Навіщо Папа задобрює Росію? Франциск виконує роль дипломата та містика, а не морального лідера

Голос, що волає в пустелі?

За для справедливості слід визнати — з початку російсько-українського конфлікту, з 2014-го, Україна не була позбавлена уваги Ватикану, а сам Папа Римський неодноразово підтримував її у проповідях та молитвах.

Коли ж на початку 2022-го західні розвідки все впевненіше стверджували, що розпочнеться повномасштабне військове вторгнення, Папа Франциск оголосив 26 січня днем молитви за мир. Очевидно, йшлося про Україну, і в цей час це було чи не найбільше, що міг зробити Святий Престол.

Опісля Папа ще кілька разів згадував Україну під час недільних богослужінь чи на зустрічах із паломниками, які відбуваються щосереди. Востаннє це сталося напередодні вторгнення, 23 лютого: «Прошу всі залучені сторони, щоби стрималися від будь-якої дії, що може спричинити ще більше страждання населення, дестабілізуючи співіснування між народами та дискредитуючи міжнародне право».

Втім, слова Папи не спинили російську агресію, тож наступного дня після нападу він відвідав посольство РФ, висловивши своє занепокоєння. Цей жест вартувало б запам’ятати, адже в наступний місяць він не згадуватиме Росії. Зрештою, на початках Ватикану закидатимуть, що він уникає слова «війна». Та це виправлять.

Ватикан надаватиме матеріальну допомогу постраждалим, в Україну прибуде двоє кардиналів, а в аккаунті Папи в Твіттері з’явилися хештеги українською: #МолімосяРазом #Україна #Мир. Але й ці жести не врятують від гострої критики, яка лунатиме в медіа – Папа так і не згадав у своїх промовах Росію та Путіна.

Папа так і не згадав у своїх промовах Росію та Путіна

Ватикану дедалі важче було відмовчуватися, тож редакційний Директор Дикастерії в справах комунікації Андреа Торніеллі публікує статтю «Голос Папи – голос, що волає в пустелі»: «Є й такі, хто звинуватив Папу в «мовчанні» за те, що він не назвав прямо імені Путіна. Але вони забувають про те, що на початку війни Вселенські Архієреї ніколи не називали агресора на ім’я та прізвище, але не через боягузтво чи надмірну дипломатичність, а через те, щоб не закрити двері, щоб завжди залишати відкритою щілину для можливості зупинити зло та рятувати людські життя».

Папа з прапором із Бучі

Стаття, опублікована в середу, 16 березня, була на часі. Того дня під час традиційної аудієнції Папа прочитав проникливу молитву «Господи Ісусе, що народився під бомбардуваннями в Києві, змилуйся над нами, Господи Ісусе, що помер в обіймах мами в укритті Харкова, помилуй нас...». Та все ж стаття Торніеллі була потрібна для іншого – вона обґрунтовувала відеоконференцію з Патріархом Кірілом, яку в той день провів Папа.

«Ми пастирі того самого святого люду, що вірить у Бога, у Пресвяту Тройцю, в Пресвяту Богородицю: а тому ми повинні об’єднати зусилля, щоби сприяти мирові, допомагати стражденним, шукати дороги миру, щоби зупинити вогонь», — переконував Франциск себе, Кіріла та світ.

Цей діалог не вселяв надії – адже саме Кіріл благословляв національну гвардію на «спецоперацію» в Україні. Тож повірити в те, що він рівнозначно з Папою є пастирем того самого «святого люду» – не вийде.

Офіційний Київ не проти посередницької ролі Ватикану, про що у Твіттері згадав президент Зеленський, та все ж – чи дійсно голос Папи є «голосом у пустелі»? Чи на дипломатичному полі недостатньо гравців, які краще за Папу впораються з посередницькою місією? І чи можливо, щоб Москва віддала мирні перемовини в руки Ватикану?..

Як не дипломатія, то містика

Поза дипломатією залишається релігійний вимір — а для церкви радше саме він завжди є першим. І тут Ватикан не обмежився лише молитвами, але й запропонував щось надзвичайне. А саме – цілком містичний акт «посвячення Росії та України серцю Марії». Подія, яка відбулася 25 березня, залишила суперечливий присмак...

Ця історія розпочалася 105 років тому, 13 травня 1917-го, коли в португальському селі Фатіма трьом дітям з’явилася «пані, ясніша за сонце». Вона просила їх багато молитися та приходити на це місце щомісяця 13-го числа. На останню з п’яти зустрічей, 13 жовтня 1917-го, разом з ними зібрався 70-тисячний натовп. За переказами, вони спостерігали як сонце крутилося у вигляді вогняної кулі.

Католицька церква доволі уважно розглядає подібні випадки, і деколи слід чекати десятиліттями, щоб їх визнали дивами. Так було і з подіями у Фатімі. Ватикан визнав, що в 1917-му діти спілкувалися з Богородицею. Ті розмови стануть відомі як «три фатімські таємниці», дві з яких опублікують у 1942-му, а третю – лише в 2000-му році.

Одна з «таємниць» стосувалася Росії. Начебто Богородиця говорила про її навернення і про те, що Росію слід посвятити «непорочному серцю Марії». Тут маємо справу з іще одним суто католицьким культом, який набув особливої популярності в ХІХ столітті – вшанування серця Ісуса Христа та Марії.

Пророцтво 1917 року цілком накладалося на тогочасні події – скинення царя та подальший прихід до влади антихристиянського більшовицького режиму. Хоча Ватикан довго розглядає такі справи, та вже якщо визнає диво – то вся католицька машина працює на нього. Фатіма стала одним із центральних паломницьких місць, але з посвятою Росії все було складніше. В 1942-му Пій ХІІ, а в 1984-у Іван Павло ІІ зробили спробу, та в обох випадках не вимовили слово «Росія». І ось 25 березня 2022-го на Благовіщення за григоріанським календарем Папа Франциск спробував виправити це – посвятивши «Росію та Україну серцю Марії».

В католицькій пресі подію назвали «церковним землетрусом»: мовляв, Папа наважився на те, чого не зміг зробити Іван Павло ІІ. Та все ж навіть у релігійних колах вона викличе далеко не однозначну реакцію – якщо це був землетрус, то він добряче струсив українських греко-католиків, які налічують понад 6 млн. вірних і які стали учасниками цього дійства.

«Бо в мене немає відчуття, що фатімське доручення Матері Божої виконано так, як воно було сформульовано, — відреагував колишній політв’язень, а тепер проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. — Вона заповідала молитися за навернення Росії – ми молилися за примирення між Росією та Україною».

Схоже сприйняли цю подію й багато священиків, які у внутрішніх чатах не приховували збентеження від того, що Ватикан сполучив жертву та агресора. Самій же Росії, здається, до цього байдуже – в православній традиції немає вшанування «серця Марії», та й Кіріл далекий від католицьких обрядів.

Історія з Хресною дорогою, яка традиційно відбувається в римському Колізеї в страсну п’ятницю, напередодні Великодня, мала ту саму ідею. Одну з 14 стацій (зупинок, які відтворюють шлях Христа на Голгофу) мали спільно пройти українка та росіянка – представники «братніх народів», як ішлося в первинній ідеї.

І якщо акт «посвячення Росії та України» суспільство пропустило повз увагу, то Хресна дорога викликала активнішу реакцію.

«Вважаю таку ідею невчасною, двозначною і такою, що не враховує контекст військової агресії Росії проти України, — відреагував Глава УГКЦ Патріарх Святослав. — Для греко-католиків України тексти і жести ХІІІ стації цієї Хресної дороги є незрозумілими і навіть образливими, особливо в контексті очікуваного другого, ще більш кривавого наступу російських військ на наші міста і села».

Про неможливість реалізації такого плану висловився й посол України у Ватикані Андрій Юраш. Але Ватиканський корабель є надто великим та забюрократизованим судном, нездатним різко змінювати свій курс. Тож 13 стація, коли розіп’ятого Ісуса знімають з хреста, пройшла під символом українки та росіянки. Все, що вдалося змінити – замість тексту зі згадкою про «братні народи» запровадили молитву в тиші. В Україні ж це була молитва наосліп, адже Хресну дорогу відмовилися транслювати навіть католицькі медіа.

Українка та росіянка на хресній дорозі.

Та Ватикан вміє дивувати, а після чергового скандалу замість крапки – ставити кому. Папський нунцій Вісвальдас Кульбокасу, можливо, є одним із небагатьох нунціїв в Україні, хто дійсно розуміє українців. Ймовірно, це пояснюється молодим віком та литовським походженням. І хоча він виступив проти згаданого сценарію Хресної дороги, та на другий день сколихнув мережу відвідинами Києво-Печерської лаври та одіозного митрополита Павла. Меседж був зрозумілий, якби не скандальне місце, де він був висловлений: «засудження будь-яких обмежувальних дій проти будь-якої церкви в усіх країнах та в будь-якій ситуації».

Що сталося з Папою Франциском?

Знавців ватиканської політики всі ці історії не дивують – так звана ostpolitik (східна політика), яку десятиліттями веде Ватикан, передбачає пошук точок дотику та зближення з Росією. Дивує інше – Папа Франциск, власне, побудував свій образ як нонконформіст, який ламав традиційну ватиканську бюрократію. Тим більше, що цей революціонер із буенос-айресівських вулиць не боявся висловлюватися. Коли Трамп зібрався будувати стіну між США та Мексикою, то Папа без дипломатичних викрутасів заявив, що «людина, яка думає лише про зведення стін, а не про будівництво мостів, той не християнин».

Цього разу ми маємо справу з наймасштабнішим вторгненням з часів ІІ Світової, з настільки відвертою агресією, що вона не залишає інших відтінків поза чорно-білим. Але навіть моторошні кадри з Бучі не дозволили Франциску вимовити ім’я Путіна. В перші дні квітня під час відвідин Мальти він висловився гостро, але таки знеособлено: «І в той час, як якийсь можновладець, замкнений, на жаль, в анахронічних претензіях націоналістичних інтересів, провокує та розпалює конфлікти, звичайні люди відчувають потребу будувати майбутнє, яке або буде спільним, або його не буде».

Однією з причин, якою пояснюють поведінку Понтифіка, називають острах, що Росія оголосить «спецоперацію» в Україні війною проти Заходу – адже ввесь світ ополчився проти неї. Ватикан волів би зберегти мости порозуміння, і в такий спосіб позбавити Москву гасла «священної війни». Але Росія оголошувала подібні тези ще до початку вторгнення.

В українських колах знаходять значно приземленіше пояснення – Папа переживає за свою паству в Росії. Йдеться про невелике число – близько 800 тисяч вірних, що менше, ніж римо-католиків у Білорусії чи Україні (не кажучи вже про УГКЦ). Але Ватикан робив тривалі спроби «зачепитися» на цій величезній території, тож на кону плоди праці кількох десятиліть.

А ще у Ватикані завжди були сильне захоплення Росією. Римський престол тривалий час надає більше ваги Москві, ніж Константинополю, а між Франциском та Кірілом налагодилися міжособисті стосунки. Вони вперше зустрілися в Гавані в 2016-му, що стало приводом для багатьох наректи це «зустріччю тисячоліть». Тоді в спільній декларації за розмінну монету використали греко-католиків, а російську агресію назвали «протистоянням в Україні».

Мила зустріч Кіріла і Франциска у Гавані, столиці колишнього радянського васала і досі комуністичної Куби

В лютому 2022-го знову заговорили про зустріч Кіріла та Франциска, заплановану на червень цього року. Хтозна, чи поведінка Папи не базується на боязні зриву чергового побачення.

До того ж, Папі не раз закидали ліві погляди, що випливало з його особистої історії. Батько Франциска перебрався до Аргентини з Італії – він втікав від фашистського режиму. Франциск є першим Папою з Нового світу – з Латинської Америки, звідки Східну Європу важко розглянути крізь темну тінь великої Росії, яка в уяві багатьох людей із країн, що розвиваються, бореться з фашизмом і допомагає усім пригнобленим світу (детальніше про це тут). Попередники Франциска – Бенедикт XVI чи Іван Павло ІІ, які неспівмірно краще орієнтувалися в українській проблематиці, не могли розв’язати справу патріархату УГКЦ, навіть в часи незалежності озираючись на Росію. То що ж чекати від Франциска…

Його останнє висловлювання про расизм європейців — бо, мовляв, до українських біженців вони ставляться краще ніж до інших, — вкотре засвідчило кострубатість ватиканської риторики і додало аргументів тим, хто вважає його не так ліберальним, як «лівим».

Втім, можливо, Франциск і дійсно залишається тим диваком, який щиро вірить у дива і залишає відчинені двері до розмови з Москвою. Те, що він перебуває в «іншому світі», пояснюють і його останні висловлювання щодо позицій кількох європейських країн, які готуються витрачати на обороноздатність 2% ВВП. Критикуючи їхні рішення, Папа не дає рецепту, як зупинити Росію і як налагодити безпеку на континенті.

Можливо, це вкладається в логіку релігійного лідера. Та чи дозволить холодна ватиканська ostpolitik та щира наївність Папи розпізнати за ликами Путіна та Кіріла – диявола? Здатність чи не здатність бачити цю реальність дасть відповідь і на інше запитання: чи спроможний Папа сумнівну роль дипломата замінити на більш приманну та очікувану – морального лідера та авторитета.

рпц росія папа римський кіріл