Десятки російських блокпостів і чотири дні в автівці. Херсонець розповів, як з родиною виїхав з окупації
«У місті ставало дедалі небезпечніше для жителів з активною проукраїнською позицією», — розповів ТЕКСТАМ Twitter користувач Гошик Вінницький у відповіді на запитання, як вони наважилися ризикнути виїхати.
«Донька дедалі частіше жалілася на головний біль і прокидалась уночі з криками — ми жили неподалік Чорнобаївки, тож чули цілодобові вибухи, бачили й відчували все, що там відбувалося. Дорослі залишилися без роботи й грошей. Засобів для життя ставало щоразу менше, в місті погіршувалася ситуація з продуктами».
Гошик Вінницький — анонімний акаунт (створений у 2015 році, має понад 1,7 тисячі фоловерів), автор якого — реальна особа, мешканець мікрорайону Шуменський. Упродовж війни писав про те, що відбувалося в тимчасово окупованому Херсоні: про обстріли, ціни, пошуки необхідних ліків тощо.
«Новин з Херсону від мене, найімовірніше, більше не буде. Ми вирвалися з окупації. Чотири дні жили в автівці», — так починається його історія евакуації.
З дозволу автора публікуємо цю історію, яку він розповів у Twitter-треді.
Майно розпродали за безцінь
«До поїздки ми готувалися заздалегідь. Розпродали майже за безцінь все майно, яке мали. Багато чого подарували друзям, щось із речей залишили, сподіваючись, що колись таки приїдемо у вільний Херсон забрати. Майно продавали зі сльозами на очах. Коли продавав велосипед доньки, то ледь заспокоїв її — вона так плакала, що я й сам ледь не розплакався, довелося піти на поступки й пообіцяти, що коли облаштуємося на новому місці, то відразу купимо їй собаку, про яку вона мріє.
Скажу відразу, що в Херсоні ми, найімовірніше, більше не житимемо — донька та дружина категорично проти.
Власного авто в нас не було, тому кілька днів зайняв пошук недорогого автомобіля. З цим були проблеми, бо всі нормальні автівки по адекватній ціні вже давно розібрали. Залишилися або євробляхи, або взагалі мотлох, на якому страшно їхати. І ось в одного “перекупа” ми знайшли “опельок” 1989-го року, хетчбек з великим багажником — те, що треба. Їде нормально й навіть вселяв надії, що таки доїде. Я особливо й не дивився на його стан.
Два дні на збори — й ось настав той день. Ми мали їхати колоною з моїми знайомими з Чорнобаївки, але вони чомусь не подзвонили, коли виїжджатимуть, як ми домовлялись. Я телефонував, але ніхто не відповів. Трохи почекали й поїхали самі.
Виїхали десь о пів на шосту ранку. Місто проїхали швидко, попри комендантську годину. Було багато тих, хто просто летів.
І ось перший блокпост — там стояли рашисти (на карті відмічатиму їх червоними квадратиками). У чергу ми стали навпроти молокозаводу “Данон”. Три години в черзі — й під'їхали.
Донька дуже боялася, ледь не плакала. Та й самому було страшно, бо не знав, як поводитися. Але начитався різних чатів, намагався бути ввічливим і відразу давав розкриті паспорти. Усе минуло спокійно, росіянин переглянув паспорти і пропустив, навіть у багажник не дивився.
Наступний блокпост був на розвилці Бериславського шосе й об'їздної, все навколо обвішали своїми ганчірками, повсюди окопи. Самі росіяни в залізних касках, брудні, смердючі та з іржавими автоматами, з яких ніколи не стріляли. Знову перевірка документів тих, хто їде.
Пропустили швидко. Наступний блокпост — у Дар'ївці. Дорогою до неї дуже багато розстріляних цивільних автівок, дві швидкі, а в самій Дар'ївці — С-300. Не зміг визначити її приналежність.
У Дар'ївці знову “еленерівці" оглянули документи, салон і багажник. Пропустили. Наступний блок-пост — у Лиманці, теж “елденеерівці”, на "ниві".
І тут стався перший казус: у мене заглухла автівка — виявилося, що після зими не вийняли заслінку радіатора. Деякі водії відразу підійшли й почали допомагати. Я трохи постояв, завівся й поїхав, мене навіть пропустили, щоб ми стали в свою чергу.
Але був ще один казус: якийсь крутелик на “інфініті” насрав на всіх і взявся об'їжджати чергу. На блокпосту його відправили в сторону та змусили дістати всі речі з багажника, але врешті пропустили.
Ми пройшли спокійно, у нас перевірили документи й поверхово багажник. А далі почалося: стали в чергу, в якій простояли до самого вечора. Багато хто почав повертатись, я вже роззнайомився з людьми, які стояли за нами на “субару”, ми розговорилися й уже трималися разом аж до самого Кривого Рогу. Разом вирішили ночувати в найближчому селі. Люди підказали, що там є ферма, де можна стати автівкою. Так воно й було. Охочих ночувати — сотні автівок. На дорозі росіяни ночувати заборонили.
На фермі була вода й жив фермер, який уранці й увечері запускав генератори, щоб доїти корів. Частину молока він возив у Херсон на продаж, а частину вимінював у росіян на паливо. Там ми й ночували дві ночі. Спали в автівках. Мали гарячу воду й туалет. Також фермер розповів, що вранці можна буде пройти цей блокпост.
І ось ми вирішили наступного дня десь о четвертій ранку спробували проїхати, але виявилося, що багато автівок о другій ночі вже почали рухатися до блокпоста, в результаті росіяни взялися стріляти в повітря й нікого не пропустили. На блокпосту стояли буряти, які нікого не пропускали: ні хворих, ні вагітних, ні людей з інвалідністю. Казали, що першим автівкам навіть колеса прострелили. Так ми й простояли весь день. Познайомилися ще з людьми з двох автівок. Увечері знову ночували на фермі, ще й погода геть зіпсувалася — мряка, сильний вітер. Час тягнувся дуже повільно, що дуже тисло на нерви. Зв'язку майже не було. Багато автівок повернулися в Херсон. На ночівлю залишилося близько десятка. Спати було дуже холодно, під ранок сильно замерзли. О п'ятій ранку наступного дня знову виїхали до блокпоста — і знову нікого не пропустили. Але з'явився зв'язок та інтернет.
У месенджерах ми прочитали про дорогу через село Давидів Брід. Рішення ухвалили миттєво — спробувати проїхати тудою. Оскільки ніхто, крім мене, не знав, де це і як туди їхати, мене поставили на чолі колони. Наша колона — це чотири автівки, пасажири та водії яких познайомилися в дорозі. Також ми забрали з собою хлопця, ветерана АТО (автор обіцяє про нього окремий тред у Твіттері. — Ред.). Сформувалися колоною та виїхали. Коли доїхали до Дар'ївки, вирішили заїхати на заправку, бо за ці дні трохи витратили палива. Заправки були зачинені — вихідний. Вирішили їхати через Берислав, сподіваючись там щось знайти. Рушили.
Через кожних 500-1000 метрів стоять росіяни. Більшість не зупиняла. Ми блокпости проходили швидко завдяки дитині в машині. А буса з нашої колони ретельно перевіряли. Ми знижували швидкість, щоб дати бусу змогу нас наздогнати. Їхали максимально швидко. Перша серйозна перевірка була в Тягинці: оглянули салон, багажник, переписали номер авто й паспортні дані.
Наступна серйозна перевірка — за поворотом на Вірівку. Перевіряли паспорти, телефони, багажник. З нашої автівки забрали всю їжу, в мене хотіли забрати два дитячі телефони, бо я не міг їх відразу знайти, але випросив — і пожаліли. В автівки з іншої колони “віджали” ноут. Хлопця з АТО роздягли, дуже ретельно оглядали й розпитували. Але пропустили. Наступний блокпост був у Широкій Балці — пройшли швидко. Перед в'їздом у Берислав легкові авто пропустили швидко, буса знову ретельно оглядали. У Бериславі почали питати в людей, де можна купити палива. Марно. І ось біля автовокзалу й АТБ ми наткнулися на місцевого — або чиновника, або мажора, — який сказав, що зараз з Каховки приїде людина, в якої є пальне. Знову пощастило. Я купив 20 літрів, інша автівка — 10 літрів 92-го, хоч щось. Стало спокійніше, що заправилися. Також він вивів нас з міста короткою дорогою в сторону Давидова Брода — у нього, найімовірніше, були зв'язки з росіянами, бо провів нас через два блокпости без зупинок, а потім кудись звернув і зупинився біля намету росіян.
Далі ми знову поїхали самі, до Давидового Броду пройшли близько 20 блокпостів. Нас ще зупиняли тільки щоб "стрельнути" сигарет. На більшості постів стоять “елденеерівці” в залізних касках і з гвинтівками Мосіна або іржавими АК: немиті, брудні, смердючі.
На одному блокпосту мене запитали, хто їде в авто, а потім доньку попросили показати, де її мама. Показала. Пропустили. Буса знову ретельно оглядали. З легковика виклянчили 100 гривень, "штоб віпіть, сєгодня же празднік". А найбільше бісило, як вони віталися: "Крістос васкрєс". Тьфу, плять, аж гидко. Ще на одному блокпосту нас зупинили, бо начебто не було видно білих ганчірок, причеплених до склоочисників, — змусили перечепити на ручки дверей. Хрін з вами, перечепив. Пропустили. Ще один блокпост. Знову перевірка салону й багажника. Перевірка паспортів, техпаспорта автівки, кількості людей в авто. Усе це й номер авто записали в якийсь журнал.
1-2-1 — 1 дорослий Ч, 2 дорослих Ж і 1 дитина. Нахріна це їм, не знаю.
Останній російський блокпост був при в'їзді в Давидів Брід. Росіяни були дуже злі, на всіх кричали. Знову огляд салону й багажника. Бус укотре потрапив під ретельний огляд. Пропустили. Далі замінований міст і “сіра зона”. На мосту стільки вибухівки, що якщо вони його підірвуть, то знесе половину села.
Настіпні 13 кілометрів сірої зони летіли швидко, попри вбиту дорогу, — там моїй автівці й дісталося: відірвав правий задній амортизатор. Заїхали в Білу Криницю. Селище розбите — видно, що були важкі бої. Навколо нерозірвані боєприпаси, спалені будинки, пробиті дахи, майже всі будинки без вікон.
Але саме там ми побачили наших військових. Сльози самі котились з очей, плакали всі. Крізь сльози я промовив: "Ми це зробили, ми вирвалися!" У наступному селі був наш блокпост. Гарні, чистенькі, підтягнуті воїни. Перевірили документи й пропустили. Там я зірвав білі ганчірки й з матюками на росіян викинув їх. Хлопці посміялися й побажали щасливої дороги.
У селі ми стали в чергу на наступний блокпост, де автівки й документи ретельно перевіряли Нацгвардія та СБУ. Черга була аж до іншого села, де розташований блокпост. За моїми підрахунками, стояло понад дві тисячі автівок. Місцеві жителі, волонтери й ЗСУ пригощали всіх чаєм, кавою, какао, водою. Дітей — різними цукерками та смаколиками.
Там ми підійшли до наших хлопців і почали розповідати їм де, кого і яку техніку бачили. Вони покликали ще когось і почали нас уважно слухати. Я добре знаю ту місцину, тому про деталі розміщення техніки й живої сили повідомив дуже точно.
У черзі ми простояли приблизно 12 годин. І ось після півночі наші почали добряче насипати росіянам. Працювало все: РСЗВ, ствольна артилерія, бахкало безперервно, весь горизонт просто світився. Ми стояли й раділи, що теж змогли чимось допомогти. Близько четвертої ночі до нас підійшли представники Нацгвардії та СБУ. Перші оглянули салон і багажник, другі — документи, пофоткали їх і пропустили. На самому блокпосту нам розказали дорогу й пригостили сигаретами. Дорога була сильно заплутана й розбита, моя колона від мене відстала та заблукала. Довелося повернутись і шукати їх по селу. Знайшов. Поїхали далі.
За якимось селом виїхали на хорошу дорогу. Кілька наших блокпостів — і ось ми вже в Кривому Розі. Було близько шостої ранку. Нас зустрів мій одногрупник, якого я не бачив десять років. Не за таких умов хотів з ним зустрітися, але що ж...
Він розповів, на яких АЗС є паливо. На одній ми зупинилися, вперше за чотири дні поїли теплої їжі, попили кави, поспілкувалися. Також розповіли йому історію хлопця з АТО, якого ми вивезли. Андрій відразу зайнявся його питанням і забрав з собою.
Зайшли в супермаркет, де нашому здивуванню не було меж: є все, чого душа забажає і чого ми не бачили за два місяці окупації.
Усі говорили, що тут навіть повітря інше — повітря свободи. У дівчини з буса був день народження, ми всі дружно привітали її, а вона сказала, що це її найкращий день народження. У Кривому Розі наші шляхи розійшлися: хтось поспішав, бо на них уже чекали, хтось їхав в інший бік. Ми обійнялися, обмінялися номерами й роз'їхалися кожен у своєму напрямку.
Ось так завершилася наша історія…»
