Д

Діти і обстріли. Жителі Чернігова та Сум про те, як це – жити під снарядами і бомбами росіян

"Я прокинулася від вибуху о 5:30 ранку. Я підскочила і розбудила дітей, потягла їх сонних до ванної кімнати, бо розуміла, що у підвал ми вже не встигнемо"

“На землі лежали відірвані кінцівки”

Юлія Жданова з Чернігова разом з родиною пережила бомбардування. Третього березня вона піднялась з бомбосховища у свою квартиру, прилягла почитати стрічку новин. Вона чула сповіщення про скасування тривоги, але навколо було дуже тихо, тож вирішила, що обстріл закінчився. Раптом побачила повідомлення від мера свого міста: “Будь ласка, залишайтеся напоготові, адже відбою тривоги не було”.

Юлія з Чернігова – селфі у бомбосховищі.
Юлія з Чернігова – селфі у бомбосховищі.

Юлія знала про правило двох стін, що мають відділяти людей у квартирі від вулиці, тож погукала свою сім’ю, щоб сховатись у безпечному місці. "Ми жодного разу не ховалися вдома під час обстрілів, завжди ходили до бомбосховища. Але в той день всі були дуже виснажені і вже не могли бігти до сховища. Тому я погукала дітей, маму, і ми сховались”, – згадує Юлія.

Діти Юлії у підвалі під час обстрілів
Діти Юлії у підвалі під час обстрілів

“Через хвилину після того, як ми зайшли за дві стіни, пролунав неймовірно гучний вибух. Почали трястись стіни, вилетіли вікна, деякі двері позлітали з петель. Ми впали на землю та закрили вуха руками, діти почали кричати та плакати. Я просто кричала: «Лежати, лежати, лежати»”.

Сусідній будинок після вибуху. Скріншот з відео, наданий Юлією.
Сусідній будинок після вибуху. Скріншот з відео, наданий Юлією.

“Ми не зрозуміли, що відбулося. Не знали, чи можна виходити надвір, чи там достатньо безпечно, чи, можливо, будинок завалюється, і треба звідси забиратись. Але потім почули, як хтось кричить: “Виходьте всі на вулицю!” Тож схопили сумки та вибігли з дому”, – розповіла Юлія.

Автомобіль родини Юлії, що стояв у дворі. На задньому плані – її будинок з вибитими шибками.
Автомобіль родини Юлії, що стояв у дворі. На задньому плані – її будинок з вибитими шибками.

На вулиці Юлія зрозуміла, що у сусідній будинок влучила бомба. Вона побачила жахливу сцену: ударна хвиля розшматувала людей та розкидала їхні кінцівки по вулиці. “Усіх, хто стояв біля будинку, роздерло на частини. На землі лежали відірвані кінцівки. Деякі люди були ще живі й кричали дуже дико, просто нелюдськими голосами”.

Бомба влучила в будинок, де жили батьки Юліного чоловіка. В цей момент у квартирі був лише його брат. Він, на щастя, вижив, але був поранений осколком від ракети.

“Чоловік побіг у дім, щоб перевірити, чи в порядку його сім’я. Мати була в укритті, а батько у магазині. У квартирі був тільки брат, і він врятувався. Коли бомба влучила в будинок, навколо піднявся чорний дим. Брат розповів, що в цей момент він подумав, ніби вже помер”, – згадує Юлія.

Після цього жінка з сім’єю два дні переховувалась в бомбосховищі. Вона більше не почувала себе в безпеці навіть там. Потім родина вирішила покинути місто.

Родина Юлії в підвалі будинку разом із сусідами
Родина Юлії в підвалі будинку разом із сусідами

“Коли покидали Чернігів, мені не вірилось, що ми можемо врятуватися. Мене не покидали думки, що можемо підірватися на міні або нас можуть розстріляти. І хоча зараз голі-босі, склавши все своє життя у дві сумки, але я дуже щаслива, що ми вижили”.

“Я не плакала – на це не було часу”

Ольга Скриннік з Сум якось прокинулась від вибуху. Над її домівкою пролітав ворожий винищувач.

“Для мене найстрашнішим був момент, коли я прокинулася від вибуху о 5:30 ранку. Я підскочила і розбудила дітей, потягла їх сонних до ванної кімнати, бо розуміла, що у підвал ми вже не встигнемо”.

“І тут ми почули звук бойового літака – здавалося, що він летить дуже низько, прямо над будинком. Ніколи не чула нічого подібного. Тоді я подумала: «Наступним може вибухнути мій дім»”, – розповіла Ольга.

Суп під обстрілами варять довго, їдять швидко

У гарячих точках люди вже два тижні сидять без світла, води та газу.

“Два рази ми варили суп – його доводилось робити годинами, – згадує Юлія з Чернігова. – Прийшов додому, кинув картоплю варитись, почали бомбити. Треба вимикати газ і бігти в укриття. Коли нарешті зварили той суп, з напівочищених картоплин і моркви, не було часу навіть по тарілках розлити його. Стояли, черпали з каструлі і так їли. Бо по-іншому ніяк”.

Юлія була виснажена – її постійно будили обстріли. Але втому вона не відчувала.

“Поки була в Чернігові, я жодного разу не плакала – не було коли. Завжди потрібно було щось швидко вирішувати й робити. Я знала, що солдати збираються за той час, поки догорає сірник. Наша родина навчилась збиратись ще швидше”.

“Якось ми з друзями вирішили порахувати, скільки сирен чули за день. І не могли зрозуміти, чи їх 10, чи 12 було. Сирени звучали постійно, і ми мали бути напоготові. Я навіть не знаю, як людський організм таке витримує. Зараз, коли я в безпеці, почуваюся виснаженою і не можу ніяк відіспатися. В Чернігові не відчувала нічого. Треба бігти – ти встаєш, біжиш і не відчуваєш втоми”, – згадує жінка.

За словами іншого жителя Чернігова, Дмитра Теребуна, до життя під обстрілами звикаєш. Люди починають розуміти, коли “прилетіло”, а коли “відлетіло”. Коли прилітає поруч – це завжди дуже страшно.

Діти бояться смерті

Юлія та Ольга – з різних міст, але мають дещо спільне. Вони обидві – матері двох синів, які піклуються про своїх дітей.
- У нас зазвичай сирену вмикають двічі на день, – розповідає Ольга. – Ми хапаємо дітей, швидко одягаємо усі зимові речі, бо на вулиці морозно, і біжимо до підвалу. Там багато пилу, і умови просто жахливі, бо ми живемо у старій п’ятиповерховій «хрущовці» і до російського вторгнення в підвал заходили нечасто.

Її дітям доводилося спати на матраці, що лежав просто на підлозі, діти після цього дуже кашляють. Сирена, за словами Ольги, часто збігається з денним сном молодшого сина або трапляється вночі, коли сплять обоє. Тому діти дуже знервовані й плачуть, бо треба прокидатися і бігти в підвал. У її молодшого дворічного сина почалися істерики. “Іноді він просто кричить безперестанку”, – каже мама. Також він погано їсть і спить. Старший, 5-річний, постійно напружений і дуже боїться смерті та загибелі батьків чи молодшого братика.

Діти Ольги сплять на матраці у підвалі будинку
Діти Ольги сплять на матраці у підвалі будинку

"Мамо, а як ми завтра будемо жити? – спитав він якось увечері!" – розповідає його мама.

Діти Ольги на матраці в підвалі свого будинку
Діти Ольги на матраці в підвалі свого будинку

Сини Юлії трохи старші, їм – 11 та 13 років. Вони розуміють, що навколо відбувається, і крилату фразу з острова Зміїний теж чули. Діти обговорюють новини в бомбосховищі, радіють перемогам української армії та чекають на завершення війни.

“Вони постійно питають: “Мамо, може, ще два дні – і все?” – каже Юлія.

“Мамо, може, ще два дні – і все?”

Після переїзду на Західну Україну діти відчувають себе у більшій безпеці та потроху відходять від шокового стану. Втім, деякі спогади та тривоги дають про себе знати. У кожному новому місці діти запитують, де можна сховатися від обстрілів. На кожен звук реагують запитанням “Що це, бомба?” Домашні улюбленці також страждають від постійних бомбардувань та переміщень між оселею та укриттям. Вони, як і малі діти, не можуть зрозуміти, що відбувається.

Домашні тварини також дуже страждають від бомбардувань
Домашні тварини також дуже страждають від бомбардувань

“Наш кіт Чайок – трішки дикуватий, домашній, надвір виходити боїться, – розповідає Юлія. – Коли розбомбили сусідній дім і нам довелось переміститись до іншого сховища, кіт був дуже переляканий. Він спав біля мене всю ніч, заліз під куртку, притиснув вуха до морди й боявся виглянути. Мені здалося, що він плакав”.

Черги за їжею і ліками – під обстрілами

Навіть під обстрілами люди стоять у багатогодинних чергах за їжею і ліками. Юлія розповіла, як одного разу, після тригодинного стояння в натовпі до магазину, таки втратила місце в черзі, бо мусила тікати до сховища, почувши сирену. Але іноді люди залишалися в черзі навіть під обстрілами.

- Одна бабуся сказала, що просто помре з голоду, якщо не купить продуктів, – згадує Юлія.

Ольга розповіла, що у її місті також бракує продуктів, але більшою проблемою стала нестача ліків та памперсів для її малюка: “Молодшому ми змогли купити памперси лише третього розміру, хоча він носить п‘ятий”.

Наші співрозмовниці також кажуть, що навіть у таких складних умовах люди намагаються ділитися тим, що в кого є.

росія війна бомбардування російсько-українська війна

Знак гривні
Знак гривні