"Як ти?" Розмова з подругами, які роз'їхалися по Європі
Цей текст я пишу в містечку Хелмно на півночі Польщі. До українського кордону – майже 700 км. Шість років тому сюди поїхала на заробітки моя мама. Мені пощастило, бо мамин роботодавець запропонував мені роботу і дав безкоштовне житло. Працюю закрійницею на меблевій фабриці. Робота виснажлива, з 6:00 до 16:00 щодня. Мешкаємо ми у квартирі з трьома хлопцями з України. Нам з дітьми виділили окрему кімнату, ванна і кухня спільні. Це не те, до чого я звикла в Україні. Ми всі без кінця чатимося з подругами, котрі опинилися в різних країнах. Я вирішила про них написати.
Мій свіженький магістерський диплом з маркетингових комунікацій тихо лежить у шафці. Але якщо не знаєш польської, на нормальну роботу не розраховуй. Однак я дуже вдячна, бо зараз у Польщі роботи й житла бракує – міграційна криза. А я маю змогу забезпечити себе і дітей.
Паралельно з роботою вчу мову – маю два групових заняття і два онлайн-уроки польської щотижня. Намагаюся підтримувати знання англійської, читаючи новини в іноземних ЗМІ та англомовних блогерів. Проглядаю оголошення про грантові та стипендіальні програми для українських журналістів. Дуже сподіваюся, що до кінця року зможу повернутися до своєї професії, як не в журналістику, то принаймні в суміжну сферу.
Протриматися до першої зарплати на “рабській”, – так я її називаю, – роботі допомагають програми підтримки українців. Наразі ми вже отримали допомогу від польського уряду за програмою “Успішний старт” 300 злотих на людину. За тиждень також має надійти допомога на дітей, так звані 500+. Цих грошей цілком вистачить на їжу, базовий одяг та речі для школи. Хоча однокласники дітей подарували їм дуже багато олівців, фарб, ручок, зошитів.
Середня зарплата у Хелмно на такій роботі, як зараз у мене, – близько 3000 злотих. Цього вистачає на оренду скромної однокімнатної квартири, сплату рахунків за телефон і інтернет, їжу, одяг. Дехто примудряється навіть заощаджувати.
Прилаштувати дітей до школи також не проблема. Нам для цього достатньо було заповнити коротку анкету. Наступного дня вони пішли на уроки. Через мовний бар’єр довелося пожертвувати одним класом і відкотитися на рік назад. З 6:30 до 16:30 у школі працює “Світлиця” – щось на кшталт групи продовженого дня. Тут діти відпочивають, граються, з ними додатково займаються польською. Поки для дітей з України навчання і харчування у школі безкоштовне. Як довго воно таким буде, поки невідомо.
Загалом більшість поляків всією душею співчувають українцям та підтримують їх. На кожному кроці наша символіка. Одного дня до мене на роботі підійшла жінка з HR-відділу. Вона запитала, як я, а потім сказала:
– Зрозумійте, все, що ми робимо, то не через зобов’язання чи заради формальностей. Ми усім серцем хочемо, щоб вам тут було добре.
Я ледь стримала сльози.
“Прорвемося, ми ж українки!”
Моя знайома, Ліза, розповідає про турботу й опіку з боку польської родини:
– Дали житло, облаштовують меблями зараз. Квартира, як на мене, величезна. Аж якось соромно. Тому, якщо тобі чи знайомим треба, приїжджайте до нас, – пише вона в чаті, відповідаючи на чергове “Як ти?”
– Лізо, я у мами, тому нікуди не поїду, але можливо, ти зможеш прийняти двох дівчат, вони зараз у Хелмі, досі на вокзалі ночують, – відповідаю, згадавши, що днями одна з моїх підписниць на Фейсбуці запитувала про можливість поселення.
– Так, пиши контакти, домовимось, як їх звідти забрати.
Зрештою до Лізи підселилося п’ятеро українок, а ще двох ми влаштували у сім’ї до друзів поляків, які прийняли її з доньками.
Ліза – хореографиня. У Сумах вона керувала ансамблем сучасного танцю при університеті. Зараз в польському Ольштині готова працювати ким завгодно.
– Я очікую на завтрашню зустріч, сподіваюся, буду працювати. Байдуже ким. Ким візьмуть, – писала вона. А через два дні повідомила, що працюватиме прибиральницею.
Такі кар’єрні метаморфози іноді викликають у мене відчай. Але Ліза зупиняє мене однією фразою: “Прорвемося. Ми ж українки”. А й справді, чого це я?
“Нам немає куди повертатися”
Насправді ж, якщо нам, сум’янкам, є куди прориватися додому, наші будинки в Сумах вціліли, то багатьом жінкам з Ірпеня пощастило набагато менше. Тетяна, з якою ми познайомилися в одному з чатів українок за кордоном, не знає, куди їй повертатися:
– Колона російських танків їхала нашою вулицею і розстрілювала наші домівки. Навпроти мого дому згорів Конференц-Хол, то, мабуть, і дому непереливки. Плачу щодня. Але вже змирилися, що надовго тут. Над нами мирне небо, але душа плаче кривавими сльозами! Щодня сниться домівка.
Тетяна з сином – в Іспанії. Тут, не знаючи мови, також складно знайти якусь кваліфіковану роботу. Тому вона вчить. Іспанське законодавство не передбачає жодної фінансової допомоги переселенцям з України. Тому Тетяна подала заявку на працевлаштування і наразі очікує відповіді. Тим часом про неї піклується родина, яка прийняла її з сином. Він вже відвідує іспанську школу.
– А як щодо мови? – питаю.
– Розуміє ще не все, але діти швидко вчаться. Йому подобається школа, і це головне. А програму наздожене.
“Хочу швидше повернутися і відбудовувати країну”
Наталя з Сум – медик. Її чоловік – також. Ми познайомилися під час евакуації з Сум. Чоловік Наталі працює у “Червоному Хресті Україна”. Більшість дівчат з групи, якою ми їхали, підписали жінку в телефоні як “Наталя Куратор”, бо саме вона організувала наш шлях від Полтави до польського кордону.
Сьогодні пані Наталя в Мадриді у доньки. Але й думати не хоче про те, щоб залишатися там:
– Мені вдалося допомогти доїхати до безпечного місця групі молодих мам з дітками та кільком підліткам, рідні яких воюють до сьогодні. Вдячна Богу, що на цьому шляху нам зустрічались дуже добрі та співчутливі люди. Але хочу якомога скоріше повернутися, щоб відбудовувати нашу країну! За чоловіком дуже скучила. Обіцяй, що ми зустрінемося в моєму будинку і вип’ємо моєї фірмової наливки за перемогу, – пише вона мені у вайбері десь через тиждень після того, як ми розсталися на кордоні. Я пообіцяла.
“Хочу, щоб син ходив у нашу УКРАЇНСЬКУ школу”
Про якнайшвидше повернення мріє і Маша, мама першокласника Тараса. Її чоловік і старший син лишилися в Сумах. Меншого Маша вивезла до Чорногорії. Вони виїхали з Сум у той самий день, що й ми.
– У нас було 10 хвилин на збір абсолютно непотрібних речей, – написала мені Маша, коли я спитала, коли і як вони виїхали. Мені пригадалася інша знайома, Ліза, яка розповіла, що взяла з собою вишиванки, вінчальні ікони та маленьку чорну сукню.
Маша вирішила не записувати сина до місцевої школи:
– Не бачу сенсу на два місяці записуватися. Та й наша вчителька проводить інтеграційні зустрічі. Ми хочемо в нашу УКРАЇНСЬКУ школу. І віримо, що скоро туди підемо, – пояснила вона мені. – Я записала Тараса на карате. Ходимо також на заняття, які проводить Центр настільних ігор. А я там проводжу майстер-класи з виготовлення поробок.
– Маш, а як ви живете? Є якась соціальна допомога? – цікавлюся.
– Із соціальної допомоги для українців тут – школа та медицина. Право перебувати та працювати в країні. Фінансової допомоги немає, – відповідає вона.
– Важко?
– Дуже допомагають волонтери. Допомогли з одягом для Тараса, побутовою хімією, їжею. А днями наш тато прислав гроші, щоб ми змогли купити літнє взуття.
Наразі немає виплат для біженців з України й в Італії. Про це розповіла одна з моїх підписниць у фейсбуці, 20-річна Владислава, яка з трирічним Нікітою живе у знайомої в італійському містечку Чіліто Кастеллані:
– Чула, що збираються прийняти закон, що дозволить виплачувати переселенцям по 500–600 євро допомоги. Але зараз такого немає, – розповіла дівчина.
– А як з роботою?
– Італійці зацікавлені в тому, щоб ми працювали. Але тут досі діють ковідні обмеження, і роботи практично немає. Поки лише беруть контакти, запитують про освіту і кваліфікацію. Потім, коли щось підхоже з’явиться, може, телефонуватимуть.
– Але ж так можна вічність чекати! А дитину за щось треба годувати, – зітхаю я. А в глибині душі дякую Всесвіту за те, що таки маю хоч і тяжку, але роботу. – А якісь документи ви там отримали? Десь реєструвалися?
– Так. Після приїзду необхідно оформити спеціальну карту, яка дає право на легальне перебування в Італії. Ми подали всі документи, у нас взяли відбитки пальців. Чекаємо. Документи оформляють протягом 40 днів. Вони дають змогу перебувати тут легально протягом року. Але дуже сподіваюся, що ми повернемось додому раніше.
Влада засмучена, бо малий захворів після тяжкої дороги. Медицина в Італії для тих українців, хто подав документи на легалізацію, безкоштовна. Сина оглянув педіатр, виписав рецепти на ліки. Більшість препаратів в Італії можна отримати в аптеці лише за рецептом. Деякі – безплатно, за деякі треба доплачувати.
– А як із садочком?
– Так, для усіх діток пропонують школу чи садочок. Залежно від віку. Але ми поки лікуємося, далі буде видно.
“3-річна дитина говорить про злих дядь, які прийшли нас убивати”
– Плануєш залишатися чи хочеш додому?
– Звісно, додому! Знаєш, поки ми їхали, різні думки в голову лізли. Думали, а раптом робимо помилку, може треба було залишитися. Але коли дивишся в очі своїй дитині, яка в три роки розповідає про поганих дядь, які прийшли нас убивати, то сумніви зникають. Ми все правильно зробили. Однак дуже чекаємо хороших новин, щоб повернутися. Сину тут подобається, але щодня запитує, коли поїдемо додому, – каже Влада. Запостила фото з Італії, у відповідь дістала багато коментарів про те, що вона зрадниця і непатріотка. Каже, це було боляче. – Я не можу піти на фронт чи десь волонтерити. Поки що все, що я можу, – це берегти життя мого сина-українця!
Закиди та звинувачення вимушених мігрантів у недостатньому патріотизмі ускладнюють “синдром вцілілого”, що викликає почуття провини у тих, хто вижив і виїхав.
“Це не робота мрії, але ми не перебирали”
– Привіт тобі від фасувальниці! – написала мені колежанка у коментарях до мого допису про нову роботу. Ірина – журналістка, ведуча одного з сумських телеканалів. Наразі разом з молодшим сином та мамою живуть у Словаччині. Зараз працює фасувальницею на складі товарів для художників.
– І як тобі робота? – питаю.
– Так собі робота мрії.. але тримаймось, бо знаємо, заради чого. Я особливо не перебирала. У багатьох і такої роботи нема, – відповідає Іра.
– А житло як знайшли?
– Через знайомих та знайомих знайомих. Усе так. Люди допомагають і їжею, і одягом, іграшками для малого. На всі наші збентежені «дякую» відповідь одна: «це найменше, що можемо для вас зробити». Навіть візочок для прогулянок знайшли. Уявляєш? Я спитала у Станки (дівчина, родина якої нам надала будинок) – наступного дня у нас вже був візочок. Те саме й зі сковорідками, та й в принципі з усім, – ділиться вона.
“Живу новинами з України”
– Хоч якусь допомогу отримали? Бо ж треба якось до першої зарплати дожити, – цікавлюся я. На днях я саме отримала перші виплати, і вони були дуже доречні.
– Тут є допомога 130 євро на місяць на маму з дітьми. Якщо до трьох дітей. На що її вистачить, я не знаю, бо ще тільки чекаю.
– А що по медицині, освіті?
– У мене син ще маленький, але у сусідньому селі мешкає близько півсотні українок, то кажуть, що влаштувати дитину у школу чи садочок можна без проблем. Медицина – залежить. Сьогодні подруга народжувала, то все безкоштовно. А от іншій треба було терміново полікувати зуб, так тільки огляд обійшовся у 120 євро. – У Польщі теж, щоб потрапити до нормального стоматолога, то й пів року можна чекати.
– До офтальмолога теж, – підхоплюю я, згадавши, як хотіла записатися на прийом до офтальмолога, щоб отримати рецепт на нові окуляри. Свої я забула під час евакуації.
На запитання, а як взагалі почувається, Ірина каже:
– Та, здавалося, можна було б видихнути, але щось не видихається. Постійне відчуття тривоги. Замість того, щоб радіти безпеці, картаю себе за те, що в кращих умовах, ніж ті, хто залишився там. Живу новинами з України.
Про такі відчуття говорить ледь не кожна. Я й сама неодноразово ловила себе на таких думках.
Під кінець розмови зізнається:
– Ніколи не вміла молитися, а зараз навчилася. Молюсь про те, щоб швидше обійняти чоловіка і старшого сина і більше з ними не розлучатися.
"Ніколи не вміла молитися, а зараз навчилася"
“Німці дуже допомагають, але вірять у хороших русскіх”
Ользі я написала, коли побачила Фейсбуці її допис про акцію в Гамбургу, в якій вона брала участь. Раніше ми перетиналися на тренінгах.
У новинах я бачила заяви німецьких політиків, які здавалися не настільки категоричними у ставленні до Росії, як хотілося б нам, українцям. Тож вирішила розпитати Олю, як українців зустрічають у Німеччині – країні, яка весь час загравала з російським диктатором. А тепер намагається тримати гарну міну при поганій грі.
– Олю, привіт! Розкажи, як вас прийняли, що ви робите, які плани? – написала їй якось.
– Розкажу. Давно хотіла написати про це, але все не було нагоди структурувати думки. Нас прийняла у себе дуже цікава сім’я. Тато одесит, але живе тут понад двадцять років, мама родом з Уганди. П’ятеро дітей і два величезних пси. Але вони знайшли для нас місце, виділили підвальні кімнати, діляться посудом. Можемо прати, готувати. Тож певний комфорт є. Ми своєю чергою допомагаємо їм таємно з прибиранням, пригощаємо борщем.
– А діти як? Пішли до школи?
– Я б дуже хотіла, щоб пішли. Хай і не надовго. Під час реєстрації нам сказали, що треба чекати виклику. Але волонтери радять йти та шукати самостійно. Мій син Андрій має інвалідність. У школі, куди я ходила, дуже здивувалися, що в Україні він ходив до звичайної школи. Для Поліни теж місця не знайшли, але мені допомогли заповнити анкети на двох дітей німецькою мовою і надіслати їх до установи, яка контролює навчальні заклади, – розповідає Оля.
– А що з роботою? – продовжую розпитувати.
– Без знання мови важко влаштуватися. А працювати неофіційно – це порушення законодавства. Я питала про роботу і в сусідньому ресторані, і щодо вчителювання. Поки тиша. Але от дуже потрібні перукарі, майстри манікюру.
Її сім’я отримала фінансову допомогу. Для дорослої людини це 367 євро на місяць. Для дітей до 14 років – 283 євро, від 14 років і старше – 327 євро.
– Допомога – це добре, але німці не завжди зможуть допомагати, треба якось на себе розраховувати. Дуже б хотілося знайти роботу, – каже Іра.
Цю думку підтверджує й соціологиня з Українського Католицького Університету Оксана Міхеєва: “Найважче – витримати німецьку бюрократію. Оформлення документів може тривати 2–3 місяці. До цього часу ані на роботу не підеш, ані дітей до школи влаштувати не вдасться. Хоча в деяких містах українці вже організували волонтерські школи, де безплатно навчають дітей. Загалом ті, хто витримає ці 2–3 місяці бюрократичних процедур, зможуть отримати роботу, підтвердивши свій диплом; матимуть безкоштовну страховку та зможуть претендувати на соціальне житло. Але треба бути готовими, що після завершення війни людей, які не зможуть самі себе забезпечити, можуть висилати додому”.
Однак інша моя знайома, Оля, і не планує лишатися в Німеччині. Вона хоче додому:
– Щодня готова піднятися і поїхати, але новини стримують. Не вірю русні, не вкладаються у голові їхні звірства. Дивлюся, як Суми оживають, і гірко. Була б сама, вже б повернулася. Але діти… Планую везти їх додому, коли ЗСУ мочитимуть рашистів біля кордону. Сценарій лишитися тут не розглядався і не розглядається.
Опинившись у Німеччині, вона приєдналася до всіх місцевих чатів українців, волонтерить, долучається до акцій на підтримку України. Під час однієї з них волонтери з української діаспори влаштували перформанс: біля ратуші зібралося близько 20 людей у закривавленому одязі, з фотографіями найбільш поруйнованих росіянами українських міст. Оля каже, що такі акції важливі, бо німці допомагають українцям, але все ще вірять у “хороших рускіх”.
Поки я працювала над історіями, спілкувалася з подругою, яка виїхала до Ірландії ще восени. Вона родом зі Старого Села на Сумщині. Виявилося, що там утворилася ціла комуна вихідців із цього села. Більшість виїхала кілька років тому. А дехто приєднався вимушено, рятуючись від війни. Як-от Анна – власниця фітнес-клубу в Сумах, що входить до міжнародної мережі. Зараз вона у брата в Любліні.
– Аню, привіт. Знайома сказала, що ти в Ірландії. Розкажи, як там? – написала я їй в інстаграмі.
– Привіт. Ірландці дуже прихильні до нас. Дуже багато підтримки для України як від самих ірландців, так і від українців, які мешкають тут. Взагалі, ще два роки тому ставлення було зовсім інше. Я була тут по роботі. Тоді ставили дуже багато запитань. Зараз же ми прилетіли ніби в іншу Ірландію. Дуже багато підтримки.
– Чи є якась допомога для переселенців?
– Фінансова допомога є, але який її розмір – не знаю, бо не отримую її, працюю. Європейський офіс нашої мережі запропонував мені роботу. Одна із моїх задач – допомагати знайти роботу іншим працівникам українського офісу, які втратили її через війну. Дехто з наших тренерів працюватиме в європейських клубах. Хтось зможе отримати грант на відкриття клубу в європейських містах або відкритись в Україні після перемоги. Таким чином наша компанія теж підтримує Україну, і я рада, що можу долучитися до цієї роботи. Щодо житла, то знайти щось в оренду важко, саме шукаємо. Хоч поки мешкаємо у брата. Біженців приймають у спеціальних прихистках, або ж деякі ірландці запрошують до себе. Загалом тут кажуть, що ірландці нікого без житла не залишать.
Це не туризм
У ході розмови з’ясовується, що Аня виїхала до Ірландії з сином та мамою. Сина до школи не влаштовувала: закінчує перший клас у режимі онлайн в українській школі.
Раз на тиждень українських дітей вивозять на екскурсії, щоб якось відвернути увагу від переживань. Як би не подобалась країна, це зовсім не ті відчуття, коли ти просто подорожуєш. Ти тут вимушено, не полишає відчуття тривоги та невизначеності. Та й просто сум за своїм життям.
У кожного повідомлень “Як ти?” сотні. В них заховані мільйони історій і життів. Хочеться вірити, що всі вони, чи хоча б більшість, повернуться додому.
