Впізнала мертвого батька по фотографії. Марина в цей час перебувала в Польщі, хоче повертатися і відбудовувати дім

То росіяни город копають ракетами

26-річна Марина Юрчук розстріляне тіло свого 50-річного батька Євгена розпізнала на фото, оприлюдненому волонтерами. Буденність, з якою Марина розповідає про страшні події, холодить кров не менше, ніж саме фото: тіло чоловіка лежить на землі поміж відстріляними набоями, біля нього сидить пес. У тлі – згарище будинку.

- Тато сказав, що з дому нікуди не поїде. Він переніс інсульт, мав у діагнозі діабет, йому було складно пересуватися. А крім того, це ж наш дім. Батько був у своєму домі, – Марина починає розмову без вступу, говорить на позір спокійно.

Після інсульту тато жив у Гостомелі у приватному будинку, на природі йому було простіше. Марина з мамою мешкали у сусідньому Ірпені, у квартирі. Раз на чотири дні Марина носила батькові ліки та продукти. Ходила з подругою. Так, під обстрілами, ну бо як.

- У мене не було вибору, – каже просто. По ліки вистоювала в чергах по три-чотири години. Годину добиралася під обстрілами до батька. Спочатку скрізь були українські блок-пости. Хлопці перевіряли документи й за кожним разом відмовляли дівчат від дальшої подорожі.

- У мене не було вибору, – знову повторює Марина.

Було дуже страшно, визнає дівчина. Особливо 3 березня, коли ворог підійшов близько.

- У нашому гаражі є яма. Я переконала батька обладнати там сховок. Ми знесли у гараж ковдри, їжу, запас води. Просила батька, щоб сходив униз, якщо обстріли посиляться.

Батько віджартовувався, що дівчина має дбати про себе, а він впорається.

Родина Юрчуків до війни

Того разу, як і у попередні дні, Марина обіцяла батькові повернутися. Але то була їхня остання зустріч. 3 березня під Києвом розпочалися серйозні бойові дії. Вибухало все ближче і сильніше. Марина щоденно телефонувала батькові.

- Не хвилюйся, нічого страшного – то росіяни город копають ракетами, – сміявся тато. Бадьорий дух батька заспокоював Марину. Пса Платона чоловік забрав у дім, щоб той не боявся.

Бігли, плакали й співали

4 березня російська ракета прилетіла просто під вікна квартири в Ірпені. Ударною хвилею винесло шибки й порозкидало людей по приміщенні. Марина зрозуміла, що треба евакуйовуватися терміново. Передзвонила татові. «Бережи дитину. Я про себе подбаю», – батько знову заспокоював.

Евакуаційного поїзда з Ірпеня не було, росіяни обстріляли попередній і підірвали колії. Довелося виходити пішки. Йшли майже годину. Минали будинки у полум'ї. Ворожі літаки пролітали низько над головами. Люди кричали.

- Ми бігли й плакали, – рівним голосом говорить Марина. – Але з нами була дитина, ми не могли проявляти свої емоції, щоб не налякати. Співали пісню. Яку? Як у нас на Україні… (сміється) це попса, знаю. Але видавалася доречною. Малий підспівував.

- Знаєте, коли всі плачуть, то і дитина плакатиме, тому я весь час щось вигадувала… – пояснює.

Під тим мостом на Романівку, фото якого теж стали відомими на весь світ, зібралося, здавалося, тисячі людей. Довкола вибухало, а треба було стояти в черзі, щоб перейти через зруйновані місця. Марина обернулася, щоб ще раз поглянути на Ірпінь – над містом стояли високі стовпи чорного диму.

Поміж хаосом на київському вокзалі подзвонив батько. Це була остання розмова Марини з ним.

- Я дорослий, розберуся сам, – усе так само заспокоював. Потім зв'язок зник зовсім. Марина поїхала на Львів. У Гостомель зайшли російські військові.

Вежі зв’язку позбивали або поставили глушилки. У містечку зникло світло, газ, інтернет, не працював водогін. Про це все стало відомо пізніше. А тоді Марина відчувала… пекуче почуття провини – чому залишила батька. Три доби тривала її евакуація з України. Щомиті хотіла повернутися до батька і забрати його.

Трималася і не плакала 10 днів

Марина панічно шукала волонтерів – хтось мусив відвідати батька, відвезти ліки. Але ніхто не хотів йти на вірну смерть, під прямі обстріли. Найвідважніші тікали з окупованих територій. Найчастіше пішки. У Бучі Лісовій теж сиділи російські солдати. Стріляли по цивільних для розваги – так розстріляли сім’ю знайомих Марини із трьома дітьми. Коли ЗСУ вийшли з частини Ірпеня, стало ще страшніше.

-Те, що зараз потрапляє в інтернет – тільки частинка страшних злочинів російської армії, – переконана Марина. Вона по іменах називає односельців, які загинули від рук окупантів. А ще сотні вважаються зниклими безвісти.

Окупація Гостомеля тривала понад місяць. Коли селище відбили українські війська, сусід із місцевої тероборони зайшов на подвір’я Марини. Тоді вона отримала страшне фото мертвого батька і відео згорілої дощенту хати.

- Це було дуже боляче, – сльози з’являються на Марининих очах. Вона на хвилину замовкає і немов виправдовується: «Я не плакала цілих десять днів. За батьком істерично плакала дві доби. Зараз плачу кожного разу, як дізнаюся про нових знайомих загиблих.

Марина Юрчук

У селі була жінка, яка вела щоденник подій. Вона сказала, що будинок Марини згорів 21 березня. Було пряме влучання ракети.

Дата смерті батька Марини не встановлена. Чоловіка розстріляли за те, що начебто вийшов за межі двору. Можливо, йшов до сусіда підзарядити телефон, бо у того був генератор для підзарядки, а Євген хотів подзвонити Марині.

Безпородний герой, якому пощастило

Учора забрали собаку Платона і перевезли у безпечне місце. Марина не перестає дякувати друзям і волонтерам.

- Я не вірила, що пес виживе. Він трирічний, молодий і відданий оборонець подвір’я. Думала, його вб’ють зразу. А Платон – герой. Сидів над тілом господаря і нікого не підпускав понад два тижні. Не їв, не пив – і вижив.

Пес Платон два тижні сидів біля мертвого господаря

У Платона стрес і виснаження. Забрати собаку від тіла було складно, у руки не давався. Але зараз він у добрих людей, безпечний і в товаристві ще одного пса-знайди. Відновлюється. Платону дивом пощастило.

У другій половині батькової хати жив сусід, колишній АТОвець, його вбили одразу. І не тільки його. Фото з Гостомеля задокументували страшні звірства: масові розстріли, обпалені тіла зі слідами катувань, переїхані танками цілі сім’ї в автівках.

Чудом вціліла 80-річна друга бабуся Марини, мати її батька; вийшла на зв’язок. Її село було в окупації із самого початку.

- Ми не знали, як сказати старенькій, що її єдиний син загинув. Вона тільки плаче. Виїхати з села не може – все досі заміноване. Попрощатися з сином не може.

Знайти волонтерів, щоб забрали тіло Євгена, було складно, непросто потім було відшукати тіло у столичному морзі. Тіла з окупованих територій у такому стані розкладу, що можлива тільки кремація. Сьогодні Євгена перевезли в крематорій. Поховати можна буде через днів десять – черга.

«Хочу додому»

26-річна Марина, її 49-річна мама Галина, 72-річна бабуся Любов і п’ятирічний Маркіян знайшли прихисток у Німеччині. Там у них родичі. Але три жінки з дитиною у родичів не затрималися («не хотіли обтяжувати») і пішли у табір для біженців у Münster.

Їхній прихисток – відсік у концертному холі. Перегородки розбивають простір на невеличкі бокси, де поміщаються двоповерхові ліжка і два крісла. У концертному холі триста таких «кімнат». Живуть люди різних національностей, не тільки утікачі від війни в Україні.

Чи розуміє Маркіян, що відбувається?

- Спочатку я казала, що вибухи – це салюти. Просто такі сильні й не кольорові. Але діти у дворі швидко пояснили малюкові, що таке війна, літаки, танки й що людей вбивають. Тож Маркіян зараз додому не хоче, боїться. Марина теж досі присідає на звук літака у небі і здригається від кожного гучного звуку, навіть коли просто падає ложка.

- Я хочу жити в Україні, – повторює як мантру. – Хочу додому, тата поховати, хату відбудувати

Марина ще не сказала синові, що діда нема.

- Я не знаю, як йому сказати, – розводить руками. Вони дуже любили один одного. Дід завжди чекав онука. Тато у нас великий. Трохи через діабет. Але великий і теплий (Марина уперше сміється). Маркіян любив забиратися на діда. Дід обіцяв онукові навчити рибалити й водити машину. Будеш возити мене на риболовлю – казав.

Як Марина знімає стрес? Ніяк.

- П’ю чай з печивом і безперервно гортаю новини. Ірпінь-Буча-Гостомель – Тримісто, яке постійно болить. Мама плете бісером. Бабуся дивиться серіали. Всі дуже хочуть додому.

- Польща нас так зустрічала! – голос Марини знову оживає. Ми ж три доби були у дорозі. Поїзд ще не зупинився, а волонтери у Перемишлі вже бігли до нас, махали руками, усміхалися. Забрали наші валізки, завалили солодощами і їжею. Ми з дороги були дуже голодні. Нас нагодували варениками. На вокзалі було все – вода, одяг, візочки. На кожному кроці відчувалася підтримка. Це було так тепло. Бабуся сказала, що на такому вокзалі вона могла б лишитися жити.

Марина раніше не була за кордоном. Колись мріяла побачити сонячну Італію. Зараз не хоче ніяких закордонів.

- Я хочу жити в Україні, – повторює як мантру. – Хочу додому, тата поховати, хату відбудувати. Хай там навіть все украли й спалили. Навіть якщо залишиться тільки один камінець – дім ми відбудуємо наново. Хочу дивитися, як місто оживає. Хочу жити далі. Удома. Наш дім – Україна.

Марина з сином Максимом до війни

війна польща смерть гостомель