Холод, голод, кров і трупи. 19 днів облоги Чернігова

У чернігівському морзі на вулиці Пирогова відразу зрозуміли, що місць на всіх не вистачить: на хлопця, якому куля пробила каску, на дядька з села Мохнатин Чернігівського району, який вийшов зупиняти танк і його переїхали, розчавили, на 24 солдатів з нашої колони, яких накрило вибухом під селом Красне Чернігівського району.

"П*здець, скільки везуть", – коротко підсумували в морзі. І притягнули установку з генератором і охолоджувачем. Туди й складали тіла, поки не придумали, як ховати.

Тільки порахували загиблих з приміського села Киїнка, як наступного дня почали везти загиблих від удару авіабомб.

Бомби скидали з літака. Розверзло 16-поверховий будинок і 9-поверхівку підряд. А ще аптеку і кардіодиспансер. У будинку поряд з диспансером вилетіли вікна.

Нещаслива 16-поверхівка

Та 16-поверхівка була якась нещаслива з першого дня. Спочатку не хотіли виділяти те місце під забудову, потім ніяк не могли здати, потім світло не підключали майже рік. А потім бомба. 47 загиблих. Мирних, цивільних, звичайних людей.

Наш будинок фактично поряд з нещасливою 16-поверхівкою. Я була вдома, коли гучно бахнуло. Так, що наш 9-поверховий дім здригнувся. Миттю скотилася з ліжка на підлогу. Тут же згадала: якщо ви почули звук вибуху, значить, поцілило в когось іншого. Хвилин через десять вийшли у двір. Він був засипаний уламками битого скла. Дрібні такі уламки.

У наш підвал збігалися люди з розгромлених будинків. Страшно кричала жінка: "Подалі від стін! Відійдіть від стін". Я пройшла повз дівчинку з подряпаним обличчям: з ранок текла кров.

9-поверхівка, в яку влучило, горіла. 16-поверхівка жахала: на місці квартир була чорнота. І я раптом зрозуміла: вони загинули. Люди, які були в тих квартирах. Це шматки їхніх тіл валяються у дворі кардіодиспансеру. А, може, не їхніх.

Сім’я Желдаків

У той же день поцілило у дві школи на Старій Подусівці. Поряд приватний сектор. Михайло Желдак з дружиною Світланою і двома дітьми йшов до батьків. У домі їх чекали батьки дружини. Вибух. Вижила тільки Світлана.

Я добре пам'ятаю, як Михайло гуляв з дитячим візочком у дворі тієї школи. У візочку спав маленький син. Це було просте і непідробне щастя: батько, синок, зелень, пташиний спів. Так якось запам'яталось. І ось так закінчилось. П'ять трупів.

"Боже мой, как страшно, когда видишь знакомые лица, у меня погиб сосед возле школы, до сих пор не могу поверить, Боже, за что так нас всех", – розпачливо пишуть люди в коментарях: за що? Чому?
Родина Желдаків не єдина загинула в Чернігові майже у повному складі. Просто ще ніхто не рахував, скільки таких родин. За моїми підрахунками – не менше десятка.

Не добіг до погреба

Не кожна сім'я могла придбати житло в Чернігові. Київ близько, плюс у Чернігові були гарні умови, отож вартість метра квадратного в новобудовах була від 15 тисяч гривень (від 500 доларів). Володимир Фотієв був третьою дитиною в родині. Двоє старших – сестра і брат – осіли в Чернігові, а Вові придбали житло у Киїнці під Черніговом.

По-перше, так було дешевше. По-друге, приватний дім, чисте повітря, город, де можна посадити картоплю і цибулю, а до міста ходить маршрутка номер три.

До війни найбільшою проблемою було те, що на маршрут ставили "Рути', а там задні двері легко відкриваються, раз на рік хтось з пасажирів випадав з маршрутки на асфальт.

Як це зараз смішно! Киїнку розбомбили, знищили.

- Вова вчора загинув у Киїнці, на очах вагітної дружини, – написала мені колишня сусідка, його сестра Наталія Бодун. Це було ще 1 березня.

- У нас градом накрило молитовний дім. Снаряд впав між будівлями. Там у недільній школі в погребі були наші дві сім’ї з дітьми. Налякалися дуже. Живі.

- А Вова? Вцілило у вікно?
- У машину у дворі. Вони перебігали в погріб. Він біг останній. Не встиг. Мама плаче.
- А як ховати? – питаю. – Стріляють же.
- Не знаю. У наших знайомих помер дідусь 22 лютого, то ще не поховали.

Чернігівське кладовище Яцево на околиці, саме з того боку, звідки в місто рвуться російські війська. Мікрорайон Бобровицю обстрілюють безперестанку, вдень і вночі, чимало хат згоріло. Ховати під обстрілами – той ще замір, тому до моргу і пригнали рефрижератор. Потім вирішили зробити всім однакові дерев'яні труни, вирити траншею і всіх поховати там.

Лісопарк Ялівщина, улюблене місце відпочинку чернігівців, став прихистком для мертвих. Не весь, лише куточок парку. Добре, що його не встигли забудувати.

Забуті села під Черніговом

Жертви війни – не тільки ті, кого вбило ракетами чи бомбами. “Друзі, в мене біда, – пишуть у Фейсбуці. – Загинув брат, вбився на підірваному мості, подзвонили з села, де його знайшли, це село Кошівка біля Нового Білоусу. Ми не можемо забрати тіло, в укритті, всі родичі також не можуть виїхати. Що робити? Куди дзвонити?”

Таке ж було у Сосниці. Двоє випили, сіли в машину і поїхали глянути, що там. Упали з мосту – і привіт. Є ще такі звернення:

“Ми, ще живі жителі села Товстоліс, що за 6 кілометрів від Чернігова, благаємо про допомогу Червоного хреста або волонтерів! У населення віком від 5 місяців до 99 років закінчились ліки, критичний стан у людей з цукровим діабетом та дітей, які похворіли в погребах. Така ж ситуація в усіх навколишніх селах, ми чомусь стали нікому не потрібні. Якщо у ваших силах хоч якось допомогти, ДОПОМОЖІТЬ!!!”

Цар голод. І холод

Полювання за продуктами – одна з небагатьох розваг у Чернігові під час війни, і я вирушила в АТБ. Весело і страшно бігти в магазин під обстрілами. Черга не розходиться, навіть якщо десь поряд гупають "Смерчі". Тільки в разі прямого потрапляння.
На ґанку зустріла однокласницю Ірину, і ми обговорили, що після ядерного вибуху в Чорнобилі, розвалу Союзу і податкових перевірок крилатими ракетами й "Градами" нас налякати не так просто (щоправда, розмова була до авіаудару).

"Ураганами", "Іскандерами" і чим вони ще стріляють по містянах – теж. Виживання у суворих умовах – те, до чого ми звикли. А тут і наша черга заходити.

В АТБ було молоко, сметана, чипси, зранку був хліб. Навіть знижки були! Взяла останню упаковку чищених креветок за 56 гривень, як не взяти, знижка майже 50 відсотків. Молока не брала, бо в мене ще було, може, комусь потрібніше.

Хліб був і наступного дня. І чипси, чомусь їх багато, і ніхто не купує. Разом з продуктами з магазинів зникли сигарети, і я дуже пошкодувала, що не придбала блок 24 лютого, у четвер, коли все ще працювало і все було.

На касі в АТБ покупці несміливо запитували: "Є?" "Після перемоги вип'ємо і покуримо!" – крикнув молодик з жовтою пов'язкою, з тероборони.

Дуже швидко ми зрозуміли, що залишились без м'яса та м'ясних продуктів. Закінчились також молоко, сметана, йогурти. "Де взяти сирки та йогурти, чим годувати дітей", – розпачливо писали молоді мами в місцевих групах. Вони ще не усвідомили, що може, й доведеться пригадати суворий досвід воєнних років, коли дітям давали смоктати хліб, змочений водою.

Тут лише я усвідомила, чому романи про голодомор називають "Цар голод", "Жовтий князь". Бо потреба в продуктах основна, а їх нестача болюча. Дивна річ – у перші дні під бомбами їсти не хотілося, зате ми пили багато води.

Потім стало гірше: після авіаудару в будинку зник газ. Усі мої запаси були орієнтовані на те, щоб готувати на плиті: спагеті, гречка, рис. Можна і в духовці, але там не звариш суп, а може, й звариш, але руки опускаються. Я замітала уламки скла і говорила подумки: "Наш дім асвабаділі від вікон. А подекуди й від дверей". Сміялась, щоб не плакати, бо кожне моє вибите вікно – то були години та роки важкої роботи, і все в одну мить зламав божевільний кремлівський карлик.

"Я якась притуплена", – говорила після смерті брата Наталія Бодун, і це передає і мій стан теж. Ми завішували вікна і пересувалися у темноті, як примари – світло час від часу зникало. Але коли й було, вмикали хіба що кондиціонери, які налаштовували на обігрів. Загалом, це все уламки колишнього спокійного і розміреного життя.

Іноді відчай хапає за душу і думаю – все, повернення до колишнього нема.

Влада і поліція

Мер Чернігова Владислав Атрошенко – доларовий мільйонер, тричі був нардепом, має безліч фірм і нерухомості. В'ячеслав Чаус, голова ОДА, до призначення – працівник “Нафтогазу” з мільйонною зарплатою. Вони обидва залишилися в місті, тримають оборону і допомагають містянам.

У перші два дні поліція, патрульна поліція, прокуратура розгубилися. Сказали: "Перспективи сумні", закрили офіси та зникли. Номер 102 не відповідав, ніхто не їздив ні на виклики, ні засвідчувати смерть.

Керівник поліції Володимир Нідзельський з міста зник, сказав, що поїхав захищати Київ. А орки перли на Чернігів танковими колонами. Голова ОДА видав розпорядження про призначення нового начальника поліції. І сталося диво – Нідзельський повернувся до роботи, покликав назад усіх, кого розпустив. Тоді ж вийшла на роботу патрулька. Почалася оборона міста, яка триває і досі.
“У Чернігові зараз немає тилу – всюди передова”, – написав у Фейсбуці Олександр Ларченко, колишній голова Чернігівської районної ради.

чернігів війна російсько-українська війна