Ірпінь-Буча – чи є зв’язок. Життя й евакуація у зоні бойових дій на півночі Києва

23 лютого я відвезла свого чотирирічного сина з Ірпеня в дитячий садочок на вулиці Вокзальній у Бучі. Вулиця Вокзальна – одна з найстаріших і найдовших у Бучі, одним кінцем вона впирається в центральну вулицю Соборну в Ірпені, а іншим – тягнеться до Гостомеля, ледь не до самого аеродрому, на якому ще донедавна зокрема базувався АН-225 «Мрія» (ми з сином любили дивитися на нього з балкону друзів, що жили на околиці Бучі в нині вже поруйнованому будинку).

Початок

Ще півтора тижня тому Ірпінь і Буча були сповнені життя в його різноманітних виявах. Усі закриті й відкриті групи міст у фейсбуку лаяли місцеве керівництво за масову хаотичну забудову безглуздими серед приватного сектора багатоповерхівками, вартість на квадратні метри в яких приваблювала сюди молоді сім’ї з дітьми.

За знищення зелених зон (ох, ці довколокиївські сосни, які місцеві фарбою нумерували, щоб уберегти від вирубування). За постійні затори й надмір будівельної техніки на дорогах, що викликала захват лише в дітей. За переповнені школи, неможливість потрапити в державний дитсадок і високі ціни на приватні. Мій малюк також ходив у приватний, яких на вулиці Вокзальній, зокрема, було кілька, облаштованих у будинках з великою територією та огорнених домашньою атмосферою.

Коли 24 лютого ми прокинулися від гулу вертольотів за вікном і глухих звуків роботи нашої артилерії, я сказала синові, що сьогодні садка не буде, залишимося вдома. А ще за кілька хвилин ми познайомилися з сусідкою.

Вона щойно повернулася з супермаркету, у якому майже нічого не купила: «Всюди натовпи, люди гребуть геть усе підряд, а я чомусь не мала сил штовхатися. Черг не було лише до тютюнового відділу – тому купила пачку цигарок, хоча давно вже не курю…».

Зробили кави й обоє на балконі закурили, мовчки споглядаючи людський мурашник унизу: затор з авто в єдиному напрямку й безліч людей, що туди-сюди тягли рюкзаки, сумки, валізи, дітей, котів у переносках і собак на поводках.

"Всюди натовпи, люди гребуть геть усе підряд, а я чомусь не мала сил штовхатися"

Але до вечора все стихло, окрім звуку ворожих вертольотів, гулу наших та їхніх літаків і глухих ударів нашої артилерії. Сирен у місті немає, бомбосховищ мало й вони далеко, а цокольний поверх нашого будинку, що правив за укриття, був ним насправді досить умовним.

До вечора надійшла перша інформація: над Гостомелем Нацгвардія збила три з тридцяти чотирьох ворожих гелікоптерів. По аеропорту завдали артилерійського удару, щоб знищити десант, який там висадився. Також руйнувань зазнали перші будинки в Гостомелі у військовому містечку. Відтоді й досі в усіх можливих групах, чатах і сторінках не стихатимуть прохання купити пальне або допомогти виїхати з Бучі-Ірпеня-Гостомеля та навколишніх сіл.

Згодом до них доєднається інформація про те, які аптеки й магазини в які короткі години буде відчинено і які продукти там є. Ще пізніше писатимуть про близьких, рідних і друзів, з якими немає зв’язку. Про людей під завалами. Про одиноких стареньких і мам з дітьми, в яких закінчилася їжа.

Крик у соцмережу

Очікувано, що більшість таких повідомлень залишатимуться без відповідей: наче волання в порожнечу, фіксація страшного часу, наближення якого обчислювалося навіть не днями, а годинами.

«Коли нас почали обстрілювати, а ми з Гостомеля, – написала мені мама двох дітей із нашого садка на Вокзальній, на самій межі Ірпеня й Бучі, – ми стояли з дітьми на балконі й бачили, як летів вертоліт, як його збила ракета – і він почав падати в наш бік. Я схопила дітей і вилетіла з ними в підвал. Там усюди сильно трясло. Тато наш військовий, він зараз на передовій, далеко. Коли стало тихіше – схопила дітей і перейшла в інший підвал, надійніший. Там ми сиділи п’ять днів: було дуже холодно, вуличний одяг залишився в садку, діти похворіли. Врешті повернулись у квартиру – світла немає, води немає, їжі вистачить на тиждень».

Коли я з сином 25 лютого вибиралася з міста, безлюдними вулицями бігали лише собаки дорогих порід: розгублені, налякані, покинуті. Вітер перекочував сміття, поодинокі перехожі сторожко і швидко переходили на короткі відстані, а вікна довколишніх будинків, обклеєні навхрест скотчем, видавалися порожніми, хоча насправді такими не були: за короткий час виїхати більшості мешканців регіону було неможливо (лише в Ірпені, за останніми даними, мешкає до 90 тис. осіб).

Основний міст, що поєднував Ірпінь з Києвом (так званий міст у Романівці до Новоірпінської траси), довелося підірвати ще вранці, щоб відрізати ворогу, який і далі атакував Гостомель, найпростіший шлях до столиці.

Звуки артилерії стали такими звичними, що ставало моторошно, коли вони затихали

Звуки артилерії стали такими звичними, що ставало моторошно, коли вони затихали, а новини про Гостомельський аеродром так часто змінювалися, що навіть за уважного їх відстежування було неможливо зрозуміти, хто саме його зараз контролює. Та й важливо це якоїсь миті стало лише для підтримання духу, не більше. Особливо після офіційного повідомлення, що окупанти заволоділи уніформою Нацгвардії та розбрелися околицями.

У місто заповзав страх. Для поранених у Бучі просили одяг і їжу, для породіль у Ворзелі (селище тоді вже другу добу було без світла, а немовлята в єдиному на регіон пологовому народжувалися) – також. Того самого дня близько 16 год обстріляли перший ЖК на вулиці Київській в Ірпені – далі схожі повідомлення стануть звичними, як і ще трохи пізніше – коментарі на зразок «Це був мій дім», які потім замінять репліки: «Головне – щоб вижили люди, будинки відбудуємо».

За кілька днів мама з садочка на Вокзальній озвалася знову: «Сидимо. Мої діти як ніколи постійно хочуть їсти. Як ножем по серцю, бо ми економимо. Вийти страшно: тут дуже стріляють, чоловік сказав узагалі не висовуватися з квартири».

Евакуація

Це було 3 березня. Опісля контакт урвався. Регіон опинився без електрики та мобільного зв’язку. А також без їжі та будь-якої допомоги. Повністю відрізаний від Києва. Для автомобільного руху залишилася єдина вузенька й звивиста дорога Ірпінь-Стоянка, що виводила до Житомирської траси, але її постійно обстрілювали.

На всіх інших дорогах мости підірвані, або їх повністю контролювали вороги – як-от нещодавно відремонтовану дорогу через Дмитрівку на ту-таки Житомирську трасу.

До речі, саме останнім шляхом зазвичай до Ірпеня заходили з півночі танки та інша військова техніка окупантів. Повідомлення в соцмережах стали односторонніми: «Допоможіть знайти батьків…», «Чи може хтось дізнатися про долю сім’ї подруги…», «Там-то сидить мама з дітьми без води та їжі…», «У Ворзелі на вулиці застрелили чоловіка – заберіть хтось біля нього двох його дітей…», «Зникла моя молодша сестра…», «У підвалі сидять двоє стареньких без їжі…», «Допоможіть доправити до лікарню поранену дитину…», «Допоможіть з дитячим харчуванням…», «За такою-то адресою під завалами люди…».

Останніх повідомлень – найбільше. Усіх їх – до сотні щодня, без жодної відповіді. Масштаб людських трагедій, що торкнулася всіх, хто не виїхав, нині важко осягти. Тим паче, що її жертви досі перебувають в окупації та без зв’язку – тобто досі мовчать.

Перші дві евакуації з Ірпеня вдалося здійснити 3 й 4 березня потягом – Укрзалізниця виділила кілька вагонів, що курсували до центрального вокзалу в Києві. За офіційною інформацією, виїхало близько чотирьох тисяч осіб.

Мешканців інших населених пунктів евакуювати не вдалося досі. Буча, а також Гостомель, Ворзель та менші села, відрізані від Ірпеня й усього світу по тій-таки Вокзальній, – мережу облетіло фото, зроблене 1 березня й оприлюднене в телеграм-каналі «Оперативний ЗСУ», підбитої ворожої техніки, що повністю перегородила дорогу.

Для мене воно особливе ще й тим, що зроблене якраз біля нашого садочка, до якого мій син любив мчати самокатом, а я ледь наздоганяла й сварила, щоб був обережним.

Проте наступного дня навіть цю евакуацію залізницею було зірвано: сняряд упав на залізничну колію в Ірпені. Тому далі евакуйовували людей автобусами по той бік розваленого мосту в Романівці. Цей підірваний міст – межа Ірпеня з протилежної від Бучі сторони, найкоротший шлях до Києва. Водночас до нього навіть від центру Ірпеня пішки дістатися важко – тим паче з дітьми, тим паче з лежачими старенькими, тим паче під обстрілами. Ситуацію з евакуацією зафіксував на іншому відомому фото іспано-португальський фотограф Емілліо Моренатті.

Фото, яке облетіло увесь світ. Люди під час евакуації з Ірпеня ховаються під підрваним мостом

«Знайшла себе на фото», – написала у фейсбуку одна з тих, кому пощастило перейти на той бік. А потім розповіла Текстам більше:

«Це була моя вже друга спроба евакуюватися – після першої спроби потягом. Того дня, коли підірвали колії, я від ранку вже була на вокзалі. Мало бути три потяги. Першим відправили мам з немовлятами – усе було організовано нормально та спокійно. Далі мали йти мами з дітьми шкільного віку. Я думала потрапити в третю хвилю.

Весь цей час ми не стояли в тиші – бої не припинялися, довкола лунали вибухи. А після першого потяга стало зрозуміло, що стріляють дедалі ближче до нас, що цілять в тих, хто прагне евакуюватися, й по вокзалу. Прямих влучань не було, але військові попросили розбігтися, бо ситуація ускладнилася й усе довелося скасувати. Я цивільна людина й не знаюся на зброї, але бачила, як безпілотний апарат скинув щось зовсім поруч з вокзалом.

Наступного дня я знову була на платформі, але замість потяга надійшла інформація, що окупанти розбили колію. Усіх попросили розходитися. А хвилин через 20 на офіційному телеграмі мера з’явилася інформація, що треба дістатися Новоірпінського мосту – евакуація відбудеться звідти. Батьки мене підвезли до кільця біля Водоканалу (кільце майже перед зруйнованим мостом. – Ред.), а далі я йшла пішки разом з іншими людьми.

Поки проїжджала Ірпінь, то бачила багато повністю зруйнованих і спалених будинків. Ми дісталися мосту й спустилися під нього. На кожному кроці були військові, вони допомагали переносити речі, допомагали дітям, а також усіх заспокоювали та запевняли, що під мостом безпечно. На той момент нас наче не обстрілювали, хоча в Ірпені всі десять днів майже не припинялися інтенсивні бої. За мостом треба було ще трохи пройти – й там на нас чекали автомобілі.

Двоє військових успішно відвезли нас по Києву до залізничного вокзалу. Велике їм за це дякую. Мій день евакуації минув добре, а вже наступного дня я читала жахливі новини про місця, по яких ішла буквально вчора. Я ніколи не повірю, що росіяни не знають, що роблять. Вони все знають і все роблять цілеспрямовано».

Білоруський письменник Сяргей Прилуцький, що вже кілька років з родиною живе в Бучі, також 5 березня озвався у фейсбуку:

«Ні, ми не можемо виїхати, бо це неможливо. Постійні бої. Москалів то вибивають, то вони знов наїздять, мов саранча, ховаються під житловими будинками, блукають по районах, вбивають мирних людей, отримують у відповідь по щах і здихають.

А потім прибуває новая партія рускіх і так по колу. Буча зараз відрізана з усіх сторін: з Києва, Ворзеля, Ірпеня. Ну і, звісно, Гостомеля. Вся інформація про «вивозимо з Бучі» – фейк. Посилайте цих вивозітєлєй нахуй. Вчора ввечері біля нашого ЖК йобнуло так, що ще трохи, і був би ще один сумний сюжет по ТБ. Тероборона дуже просить не ходити і не їздити по місту, якщо ви не камікадзе або бетмен».

Евакуація через підірваний міст

Упродовж 6 березня люди евакуйовувалися лише з Ірпеня й тільки пішим переходом під мостом у Романівці, покладаючись на повідомлення від міської влади. Рухалися малими групами. Відома в регіоні депутатка, волонтерка й журналістка Михайлина Скорик повідомила Текстам: «За офіційною інформацією, 6 березня загинуло не менш ніж восьмеро людей від мінометних ударів, зокрема в нас точно зафіксовано о 9:30 ранку загибель цілої родини, яка вже перейшла перехід і була в Романівці, на території, що ближче до Києва. Там організовано підвіз автобусами. На Новобіличах людей зустрічає психолог і МНСники. Міський голова Олександр Маркушин на переході контролює весь процес».

А моя знайома з садочка мама на зв’язок не вийшла досі.

війна евакуація окупація буча ірпінь бої