Україна перемагає, проте Захід досі не може цього визнати. Де прорахувались аналітики?
Попри очевидні успіхи України на фронтах війни з Росією, Захід не завжди може до кінця визнати, на чиєму боці перевага. У своїй колонці для The Atlantic професор Школи передових міжнародних досліджень Університету Джона Гопкінса та колишній радник Державного департаменту США Еліот А. Коен вказує на перемоги українців і провали росіян, які не одразу помічають на заході. «Тексти» наводять адаптований переклад матеріалу.
В 2007 році я відвідував Ірак у розпал американської операції і виявив, що аналітики у Вашингтоні в своїх коментарях відстають від реальних подій на місці приблизно на 2-4 тижні. Щось подібне відбувається і з війною Росії проти України. Попри реальний стан справ експерти неохоче визнають, що російське вторгнення заблоковано, а війна зайшла в глухий кут. І що, найімовірніше, причина в тому, що українці перемагають.
(Зазначимо від Тестів, що нашим ЗСУ теж вкрай важко: за майже місяць війни вони втомлені, а резерви ще не включилися в бойові дії. Тобто, радіти перемозі ще зарано).
То чому ж західні аналітики не можуть цього визнати?
Більшість професійних дослідників російської армії спочатку передбачила швидку й рішучу перемогу росіян. Потім вони стверджували, що росіяни призупинять наступ, навчаться на своїх помилках і перегрупуються. Потім визнали, що росіяни отримали б кращі результати, якби взагалі хоча б дотримувались початкової стратегії. Зараз ці ж аналітики все ще бурмочуть, що все може змінитися, що війна ще не закінчена і що кількісні показники все ще на користь Росії.
У той же час є досить мало аналітиків, які вивчали українське військо. І тому Захід, як правило, ігнорує прогрес, якого Україна досягла з 2014 року. Як завдяки важко здобутому досвіду, так і завдяки постійній підготовці, наданій Сполученими Штатами, Великобританією, Канадою. Українські військові мають не тільки добру мотивацію і високий рівень підготовки керівних кадрів, але й демонструють гарну тактичну координацію піхоти, протитанкової зброї, безпілотників та артилерії. Це дозволило їм неодноразово перемагати набагато більші за розміром російські військові формування. Українці не просто захищають свої опорні пункти в міських районах, а й добре маневрують всередині і між ними.
Звикли покладатися на цифри на папері
Небажання визнавати успіхи України може бути пов’язане з тим, що аналітики звикли покладатися на цифри на папері, дані про технології і теоретичні знання про російську військову доктрину. Проте мало хто звертав увагу на те, а що ж є на практиці.
Перша проблема росіян – слабкий і корумпований сержантський корпус. Сержанти мають стежити за збереженням транспортних засобів і керуювати тактикою підрозділів. Без спроможних сержантів навіть велика кількість технологічно складних машин, розгорнутих відповідно до теоретично вивіреного плану, в кінцевому підсумку буде зламана або покинута, а війська будуть ставати жертвами засідок або просто розбігатися під вогнем супротивника.
Друге – це проблеми із безпосередньою реалізацією військових задумів. Провал майже всіх десантних ударів Росії, її нездатність знищити українські ВПС і систему протиповітряної оборони, а також багатотижневий параліч 40-мильної колони постачання на північ від Києва – це очевидний натяк на негаразди.
Втрати росіян приголомшливі: за різними даними, від 7 000 до 14 000 солдатів загинули, що означає щонайменше 30 000 втрат пораненими, полоненими чи зниклими безвісти. Це щонайменше 15% усіх сил вторгнення, і цього може бути достатньо, щоб суттєво знизити боєздатність всіх підрозділів. І немає жодних підстав думати, що темпи втрат зменшуються — насправді західні спецслужби повідомляють про середню кількість російських втрат на рівні тисячі людей на день.
Додайте до цього повторювані тактичні помилки, які видно на відео навіть аматорам. Техніка застрягла на дорогах, немає піхоти, яка прикривала б фланги, немає координації з артилерією, відсутня підтримки згори вертольотами, зате присутня панічна реакція на засідки. Співвідношення знищених транспортних засобів на рівні 1:1 із захопленими чи покинутими свідчить про армію, яка не бажає воювати.
Вражає неспроможність Росії зосередити свої сили на одному або двох напрямках атаки або взяти якесь важливе місто. Так само як і масові проблеми в логістиці та технічному обслуговуванні, ретельно проаналізовані технічно кваліфікованими спостерігачами.
Третє – слабкі резерви підкріплення. Російські резервісти не мають жодної тренувальної підготовки (на відміну від Національної гвардії США або ізраїльських чи фінських резервістів). Путін пообіцяв не відправляти наступною хвилею призовників, хоча навряд чи він дотримається цієї обіцянки. Чванливі чеченські війська зазнали серйозних втрат, і в будь-якому випадку вони не мають досвіду воєнних операцій.
Четверте – інфраструктурні проблеми. Якщо Росія і бере участь у кібервійні, це не особливо видно. Російські підрозділи радіоелектронної боротьби не відключили український зв’язок. Півдюжини генералів загинули через погано прихований радіосигнал або відчайдушно намагаючись самотужки розібратися із проблемами на передовій.
Проте в західних медіа акцент часто робиться на жахах і жорстокості війни, а не на воєнних операціях. А про це також важливо розповідати, адже навіть якщо росіяни зрівнюють із землею місто або вбивають дітей, то це не знищує захисників, які продовжують опиратися і здійснювати контратаки. Прикладом більш виваженого підходу може служити репортаж про знищення російської батальйонно-тактичної групи у Вознесенську.
Дві коаліції
Більшість коментаторів занадто вузько ставиться до цього конфлікту, представляючи його винятково як війну між Росією та Україною. Однак, як і більшість воєн, цю ведуть дві коаліції.
У росіян є «допоміжні війська» представників Чечні, які, втім, досі не продемонстрували значної ефективності. Також вони розраховують отримати підтримку сирійців (які ще менше зможуть інтегруватися з російськими підрозділами). Крім того, росіяни розраховують на союзників у Білорусі, чиї громадяни уже почали диверсії на залізничних коліях, і чия армія цілком може підняти повстання, якщо її змусять вторгнутися в Україну.
Українці також мають свою «допоміжну» армію: близько 15 000 іноземних добровольців. Серед них є багато цінних кадрів — снайпери, військові медики та інші спеціалісти, які воювали в західних арміях. Що ще важливіше, технічно їх підтримує військова індустрія таких країн, як Сполучені Штати, Швеція, Туреччина та Чехія.
Щодня в Україну надходять тисячі одиниць сучасної зброї: найкращі в світі протитанкові та зенітні ракети, а також безпілотники, снайперські гвинтівки та боєприпаси. Сполучені Штати володіють розвідданими відмінної якості не лише про диспозиції і стан підготовки війська Росії, а й про її наміри та реальні операції. Було б дивно не поділитися цією інформацією з українцями в режимі реального часу, що й було зроблено.
Як Захід має допомагати
Якщо українці продовжуватимуть перемагати, ми, ймовірно, побачимо більш помітні розвали російських підрозділів і, можливо, масові здачі в полон та дезертирства. На жаль, в цей же час російські військові з подвійною наполегливістю будуть робити те, що їм добре вдається — бомбардувати міста та вбивати мирних жителів.
Воюючи, українці роблять свою справу добре. Черга Заходу допомогти їм.
Ми повинні придушити російську економіку, посилювати тиск на російську еліту, яка в цілому не купується на казкову ідеологію Володимира Путіна про «пасіонарність» і параноїдальний великоросійський націоналізм. Ми повинні мобілізувати офіційні та неофіційні структури, щоб проникнути в інформаційний кокон, в якому влада Путіна намагається ізолювати російський народ від новин про те, що тисячі їхніх молодих людей через дурну і погано організовану війну повернуться додому або покаліченими, або в трунах, або взагалі не повернуться.
Ми повинні організувати судові розгляди воєнних злочинів і почати називати прізвища обвинувачених.
Та передусім ми повинні оголосити, що буде план Маршалла для відновлення української економіки. Бо ніщо так не підвищить впевненість українців, як знання того, що ми віримо в їхню перемогу і маємо намір допомогти створити майбутнє для людей, які готові так рішуче боротися за свою свободу.
А поки Путін сам не відмовиться від війни, спосіб закінчити її з мінімумом людських страждань — це разом тиснути на нього.
