Вторгнення в Україну – не випадковість. Це апофеоз путінського “победобесия”. Захід має добити російський режим

Як перемогти Путіна? Щоб змусити Росію до переговорів, слід запропонувати їй певні відступні шляхи. Це важливо. Однак багато хто вважає, що можливості для відступу потрібно запропонувати особисто Владіміру Путіну. Це катастрофічна та згубна ідея. Президент РФ по вуха загруз у війні та вже фактично втратив свої шанси “зберегти лице”.

Погляньмо хоча б на те, як відбуваються перші спроби переговорів між Росією та Україною. Поки що вони не досягли жодного успіху, ба навряд чи й досягнуть. Чому? Та хоча б через одну лише постать очільника російської делегації. Це – Владімір Мєдінскій, колишній міністр культури РФ та професор МГІМО, що пише книжки про “велич Росії”. Якби Путін дійсно хотів би досягти чогось на переговорах з Україною, він надіслав би когось зі своїх силовиків. Натомість він відправляє на перемовини дешевого пропагандиста без жодного авторитету та впливу в Кремлі.

Путін не готовий до миру з Україною. Він намагався провести “спеціальну операцію”, але розпочав “маленьку переможну війну”. Переважна більшість таких воєн закінчувались програшем та неминучим крахом практично всіх російських режимів. Військові поразки в Афганістані та Японії зруйнували радянсько-імперські міфи росіян та призвели до падіння СРСР та Російської імперії. Зануримось ще глибше в російську політичну історію і побачимо, що Московське царство теж завершило своє існування внаслідок “маленької переможної війни” із Кримським ханством. Наприкінці 17-го століття Московією правили царівна-регентка Соф’я Алєксєєвна та її коханець князь Васілій Ґоліцин. Вони спробували зміцнити свій авторитет та затіяли невдалі Кримські походи 1687–89 рр. Військова поразка московитів призвела до державного перевороту, внаслідок якого до влади прийшов молодший брат Соф’ї – цар Петро І. Окатоличена та полонізована Московія завершила своє існування, а на її місці почала зароджуватись якісно інша Російська імперія.

Російський політичний режим може пережити зубожіння, стагнацію, репресії. Його Ахіллесова п’ята – це ганебні військові поразки. Цар править, навіть якщо його ненавидять, але його правління завершиться одразу ж як його почнуть зневажати.

Путін загнав себе у пастку. Він прорахувався із нападом на Україну. Служба міжнародних зв’язків ФСБ (так звана “служба №5”) надавала йому лише ту інформацію, яку він хотів почути. Наразі керівництво “5-ої служби” перебуває під арештом, але рішення про напад на Україну вже не скасувати. Вірячи хибним звітам ФСБ, Путін був переконаний, що Україна одразу ж впаде під натиском армії РФ. Україна вистояла і досі стоїть. Та Путін вже немає шляху назад, він приречений.

Ідеологічне підґрунтя путінської агресії

Дехто вважає, що Путін зможе презентувати нові територіальні надбання в Україні як свою перемогу. Це прийняття бажаного за дійсне. Князь Ґоліцин спробував зіграти в цю гру після своєї невдалої кримської кампанії й програв. Російська шовіністична пропаганда також зіграла поганий жарт із Путіним. Z-ідеологія набирає обертів у Росії, адже нею намагаються замаскувати стрімке погіршення життя населення країни. Путін власноруч випустив цього джина із пляшки, і тепер Z-пропаганда не дає йому відступитися назад. Потрібно розуміти, що вторгнення в Україну – це не випадковість. Це апофеоз путінського “победобесия”. За допомогою численних акцій та парадів до Дня перемоги російська державна пропаганда вмонтувала в суспільну свідомість потужний некрофільський меседж.

Це послання складається із двох частин. По-перше, Росія врятувала весь світ від нацизму, а отже – всі перед нею в боргу.

По-друге, Росія сильніша за будь-кого та може будь-якої миті “повторить” свій військовий успіх часів Другої світової. Світла сила Росія змагається проти нацизму – сили тьми. Таким чином, кожен, хто наважиться протистояти Росії, сам автоматично стає нацистом. Фіни, поляки, ну і, звісно ж, українці. В очах путінізму навіть просто визнавати себе українцем – це вже нацизм. Це не дуже добре розуміють на Заході, але в Росії щонайменший прояв культурних відмінностей трактується як загроза “русскому миру”, а отже – нацизм. Згідно зі своїм сучасним дискурсом, Росія – це антинацистська сила, а будь-яка етнічна спільнота, що не хоче асимілюватися з росіянами та їхнім “миром” – це явні або приховані нацисти. Якщо ти не нацист, каже цей світогляд, то просто відкинь свої “нацистські” погляди та “денацифікуйся”, тобто стань росіянином. Денацифікація – це русифікація. Називаєш себе українцем – нацист, говориш українською – нацист, критикуєш Кремль та протистоїш його загарбницькій політиці – 100% нацист, і жодних інших доказів тут не потрібно!

В очах путінізму навіть просто визнавати себе українцем – це вже нацизм

Російський “антинацизм” та “победобесие” вже давно стали підґрунтям для виправдання шовіністичного та експансіоністського етнонаціоналізму. Саме таким є контекст путінського вторгнення до України і, на жаль, не всі західні аналітики це розуміють. Путінська Z-кампанія вторгнення до України є апофеозом двадцятирічної мілітаризації російського суспільства. Проте російська інвазія наразі буксує на теренах України через прорахунки путінських спецслужб. Це дуже небезпечний момент, і розпочинати зараз будь-які розмови про “деескалацію” – це безумство. Адже варто дати Росії перегрупуватися, як вона попре із новою силою.

Добити Путіна та не скотитись у Третю світову

Путіна потрібно перемагати зараз, поки він слабкий. Якщо цього не зробити, Путін перегрупується та піде на союз з Китаєм. Наслідком цього стане нова війна – набагато жахливіша, ніж теперішня. Російська економіка переживає системний шок. Зараз вона балансує на грані колапсу, але якщо Путіну вдасться виграти трохи часу та переорієнтуватись на Китай, то наступного разу Росія буде набагато стійкіша до західних економічних ударів.

Віра в “деескалацію” – це небачена короткозорість

Віра в “деескалацію” – це небачена короткозорість. Це бажання жити сьогоднішнім днем та не думати про згубні наслідки такої політики в майбутньому. Світ вже переживав подібне у 1938-му, під час перемовин Гітлера з Чемберленом. Гітлер вимагав Судети, Європа стояла на порозі великої війни. Погляньте на фото нижче. Гітлер буквально вимолює деескалацію у Чемберлена. Йому потрібно ще трохи часу, щоб підготуватися до війни. Він відчуває, що в разі загострення тут і зараз він неодмінно програє.

Чемберлен був відповідальним лідером. Він щосили прагнув уберегти свою націю від жахів нової війни на Європейському континенті, отож обрав деескалацію. Він задовольнив територіальні забаганки Гітлера та повернувся до Британії із вікопомною заявою: “Я привіз вам мир”.

Чемберлен пішов на деескалацію, бо хотів миру. І ось що потім сталось із Лондоном, коли через кілька років його почали бомбардувати німці. Чемберленові поступки зміцнили авторитет Гітлера в Німеччині, а тимчасова деескалація дозволила фюреру перегрупуватися та наростити свою військову потугу.

Путін – це Гітлер сьогодні. Його стратегія протистояння із Заходом повністю побудована на тому, що інша сторона завжди залишатиметься мирними “голубами”. “Я знаю, що вони за будь-яку ціну уникатимуть конфлікту – думає Путлер – Я буду діяти максимально войовничо, і це мій шанс на перемогу. Я створив конфлікт, вони пішли на поступки, я переміг. Я розпочну новий, ще більший конфлікт, і знову отримаю перемогу. Це триватиме знову і знову, і знову”.

Це класична дилема в’язня з теорії ігор. Відмовляючись від співпраці із Заходом, Путін завжди отримуватиме більший куш. Натомість Захід, прагнучи співпрацювати із Путіним, постійно опинятиметься в ситуації програшу. Знаючи алгоритм дій свого супротивника, ти можеш хакнути його як раз і два. І якщо твоя стратегія це “мир за будь-яку ціну”, то я буду грати у “війну за будь-яку ціну”. Це всього лише теорія ігор і, схоже, що Путін її добре засвоїв.

Що це все означає на практиці? Передусім не можна розкривати свою стратегію перед противником. Це величезна помилка. Якщо ти раз у раз дієш однаково, то стаєш передбачуваним. Понад те, це заохочує твого суперника щоразу вдаватися до дедалі більшого ризику, адже твоя відповідь залишається однією й тією ж.

Стратегія постійної деескалації – це безумство, адже вона щоразу провокує противника на збільшення ризику та підвищення ставок у грі. Намагання союзників залишатись “сумирними ягнятами” та не йти на конфлікт розпочало Другу світову війну. Чемберлен не схотів встрягати у чвари “якихось незрозумілих людей” на Сході Європи, а французька преса запитувала своїх читачів, чи готові вони “помирати за Данциг”. Натомість Гітлер сказав: “Я бачив своїх ворогів у Мюнхені – це безхребетні слизняки”. Раціональна та відповідальна поведінка союзників утвердила Гітлера в його намірах та заохотила розв’язати велику війну. Західним країнам конче необхідно пригадати ці уроки минулого. Гратися в мир зараз – це розпочати нову світову війну.

рашизм путінізм війна захід росія путін