Україна не є расистським суспільством. Але до деяких іноземців на кордоні справді поставилися жахливо

Навіть у мирний час перетин кордону України з ЄС не є приємною прогулянкою. Під час війни – зі десяти- чи стократним навантаженням, невідомістю, холодом та голодом – він став для сотень тисяч розгублених, втомлених біженців, як і для прикордонників та залізничників, надзвичайно важким досвідом.

Але особливо складним він міг бути для іноземців з Азії та Африки, які часто не розмовляють українською чи російською, не завжди мають у порядку документи та не дістають належної підтримки від своїх посольств.

Після хаосу перших днів війни, спершу у соцмережах, а згодом і у ЗМІ з‘явилися повідомлення про дискримінацію та насилля з боку українських службовців до іноземних громадян, зокрема вихідців з африканських та азійських країн. Деякі відео показують, як на блокпостах на африканських студентів спрямовують автомати. Інші – як їх виштовхують з поїзда працівники залізниці.

Звісно, такі новини з радістю підхопила російська пропаганда. Але й симпатики України зі всього світу, які в усьому підтримують боротьбу українського народу проти російської навали, відзначили ці повідомлення з сумом.

В умовах війни, особистої невизначеності та непостійних змін перевірити масштабність таких випадків виявилося не так просто. Сотні та тисячі іноземців лише відходять від пережитого, а ще повинні швидко приймати рішення щодо свого майбутнього у Польщі та інших країнах.

Позитивний досвід іноземців

Іноземці, з якими вдалося порозмовляти, змальовують змішану картину. Деякі наголошують, що ставлення до них було чудовим або ж рівно таким, як і до українців.

Індієць-вчитель зі Львова, що перетнув кордон потягом Інтерсіті до Хелму, скаржиться лише на те, що чоловікам – як українцям, так і іноземцям – довелося годину очікувати на холоді на перевірку документів.

Нігерійський студент-медик зі Львова розповідає, що довелося довго чекати, поки їх не пропускали пішки, ймовірно, через не облаштований для цього перехід. Проте ставилися до них добре.

Індійські студенти з Харкова теж скаржаться лише на холод та довге очікування, тоді як студент із Гани, що вчився у Білій Церкві, швидко перетнув кордон з Угорщиною.

Декілька волонтерів, включно зі мною, допомогли нігерійському студенту з Києва та його літній матері організувати доїзд від вокзалу до кордону з Польщею – без фіксованої оплати водію. Оскільки з собою вони мали декілька сумок завбільшки у свій ріст, це стало справжньою спецоперацією, в якій взяли участь одна машина, один мікроавтобус, що зупинився почекати їх, і декілька добровольців, що допомогли доставити вантаж на відстань одного кілометра до волонтерів. Навколо аж роїлося від біженців, волонтерів та машин.

Реагуючи на російську пропаганду про “расистську Україну”, організація Українер переговорила з десятками іноземців, які розповіли про переважно нормальний досвід перетину кордону. Жан Беленюк, перший афроукраїнець у парламенті, також підкреслив, що гострої проблеми расизму в Україні немає, окремі маргінали з расистськими поглядами є всюди і що українська держава є толерантною.

Чимало українців, що у дуже складних умовах перетинали кордон і самі чекали годинами, а подекуди й днями впевнені, що до іноземців там ставилися, так само як і до всіх.

Схоже, що в багатьох випадках це справді було так. Але навіть те, що для українців та іноземців іноді існують окремі черги, означає, що про досвід іноземців всю правду розповісти можуть лише вони.

Інший бік медалі

На жаль, деякі свідчення є сумними. І підстав не вірити їм немає.

Медик-нігерієць Ісидор, що проживає в Україні вже 9 років і чудово розмовляє українською, вважає її своїм домом, зважився виїхати на час війни на настійливе прохання батьків. Це трапляється з ним вже вдруге – у 2014 році він виїхав із Донецька. Якщо там, за його словами, расизм прямо витав у повітрі, в Івано-Франківську він почував себе чудово.

До Польщі він поїхав потягом, разом із друзями. У потязі було людно, і він стояв, поступившись місцем українській жінці. На кордоні при перевірці документів озброєна прикордонниця раптово звинуватила його у брехні, сказавши, що він обманював її і насправді не їхав цим поїздом. Вона змусила його та друзів, серед яких були дівчата, покинути потяг. Що важливо, наскільки він бачив, їхні місця ніхто не зайняв.

Найбільше його вразило те, що жоден з українців, що були у потязі, навіть не спробував йому допомогти.

На пішому переході Шегині – Медика скупчилося особливо багато іноземців. Тисячі людей провели три або чотири ночі на відкритому повітрі, без прихистку та місця для сну. Карім*, студент-араб з Києва, розповідає, що вони палили власний одяг, щоб зігрітися. Проте страждання не обмежувалися фізичним дискомфортом.

Двоє співрозмовників окремо один від одного відзначили: деякі з прикордонників, здається, отримували насолоду від того, що били іноземців. Ахмед*, студент з азійської країни, розповідає, що коли його покликав допомагати з перекладом один прикордонник, інший без попередження вдарив його у груди так, що декілька хвилин той не міг дихати.

І Карім, і Ахмед відзначають – пріоритет отримували не лише українські жінки та діти – до чого претензій вони не мають, а й “білі” іноземці з країн Європи та США. Натомість одного із вихідців з арабської країни, що мав паспорт США, за свідченням Каріма, прикордонники не хотіли й слухати.

Карім також розповідає, що спроби дізнатися, що їх чекає і чому вони не можуть пройти через кордон, часто закінчувалися тим, що його відсилали в кінець черги. В деяких випадках, каже Карім, прикордонники змушували окремих іноземців танцювати чи робити віджимання – якщо ті відмовлялися, їх теж посилали в кінець черги.

Тоді як один місцевий мешканець відчинив будівлю ресторану, щоб у ньому могли спати азійські та африканські біженці, і поділився їжею, інші місцеві відмовлятись продавати їм їжу чи напої.

Звісно, є свідчення того, що поведінка іноземців теж не завжди була коректною. На львівському вокзалі деякі з них пробивалися у вагон з погрозами, волонтери розповідали про спробу азійського чоловіка прорватися у потяг з ножем. Деякі справді проривались повз чергу на кордоні – як одразу, так і після кількох днів очікування. Але робити висновки про всю групу на основі поведінки деяких її представників, це те саме, що казати, що всі українці є расистами на основі декількох випадків дискримінації.

У деяких випадках непорозуміння могли бути викликані мовним бар’єром, панікою, неймовірним навантаженням на інфраструктуру чи відсутністю розуміння самими прикордонниками, що потрібно робити в такій складній ситуації.

Карім, свідчення якого найбільш шокують, у розмові декілька разів наголосив, що спочатку сам шукав раціональну причину такому ставленню прикордонників.

Але всі троє співрозмовників вже хоча б рік прожили в Україні, добре або чудово розуміють українську і говорять нею.

Їхні випадки не означають автоматично, що Україна є расистською країною.

Що важливо, і Ісидор, і Карім, і Ахмед підкреслюють – настільки поганого ставлення в Україні вони ніколи раніше не зазнавали.

Але знецінювати пережите ними на кордоні, зводити все до російської пропаганди та закривати очі на жорстокість окремих українців не варто.

Як реагувати на погані новини?

Україна – як окремі громадяни, так і організації та державні органи – зрештою відреагувала на такі новини. Міністерство іноземних справ запевнило, що на наших кордонах до всіх ставляться однаково. А згодом створило виділений телефонний номер для допомоги іноземцям на кордоні.

Небайдужі активісти збирають корисну інформацію для іноземців у складному становищі – і скаржаться на російську пропаганду, яка свідомо викривляє та поширює негативні історії.

Безумовно, що пропаганда роздмухує будь-які прояви недосконалості нашої країни. Але у спробах відповісти на неї варто бути обережним і уникати того, щоб на одну брехню відповідати іншою. Уникати того, щоб на спроби очорнити нашу державу відповідати її відбілюванням – навіть із начебто благою метою.

Звісно, дискримінації чи грубого ставлення подекуди зазнають різні групи нашого населення. Немало українців теж відчуває, що їхні права не дуже добре захищено. Карім розповідав, що на кордоні матом крили не лише іноземців, а й українців.

Проте не складно повірити, що у складних, стресових умовах у ставленні до найменш захищених іноземців, які виділяються серед загальної маси, справді діяли жорстоко.

Численні приклади свідчать: війна проявляє як все найкраще, що є у людях, так і найгірше. Поряд з прикладами самопожертви й доброти є місце і для ненависті та зневаги.

Якщо ми будемо правдиві одне з одним і перед рештою світу, нам не зашкодить пропаганда.

Симпатики України, яких засмутили повідомлення про насилля на кордоні, не розпочали через це ненавидіти Україну і підтримувати Росію. А вороги й так завжди знайдуть за що нас облаяти і як очорнити.

Але наша відвертість хоча б трохи виб’є у них з рук зброю, приверне до нас скривджених іноземців – і допоможе нам самим стати кращими.

*На прохання декількох співрозмовників, їхні імена у тексті змінено.

іноземці війна кордон дискримінація прикордонники