"Червона рулетка". Багатство, влада, корупція і комуністична аристократія у Китаї. Біографія мільйонера читається, як детектив

Автор: Євген Лакінський, автор книжки «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

Заробити мільярд доларів їм вдалося завдяки везінню і дружбі з дружиною тодішнього прем‘єра Китаю Веня Цзябао та іншими «вершками» партійної еліти. 5 вересня 2017-го Вітні — найбагатша жінка Китаю — «зникла» просто посеред Пекіна: правоохоронці затримали її, не повідомивши навіть рідним і не висунувши звинувачень.

Ось так: була людина — і зникла невідомо куди просто на вулиці. У своїх спогадах Десмонд розповів багато цікавого про китайських можновладців і бізнесменів: подробиці махінацій, політичних інтриг та особисті риси своїх колишніх союзників і партнерів. Когось він описує з іронією, когось — карикатурно. Та навіть про тих, кого Десмонд поважає, він розповідає забагато особистого. Історії цих людей цікаві вже самі собою.

Вітні Дуан, китайська мільярдерка, яка несподівано зникла в Пекіні

Книжку опубліковано у вересні 2021-го. Десмонд розумів, що це ризикований крок: у Піднебесній люди «зникають» за значно менші провини. Тим більше — зараз. В останні десятиліття керівництво Комуністичної партії Китаю (КПК) було більш-менш колективним, а вищих лідерів обирали лише на 10 років. Та Сі Цзіньпін, чинний генсек і президент Китаю, зробив себе довічним керівником і почав закручувати гайки як усередині країни, так і в зовнішніх відносинах.

Ще у 2012 році партійні документи зазначали, що ідеї свободи слова чи незалежного судочинства — «шкідливі» і мусять бути викорінені. Тож цензура посилилася. Водночас зріс тиск на Гонконг та Тайвань, пішло загострення на міжнародній арені. Всередині країни «антикорупційна компанія» «зачистила» поле від потенційних конкурентів Сі. Почали «зникати» й деякі бізнесмени (найвідоміший серед них — Джек Ма, засновник компанії «Алібаба»).

Десмонд Шум: від комуністичних коміксів до мільйонерства

Десмонд Шум народився у 1968-му в Шанхаї і жив там майже до 10 років. Добре запам'ятав комуністичну бідність — їжі бракувало, з житлом були проблеми, а взимку будівлі не опалювали, бо, на думку КПК, Шанхай був «південним» містом. Шум описував, як займався плаванням, і всі учні спортивної школи взимку на початку тренування стрибали в басейн, пробиваючи тонкий лід. Маленьким він полюбляв пропагандистські комікси про комуністичних героїв, завдяки яким, як він каже, «полюбив Китай». Мовляв, саме ці історії про героїв додали йому сил для написання ризикованої книжки.

У дев‘ять з лишком років він опинився у Гонконзі: батькам вдалося емігрувати завдяки «закордонним» родичам. Гонконг (тоді ще британська колонія) був для нього іншою планетою — вестернізоване, капіталістичне, індивідуалістичне суспільство. Батьки спершу бідували, та потім зробили добру кар‘єру і змогли відправити сина вчитися до університету у США.

Після університету Десмонд працював у гонконзькій фірмі, яка вела бізнес із «материковим» Китаєм. Для цього фірмі доводилося багато на що заплющувати очі: «Страшні умови роботи на фабриці, що виробляє дороге спортивне взуття?» — «Хто ж знав?»; «Джинси, зроблені працею в‘язнів?» — «Мабуть, якась помилка»; «Бізнес із [китайською] армією чи поліцією?» — «Ми були не в курсі». Він красномовно описує, як військові кораблі возили контрабандне пиво із Гонконгу до материкової Піднебесної. Бо закон обкладав цей імпорт високими податками для підтримки вітчизняного виробника. В ті часи, за словами Шума, в Китаї було важко знайти прибутковий бізнес, де б засновниками не були військові або поліціянти. Згодом це змінилося, партія вирішила, що військо має воювати, а не торгувати.

Десмонд багато працював у «материковому» Китаї. Та попри те, що він був етнічним китайцем і говорив мандаринською мовою з дитинства, він почувався у цій країні іноземцем, бо не міг збагнути неписані правила ведення бізнесу в комуністичному Китаї. Після кількох професійних невдач він зустрів свою майбутню дружину.

Дуан Вейхонг, або ж — у вестернізованому варіанті — Вітні Дуан була сильною жінкою і змогла зробити успішну кар‘єру в патріархальному китайському суспільстві. Вона фактично самотужки вибилася з бідності. Зростала у напівсільській місцевості, у гуртожитку для службовців. У дитинстві мусила робити уроки в коридорі гуртожитку, бо тільки там було світло. Пробилася до університету, вступила у КПК. Після університету спробувала партійну кар‘єру, але зіткнулася з нахабними домаганнями від боса, а той пив і загрузнув у корупції, його посадили. Після цього досвіду Вітні вирішила не робити партійну кар'єру, а пішла в бізнес.

Вітні, Шум та їхній син

На момент знайомства з Десмондом їй було добряче за 30, вона шукала надійного партнера — і для бізнесу, і для життя. Перед тим як одружитися, Дуан провела цілий “свот-аналіз”, як би сказали на Заході, свого партнера, його явних і прихованих мотивів. Також вона проконсультувалася зі своєю подругою — дружиною тодішнього прем'єра КНР. Зрештою вирішила, що Десмонд їй підходив, бо не належав до жодного з керівних кланів, а отже не мав прихованих мотивів. Їхній шлюб став у якомусь сенсі бізнес-проєктом.

Вітні почала вчити чоловіка неписаним правилам поведінки: одягатися треба солідно, а не casually, а замість контактних лінз потрібні окуляри. Крок за кроком вона пояснювала «правила гри» із впливовими людьми Китаю. Десмонд був обізнаний на західних реаліях, Вітні — на китайській культурі побудови ділових зв‘язків.

Важливі люди й суп за 1000 доларів

Десмонд стверджує: щоб робити будь-який бізнес у Китаї (навіть тримати маленький генделик), знадобиться підтримка партії. А щоб робити великий бізнес, слід налагодити добрі особисті стосунки із партійними керівниками — з перспективою зробити їх пайовиками.

Вітні була майстринею такої дипломатії. «Важливих людей» запрошували до дорогих ресторанів, дарували їм розкішні речі (набрали в Гонконгу годинників по 25 тис. кожен, щоб роздати чиновникам середньої руки, і не для вирішення якоїсь справи, а щоб нагадати про себе і підтримувати стосунки), пригощали дорогими винами, а часом возили в подорожі до США та Європи. І тут ставали у пригоді знання Десмонда про Захід: він показував потрібним людям Лас-Вегас чи ресторани Європи, знайомив із крутими брендами та вишуканими винами й налагоджував у такий спосіб стосунки. Взаємини не означали безпосередньої корупції, але без них справа не рухалася. І навіть якщо ти на короткій нозі з топчиновником, то його підлеглі цілком можуть забракувати твій проєкт, тож доводилося налагоджувати стосунки і з ними.

З меншими начальниками доводилося пити багато маотаю (міцного алкоголю із маїсу, який, за описом Десмонда, «смакував, як авіаційне паливо»), говорити на цікаві їм теми, лестити. Частину з них Десмонд зневажав, але мав вдавати найкращого друга, захоплюватися їхньою обізнаністю, пригощати. Адже без їхньої допомоги не отримаєш тисячі бюрократичних дозволів, без яких не можна втілити жоден серйозний бізнес-проєкт. У Шума були спеціальні співробітники, які улещували чиновників (в одного такого працівника почалися хвороби шкіри, бо він нескінченно мав когось водити в китайський аналог саун).

У Пекіні, посеред ще порівняно бідної країни, працювали захмарно дорогі ресторани, де одна лише тарілка супу коштувала 1000 доларів. Вітні й Десмонд вечеряли там регулярно. Треба ж бо показати, що вони люди солідні, а не якісь там голодранці: це справляло добре враження на теперішніх і потенційних партнерів. Він пише, що сім'я вчила його ощадливості, але ці обіди він розглядав як необхідну складову бізнес-витрат.

Таємниці тітоньки Чжан

Найбільшим успіхом Вітні стала дружба з Чжан Бейлі, дружиною партійця Веня Цзябао, який став прем‘єр-міністром Китаю у 2003-му. Десмонд з повагою згадує про неї як про гідну, розумну й сильну жінку та чудову дипломатку. Щоправда, її син і донька постають у книзі жадібними й не дуже далекоглядними.

Тітонька Чжан, як її називали Вітні й Десмонд, займалася бізнесом не так для грошей (бо партія й так забезпечувала матеріальний добробут), як щоб почуватися важливою. Геологиня за фахом, вона полюбляла діаманти — тож створила й очолила кілька державних ювелірних фірм (деякі потім вивела на біржу і як СЕО отримувала непогані премії). Зв‘язки і вплив тітоньки Чжан дуже допомогли Вітні й Десмонду. Наприклад, вони дешево придбали частку в державній компанії, яка б не продала її «людям з вулиці». Компанія потім зареєструвалася на Гонконзькій біржі, акції зросли в ціні, й подружжя заробило кілька сотень мільйонів доларів. Шум пише, що акції він купив за ринковою ціною і навіть вище, але людина без зв'язків ніколи б не мала такої нагоди, як і в сотнях інших місць у світі, — додає він.

Тітонька Чжан брала активну участь у їхньому бізнесі, але гроші зазвичай не вкладала, а сплачувала свій внесок зі своєї частки прибутку. Та без її зв‘язків і впливу ці проєкти могли б взагалі не відбутися. Вона могла навіть нічого не робити, але близькість подружжя до родини Вень дозволяла їм брати участь у грі.

Десмонд та Вітні возили тітоньку Чжан у закордонні подорожі: більшість людей, з якими вони зустрічалися, й не підозрювали, що ця тиха немолода жіночка — дружина прем‘єр-міністра Китаю. Тітонька Чжан знала, що коли її чоловік вийде на пенсію, то за кордон її вже не випустять. Комуністичний Китай настільки все контролює, що забороняє колишнім керівникам і їхнім дружинам виїжджати з країни навіть у коротку туристичну подорож.

Чжан та її діти заробили багато мільйонів доларів. «Родичі містера Веня, який став прем’єр-міністром у 2003-му, стали надзвичайно багатими під час його правління, купивши частку в туристичних комплексах, банках, ювелірній індустрії, телекомунікаційних компаніях та інших бізнесах», — писав американський журналіст Девід Барбоза у New York Times. Восени 2012 року він опублікував кілька статей про статки сім'ї Веня. У статтях згадувалася й Вітні. Як Барбоза отримав інформацію? Очевидно, її «злив» хтось із політичних конкурентів Веня.

Щоб захистити покровительку, Вітні героїчно повідомила New York Times, що ці гроші насправді «її»: вона, мовляв, тимчасово поклала їх на рахунки інших людей із практичних міркувань (не те щоб у це «зізнання» хтось повірив).

Чи знав прем‘єр Вень про бізнес своєї сім‘ї? Десмонд вважає, що ні

Чи знав прем‘єр Вень про бізнес своєї сім‘ї? Десмонд вважає, що ні. Він показує Веня старанним службовцем, який дбає про свою роботу й не помічає нічого іншого: «Коли він був дрібним чиновником, то йшов до державної їдальні та їв те, що йому накладали в тарілку. Вдома він їв те, що готував кухар, не думаючи, скільки це коштує».

Донька Веня продавала свої зв’язки чи, точніше, приналежність до вузького кола іноземним компаніям за великі гроші, але Вень про це не знав. Кожен член сім‘ї колекціонував дорогі машини, але прем’єр не звертав на це уваги. Він знав, наприклад, що дружина полюбляє діаманти, та дивився на ці камінці виключно як на геологічну цікавинку (майбутній прем’єр починав кар’єру як професійний геолог). Провідні західні банки й інвесткомпанії практично стояли в черзі, щоб це купити. Шум описує, як водій одного партійного боса отримував у західній фірмі мільйонні зарплати як фінансовий консультант.

Після публікацій у New York Times Вень прозрів і вирішив з горя розвестися і піти монахом до буддійського монастиря. Але все це йому заборонила рідна партія, яка офіційно бореться за мораль, але проти будь-якої релігії. Не можна було, щоб високий партієць показував «поганий приклад».

На щастя для тітоньки Чжан, у той самий період, у червні 2012, вийшла ще одна публікація про китайські багатства: журналісти Bloomberg News написали про статки родичів самого Сі Цзіньпіна, великого борця проти корупції, тож довелося швидко блокувати сайт Bloomberg у Китаї. Партія вирішила, що обидві публікації — американська змова проти Батьківщини. Отже — «наклепи ворогів».

А все ж, рідна партія не забула про родину Веня. Тітоньці Чжан довелося «добровільно подарувати» державі все зароблене. Те саме довелося зробити й деяким іншим «червоним» родинам Китаю. Партія представила це як «акт патріотизму»: мовляв, вірні комуністи заробили для держави грошей.

Культурний шок: про що зазвичай не пишуть

Є міф, ніби у «сучасному світі» все настільки глобалізовано, що «кордони між культурами зникають» і «неважливо, в якій країні ти працюєш», бо «всі однакові». Спогади Десмонда це спростовують. Він наголошує на колосальних культурних відмінностях між Китаєм та умовним Заходом. Попри рідну мандаринську мову і шанхайське дитинство, китаєць із Гонконгу з американською освітою мав спеціально вчитися, як вести справи у «материковому» Китаї. Адже йшлося не просто про «корупцію», а про цілу систему неписаних правил, якими живе еліта і знання яких дозволяє входити у найвищі кола та робити серйозні гроші в країні. Як до кого усміхнутися, як із ким поговорити, як, коли і що сказати, як правильно розсадити на святі, з ким і в який час зустрічатися за вечерею, розбиратися, хто чий союзник і які приховані мотиви має тощо? Для західної людини все це був темний ліс.

«Гуаньсі» — система неписаних правил. Якщо ви їх знаєте, можете зіграти у рулетку на мільярд доларів. Але є ризик зникнути

Натомість Вітні досконало володіла цим мистецтвом — у Китаї воно називається «гуаньсі» (guanxi у латинській транскрипції). Вона старанно вчила Десмонда, для якого все це було якимось «іншим виміром». Але на Заході вона трохи губилася — і не тільки й не стільки через погану англійську. За словами Десмонда, їй важко було збагнути норми поведінки західного суспільства. Лікуючись у одній з найкращих приватних клінік США, якій подружжя заплатило великі гроші, вона намагалася встановити контакти з сім‘єю лікаря — наприклад, подарувати дорогу картину його синові-художнику.

«У Китаї, — пояснює Десмонд, — якщо лікар відмовився брати ваш «червоний конверт» із готівкою, ви починаєте хвилюватися». Але в Нью-Йорку все було інакше.

Думаю, що в Україні Вітні почувалася б як риба в воді — принаймні з лікарями.

Корумпована партія тримається за владу

Якщо передати зміст книги кількома фразами, то Комуністична партія Китаю неймовірно корумпована, але головна її мета — зберегти абсолютну владу. Нащадки соратників Мао перетворилися на «червону аристократію». Вони тримають владу й активно ведуть бізнес, користуючись сімейними зв‘язками та власними посадами. Щоб вести бізнес у Китаї, треба побудувати і підтримувати стосунки з партійними «шишками». Уся антикорупційна боротьба зводиться до переслідувань політичних конкурентів — або ж тих, у кого нема належних зв‘язків чи «революційного» родоводу.

На думку Десмонда Шума, КПК дозволяє економічну лібералізацію лише тоді, коли не має іншого виходу з матеріального погляду. А потім починає знову закручувати гайки. Зараз якраз такий період, як під час НЕПу в ранньому СРСР.

За словами Десмонда, «червона аристократія» — прямі нащадки революційного керівництва часів Мао — живе у закритому привілейованому світі. Ці люди з дитинства вчаться у закритих школах, лікуються в особливих лікарнях, харчуються делікатесами тощо. Ще у 1981-му партія створила для них «Секцію молодих кадрів», щоб підготувати до влади, резонно вважаючи, що «наші сини й доньки не будуть розкопувати наші могили».

«Червона аристократія» — прямі нащадки революційного керівництва часів Мао

Під час протестів на площі Тяньаньмень у 1989-му партійці не на жарт злякалися, що їхню владу можуть обмежити. Злякалися — і наказали застосувати танки та бойові кулі, вбивши сотні мирних людей. Тоді ж вони остаточно збагнули, що влада має залишатися «поміж своїми». Там вона й залишається дотепер.

У 1990-ті та 2000-ні лояльним бізнесменам дозволили непогано заробити (звісно, отримавши свою частку доходу). Але економічна лібералізація ризикувала призвести до лібералізації політичної. А цього КПК боїться, бо довелося б ділитися владою, а може, й боротися за неї на якихось виборах. Адже дедалі частіше нові мільярдери ставили собі запитання: чому в США бізнес має право голосу, а ми тут повинні завжди мовчати й слухатися партію?

Попри свої великі багатства, китайські бізнесмени знали, що їх можуть у будь-який момент притиснути або посадити (у цьому вони схожі на білоруських колег). На думку Десмонда, китайські закони і правила навмисно пишуться так, щоб залишити «сірі зони», які дадуть змогу «легально» засудити будь-кого. До того ж нові закони мають ретроактивну дію. Отже, порушив ти щось чи ні — може вирішити конкретний чиновник згідно з отриманою вказівкою. Тож стосунки з «поважними людьми» — це необхідність.

Порожні літаки до Парижа

Червень 2011. Чотири подружжя китайських мільярдерів летять до Європи, щоб дегустувати вишукані вина. Вони збираються летіти трьома приватними літаками, але потім вирішують дорогою пограти в карти. Але без власного транспорту якось несолідно, тому два літаки летять до Європи порожніми, а в третьому зібралася еліта.

Мільярдери грають у цікаву карткову гру — «Битися проти землевласника», популярну в комуністичному Китаї від часів земельної реформи початку 1950-х, коли по селах було вбито сотні тисяч або й мільйони «багатіїв». Виграє той, хто першим «вбиває землевласника». У дорогому приватному літаку по дорозі на європейські вакації усі гравці у «вбивання землевласника» мають нерухомість на мільйони доларів. Ставки у їхній грі — від $100 тисяч.

За кілька років до того один із гравців дав чиновнику хабар у $500 тисяч, щоб отримати державний контракт на більш як мільярд доларів. Чиновника за це прирекли на довічне ув‘язнення, а хабарник їде дегустувати дорогі вина у приватному джеті.

Двоє бізнесменів швидко піднялися «знизу», бо вдало щось приватизували, з дозволу й підтримки знайомих комуністів. Третій одружився із донькою члена постійного комітету Політбюро ЦК Комуністичної партії Китаю. Зять побудував свій бізнес на зв‘язках тестя. Крім усього іншого, тесть займався роботою з національними меншинами. Одна з меншин жила у місцевості, де вироблявся маотай, найпопулярніший алкогольний напій Китаю. Тому зять сидів у раді директорів маотайної компанії і контролював третину найякіснішої продукції.

Зять побудував свій бізнес на зв‘язках тестя

Ці три сім‘ї їдуть до Європи вперше, бо їм сказали, що дегустувати дорогі європейські вина — це круто, і вони обдумують відкрити "винний клуб" у Пекіні, де б збиралися обрані. Четверте подружжя — Десмонд Шум і Вітні Дуан — вже поїздили світами, знаються на Європі й винах і хочуть показати все це трьом першим, щоб зміцнити з ними ділові взаємини. Бо саме на стосунках із «важливими людьми» побудовано весь їхній бізнес.

Для Десмонда і Вітні ця подорож — частина бізнесу. Вся програма ретельно запланована так, щоб виглядати знавцями і справити враження на потенційних бізнес-партнерів. Їх поять дорогими винами й годують вишуканою їжею у шикарних паризьких ресторанах, возять до маєтку Ротшильда і таким чином «знайомлять з європейською культурою».

На зворотному шляху Десмонд каже приятелям: «Ще кілька років тому ми раділи б, якби могли кататися на велосипедах, а тепер ми у приватних літаках. І все це за одне життя!» Інші погоджуються.

Як на мене, це найсимволічніша сцена книжки.

Сумні анекдоти китайського життя

Деякі епізоди книжки нагадують анекдоти.

Вітні, наприклад, купила за 200 тисяч доларів круті номери, які свідчили, що власник авто має доступ до кола “червоної аристократії”, і з ними можна було не стояти в заторах, а чкурнути по виділеній смузі для автотранспорту. Для цього велися довгі й складні переговори з шефом столичної поліції. (Зазначимо від Текстів, що в Пекіні і прості номери коштують недешево, право їх купити розігрується за принципом лотереї, а рух у центр міста сильно обмежений для авто зі спальних районів). В Україні Вітні б точно гарно вписалася, у нас теж люблять купувати “блатні” номери, але коштує це набагато дешевше. Про це докладно у нашому дослідженні “0007. У мене, як у Джеймса Бонда”. Цікаво, чи можна за ціною таких номерів визначати рівень корупції в країні?

«Ще кілька років тому ми раділи б, якби могли кататися на велосипедах, а тепер ми у приватних літаках. І все це за одне життя!»

Наприклад, групи китайських чиновників їдуть до США у «навчальні подорожі», але «навчаються» вони здебільшого в казино.

В одній такій подорожі (2008 рік) бере участь немолодий партієць із трьома (!) стентами у серці. Цілу ніч у Лос-Анджелесі він не спить, бо грає в казино, а на ранок почувається недобре. Десмонд, який виконує роль «гіда»-організатора, везе його до лікарні. Американський лікар каже, що треба полежати у клініці кілька днів. Але яка там лікарня, коли інші вже поїхали до Лас-Вегаса?! Партієць теж рветься туди, але у готелі остаточно непритомніє. Десмонд знову везе його до клініки. Хірурги проводять складну операцію на серці.

У палаті партієць марить і кричить: «Ви проти Комуністичної партії Китаю! Мафія! Мафія! Я вас знищу!» Вочевидь, він уявляв, що розмовляє з мешканцями, яких виганяють з їхнього житла: незадовго до подорожі він розчищав територію під будову споруд для Олімпійських ігор 2008 року в Пекіні.

Після одужання партієць дивиться на Десмонда як на свого рятівника. Він — великий начальник у пекінському районі, де Десмонд веде бізнес. Бізнесмен стає зіркою серед місцевих бюрократів: врятував поважну людину! Він стає своїм, регулярно тусить із чиновниками після їхньої роботи. Це допомагає отримати необхідні папери в складному проєкті.

Інші епізоди нагадують дешеві детективи

2011 рік. На партійному олімпі змагаються два перспективні лідери: Сі Цзіньпін (теперішній китайський президент) і Бо Сілай (який створив собі гарний імідж у медіа). Але стається прикра дрібничка: дружина Бо, яка вела бізнес, користуючись зв‘язками чоловіка, вирішила отруїти свого британського бізнес-партнера. Ну, отруїла. Як на біду, про це дізнався поліційний начальник провінції, де працював Бо. Поліціянт поділився знахідкою з Бо. Той його облаяв, звільнив і почав проти нього «антикорупційне» розслідування.

Поліціянт злякався, що його тепер взагалі приб’ють, побіг до американського консульства, розповів всю історію і попросив притулку. Справою зацікавилися політичні суперники Бо, зокрема й Сі. Бо усунули зі всіх посад, судили за корупцію й прирекли до довічного ув‘язнення. Шум передає почуту розповідь, як у Політбюро вирішували — зам'яти справу чи садити Бо. Вже майже погодилися зам'яти, як тут взяв слово Сі Цзиньпін і вирішив швидко розправитися з конкурентом. Ось так якесь там отруєння може зіпсувати кар‘єру поважної людини.

«Антикорупційна кампанія»

Прийшовши до влади, Сі Цзіньпін розпочав «антикорупційну кампанію», під час якої (з 2012-го по 2020 рік) під слідство потрапили 2,7 млн чиновників, з яких 1,5 млн зазнали покарання. Та на думку Десмонда, це була просто «зачистка» поля для зміцнення особистої влади, а головне — усунення політичних конкурентів. Адже деяких відомих корупціонерів, корисних для Сі, кампанія не торкнулася.

Натомість деякі з тих, хто під неї потрапив, на думку автора, не тягнули на серйозних корупціонерів. Наприклад, дружина одного з вищих посадовців Китаю, якого потім засудили до довічного ув‘язнення. Вітні запросила її до крамниці годинників, які продавалися по півмільйона доларів за штуку. Так ця жіночка жахнулася від цінника в якісь там 20 тисяч доларів! А потім у магазині «Шанель» сказала, що ціни «занадто високі», та й взагалі, схоже, була там вперше у житті. Ну яка з неї корупціонерка? Нормальні корупціонери легко витрачають мільйони доларів!

Якщо дивитися під таким кутом, то «антикорупційна кампанія» Сі нагадує початок правління Лукашенка та Путіна, які теж спершу «боролися з корупцією», але на практиці просто передали можливості збагатитися лояльним корупціонерам зі свого власного оточення, знищивши потенційних політичних конкурентів.

Приборкувати Гонконг — доручення партії

У книжці Десмонд постає симпатичним персонажем: любить читати, цікавиться філософією, знається як на західній, так і на рідній культурі, завжди хоче пізнати щось нове. А якщо й купує захмарно дорогі машини чи годинники, то виключно як психологічний експеримент: цікаво ж, а що почуває людина, коли має престижні речі?

Та один епізод виглядає прикро. Як чимало інших бізнесменів, Десмонд брав участь у Китайській народній політичній узгоджувальній раді, суто формальній організації, яка нічого не вирішувала, але дозволяла показати лояльність партії, а головне — познайомитися з багатьма корисними людьми.

У 2013-2014 роках КПК під проводом Сі Цзіньпіна почала обмежувати гонконзьку демократію. Це спричинило протести. Отже, гонконзькі члени узгоджувальної ради дістали наказ просувати лінію Пекіна. Наприклад, проводити контрдемонстрації. Разом з іншими Десмонд виконував наказ партії, але дбав, щоб його участь у штучних «маніфестаціях» помітили представники комуністичного Китаю: «Я не хотів, щоб мої старання залишилися невизнані».

Під час гонконзьких виборів 2013-го і 2015-го років КПК дала Десмонду та іншим списки провладних кандидатів і наказала «організувати людей, щоб проголосувати за них». Потім треба було звітувати «скільки людей ви організували голосувати за нашого кандидата». Один список «правильних» кандидатів потрапив до соціальних мереж. Тоді Компартія змінила тактику: давала загальні списки кандидатів з газет, але імена «надійних» підкреслювалися червоним. Гонконзькі бізнесмени з узгоджувальної ради спокійно виконували завдання, сприймаючи їх як чергову бюрократичну «зобов'язалівку».

Дзвінок від колишньої дружини

Протягом п'яти років Десмонд нічого не знав про колишню дружину. Як відомо вже із медіа, 4 вересня 2021 року вона несподівано йому зателефонувала, сказавши, що її «тимчасово відпустили з-під арешту», і дуже попросила не видавати книгу.

Десмонд вважає, що вона озвучувала скрипт, написаний Компартією. В інтерв’ю австралійському телебаченню він каже, що складається враження, ніби Вітні взагалі нічого не знала про новини останніх років, навіть про пандемію. Він підозрює, що затриманих на кшталт неї тримають у повній інформаційній ізоляції.

Дякувати райтеру!

Книжка читається, як пригодницький роман. Вона добре написана, гарно структурована, розумна й цікава. Мене відразу ж уразила її англійська — багата, але жива й природна. Виявилося, що Десмонд Шум найняв гострайтера (словосполучення «літературний раб» тут недоречне). І то не будь-кого.

Джон Помфрет — гострайтер пана Шума — американський журналіст і письменник. Він вільно володіє мандаринською мовою і має магістерку з азійських студій. У 1980-му Помфрет став одним із перших американських студентів, що вчилися у Нанкінському університеті. У 1989 році він працював у Китаї як журналіст і висвітлював студентські протести на майдані Тяньаньмень. Тоді, як відомо, китайські комуністи наказали військовим відкрити вогонь по демонстрантах, вбивши сотні людей. Помфрета вислали з Китаю за його репортажі про ці виступи.

Потому він працював журналістом у Боснії, Африці та Азії, висвітлюючи збройні конфлікти. Він написав дві документальні книжки про Китай (у 2006-му та у 2016-му), і ще одну — про польських шпигунів.

Тож недивно, що біографія Десмонда Шума так добре написана. Одна біда: важко збагнути, де у книжці голос китайського мільйонера, а де художня майстерність Джона Помфрета. Втім, фактаж у книжці — безумовно від Десмонда Шума.

Про користь англійської

Десмонд добре знає англійську мову й західну культуру: з 10 років він жив у Гонконзі, де вчився частково англійською, пізніше закінчив Університет Вісконсину у Медісоні (США), а зараз живе у Великій Британії. Він залюбки дає інтерв’ю англомовним медіа (багато з них можна послухати на YouTube, набравши Desmond Shum interview).

Це урок і українцям: що краще наші політики, бізнесмени, письменники й громадські активісти знають англійську, то легше їм просувати свою лінію на Заході. Уявіть собі, що Десмонд говорив би з англомовними журналістами через перекладача або ж ламаною мовою? Його б однаково слухали, але ефект був би не такий сильний. А так він пояснює складні китайські реалії зрозумілою для західної людини мовою — і в прямому, і в переносному сенсі.

Що далі?

В одному з інтерв‘ю Десмонд каже: не варто чекати, що китайський комуністичний режим «раптово впаде». Ці люди хочуть зберегти владу, мають зброю і не вагатимуться використати її на повну. В них нема таких моральних запобіжників, як на Заході чи навіть у Східній Європі. Вони не втратили владу навіть у 1960-ті, коли протягом трирічного голоду померли 30 чи 40 мільйонів людей, а зараз все ж таки краща ситуація.

Тож китайська комуністична система — це всерйоз і надовго.

Книжка ще не перекладена українською, але, безсумнівно, це було б варто зробити.

книга КПК Китай корупія