Банка самогону врятувала життя. Історія про окупований Іванків та втечу з нього

Окупація

Як таких великих боїв у самому Іванкові не було. Так, деякі райони були обстріляні, але значних руйнувань ми таки уникнули. Хоча були значні обстріли колон техніки окупантів, коли вони проходили у нас по окружній дорозі. Українська артилерія постійно накривала їхню техніку.

Спочатку йшла одна бронетехніка, потім пішли колони з паливно-мастильними матеріалами. Потім ішли вже якісь невеликі групи, а потім вони почали гнати техніку назад. Причому гнали її переважно вночі. Якщо вдень проскакувало періодично з десяток бронеавтомобілів чи бензовозів, то як стемніє – починався гуркіт, ішла важка бронетехніка. Вочевидь вони боялися наших обстрілів.

Росіяни розставили свої пости на ключових позиціях навколо Іванкова, також постійно заїжджали їхні бронегрупи. Спочатку їздили на своїй техніці, а потім вже на відібраних у місцевого населення машинах. Час від часу прямо до Іванкова заїжджали велетенські колони, які були настільки великими, що не вміщалися повністю на окружній, і тому їхали вулицями міста.

Вбивча окружна

Багато людей загинуло, коли намагалися виїхати з Іванкова і натрапляли на колону ворожої техніки. Зазвичай це виглядало так – попереду колони їхала якась група, яка з усієї зброї, що в неї була, розстрілювала на всі боки буквально все живе, що траплялася на шляху. Така сама група їхала позаду колони. Я особисто бачив – їхала бронемашина і БТР, які гатили в повітря і по боках, а вже за ними їхала колона.

Росіяни не дивилися, що за машина у них на шляху, хто там всередині – просто розстрілювали й усе. Тіла по тижню могли лежати в машинах – не могли забрати. Найбільше таких вбитих було в районі окружної дороги.

Я знав одного з загиблих – Олега Булавенка, він зі своїм сином та двома собаками їхали на виїзд з Іванкова і якраз наткнулися на російську колону. По них почали одразу стріляти. Вони обоє виповзли з машини, але батька було поранено – йому відірвало ступні. Син якось сховався й узбіччям побіг до людей просити, щоб помогли витягнути батька. Але постріли не припинялися, тому люди й сина не пустили. Так десь тиждень труп батька лежав біля машини. Разом з вбитою собакою, інша – жива – довгенько сиділа біля тіла господаря. Потім хтось відтягнув його на узбіччя.

Мародери

На третій тиждень, коли росіяни вже пересіли на відібрані у людей легковики, вони почали об’їжджати будинки атовців, якихось активістів. І треба сказати, вони досить гарно орієнтувалися у місцевості, знали будинки, хто де живе. Звичайно, вони могли знайти якісь списки у захоплених адміністративних будинках, але було таке враження, що їх хтось спрямовує, наводить. Декого забирали, могли потім і відпустити, але дехто, після того як його забрали, зник безвісти.

З окупацією почалося досить сильне мародерство. Причому мародерили здебільшого навіть не росіяни, а місцевий криміналітет. Що цікаво – росіяни їх не чіпали, ті могли грабувати будь-що. Таке враження, що між нашими місцевими кримінальними елементами та росіянами були якісь домовленості. Можна припустити, що росіяни дозволяли їм грабувати магазини, майно, а навзамін ті наводили окупантів на будинки атовців та активістів. Люди розповідали, що бачили когось із таких місцевих, хто активно спілкувався з росіянами, навіть кудись їздив з ними на машинах.

Знаю, що на нашу центральну площу росіяни завозили гуманітарку, дехто навіть її брав. То їх наші місцеві після цього коло будинків перестрівали й били за цю гуманітарку. Цікаво, що, здається, вся ця гуманітарка була вкрадена з українських магазинів та складів – роздавали суто українські товари, російських чи білоруських продуктів, наскільки мені відомо – не було.

Мешканці звільненого Іванкова вітають українські війська. Фото Андрія Цаплієнка

Дуже шукали нашу голову ОТГ і її заступників, але не знайшли. Потім привезли якусь жінку, яка мала керувати від окупантів, посадили в адміністрації, але вона просиділа буквально кілька днів і щезла.

Втеча

Друзі сказали мені, що є можливість виїхати автомобілем у бік Радомишля. Але треба було проїхати блокпост у нас на мосту. Я пішов на свій страх та ризик питати туди, чи можу я виїхати в сусіднє село. Взяв диплом лікаря, за легендою мав розповісти, що у тому селі живуть мої батьки, яким потрібні ліки та їжа. На блокпосту якраз стояли якісь буряти, з вигляду строковики. Один з них до мене підійшов і якось підозріло швидко, навіть не дослухавши до кінця сказав: «Да-да, давай, если есть машина – давай проезжай». Це мене дещо насторожило. Потім я повернувся і вирішив зайти ще на роботу, до лікарні, забрати деякі ліки для батьків жінки. А туди якраз привезли поранених росіян. Я вирішив перепитати в одного з тих, хто їх супроводжував, чи безпечно мені буде проїхати, зокрема, і через цей блокпост. На що росіянин відповів: «Может, пропустят, а может, и машину заберут». Одним словом, у цей день їхати я передумав.

Наступного дня знайомі мені знову сказали про можливість виїхати, і я знову пішов до цього блокпосту. Там вже стояв інший наряд – на вигляд, росіяни за національністю. Ті сказали, що якщо я буду їхати, то щоб узяв спиртне. У мене якраз стояла банка самогонки столітньої давності. Я запхав цю самогонку в багажник, сіли з сім’єю в машину, приїхали до посту, там нас почали перевіряти. Але коли побачили спиртне, то вже ні про що більше не думали та відпустили. Можливо, нас ця банка самогонки й врятувала.

Григорій Гончаренко

Переночували у сусідньому селі, довго їхали, були складні ділянки, зрештою, виїхали на наш пост на Варшавській трасі. Так ми й приїхали до Радомишля. Зараз я знайшов тимчасову роботу у Старокостянтинові, працюю за фахом лікарем. Нещодавно возили гуманітарну допомогу до Іванкова, але знову поки повернулися сюди. На жаль, інфраструктура там поки неналагоджена, ні електрики, ні газу немає, тому намагаюсь приносити користь тут.

росія україна війна