“Хлопчика викинуло на вулицю. Без голови”. Що розповідають маріупольці бердянським волонтерам

Алла Руда, Бердянськ

Це почалося одного ранку з поодиноких повідомлень з проханнями допомогти та прихистити маріупольців: подружжя, родину, кількох людей з дітьми. А в обід у бердянські групи й чати вже масово повалили прохання, благання. Потім почалися дзвінки: десятки, сотні, тисячі. Прихистити на ніч, на дві, на тиждень, за гроші, без грошей, просто допомогти знайти дітей, близьких, друзів.

Списки у волонтерському центрі в Бердянську постійно заповнюються від руки, потім оновлюються. Інформація змінюється щосекунди, йде потік людей, яких розселяють по готелях, школах, церквах, будинках культури. Тих, кому не вистачило місця, бердянці забирали додому, щоб не лишати людей надворі.

Окупанти важко і довго пропускають на блокпостах при в’їзді – повний огляд. Деякі залишились в авто на трасі – забракло пального. Долучилися сусідні села, за двадцять кілометрів від міста – пишуть, що зігріють і нагодують. Чекають. Врятують.

На двадцятий день війни Бердянськ побачив авто маріупольців: без вікон, зі слідами уламків снарядів і битого каміння, з розбитими фарами та вм’ятинами на корпусі. На кожній ручці – смужки білої тканини й скотчем приклеєні аркуші з написами: “ДЕТИ”, “ДЕТИ”, “ДЕТИ”.

Вони в’їжджали в місто довгою колоною, тягнулися центральними вулицями, заповнювали паркінги перед магазинами, потім розподілялися за вулицями міста. Їхали до друзів, знайомих, через волонтерів знаходили місця тимчасового притулку.

“Тьотя, а в мене будинок розбомбили”

Важче було тим, хто приїхав увечері: магазини не працювали, не всі знали, куди їхати далі, ночували у своїх авто біля супермаркетів. У кого був зв’язок, змогли десь знайти дах над головою. Люди з навколишніх будинків несли в пункти обігріву продукти, ковдри, одяг, іграшки.

– Тьотя, а в мене будинок розбомбили поряд з АТБ, – говорить п’ятирічний малюк мені, волонтерці Центру забезпечення життєдіяльності міста. Я знайомлюся з ним, намагаюся підбадьорити, підморгую, а він дивиться на мене серйозними очима.

Взяла за худеньку ручку, питаю його маму: “Вам потрібні речі?” Вона соромиться, відповідає: “Все, у що він зараз одягнутий, нам треба віддати, це ми попросили в людей, де ночували”.

Киваю головою, цікавимося у волонтерів, де одягають діток. Йдемо до теплого кабінету, там багато одягу, дівчата одразу дають малюку іграшку, обступають, ведуть за собою.

Реєструю молоду жінку з чоловіком і трьома дітьми. Вона стримано ввічлива. Перепитую, чи є житло, чи знають про гарячі обіди, чи потрібен одяг, чим ще допомогти. Дякує. Кидаю оком: у неї дві сірих туго заплетених кіски, рожева кофта на ній теж стала сірою від пилу і попелу, і блакитні очі, здається, теж посіріли.

– Надовго до Бердянська?

– Не знаємо. Треба далі.

У місті немає палива, але надійшла інформація, що для маріупольців на одній із заправок готові виділити. О другій дня ця заправка вже спорожніла: люди їдуть далі.

– Нам байдуже, де жити, вистачить матраца й подушки, аби не бомбардували, – намагається посміхатися чоловік, якому ми підшукуємо житло. А потім додає зовсім серйозно: “Ви бачили, що вони зробили з Маріуполем?”

Так, я знаю.

“На світанку пішки пішли з міста”

Пропонуємо чай зі скляної банки жінці, яка чекає машину, що відвезе її сім’ю на ночівлю. Вона прийшла майже перед закриттям центру.

– Коли почули вибух о третій ночі, це стало останньою краплею, – каже вона.

– Ми встигли лише вкритися ковдрами, в нас вилетіли вікна. Разом з чоловіком і дитиною зібрали речі й на світанку пішки пішли з міста. На трасі ми були не самі: люди йшли з ковдрами, подушками, несли дітей. Нам пощастило: якийсь хлопець запропонував підвезти до блокпоста. Мангуш знову пройшли пішки. Потім нас ще один чоловік підібрав. Але в нього не було лобового скла, і я їхала, загорнувшись у ковдру. Так замерзла, досі не відігріюся. Не хочу про це згадувати, не хочу нічого розказувати. Хочу забути.

200–300 грн за літр бензину

Приїздять родинами, просять заселити по сім, дев’ять, п’ятнадцять осіб, усі з дітьми. Заповнюються оздоровчі табори з літніми корпусами, бракує ковдр. Ми не встигаємо усіх зареєструвати. Деякі сім’ї передаємо одразу бердянцям, які можуть забрати людей до себе, нагодувати й обігріти. Відстань у 90 км з Маріуполя до Бердянська люди вже котру добу їдуть у переповнених авто по 12 годин, стоять у заторах, ідуть пішки.

З появою маріупольців Бердянськ, на перший погляд, ніби набув свого літнього курортного вигляду – в денний час усюди натовпи. Але усмішок на обличчях людей немає.

Не вистачає хліба, немає основних продуктів, неможливо дістати ліки, немає в продажу обігрівачів, важко найти бензин. У місцевих групах і чатах з’явилися оголошення “куплю бензин за будь-які гроші”, а в коментарях – пропозиції продати по 200–300 гривень за літр.

Паливо стало основною валютою, яка дає шанс вирватися з пекла. Маріуполь – Бердянськ – Запоріжжя – головний напрямок руху. У бердянському центрі формуються списки на виїзд з міста автобусами. Ніхто не знає заздалегідь, о котрій і звідки буде вирушати транспорт. Люди в очікуванні й повній готовності, в очах благання – тільки подзвоніть.

“У вас РАЦС працює? Нам розписатися”

Шукаю місце для ночівлі одній сім’ї: чоловік, дружина, дитина десяти років. Запитують:

– У вас РАЦС працює?

– Навіщо? (в голові пролітають думки: довідка про народження дитини? реєстрація смерті?).

– Розписатися. Ми так і не одружились. Якось ніколи було.

Дивлюся на них із сумом. Ні. Саме вчора була інформація, що РАЦС у Бердянську зачиняється до особливого розпорядження.

– Бережіть одне одного. Дай Боже, ще встигнете.

“А на Росію коли колона буде їхати?”

Ще одна сім’я шукає, де переночувати. Знаходимо. Проводжаю на ґанок, активно жестикулюючи, намагаюся пояснити, як доїхати та куди повернути (інтернет ледь жевріє, мапи не завантажуються). Вони на авто, бензин мають. Питаю: ви далі на Запоріжжя? Ні, їдуть у Крим. Пояснюють, що чоловіка не випустять за кордон, у нас же мобілізація. Мовляв, краще там пересидимо…

Мені немає чого сказати.

Реєструю двох чоловіків: батько і син, 50 і 20 років, є де жити, потрібен одяг. Тут же волонтери допомагають підібрати за розміром штани та куртки. Чоловік повертається з питанням: “А на Росію коли колонна буде їхати?” Мовчу. Не можу придумати, що відповісти. Ніколи. Це не до нас. Це не тут. Пішли.

“Яка ваша позиція?”

Прибіг бердянець, залишив номер телефону, адресу – є вільна кімната, може прийняти двох жінок. Утік. Ось мама з дорослою донькою… і кицькою у переносці. Чорт! Про кицьку розмови не було: а раптом алергія, а раптом не можна. Дзвонимо, зв’язку немає.

Спрямовуємо людей за адресою на свій страх і ризик: тут недалеко, раптом що, повернуться. Ледь достукались. Відкриває двері чоловік із цигаркою в зубах і з порога: “Яка ваша позиція?!” Перелякана дівчина: “Ніяка-а-а-а”. “Добре, заходьте”.

А ми за кицьку хвилювалися. Ось що йому важливо: “Яка ваша позиція?”

Дізналися, що ще близько двадцяти тисяч людей вийшли пішки з Маріуполя. Чекаємо.

“Мамо, я везу людей”

Якось о п’ятій вечора стало зрозуміло, що за волонтерськими каналами не виходить знайти житло для чотирьох членів родини, серед яких 85-річна бабуся і собака пітбуль. Треба швидко вирішувати. Телефоную.

– Мамо, я везу людей. Не ображайся, так треба.

Три жінки, я і пес їхали туди, де була гаряча вода, борщ, хліб, консервовані домашні помідори, чай, теплі ковдри, подушки та турбота моєї мами.

Знайомилися вже дорогою: тридцятирічна Інна, її мама Любов, їхня бабуся і собака Гера. Тут же, в Бердянську, у знайомих залишився з іншими дітьми 13-річний син Інни. Родині треба було десь заночувати, вранці заправити “вісімку”.

Їхнє нормальне життя, як і в усіх українців, обірвалося 24 лютого. Напередодні Люба з подружками відсвяткувала 65-річчя. Багато співали, танцювали, пили та веселились. А на світанку почули вибухи. Одразу прилетіло в Сартану, а через два дні нічого не залишилось від крайніх будинків Маріуполя у селищі Волонтерівка. Там був батьківський будинок. Бабуся жила на Черемушках у дев’ятиповерхівці. Перебралися до неї всією родиною, щоразу ховалися у підвалі разом із сусідами. Бабусю з хворими ногами доводилося надовго там залишати, їй було важко постійно бігати на шостий поверх. Вона вже молилася, просила не чіпати її та дати спокійно вмерти.

“Вставай, Артемко, вставай!”

Після чергового бомбардування снаряд потрапив у їхній будинок. 12-річного сусідського хлопчика Артема викинуло вибуховою хвилею надвір. Без голови. Він саме біг сходами донизу, коли почалась атака.

Коли стихло, мати впізнала дитину тільки по одягу. Він ще п’ять днів лежав у чорному поліетиленовому пакеті у дворі наполовину зруйнованого дев’ятиповерхового будинку. Мама гладила холодну руку сина і примовляла: “Вставай, Артемко, вставай!” Сусіди чекали, доки притупиться біль, поховали хлопчика там же у дворі. Викопали яму, поклали вниз лист заліза, сподіваючись на перепоховання. Мати Артема продовжувала розмовляти з сином, залишилася в тому підвалі, коли всі виїхали.

Там же у дворі на вогнищі варили їсти для всіх, хто залишився в живих. Ділилися усім, що знаходили: хлібом, картоплею, якимись консервами. Після того, як розбомбили та пограбували магазини, з продуктами стало кепсько. Перебралися у приватний будинок у селище Моряків, кілька днів перечекали там.

А коли й там у сусідній будинок прилетіло, Інна виміняла горілку і цигарки на бензин у пожежній частині й рвонула з сім’єю на Бердянськ. Їхали довго, повзли у вервечці таких самих біженців. Потім волонтерський центр, реєстрація, очікування.

Історія цієї родини – одна з тисяч тих, які ми чуємо щодня у центрі, коли забезпечуємо людей всім необхідним для виживання.

“Доїхали всі. З моїми все гаразд. Дякую”

Минуло два тижні відтоді, як Бердянськ став зоною порятунку для маріупольців. У них буде дах над головою, постіль і гарячі обіди. Але немає житла і ніколи не буде колишнього життя.

З Бердянська у Запоріжжя відправляємо колони автобусів і машин. Увечері прилетіла звістка: “Доїхали всі. З моїми все в порядку. Дякую”. Це означає, що Заріна після двох тижнів невідомості нарешті побачила маму. Коли зв’язок зник, вона намагалася знайти родичів з Маріуполя, шукала телефони сусідів, хоч кого-небудь, хто може щось розповісти. Але місто поглинула чорна діра, в яку вже не проривалися телефонні дзвінки. Там ревіли снаряди та вибухали бомби.

Мама Заріни залишалася у своєму будинку з сестрою. Вони, як і багато інших, хотіли перечекати. Думали, буде як у 2014-му: постріляють і стихне. Але коли з вікон повилітало скло, а перекошені вхідні двері неможливо було відчинити, вони почали розпитувати у сусідів, які вижили, з ким можна вирватися.
Донька каже, що її мамі та тітці просто пощастило. Спочатку їх погодились підвезти до Мангуша. А там в центрі вдалося з'єднатися з такими самими біженцями, по яких їхав перевізник.

Потім була ніч у бердянській школі, прихистили, нагодували. Вранці – пошуки пункту збору для евакуації у Запоріжжя автобусом. Потім – ще доба очікування, ночівля у незнайомої жінки. Від страху й розпачу у мами загострилися старі хвороби: почало віднімати спину і ноги, знеболювальні таблетки закінчились, і навіть маленькі відстані подолати було важко. Але коли в день відправлення з’ясувалося, що сидячих місць їм із сестрою забракло, вони поїхали стоячи. Аби виїхати.

…Ще повідомлення: “Віка вийшла на зв’язок! Спасибі вам велике!” За цією фразою – заплакана молода жінка з двома маленькими дітками. У неї після бомбардування нікого з родичів не лишилося. Вона поїхала далі, до подруги в Дніпро.

Колона дісталась із захопленого окупантами Бердянська до Запоріжжя. Сотні машин, десятки автобусів з біженцями за десять годин долали двісті кілометрів. Колись шлях, що поєднував провінційне місто з обласним центром, здавався знайомим до кожної ями на асфальті. Після капремонту його можна було проскочити за дві години з короткою зупинкою у Васильївці на каву. Тепер це дорога життя.

війна маріупіль бердянськ злочини РФ російсько-українська війна