Держслужба й інформполітика під час війни. Досвід радниці голови Сумської ОДА

“Ніхто не розумів до кінця, що робити. Нас не готували до війни”

“24 лютого ми прийшли на роботу як завжди – в робочому одязі й з сумками, в яких були ключі та гаманці. Лише один наш колега прийшов із тривожним рюкзачком – він пережив війну на Донбасі та знав, що означає оголошення війни. Перше, що я зробила ще дорогою на роботу – зібрала журналістів. Провели пресконференцію у прямому ефірі, сказали людям про війну і ситуацію в області.

Я розуміла, що маю щось робити вже зараз. Завдяки тому, що кілька років тому я була на тренінгу по роботі журналістів в умовах війни, сформувались перші кроки як план:

1. створити чат із журналістами області;
2. провести брифінг із ними;
3. ретельно перевіряти інфу і лише після давати її до публікації.

Я розуміла рівень відповідальності – люди потребували знати, що коїться. Інформаційний голод міг привести до страшних наслідків, треба було взяти на себе відповідальність за цю “кухню”.

Не нагнітаємо, не перебільшуємо, не замовчуємо

“Нам знадобилося десь три дні, щоб налагодити усю систему: перевіряти журналістів, блогерів, перевіряти інформацію, їхні публікації, перевіряти себе зрештою. На третій день у мене боліли кисті, бо я не випускала телефон із рук. Ні на хвилину. Ми постійно шукали шляхів, як правильно подати інформацію, про що можна писати, а що ні. Якщо коротко, то от декілька основних моментів, на яких ми зійшлися у перші дні:

1. Не нагнітаємо, а заспокоюємо. Пояснюємо як є, не приховуємо того, що люди бачать і так на власні очі.
2. Жодних прізвищ, номерів частин, типів військових підрозділів (типу “9 рота”, “танкова бригада”), номерів автомобілів, ідентифікації “своїх”, вказівників населених пунктів, назв річок тощо на фото/відео.
3. Не хвалимося поставками, перемогами, знахідками до моменту офіційного оголошення (ми про більшість із них і досі мовчимо).
4. Уникаємо припущень щодо можливих наступів/боїв і подальшого розвитку подій.
5. Усі суперечливі питання у представників і ЗМІ, і влади – через мене, і тільки після того до публікації.

На жаль, розуміння того, як це має бути, приходило інколи через прикрі помилки. Нам трохи допомагав Київ, але вони так само з багатьма речами зіткнулися вперше.

Як Росія іноземних студентів “рятувала”

Одним із викликів стала історія з іноземними студентами. Після того, як росіяни розбомбили електропідстанцію в Сумах, у місті зникли світло і вода, зокрема і в гуртожитках, де жили іноземні студенти. Вони почали звертатися до посольств своїх країн з проханням евакуації (а це 51 країна світу). Посольства почали бити в усі дзвони. Росіяни – очікувано запустили свою дезу. Типу такої (взято в одному з російських пабліків):

“Нам сообщили, что в Харьковской и Сумской областях удерживаются иностранные студенты, около 3000 человек. Их просто вышвырнули из вузов Украины и из общежитий только за то, что их страны не поддержали санкции в отношении России. Это Индия, Эквадор, Китай... Есть информация, что порядка 650 человек пешком двигались в сторону российской границы. Мы готовы принять их, подготовили общежития и автобусы. Готовы были переправить студентов в Москву. Но вооруженные силы Украины препятствуют и удерживают студентов в качестве заложников, — сказал глава Курской области Роман Старовойт”.

Таким чином росіяни намагалися підірвати довіру до української сторони і вивезти іноземців до Росії, щоб використовувати їх і надалі у своїй пропаганді. Для цього на кордоні навіть почали стягувати автобуси.

Ми швидко розгорнули інформаційну кампанію:

1.Зняли відеосюжети та крутили їх по всіх телеканалах, написали купу статей і розіслали у всеукраїнські та світові ЗМІ. В них показали правду: іноземні студенти забезпечені безкоштовним харчуванням, водою, медикаментами. З ними постійно на зв'язку куратори, які надають всебічну підтримку. Таким чином відбили пропагандистську атаку.

2.Ми почали перемовини із послами про те, що вивіз іноземців на територію РФ може супроводжуватися провокаціями, адже це війна, і судячи з усього, росіяни не шкодують ані людей, ані своїх слів для домовленостей. В результаті ми переконали послів евакуювати іноземців через територію України.

3.Наступне – домовитися із Росією про відкриття коридорів і режим тиші. Це було важко і нервово, але важіль іноземних студентів зіграв свою роль. Три дні ми не спали: Сумська військова адміністрація, Офіс президента, Міністерство закордонних справ. Представники переговорної групи не спали кілька діб. На третій день перемовин, за пів години до домовленого часу відкриття коридорів, вороги погодились.

Ми змогли вивезти як іноземних студентів, так і сум'ян, а ще налагодити механізм роботи для подальших коридорів. У принципі, завдяки цьому і завдяки прикутій увазі до Сумщини міжнародної спільноти, ми вивозили людей з області, які потребували цього найбільше.

“Нині я сплю по 5–7 годин і це такий кайф!"

Перші дні були безсонними, як і для всіх. На другий тиждень могла спати по дві-три години з телефоном у руках – як і всі в обласному штабі. Я розумію, що всім однаково складно і складно по-своєму, тому не жаліюсь. Вже і не плачу – емоції лишилися на перших порах. Зараз війна – звичайна робота. Жахлива, але буденна.

Я радію дрібницям: ми повісили килим на стіні у бомбосховищі – стало тепліше і затишніше. Мені подарували квіти на 8 березня. Почала слухати музику в машині й співати. Займаюся з психологом, інколи – виходжу на тренування на стадіон. Бо в ліс не можна… Відкрилася й улюблена кав’ярня. СТО запрацювало – нарешті відремонтую й “перевзую” машину. За місяць війни у місті увімкнули світлофори.

Через певний час роботи прийшло усвідомлення: стандарти журналістики у мирний час та воєнний – це дві різні речі. Колишніх, звичних нам уже немає, нових – немає ще. Змінилися цінності, змінилася вартість правди. Де межа етичності? Де жорстокості? Як говорити про вбивства? Чи взагалі люди хочуть знати це?

Тепер, коли процес роботи між владою та ЗМІ налагоджений, я можу поставити собі таке питання. Але отримані відповіді мало що значитимуть. Ми всі підлаштовуємося під нову реальність, в якій майже ніхто із кола журналістів моєї області не працював раніше. Але ми вчимося, і зрештою, у нас виходить.

суми війна російсько-українська війна