Час розплати близький. Ціна провалу китайських економічних реформ

І кількісні, і якісні показники китайського економічного зростання (якщо не брати до уваги аномалії пандемічного періоду) погіршилися. І якщо керівництво Комуністичної партії Китаю не вийде знову на шлях економічної лібералізації, китайське майбутнє буде вельми сильно відрізнятися від тієї картини, яку рожевими фарбами малює КПК.

Нагальна потреба в складних реформах виникла внаслідок успішного переходу Китаю від екстремальної бідності до статусу країни з середнім рівнем доходу (адже розвиток породжує нові виклики – Тексти), який відбувся лише кілька десятиліть тому. Тут нема чого соромитися. Але аплодисменти, які заслужив Китай за свої економічні успіхи, вщухнуть, якщо Сі виявиться нездатним дозволити дискусію щодо державного управління та схвалити стриманіші політичні амбіції, які визнають обмежені спроможності Китайської комуністичної партії.

Чесна оцінка нещодавніх невдач підказує, що час вже спливає. Інвестори та підприємці у Китаї та за кордоном, так само як і інші уряди, поки що вдавали, що Пекін або здійснить успішну реформу, або ж вирішить її відкласти; і лише небагато мали бажання дійти висновку, що Китай намагався реформуватися, але зазнав провалу. Сі може вірити, що в нього є ще десять років на ремонт економічної моделі країни. Але низка стратегічних заходів, які розпочинав, а потім припиняв Китай, вказує на інше: лишилося максимум кілька років на те, щоб діяти, перш ніж зростання припиниться. Якщо лідери Китаю чекатимуть до останньої хвилини, буде вже запізно.

Застрягли посередині

У нещодавні роки антикитайські «яструби» в Сполучених Штатах заявили, що вони від початку мали рацію: Китай не реформувався, понад те, він не збирався цього робити взагалі. Дехто навіть припустив, що КПК обманювала Вашингтон ще з 1972 року, коли президент Річард Ніксон поїхав до Китаю та нормалізував відносини з Пекіном. Китай, за цією точкою зору, лише імітував схильність до лібералізації. Але це хибне тлумачення китайського економічного шляху.

Під час періоду реформ, ініційованого Ден Сяопіном у 1978 році, партія послабила контроль за економічними силами, як-от інфляція, внутрішній рух капіталу та безробіття. Задля підживлення росту й інновацій Пекін допустив іноземців до стратегічно чутливих зон китайської економіки, таких як телекомунікації та аерокосмічна галузь. Задля цього були принесені в жертву священні корови комуністичної ідеології. Коли Ден Сяопін починав процес реформ, держава встановлювала майже всі ціни на товари та послуги; на час вступу Китаю в 2001-му до Всесвітньої торгової організації всі за невеликим винятком ціни визначав ринок.

У 1990-ті компартія Китаю дозволила закриття понад ста тисяч державних компаній, що призвело до більш ніж 20 мільйонів звільнень співробітників. Станом на 2020 рік вартість бізнесу, який партія дозволила створити іноземцям, становила $3 трильйони, і багато з них прямо конкурують з китайськими компаніями.

Сі Цзіньпін прийшов до влади, маючи мандат на проведення змін

Утім, попри всю значущість цих кроків, це була легка частина: тут здебільшого вимагалося лише прибрати з дороги бюрократів. Самі чиновники не розбудовували ринок; вони лише дозволили йому прорости крізь драговиння планової економіки. Зменшення державного втручання та усунення міжкордонних перешкод щодо інвестицій, внутрішніх податків та зборів змінило напрямок китайської економічної траєкторії. У десятиліття після 1978 року валовий внутрішній продукт, який зростав на 5,5% чи менше – що типово для країн з низьким рівнем доходів ­– прискорився до двозначних цифр. Це перетворило Китай на економічного велетня.

Але до глобальної фінансової кризи 2008 року Китай позбирав усі плоди, що висіли низенько. Задля забезпечення тривалого потужного зростання партії треба було включитися в процес, просуваючи доброчесне управління й справедливу конкуренцію, і запровадити жорсткі обмеження на марнотратне інвестування – тобто дати раду викликам, які постають перед будь-якими успішними сучасними регуляторними державами.

Однак упродовж наступних чотирьох років головним інструментом Пекіну було легке кредитування, і щомісячні витрати на обслуговування боргу катапультували від близько трьох до восьми трильйонів юанів. Коли Сі Цзіньпін очолив у 2012 році Компартію Китаю, зростання сповільнилося до однозначних цифр, і дохід від державних інвестицій в інфраструктуру падав. Економісти називають це «пастка середнього класу»: як тільки країна виходить із бідності, забезпечувати зростання стає складніше.

як тільки країна виходить з бідності, забезпечувати зростання стає складніше

Сі Цзіньпін прийшов до влади, маючи мандат на проведення змін. Від початку він рухався до консолідації своєї влади, скоротивши склад Постійного комітету Політбюро з дев’яти до семи членів, та особисто очолив буквально всі важливі групи, відповідальні за політичну діяльність. На економіку він поставив Лю Хе, відомого прихильника ринку. Сі встановив високу планку реформ, оприлюднивши в 2013 році маніфест, відомий як «60 рішень».

Він пообіцяв зробити роль ринку «вирішальною» у визначенні економічних результатів та переформувати роль уряду в такий спосіб, який схвалили б західні економісти: забезпечувати макроекономічну стабільність, надавати адміністративні послуги, гарантувати справедливу конкуренцію та правила, а також втручатися у випадках, коли ринок не працює. Економісти з команди Сі переконали його, що без рішучих дій Китай потрапить у пастку власного внутрішнього боргу. Якщо партія не зможе трансформувати економіку, писав він під час першого року на президентській посаді, «ми опинимося в глухому куті».

Лю Хе взявся до роботи. Навесні 2013 року політики взяли на приціл частину фінансової системи, яка роздувалася від ризикових боргів. Банки видавали короткотермінові продукти за високими ставками і використовували надходження від них для інвестування у більш ризикові довготермінові активи. Народний банк Китаю, центральний банк у країні, вирішив привести ці банки до тями, урізавши їх доступ до короткотермінового фінансування. Цей крок мав потужні неочікувані наслідки: банки були настільки заскочені зненацька, що негайно припинили позики, що призвело до зростання відсотків за ними з 2–3% до 20–30%.

Фондові ринки Китаю обвалилися на понад 10%, бо трейдери розпродавали будь-які ліквідні активи, намагаючись отримати готівку. НБК швидко увімкнув задню та відновив короткотермінове фінансування банків. Але сталося те, чого й боявся центробанк – це лише заохотило банки більше ризикувати. З 2013 по 2016 роки обсяги короткотермінових позик зросли вп’ятеро. Відбувся вибух так званих тіньових позичок: китайські банки надавали кошти третім сторонам, а ті своєю чергою шукали вищих доходів, діючи через нерегульовані канали (як-от позички для спекуляцій на фондовому ринку) або кредитуючи більш ризикових позичальників.

Два кроки вперед, два назад

Ця міжбанківська криза була лише першим проявом того, що згодом стало шаблонним в епоху Сі: хоробра спроба здійснити реформу – і відступ, коли це призводило до нестабільності та потрясінь. Ситуація повторилася в 2014-му, коли Пекін спробував полегшити пряме закордонне інвестування для китайських компаній, що було потрібно для поступового переходу від виробництва простих експортних товарів до ведення глобального бізнесу. І так і відбулося – прямі інвестиції за кордон зросли з $73 мільярдів у 2013-му до рівня $216 млрд у 2016-му.

Вибух зовнішніх інвестицій виявився значно масштабнішим, ніж будь-хто очікував. Деякі з цих інвестицій дали Китаю право вихвалятися статусом глобального гравця: наприклад, придбання Anbang Insurance у Waldorf Astoria або фінансування спільного підприємства з круїзною компанією Carnival Cruise Lines, виконане суверенним фондом Китаю China Investment Corporation. Але із накопиченням цих закордонних активів валютні резерви Китаю, що нагромаджувалися роками завдяки постійному торговельному профіциту, впали майже на чверть (з майже $4 трильйонів до менш ніж $3 трильйонів). Китайські гравці хотіли витрачати ці кошти за кордоном. До кінця 2016 року компартія Китаю, стривожена швидким відтоком валюти, вирішила, що реформа може й зачекати, і знову встановила контроль за капіталом. Відтоді зовнішні інвестиції Китаю перебували в стагнації.

Податкова політика – ще одна сфера, де Сі Цзіньпін спочатку діяв агресивно. У червні 2014 року Політбюро схвалило план національної фіскальної та податкової реформи. Вона, зокрема, вимагала від міністерства фінансів, очолюваного Лю Цзівеєм, вгамувати апетити місцевої влади до позичок та витрачання, а також запровадити податок на нерухомість. Ці завдання мали бути виконані до 2016 року. Втім, проминули ще чотири роки після цього терміну, і міністерство майже не просунулося; борг місцевої влади після ініціювання реформи насправді зріс, і зараз Лю, який перебуває у відставці, публічно застерігає про фіскальні ризики, які нависають над системою.

Розуміючи, що державне витрачання не може вічно живити зростання, команда Сі Цзіньпіна звернулася до корпоративного сектору. Сі обіцяв зменшити вплив держави та створити бізнесу простір для управління комерційною діяльністю з меншим політичним втручанням. Були запроваджені пілотні програми, які надавали незалежним директорам повноваження ухвалювати рішення щодо стратегії та лідерства й обмежували роль партійних комітетів. Інші реформи мали роз’яснити, які галузі добре пасують до ринкової конкуренції, а яким потрібне продовження державного контролю. Проте обидві ініціативи загальмували, і з 2017 року партія відновила контроль над усіма корпоративними діями у державних компаніях. Ба більше, вона шукає способи збільшити вплив над приватними компаніями, зокрема й іноземними.

Коли Сі Цзіньпін прийшов до влади, партія також намагалася розігріти фондові ринки, щоб зняти з державних банків частину тягаря фінансування. Рівні заборгованості місцевої влади та державних підприємств спричиняли постійну тривогу, і перспектива використання фондового ринку задля зменшення частки запозичень була непоборною. Пекін заздрив динамічності західних фондових ринків. У 2013-му уряд спростив вимоги до первинного розміщення акцій на біржах (IPO), і протягом року 48 компаній провели ІРО, а ще 28 отримали на це дозвіл у регуляторів. Офіційна влада також зняла обмеження на маржинальні торги, і редакційні статті в державних газетах заохочували людей долучатися до торгівлі акціями, яка роздувалася, як бульбашка. Невдовзі Китай побачив зворотний бік цього гамбіту. У червні 2015 року, після того як офіційна підтримка цього нестійкого тренду була взята під сумнів, бульбашка луснула: за місяць ринок втратив третину своєї вартості. Зараз, попри суттєве розширення економіки, фондовий ринок залишається на 25% меншим, ніж на піку 2015 року.

Неочікувані наслідки

Банківська сфера – ще один напрям, де Сі хотів просунутися. У жовтні 2015 року Народний банк Китаю повідомив про давно очікуваний етап: повну лібералізацію ставок за банківськими депозитами та позиками. Раніше відсотки встановлював центробанк відповідно до інструкцій Державної ради, головного адміністративного органу центральної влади. Ця система не дозволяла банкам змагатися один з одним за вкладників та позичальників. До початку 2010-х ставки встановлювалися на значно нижчому рівні, аніж визначали ринкові умови. Це означало, що домогосподарства фактично субсидували державних позичальників: власники депозитів мали б отримувати більші відсотки за своїми заощадженнями, а позичальникам довелося б платити вищі відсотки за кредитами. Як наслідок, державні підприємства надмірно заохочувалися інвестувати в галузі, які вже страждали від перевиробництва та зменшення споживчого попиту.

Аби розв'язати ці проблеми, центральний банк дозволив банкам конкурувати, пропонуючи вкладникам відсотки за депозитами, які могли перевищувати базову ставку на 50% (раніше «стеля» становила лише 10%). Невдовзі після цього верхня межа щодо депозитних відсотків була прибрана взагалі. На практиці ж банківські посадовці непокоїлися, що менші банки створять нестабільність, якщо вони конкуруватимуть відповідно до ринкових умов, і тому було збережене неформальне правило, що депозитні відсотки не мають бути вищі більш ніж на 50% від базової ставки, за якою центробанк позичає кошти комерційним банкам. Воно залишається чинним і понині: номінально відсоткові ставки лібералізовано, а насправді мало що змінилося, і банки все ще обмежені у своїх можливостях змагатися за клієнтів.

Ще одна мета політики фінансової лібералізації Сі Цзіньпіна полягала в забезпеченні визнання Міжнародним валютним фондом статусу юаня як резервної валюти, включеної до кошика валют, на підставі якого МВФ розраховує вартість спеціальних правил запозичення (Special Drawing Rights, SDR) – розрахункової одиниці, в якій центробанки здійснюють з фондом операції. Народний банк Китаю сподівався, що коли в юаня буде цей статус, він заохотить інші центробанки купувати активи, деноміновані в юанях, роблячи китайські ринки більш привабливими для іноземних інвесторів.

Проблема, одначе, полягала в тому, що валюти у кошику SDR мають вільно використовуватися у міжнародних транзакціях і часто застосовуватися на торгах. Китайський контроль над капіталом ускладнив виконання цих критеріїв. Для того щоб обійти камінь спотикання, Китай заявив, що для юаня таки є ліквідний ринок – у Гонконгу, який має статус офшорного ринку юаня, де валютні котирування можуть коливатися більше, ніж у самому Китаї. Проблема з цим обхідним шляхом проявилася тоді, коли Пекін у серпні 2015 року зненацька знецінив юань, намагаючись у такий спосіб синхронізувати ціни на материку та у Гонконгу. Як наслідок, стривожені власники капіталу почали його виводити, і це відбувалося на тому самому Гонконзькому ринку, ліквідність якого раніше рекламував Народний банк Китаю.

Зрештою МВФ погодився в листопаді 2015 року додати юань до кошика валют SDR. На той час центробанк Китаю відмовився від лібералізації Гонконзького валютного ринку, витиснувши з нього ліквідність та звівши до мінімуму його роль як торговельного центру. Шість років потому офшорний резерв юаня в Гонконгу залишається малим, ця валюта застосовується лише для обмеженої частки міжнародних транскордонних транзакцій і становить скромну частину глобальних резервів валютного обміну – бо китайські засоби з контролю за капіталом залишаються чинними.

До літа 2016 року Лю та решта керівництва Компартії Китаю дедалі більше тривожилися ризиковою діяльністю з кредитування, яка призвела до бульбашки на фондовому ринку та міжбанківської ринкової кризи. Вони боялися, що фінансова система Китаю стає схожою на американську кризу субстандартних облігацій 2007–08 років (вона зрештою призвела до глобальної економічної кризи 2008–09 років – прим. перекл.).

Тому Пекін розпочав компанію зі зменшення кредитування, щоб скоротити тіньову банківську систему та мінімізувати системні фінансові ризики. По-перше, центробанк підвищив ставку короткотермінових позик, що своєю чергою підняло ставки кредитування, але не зменшило його обсяги. Після цього Пекін посилив регуляторні правила, щоб не давати банкам змоги скидати гроші в треті фінансові інституції і в такий спосіб обходити правила. Як і очікувалося, обсяги нових запозичень скоротилися, але це одночасно пригальмувало економіку аж до 2018 року. Виявилося, що позичальники у «тіньових» банків не тільки вдавалися до фінансових спекуляцій, а й інвестували у будівництво нерухомості та місцеву інфраструктуру. І знову Пекін мусив відступити, занедбавши свою політику агресивного зменшення боргового фінансування і знову дозволивши ріст кредитування, особливо щодо місцевої влади.

Типова модель відновлення центрального контролю після невдалих спроб лібералізації може сягнути апогею в одній з найбільш важливих історій, що сталися в Китаї торік: каральних акцій Пекіна щодо фінансових технологічних фірм. Це призвело до антитрастових розслідувань проти технологічних гігантів Alibaba та Tencent і відтермінування первинного розміщення акцій Ant Group, дочірньої компанії Alibaba.

Аплодисменти, заслужені Китаєм за економічні успіхи, стихнуть, якщо Сі Цзіньпін не зможе толерувати дискусію щодо дій влади

Компартія Китаю представляла ці кроки як реформи, вигідні споживачу, що здавалося резонним у світі, де багато інших країн намагаються встановити рамки для власних технологічних титанів. Але для Пекіна ці кроки означають завершення критично важливої фінансової відкритості. На початку 2010-х партійні технократи давали цим компаніям вільну дорогу, сподіваючись, що їхні фінансові інновації змусять закостенілі державні банки ставати продуктивнішими.

Але пліч-о-пліч з інноваціями ішли й ризики, як-от платформи однорангових позик, що пропонували вищі відсотки для вкладників і ще вищі для позичальників. Коли багато боржників допустили дефолт, інвестори почали протестувати – бо вони помилково вважали, що ці платформи підпадали під урядові гарантії. У серпні 2018-го тисячі людей прийшли в центр фінансового кварталу Пекіна вимагати компенсацію. Це спричинило регуляторний наступ на однорангові платформи кредитування, що стало прелюдією до цьогорічного розслідування щодо Ant Group. Обмежувальні дії успішно зменшили фінансові ризики, але водночас обнулили вигоди від реформ, бо багато споживачів з низьким рівнем доходів зараз мають менше можливостей взяти кредит.

Шаблон макроекономічної політики в епоху Сі Цзіньпіна очевидний: кожна спроба реформ породжувала мініатюрну кризу, яка загрожувала перерости у більшу. І це заохочувало Компартію повертатися до того, що вона вміє робити краще – командування й адміністрування. Офіційна партійна лінія, звісно ж, стверджує, що ніяких невдач не було і що Китай невпинно марширує вперед із гаслом Ден Сяопіна «Реформи та відкритість». Виступаючи в грудні 2020 року, Сі Цзіньпін хвалився запуском 2485 реформаторських планів, що свідчило про вчасне виконання цілей партійної програми. Наступного дня офіційна газета «Женьмінь Жибао» заявила те ж саме, повідомивши про досягнення 336 високопріоритетних реформаторських цілей і розхвалюючи «потужні прориви у ретельному поглибленні реформ».

Виходячи з віри самого Сі в те, що без реформ Китай зайде в глухий кут, розплата видається неминучою

У приватному спілкуванні китайські економісти визнають, що це не так. Але вони стверджують – не безпідставно – що проблеми, які чинять вплив на ринкову економічну систему після глобальної фінансової кризи, дають вагомі підстави рухатися повільно. Подейкують, що віцепрезидент Китаю Ван Цішань у розпал тієї кризи говорив міністру фінансів США Генрі Паульсону: «Ви були моїми вчителями, але ось я перебуваю у створеній моїми вчителями системі, і подивіться на неї, Генку. Ми не впевнені, чи нам варто ще колись у вас вчитися». Під час доби Трампа навіть Сполучені Штати, які роками були головним провідником економічної лібералізації у світі, схоже, почали ставити під сумнів свою відданість вільному ринку.

Але ні реформаторські успіхи, ні реформаторські вагання Китаю не є найголовнішою історією. Сі намагався, але загалом зазнав невдачі у просуванні того плану, який запустив Ден Сяопін у 1978 році та який підтримували всі попередники Цзіньпіна. Наслідки цього провалу очевидні. З часу приходу Сі до влади загальний борг зріс із 225% від ВВП до щонайменше 276%. У 2012 році кожні шість юанів у виданому кредиті створювали зростання на один юань; у 2020-му для цього потрібно майже десять юанів. Ріст ВВП сповільнився з 9,6% у роки перед Сі до менш ніж 6% у місяці перед початком пандемії. І якщо ріст продуктивності праці – здатність до зростання без витрачання більших обсягів праці чи ресурсів – забезпечував половину китайської економічної експансії в 1990-ті та третину в наступне десятиліття, зараз він становить лише один відсоток у шестивідсотковому зростанні економіки Китаю або, за деякими оцінками, взагалі дорівнює нулю. Всі ці дані сигналізують про втрату економічного динамізму.

Високі ставки

Чому так важливо розуміти, що Сі Цзіньпін не опирався реформам, а зазнав невдачі, впроваджуючи їх? Причина в тому, що перспективи Китаю залежать від сприйняття змісту його дій. Якщо інвестори, бізнеси та інші уряди віритимуть, що Сі відкинув реформи, але Китай може зростати й без них, тоді вони це підтримають і продовжать інвестувати в пекінську модель. Але якщо вони зрозуміють, що Сі Цзіньпін насправді робив спробу лібералізувати економіку, але був змушений відступити до низькопродуктивної командно-адміністративної моделі, тоді вони вагатимуться, якщо взагалі не почнуть виводити кошти та вимагати від Пекіна важкої праці над реформами у владі в обмін на свою довіру.

стабільна й ефективна економіка не уживається з політичною всевладністю

Виходячи з віри самого Сі в те, що без реформ Китай зайде в глухий кут, розплата видається неминучою. Питання лише в тому, коли вона настане, і чи наважиться Пекін на рішучі кроки, які зробила будь-яка країна задля уникнення пастки середнього класу. Люди, які скептично ставляться до перспектив продовження зростання Китаю, раніше вже помилялися. І щоб виправдати свої прогнози на падіння, їм потрібно пояснити, а що ж змінилося зараз. Тут найпотужнішими є три чинники.

По-перше, в нещодавні роки лише відсоток за борговими зобов'язаннями (не кажучи вже про тіло боргу) зріс до величини, що відповідає подвійному розміру щорічного зростання ВВП. Ця ситуація спричиняє банкрутство банків, реструктуризацію боргу та дефолти державних підприємств.

По-друге, вперше з часів масового голоду під час катастрофічної політики «великого стрибка» робоче населення скорочується. Це призведе до зменшення трудових ресурсів та скорочення кількості покупців житла на перенасиченому китайському ринку нерухомості.

І по-третє, з 1978 по 2015 рік Сполучені Штати та інші потужні світові гравці взаємодіяли з Китаєм задля спрощення їхнього шляху до глобальних можливостей. Зараз про це вже не йдеться, навіть якщо демократії з відкритим ринком не сформували єдиної позиції щодо подальшого просування Китаю. Багато в чому той попутний вітер, яким користувався Китай в часи глобального ентузіазму, перемінився на зустрічний.

Якщо Пекін не зможе заохотити приватні фірми до збільшення їхніх інвестицій і не переконає великі світові економіки зберегти зв’язок з Китаєм, тоді чітке бачення економічного майбутнього країни затьмариться. Реформи доби Сі Цзіньпіна вже призвели до низки мінікриз, і кожна з них скорочувала простір для застосування методу проб та помилок у майбутньому.

Гуру китайського хайтеку, яких ще зовсім недавно компартія оспівувала як героїв нового технологічного майбутнього, зараз наввипередки біжать доводити свою лояльність до партії замість того, щоб вимагати від чиновників дозволу на більш агресивну конкуренцію та інновації. Із нинішнім екстремально високим рівнем заборгованості бізнесу та домогосподарств Китай може витягти ще, можливо, два-три роки економічної стабільності, нагромаджуючи нові борги, аж поки ланцюжки постачання та потоки глобального капіталу не пересохнуть. Якщо фірми та інвестори справді підуть з Китаю, або якщо йому потрібно буде більш агресивно підвищувати відсотки за домашніми кредитами, розплата може настати значно швидше.

У Пекіна є варіанти, як послабити ці явища, але уникнути їх він не зможе. Приватизація державних підприємств може принести трильйони доларів, які можна використати на погашення боргів, фінансування охорони здоров’я та оплату процесу декарбонізації, і все це зі збереженням здорової приватної конкуренції. Але в кожному разі слід буде відмовитися від впертого уявлення «уряд, армія, цивільна, наукова сфера; схід, захід, південь, північ, центр – всім керує партія». А це наразі для них занадто сміливо.

Реформи – це не західна програма, яку нав’язують Китаю, – це їхнє право первородства

У певний момент вожді Китаю опиняться перед потребою розміну: стабільна й ефективна економіка не уживається з політичною всевладністю. В минулому керівники, що зіштовхувалися з такою проблемою в Китаї та інших місцях, намагалися приховати падіння продуктивності, щоб виграти час і знайти спосіб зберегти і те, й інше. І справді, низка статистичних показників нещодавно вже стала недоступною в Китаї. Пекін апелюватиме до свого виняткового статусу, але він став би першою країною в історії, якій вдалося одночасно мати стабільність, державний контроль та економічний динамізм. На тлі безрадісних підсумків реформ у роки Сі Цзіньпіна скептицизм видається виправданим.

Якщо Китай спіткає доля інших націй з середнім рівнем доходів, яким не вдалося завдяки реформам знайти вихід із ситуації падіння продуктивності, картина стане похмурою. Вартість акцій та корпоративних облігацій суттєво впаде, спричинивши політичне невдоволення, коли люди побачать, як випаровуються їхні статки. Падіння впевненості та надмірна залежність від віри в обіцянки влади гарантувати стабільність призведуть до скорочення нових інвестицій, поява нових робочих місць сповільниться, а база для оподаткування зменшиться. Все це вже розпочалося, але надалі Пекіну доведеться робити все складніший вибір.

Це означатиме часи болісної сутужності як для Китаю, так і для його закордонних партнерів, які звикли покладатися на Піднебесну як покупця залізної руди, продавця активів із нерухомості та прямого інвестора у стартапи та багато інших підприємницьких проєктів. Це матиме колосальні геополітичні наслідки, бо означатиме перекалібрування конкуренції між глобальними суперсилами. Пекін, шукаючи рішень, може стати більш войовничим. Або навпаки, він може знову зосередитися на внутрішній розбудові, що відповідає настановам Ден Сяопіна щодо обмеження партійної централізації.

Економісти не вельми компетентні в прогнозуванні того, які стратегічні рішення ухвалять політичні лідери. Втім, історія свідчить, що кожна країна, яка піднялася до рівня держави з високим доходом, проходила крізь системні кризи, особливо в банківській сфері. Ті, хто визнавали потребу змін та відкидали фантазії щодо ефективності без реформ, поставали з цих криз більш конкурентоспроможними. У Китаю є потужна спадщина щодо сприйняття реформ та змін, яка раніше забезпечила його зростання. Реформи – це не західна програма, яку нав’язують Китаю, – це їхнє право первородства. Після десятиліття невдалих спроб продовжити реформування Китай почав шукати легші шляхи. Сі Цзіньпін має усвідомити, що реформи – це дійсно найскладніший шлях, але всі інші нікуди не ведуть.

досвід Китай економіка реформи переклад