Як оптимізм, дисципліна і взаємна підтримка допомогли вижити групі людей в Маріуполі
«Постійний обстріл – це коли ви напружуєтеся, якщо минуло десять хвилин без жодного вибуху, – розповідає Олексій Сімонов з Маріуполя. – Адже відчуваєте, що ось-ось знову гримне».
Бомби та снаряди вибухали 24 години сім днів на тиждень: «Або, точніше, 23 години. У людей, які бомбили Маріуполь, мабуть, були перерви на обід». Олексій разом із 280-ма іншими маріупольцями провів 26 днів у імпровізованому бомбосховищі у спортивному клубі. Ніхто з них не загинув.
Умови, в яких маріупольці рятувалися від бомбардувань, він називає первісними: «Ось тільки замість шкур тварин у нас були ковдри». У багатьох взагалі нічого не було, вони вискочили зі своїх помешкань, рятуючись від бомб. Через постійні обстріли міста у сховищі майже весь час не було ні газу, ні електрики, ні води.
У таких умовах оптимізм, комунікативність та винахідливість були ключовими для виживання. Олексій був серед неформальних лідерів групи. Він дякує неймовірним людям, які зустрілися на його шляху, та наголошує на важливості відповідального інформування про події під час війни.
“Пріоритет був один – вижити”
«На початку, коли ще була електрика, ми показували дітям мультики через проєктор. Діти, яких у нас було 50 – це головне. Якщо у дітей все гаразд, їхні матері спокійні. Якщо матері спокійні, не діставалося чоловікам. Якщо чоловіки спокійні, вони не билися та не шукали випивки (у сховищі діяв суворий сухий закон)».
Розважити дітей допомагав зоокуток з котами, папугами й хом’яком та щоденні рольові чи карткові ігри.
Як тільки не стало електрики, всім дітям дали відповідальне завдання – обіймати своїх батьків щоразу, коли поблизу лунає вибух. «Обійми нагадували дорослим, заради чого вони мусять пережити це пекло».
“Пріоритет був один – вижити. Будь-які голослівні дебати всередині не допускалися: хочеш базікати, вийди на вулицю. Будь-які плани: зайти до квартири, щось принести без зайвої потреби – відкидалися як другорядні”.
Через вибухи та невпевненість у тому, що відбувається, було легко запанікувати.
«Страх – це добре, він допомагає вижити. А ось паніка дуже небезпечна. Хоча ти не можеш зрозуміти, як це, аж поки сам не опинишся в такій ситуації. У першу ж ніч, коли поруч з нашим притулком впала бомба, одна жінка в паніці почала кричати, щоб усі вибігали. Якби хтось її послухався, це могло закінчитися погано. Адже у бетонному сховищі ми були набагато краще захищені”.
Олексій пояснює, що найгіршими є артилерійські обстріли, адже їх важко передбачити й почути. До того ж осколки можуть вразити людей на чималій площі. Авіаційні бомби теж смертоносні, але принаймні літак можна заздалегідь почути.
«Та хоч у чомусь бомбардування допомогли: нам більше не довелося шукати бензопили, щоб рубати дерева і заготовляти дрова для нашої кухні. Осколки зробили цю роботу за нас». Олексію все ж довелося орудувати сокирою, аж натер собі мозоль на вказівному пальці правої руки. Згодом ця дрібниця ледь не вартувала йому життя.
Попри обстріли, весь час залишатися у сховищі було неможливо – потрібно було шукати продукти та інші необхідні речі. У цьому допомагали неймовірні люди, як-от Георгій – адміністратор магазину. Чимало крамниць були розгромлені чи спалені. Власники цієї покинули місто, а Георгій залишився. І методично розподіляв продукти між тими, хто їх потребував. Також дуже допомагала місцева волонтерська організація “Халабуда”. Від Міжнародного комітету Червоного Хреста, який фігурував у багатьох новинах про спроби налагодити евакуаційні коридори, допомоги не було – тоді як бригада оперативного реагування Червоного Хреста України у Донецькій області допомагала, чим могла, до середини березня.
На жаль, саме великі притулки та центри гуманітарної допомоги ставали цілями росіян. Так сталося і з драмтеатром, і з новозведеним басейном “Нептун”. Олексій саме планував зайти до “Нептуна”, коли на нього впала авіаційна бомба. На площі перед ним у той момент знаходилися сотні людей.
Біля сховища Олексія теж у певний момент стало лунати більше вибухів. Це збіглося з появою мобільного зв’язку. Можливо, збіг, але він вважає, що ворог міг помітити скупчення мобільних телефонів.
У місті поширювалися чутки про евакуаційні коридори, але довелося чекати, поки хоч трохи потеплішає. Частина людей зі сховища змогла перебороти страх бомб та зважитися на похід у невідоме. З собою вони взяли лише найцінніше і найнеобхідніше, зокрема й котів. Адже, як каже Олексій, «люди завжди залишаються людьми».
«Це був просто клубок злості та ненависті»
На виході з міста їм вперше за весь час трапилися російські солдати. Вони здавалися нейтральними; а ось їхні політруки були «дуже, надто милі». «Вони хотіли створити враження, що дбають про нас. Але це було наче: «Я розбомбив твій дім, а тепер тримай шоколадку».
Вони казали: «Навіщо їхати до України? Ми вас відвеземо швидко до Донецька чи до Ростова». Тоді всі відмовилися, їх відвезли до Нікольського і відпустили. «Але було ясно, що будь-якої миті вони могли знову змусити нас сісти в автобуси». При цьому тих маріупольців, які все ж виїхали в Росію, Олексій аж ніяк не засуджує – каже, що люди готові на все, лише б вирватися з пекла.
Зрештою Олексію та його групі вдалося дістатися Мангуша. Саме тут мали проходити оголошені офіційними особами евакуаційні коридори. Проте з’ясувалося, що вони не працювали. Ночівлю вдалося влаштувати у селищі неподалік – як повторює Олексій, їм пощастило зустріти неймовірних людей, які швидко розселили маріупольців по будинках. Це була перша можливість за весь час ночувати у більш-менш комфортних умовах.
Допомога з виїздом прийшла від Аскольда та Артема. Вони, як і десятки інших маріупольців, не могли залишатись осторонь, хоча офіційні коридори евакуації не працювали – волонтери знаходили машини й забирали стільки людей з міста та передмість, скільки могли.
Та перш ніж Олексій та його товариші змогли дістатися безпечного місця, їм довелося перетнути 17 блокпостів загарбників, на яких вони зустріли чи не всі народності Росії. У чоловіків солдати перевіряли телефони та наявність татуювань українських національних символів. У одному випадку російський офіцер сказав хлопцю-маріупольцю, щоб той видалив чат з вайберу, який міг би спровокувати перевіряльників.
Найгіршими виявилися останні блокпости, на яких були солдати так званої «ДНР». «Це був просто клубок злості та ненависті». Один солдат помітив у Олексія мозоль на пальці й подумав, що він з’явився через натискання на спусковий гачок автомата. «Я намагався пояснити йому, що це не так. В якийсь момент він відступив і просто вистрілив над моєю головою». «ДНРівці» говорили: «Навіщо вам їхати у Запоріжжя? Ми й так туди скоро дійдемо».
Зараз Олексій та його сім’я у відносній безпеці. Він працює у міжнародному благодійному фонді «Жовто-блакитні крила», допомагає забезпечити поселення та проживання в Україні переселенцям.
Переселенцям допомагають психологи. Як каже Олексій, іноді важливо просто виговоритися, поділитися пережитим з людиною, яку, мабуть, вже ніколи більше не зустрінеш.
Пережите не могло не вплинути й на дорослих, і на дітей. «Наші діти трохи “поламані”, але вони навчилися радіти життю. Вони радіють, коли бачать інших дітей на вулиці, сонце чи просто квітку на запиленій вулиці».
«Люди дізнавалися лише про те, що допомагало їм вижити»
Приблизно з початку квітня Маріуполь – закрите місто. Ніхто не може увійти, доки росіяни проводять «зачистку» всередині міста. Волонтерів з гуманітарною допомогою до Маріуполя пропускати перестали – окупантам вигідніше створити враження серед маріупольців про те, що решта України про них забула, і самим здобувати їхню лояльність роздачею допомоги. Чимало водіїв опинилося у полоні, їхні автівки відібрали. Їхня доля невідома, хоча один із волонтерів говорить про трьох убитих. Тож відчайдухи-волонтери підбирають тих людей, яким вдається вибратися до навколишніх селищ. Тоді як українські війська все ще тримають оборону, багато маріупольців залишається у сховищах.
Олексій робить паузу, коли я питаю його, чи може у Маріуполі бути так само чи гірше, ніж у Бучі. «Так. Ми бачили тіла на вулицях. Але тоді я не міг допустити, щоб погані новини потрапили до нашого притулку. Люди дізнавалися лише про те, що допомагало їм вижити».
Навіть офіційна інформація про наслідки бомбардувань могла нашкодити. «Уявіть собі: повідомляють, що розбомбили Третю лікарню, що все знищено. А в однієї із наших жінок там був чоловік. Потім з’ясовується, що лише повибивало вікна, а люди у підвалах вціліли. Дещо схоже було з драмтеатром. Спершу звучить, що всі загинули. Потім виявляється, що чимало людей були у сховищі і їх вдалося врятували».
Олексій каже, що розуміє, що триває інформаційна війна – і що деяка інформація “прикрашається”. Але вже не кажучи на вплив на людей в епіцентрі подій, кожен раз, коли нас підловлюють на брехні, вороги можуть сказати – дивіться, українці постійно брешуть.
Це ж стосується і заяв політиків: “Як нам, які сиділи у сховищі під обстрілами, було читати слова високопоставленої людини, що Маріуполя вже нема, що його знищено?” Олексій та його товариші почувалися покинутими через те, що мер міста Вадим Бойченко залишив місто невдовзі після початку вторгнення – тоді як комунальники та частина поліцейських продовжували працювати.
Тому на запитання про те, чого йому найбільше бракувало у блокадному Маріуполі, Олексій відповідає: «Правдивої інформації. І усвідомлення того, що про нас не забули й ми комусь потрібні».
