але головна його перевага полягає у побудові якісно нового наративу: українці не лише жертви, а й руйнівники СРСР, Незалежність не впала з неба, Союз не «розвалився», він програв війну, зокрема й тим, хто боровся проти нього зсередини.
Тему дисидентства у новому світлі подали Дар‘я Твердохліб та її команда, які створили для Суспільного Дніпра восьмисерійний серіал «Діагноз: Вільні» про радянську каральну психіатрію, головним осередком якої в УРСР виступала сумнозвісна Дніпропетровська психіатрична лікарня. Опитана величезна кількість іще живих учасників дисидентського руху, опрацьовано колосальний матеріал, але оповідь побудовано живо й динамічно, з графічними та художніми елементами.
50 кілометрів випаленим казахським степом у 50-градусну спеку – таку путь здолали дослідник Дмитро Громов і оператор Ангел Ангелов задля того, щоб нелегально потрапити на космодром Байконур і зняти його без показухи та ретуші. В ютюбі повно роликів різної якості про молодих дігерів, трейнхоперів та урбан-екслорерів, які проникають на заборонену територію чи в закинуті промислові об’єкти. Але «Вторгнення на Байконур» – це вищий пілотаж. У дусі авантюризму нині покійного Леоніда Кантера двоє хлопців «хакають» російську систему охорону космодрому, потрапляють в ангари, де зберігаються радянські космічні штаби «Буря» та «Буран». Хлопці зняли захопливий документальний екшн і при цьому не скотилися у пафос про «колишню велич радянської космонавтики», навпаки, вони наголошують, що все це було елементом холодної війни і призначалося для масового знищення людей в «капіталістичному світі».