«Пускаємо всіх, кому треба виїхати». Репортаж з потяга на Львів
25 лютого, 13.00. Залишається година до відправлення Інтерсіті-трансформера, яким я зазвичай їжджу з Києва до свого університету у Львові.
Заходимо на платформу №6 і просимось у потяг. У нас немає квитків. Найближча дата, на яку ми змогли знайти й купили квитки – це 27 лютого. Але минулої ночі звуки вибухів, вібрації стін та дзеленчання скла у вікнах не давали нам заснути, і ми вирішили відправитися до Львова швидше.
Провідниця нас пускає без будь-яких питань, лише просить постояти та почекати, поки пасажири з квитками займуть свої місця. З вікна ми бачимо першу платформу – вона усіяна сотнями людей, які чекають інший потяг, що прямує на Захід України. Вперше я чую фразу: "Я біженка" від літної жінки, що також намагається пояснити, що немає квитка.
Ми вирішили перечекати в купе, щоб не заважати людям проходити. Але через пів години, коли вагон вже був забитий людьми, провідник просить нас розсідатись: "Так, ми всі тут дорослі люди й розуміємо, що всім треба виїхати, так що ущільнюємось, розсідаємось, допомагаємо один одному, сьогодні ми пускаємо у потяг усіх, кому треба виїхати!"
Ще через двадцять хвилин місць не залишається, і люди починають товктись у проходах між купе. Але ніхто не скаржиться і не свариться. Провідник знову просить людей сідати щільніше: "Люди, поставтеся з розумінням, там ще купа людей на пероні. Що я їм маю сказати – немає місць? А якби я вам сказав, що немає місць?".
Провідник протискається між людьми та перевіряє, як люди розсілись у кожному купе: "Ой ви ще й собаку вмістили на верхню поличку, просто супер". Весь вагон сміється.
Нас в купе – 12, провідник запитує, хто має квиток. Відповідає лише одна пасажирка.
‒ А де ж усі інші? – цікавиться дівчина на верхній полиці.
‒ Мабуть, виїхали на поїздах ще раніше, – припускаю я.
‒ Ну й справді, ми ж самі маємо квиток на неділю.
Купе забиті по вінця, в проходах і тамбурах товпляться ще десятки людей, що сидять на валізах та сумках. Поїзд нарешті рушає.
Ця пара за всю дорогу не промовила ні слова
Провідники
Тиснусь між людьми, щоб поговорити з провідниками. Проходжу тернистий шлях до початку вагона і стукаю у відкриті двері їх купе.
У тісній кімнатці сидять три стомлені працівники УЗ. Лише одна жінка одягнена у фірмову форму – саме вона пустила нас у вагон. Інша провідниця сидить в білому светрі, а чоловік одягнений у сіру футболку. На його руці красується велике татуювання. Цей – той провідник, який контролював нашу розсадку.
Представився Володимиром: “Щоб не забути, запам’ятайте, що я і по батькові Володимирович”.
‒ Вам давало керівництво якісь вказівки?
‒ Так, звичайно, – відповідає Володимир, розблоковує і показує мені свій телефон. – Погляньте, ось це офіційний телеграм-канал “Укрзалізниці”. Подивіться, скільки тут додали поїздів – вони всі евакуюють людей на Західну Україну. І ось тут і рекомендації
- Посадка здійснюється в порядку живої черги, перевага традиційно надається дітям, жінкам та маломобільним”. Звичайно, що ми надаємо пріоритет людям з квитками, але ми намагаємось забрати усіх людей з платформи.
Ми готувались заздалегідь. У нас схожа ситуація була і у 2014 році. Ми вже багато років знаємо, як поводити себе в таких ситуаціях.
Ми готувались заздалегідь. У нас схожа ситуація була і в 2014 році. Ми вже знаємо, як поводити себе в таких ситуаціях.
Ми пишаємося тим, що у нас це завантаження пройшло без єдиного пострілу в повітря. Бо в нас вже траплялися різні конфліктні ситуації. Якісь люди намагались протягнути клітку з тваринами, які займала половину купе.
Зараз ми намагаємось максимально розсаджувати людей по купе, потім розміщуємо людей в проходах, а потім – у тамбурах. Останнім взагалі зараз по кайфу, ми їм видали матраци, і вони сидять на них на підлозі. Там маленький хлопчик спить, це дуже мило.
Тісно, звичайно, але я думаю, що вам їхати комфортно.
Я киваю
‒ Ну от. Людей ми вмістили, всі чаєм напоєні, туалет у вагоні лише один працює – але він є. Ми забезпечили людей базовим мінімумом.
Що б ви ще хотіли дізнатись?
‒ Потяг повільно їде через те, що він перевантажений людьми? – питаю
‒ Це для того, щоб машиніст у разі чого міг зробити аварійну зупинку. Якщо колії розбомблять – їх не зможуть оперативно відремонтувати. Тому в машиніста повинна бути можливість зробити маневр і повільна швидкість цьому допомагає. Тим паче, тут у нас нові вагони, які не розраховані на таку велику кількість людей.
Розумієте, затримка 3–4 години, як зараз – це нормальна річ навіть у мирний час. Чому ми так спізнюємося зараз? Зазвичай цей потяг виїжджає з Києва через Ірпінь та Гостомель і прямує на захід. Але нам довелось змінити маршрут, бо зараз в Гостомелі самі знаєте, що відбувається (активні бої із російськими загарбниками – ред.). Ми спочатку поїхали на південь від Києва, від’їхали, потім повернулись назад на північ до Здолбунова і потім вже поїхали на Захід до Львова. В нас зараз немає цілі прорватись за будь-яку ціну, ми хочемо, щоб пасажири були в безпеці.
Наприклад на Харківщині у нас травмували двох провідників.
‒ Через бойові дії?
Моліться за нас, бо потім ми вертаємось назад на Київ забирати інших людей
‒ Так. У цьому потязі у нас на 6 вагонів – 7 провідників. Нам було важко сьогодні дістатись роботи, і ми запізнились на три години, а деякі працівники живуть в найгарячіших точках під Києвом і взагалі не можуть виїхати.
Ми не мали сьогодні приходити, це не наша зміна. Але ми в такі моменти відчуваємо свою відповідальність, ми повинні бути на роботі.
‒ Дякую вам ! – кажу я і повертаюсь до купе.
Через годину потяг нарешті під’їжджає до Львова. Провідниця у формі ходить по вагонах і попереджає: “Потихеньку збирайтесь, скоро будемо у Львові”, а потім доходить до кінця вагона і підвищує голос: “Так, тамбур мене чує? Скоро будемо у Львові”.
Одна пасажирка хвилюється, що не встигне вийти, але провідниця її заспокоює: “Ми будемо стояти доти, доки всі не вийдуть. Далі ще їдемо у Франківськ. А ви моліться за нас, бо потім ми вертаємось назад на Київ”.
Ви не бачили коричневу шапку?
Хаотична посадка закінчилась, і деякі пасажири зрозуміли, що загубили речі.
До мого купе заходить молода дівчина: “У вас тут випадково немає “харвестівського” рюкзака чорного, не можу знайти”. Ми перевіряємо верхні та нижні полички – такого наплічника в нас немає. Дівчина дякує і йде розшукувати далі. Врешті, рюкзак знайшовся.
Через декілька хвилин ще одна пасажирка почала пошуки своїх речей і голосно крикнула: “Ви не бачили коричневої шапки? Як знайдете, передайте, будь ласка, у друге купе”.
Сидячі місця до Львова
Коричнева шапка знайшлась лише через 7 годин дороги. Інша пасажирка так само гучно закричала: “Знайшли коричневу шапку”. З іншого кінця вагону почулося: “Ой, дякуємо, передайте, будь ласка, до нас! Ви заслужили безкоштовну каву й окреме купе”. “І окремий туалет!” –а додає інший пасажир. Власниця коричневої шапки “відправила” своїй рятівниці чай.
Затихне – повернемось, не даремно ж ми все в Києві залишили
Я проштовхуюсь між людьми. Хоча людям лячно та некомфортно, усі намагаються бути ґречними. Зупиняюсь перед пасажиром, що прямує в іншу сторону вагону, який говорить: “Так давайте ми тут з вами поміняємось місцями, і ви рушите далі”. Я наступаю чоловіку на ногу, він лише сміється: “Ай молодець, відтоптала мені ноги!”
Заходжу у шумне купе. Переді мною 6 людей на нижніх поличках, з верхніх з темноти лише блищать чиїсь очі. На столі стоїть клітка з котом.
‒ Можна я вас сфотографую для репортажу?
‒ Давайте! Ой, тільки зараз ми баночку пива приберемо, – відповідає блондинка в окулярах.
‒ А як котика звати?
‒ Кузя! – говорить все та ж блондинка разом з чоловіком.
‒ З собою у Львів везете?
‒ Аякже, котику вже 17 років, це – частина сім’ї.
Усі пасажири в купе їдуть до рідних та близьких. Одна жінка рушає до Ужгорода до колег. Там вона шукатиме житло для оренди: “Я дізналась, що зараз ріелтори пропонують свої послуги й не беруть гроші за комісію”.
‒ Ви усі збираєтесь повернутись? – цікавлюсь я.
‒ Звичайно! Затихне – повернемось, недаремно ж ми всі речі вдома залишили.
Про що думають біженці
Пасажири не втрачають оптимізму – жартують, сміються. Але війна не зникає тоді, коли поїзд залишає гарячі точки. В мене, як і в багатьох пасажирів цього потяга, у Києві залишись близькі люди.
Під вечір в новинах з’являється інформація, що в Києві погіршується ситуація. Російські окупанти намагаються взяти місто, вони не жаліють цивільних, тож усі кияни у небезпеці.
Моя сусідка по купе телефонує своїй мамі та питає, чи в неї все гаразд. Вона не кладе слухавку навіть тоді, коли переривається зв’язок. Між бровами у молодої дівчини постійно з’являється зморшка – вона хвилюється за рідних.
Ще одна сусідка постійно моніторить новини. Вона додає у свої сторіз корисну інформацію щодо бойових дій, як варто себе поводити під час обстрілів та де можна знайти укриття.
Кожен вільний метр вагону зайнятий
З проходу чутно розмови пасажирів: “Так, і Придністров'я на себе напало, і Крим на себе напав, і ми на себе напали. Нічого нового”, “Не віриться, що таке могло трапитись”.
Але найбільше промовляють люди, які мовчать усі 9 годин дороги. Сімейна пара в моєму купе лише обмінялась кількома фразами пошепки. Чоловік обіймає свою дружину і клітку з домашнім улюбленцем, який час від часу нявчить. Ці півтора дня в Києві стали для них жахом.
Станом на 1 березня, як свідчать люди, котрі пробують виїхати з Києва потягом, ситуація стала набагато гіршою – у потягах ще більша тиснява, через обстріли потяги роблять довгі зупинки в полі. Ми знаємо випадок з жінками, які не могли втиснутися у вагон, і машиніст поїзда затягував їх через вікно до себе в кабіну.
