Наступ, облога, окупація. Як північно-західне передмістя Києва стало лінією фронту

Сусіди та воєнний стан

Наш будинок, як і всі інші, з перших днів війни перелаштувався на воєнний лад. На дверях з’явилися залізні засуви. Сусіди стягували у підвали розкладачки й ковдри, організували там прибирання, чай-каву і перекуси, діти звикали там гратися, дорослі організували щось на зразок штабу. Розподілили графік патрулювань у дворі й чергувань у підвалі – щоб і там, і там був порядок. Час від часу віддалік щось гупало, було тривожно, але завдяки винятковій самоорганізації ми почувалися більш-менш у безпеці. Здавалося, що може й дійсно безпечніше перечекати вдома? Тим більше, що околицями вже бігали недобиті орки.

Ми виїхали 28 лютого, після кількох ночей у підвалі та першого гучного бою неподалік, коли там розгромили першу ворожу колону техніки. Спали внизу, щоб не бігати туди-сюди, якщо раптом прилетить: сигналу повітряної тривоги в Ірпені не було. Напередодні виїзду вранці сиділи у підвалі й прислухалися до гупання, біля входу було чутно гудіння в небі та постріли знадвору.

Під вечір все стихло, а вночі між нон-стоп читанням новин я розглядала карту наших передмість. Було очевидно, що коло стискається, мости підірвані, і в нас лишився єдиний шлях до виїзду. Але їхати самим було страшно, потрібна була компанія.
Як виявилося, сусіди (також з дитиною, як і ми) теж дуже хотіли виїхати з Ірпеня, але в них майже не було пального. Купити його в Ірпені та околицях було нереально. А в нас якимсь дивом напередодні війни були заправлені обидві автівки – це, здається, чи не єдине, що ми таки зробили заздалегідь, і те, що в результаті допомогло вибратися.

Втеча з Ірпеня

Спочатку ми пробували перелити пальне з однієї автівки в іншу. Потім ніби прозріли: "Тю, так беріть нашу! Тим більше, що в ній і газ, і бензин є". Окрім родини з малюком, туди помістилася ще одна сім'я: жінка з літньою мамою. Від першої розмови про це і до виїзду минуло хвилин 20. Подолавши найнебезпечнішу ділянку, ми роз'їхалися хто куди.

Через кілька годин ми стояли на об'їзній біля Вінниці у величезному заторі. Лунала сирена повітряної тривоги, але куди нам було подітися з дороги. Сподівалися, що пронесе. Пізніше дізналися, що в іншому місці за нашим маршрутом був ракетний удар.

За Вінницею нас чекала порожня темна і вузька дорога до молдовського кордону. І наче диво – абсолютно порожня заправка, де ми, не вірячи своїм вухам, почули, що так, дизель є і можна заправити 20 літрів.

Поночі ми перетнули кордон у малесенькому пункті Бронниця. З того боку, у молдовському селі Унгурі нас гостинно зустріли у місцевій сільраді, нагодували й розмістили на ніч. Пізніше, вже в Румунії, з нас не взяли грошей у місцевому готелі, потім якийсь священник заплатив за нас на заправці, доки я намагалася порозумітися з касиркою. Заощаджені гроші ми перераховували волонтерам.

Декому з сусідів вдалося евакуюватися 5 березня до Києва: на поїзді та власних авто. Але потім окупанти підірвали колії, залишився лише піший перехід через зруйнований міст у Романівці – під обстрілами.

Багато наших сусідів залишилися там, у підвалі нашого будинку, який вони фактично добудовували самі, коли їх кинув забудовник. Там нещодавно відремонтували під’їзди, облаштували затишний двір, підросли вже дерева і щороку квітли клумби, там ми всі разом фарбували дитмайданчик, святкували день будинку й ліпили з дітьми пиріжки в альтанці.

Ми дізнаємося з новин і чатів, що “прилетіло” в будинки неподалік, і не знаходимо собі місця від хвилювання. Звісно, почуваємось трохи винними в тому, що нам вдалося виїхати. І що допомогти їм зараз ніяк не можемо.

Зрідка отримуємо куці вісточки в будинковий чат: “Живі, будинок цілий”, засипаємо їх сердечками та чекаємо новин про гуманітарний коридор. Ми повернемося і все відбудуємо.

Знищений затишок

За 12 років життя в Ірпені я часто критикувала наш куток за надмірну забудову, за нестачу шкіл і садочків, проблеми з інфраструктурою. Тепер з болем дивлюся на кожну фотку, кожне відео з почорнілими будинками, зі страшними дірками у новеньких фасадах, і визнаю, як тут було гарно і затишно. Двір одного з ЖК в Ірпені. Ось дуплекс, ось стильна п’ятиповерхівка, ось доглянуте подвір’я. Були.

В Ірпені найбільше постраждала щільна нова забудова на північному заході міста – саме там пройшла ворожа колона, обстрілюючи все навколо. Там мешкали багато молодих сімей з дітьми. Але і в інших районах є чимало руйнувань.

Можливо, увесь цей затишок також викликає якусь ненависть в орків, що вже кілька днів знищують місто і людей в ньому.

“Сусід зайшов у ванну під час обстрілу, потім відчиняє двері – а за ними вже нічого нема. Чудом вцілів, але жити немає де”, – розповідає мені дівчина історію з будинком на Гостомельському шосе в Ірпені.

Ірпінь під окупацією

“Як там?” – питають щодня у місцевих чатах такі самі біженці, як я. “Ірпінь зрівнюють із землею”, – відповідали, поки був зв’язок, ті, хто там залишився. У когось немає авто, у когось пального, хтось не може покинути хворих родичів чи домашніх тварин. Страшно їхати в нікуди, страшно вийти з підвалу, коли навколо – постріли та вибухи. Страшно виїхати на дорогу, коли у місцевих чатах пишуть про обстріли мирних авто і розшукують зниклих.

Врешті 5 березня бронетехніка окупантів пройшла дорогами Ірпеня поміж нових житлових масивів, обстрілюючи все навколо.

Відхід ЗСУ з Ірпеня пов'язаний із бажанням уникнути масштабного руйнування міста, пояснили пізніше експерти. Оскільки наявність в Ірпені наших військ неминуче притягнула б сюди ще більше ударів ворожої артилерії та ракет. Далі перед окупантами річка Ірпінь без мостів та з широкою болотистою долиною, яка прострілюється усіма засобами. Взяти цю лінію оборони у 1941-му Вермахт не зміг.

Але Ірпеню все одно дісталося. Перші прильоти в житлові будинки Ірпеня почалися ще 25 лютого. Обстріляли житловий комплекс на вулиці Київській. Влучили в щитову та автівку у дворі, у будинку подекуди розбилися вікна.

Після цього прильоту вирішили в багатоповерхівках вимкнути автономні газові котельні – з міркувань безпеки. Холод у квартирах – не проблема, багато хто ночував у підвалі, інші – вдома, але роздягатися до піжам навряд чи хто ризикував.

З 5-6 березня евакуація з цього регіону стала смертельно небезпечною. Ще тисячі людей застрягли у Бородянці, Немішаєвому, у навколишніх селах і на дачних масивах. Комусь щастить вирватися, когось розстрілюють на дорозі.

“Ми виїхали!” – написала 5 березня у фейсбуці знайома, яка тиждень з початку війни провела у селі Гурівщина – на дачі з двома малими дітьми. Читаю – і від серця відлягло: слава Богу, їм вдалося.

“Вони вийшли з підвалу взяти щось на сніданок. Назад не встигли повернутися”, – написала інша про своїх родичів у Бородянці.

“Врятуйте Бучу!”

“Я вже не можу триматися, – написав 5 березня на своїй фейсбук-сторінці активіст і волонтер Олександр Остапа з Бучі. – Орки закривають людей в укриттях, забирають чоловіків і дітей, виламують двері у помешкання, забирають телефони й б‘ють людей! Зранку щонайменше 10 повідомлень про поранення і вбивства!

Пожежі, прильоти в будинки! Зв‘язку майже нема, світла, тепла і води теж. Люди голодні, холодні та знесилені.

Буча відрізана від усього. Донедавна найкраще маленьке місто в Україні зараз схоже на Сирію під час війни!”

За два дні, пише Сашко, волонтерський центр прийняв сім тисяч запитів, більшість із яких – прохання допомогти з евакуацією. “Врятуйте нас, допоможіть виїхати, їжі немає, води немає!” – писали в місцевих чатах. Писали й про те, як чеченці заходили в підвали житлових будинків і вбивали місцевих мешканців.

Шостого березня дзвінки стихли – у Бучі, як і в Ірпені, остаточно зник зв’язок. У Гостомелі його до того часу вже практично не було. Волонтерам до Бучі поки не добратися.

Вибратися звідти самостійно теж неможливо. Потрібен “зелений коридор”, якого російські війська не дають, обстрілюючи тих, хто намагається виїхати.

війна ірпінь буча