“Оце їду і молюся”. Жителька Охтирки щодня їздить під обстрілами на велосипеді на роботу – до лікарні

Я досі не можу звикнути до того, як спокійно звучить голос моєї тітки в телефонній розмові. Ми вже звично говоримо про війну і про бомби, які ледь не щодня летять на її сусідні будинки, про щогодинні обстріли і майже стерте з лиця землі місто, де вона лягає спати і не знає, чи прокинеться.

Моя Тася живе на єдиному вцілілому клаптику землі в Охтирці, що на Сумщині. Російські окупанти почали знищувати це місто із перших днів війни, бо через нього лежить шлях на Харків.

Зараз вони знищують його безпричинно, всім можливим арсеналом своєї техніки. Там не залишилося нічого, що “заважало би” їм іти далі: ані військової частини, ані міської ради, ані будинку культури, ані житлових будинків, ані води і тепла…

За три тижні війни дивом вціліла лікарня – єдина в місті. Саме там працює моя Тася. Вона – сестра-господиня, та нині суміщає кілька задач. Тася хоч і маленький, але надважливий гвинтик у великій системі. Протягом усієї війни вона їздить на роботу – через пів міста на велосипеді, читаючи молитви під обстрілами “градів”.

“Я оце як їду – завжди молюся. Бо більше не знаю, що робити. Бахкає з усіх сторін, у нас немає інтернету, аби зрозуміти, де це і хто це. Молитва трохи дає сил і педалі швидше крутяться. А як доїхала – видихнула, перевдяглася і пішла наводити порядки, бо де від мене ще буде користь, як не тут?”.

Звичка говорити про це спокійно з'явилася не одразу. Як і всі люди, що опинилися в епіцентрі обстрілів, Тася пройшла різні етапи емоційної трансформації. Якщо підсумувати наші діалоги протягом усього часу, то вони виглядали так:

Перший тиждень:

“Нічого, Настю, ми тримаємося, он в погребі постелили, холодно – страшне, але нічого, скоро це все закінчиться. Ось посмажила картоплі, дістала банку помідорів квашених, будемо вечеряти”.

Другий тиждень:

“Ми більше не йдемо в погріб. Нема сил. Вони б'ють Охтирку кожного дня, і цьому нема кінця-краю. В погребі не легше. Ніде не легше, бо ці бомби взриваються скрізь. Я не знаю, чи проснемся завтра. Люблю тебе, бувай”.

Третій тиждень:

“Вчора нам сказали, що вночі Охтирку “дочистять” повністю. Ми з Вовою (чоловік) послали у коридорі, лягли і всю ніч говорили один одному те, що не змогли сказати протягом життя – непростого і без війни. А ранком прокинулись. Я спустошена.”

Четвертий тиждень:

“Привіт, люба. Так, цієї ночі знову обстрілювали місто, та і зараз десь лупить. Але у мене все ок, я на роботі, в приймальні. Як все буде добре – наберу тебе після, добре?”

Тепер ми все більше говоримо про те, як зустрінемося, коли все це закінчиться. Як сядемо вечеряти і будемо вдихати аромат квітів, якими засаджений весь її двір. Як збиратимемо полуницю з її городу, яку вона посадить більше для нас, своїх племінниць.

Ми все ще інколи плачемо, коли кладемо слухавку. Тася все ще молиться, коли їде на роботу, а десь недалеко розривається снаряд. Охтирку все ще обстрілюють і вдень, і вночі.

Охтирка могла би стати другим Римом, тільки цими руїнами ніхто і ніколи не буде захоплюватися. А ось людьми, які вціліли фізично і морально – будуть. Людьми, які не здалися – будуть вдвічі більше. А люди, які попри все виконували свою роботу на благо інших – стануть героями цієї війни. І моя Тася буде серед цього списку.

Охтирка війна російсько-українська війна