Три тези, які мають озвучувати "ліберальні росіяни", якщо їм потрібна підтримка України
Політично активних українців турбує питання, що робити з “хорошими росіянами” — не в прямому сенсі, а в політичному. Чи підтримувати їх, чи, навпаки, пояснювати світові, що таких не буває і ми воюємо не з божевільним диктатором, а з російським народом. Старий бандерівський анекдот винесемо за дужки та запропонуємо свою версію відповіді.
Спочатку варто з’ясувати, хто ж це такі, “хороші росіяни”. Якщо узагальнити, то можна сказати, що це громадяни РФ, які не підтримують Путіна й виступають за демократичні перетворення в Росії — вони ще себе називають “лібералами”. Але навіть для такого невеликого сегменту російського суспільства це дуже узагальнено. Бо спектр широкий: від Гарі Каспарова, який заявляв, що війна має закінчитися підняттям українського прапора над Севастополем і крахом російської воєнщини та імеріалізму, до Сєви Новгородцева, що мислить радянськими штампами про неповноцінність української мови.
Нехай ці градації з’ясовують соціологи, а для себе визначмо, навіщо взагалі витрачати час на дискусії про “хороших росіян”.
“Впливовість національної літератури у світі визначає сила її армії”, — це про нашу ситуацію
Більшість тих, хто цікавиться темою, остерігається, що “хороші” відразу перетворяться на імперіалістів і шовіністів, як тільки це стане можливим. І така колоніальна зверхність виявлятиметься і в їхніх статтях, які публікуватимуть західні ЗМІ, й у новій державній політиці, якщо, наприклад, нинішній режим упаде й до влади прийдуть ліберали. (Інший варіант, реалістичніший, — до влади у РФ приходить хтось на зразок Гіркіна, який переконує народ, що він уміє ефективніше “мочить хахлов”, ніж крадійкуватий Путін.) Ну й загалом ми неодноразово бачили, як у Росії зароджується демократія, що завершується новою диктатурою, воєнщиною і спробою винищити українців.
Та не варто боятися, що хороші чи перефарбовані багато разів росіяни казатимуть і робитимуть щодо України. “Впливовість національної літератури у світі визначає сила її армії”, — це про нашу ситуацію. Буде перемога на полі бою — те, що казатимуть росіяни, хороші чи погані, означатиме не більше за те, що говорять фанати Кім Чен Іра чи представники чеченської опозиції в Туреччині. Голос сторони, яка програла війну, схожий на пищання миші.
Але війна поки що триває, і чи вдасться відкинути Росію хоча б до тих кордонів, які були на початок повномасштабної агресії — не зовсім зрозуміло.
Якщо в Росії є сегмент інтелектуалів, яким не подобається Путін, то їх таки варто підсилити, щоб вони підтримували іскру невдоволення. Підтримувати можна по-різному: надавати медійну платформу чи запрошувати до Києва. Когось менше, а когось більше. Частина з них буде ФСБшниками, але й наша розвідка довела, що здатна грати й перегравати ворога і на полі спецоперацій.
Нам потрібна децентралізація в Росії
Для нас головне те, які інтелектуальні рамки невдоволені ліберали окреслять усередині Росії щодо її майбутнього. А робити це якраз і є єдиним умінням інтелектуалів. Який панівний дискурс нам вдасться сформувати в Росії, таким шляхом вона й піде після зміни влади. Якщо влада зміниться, що далеко не факт.
Нам потрібна децентралізація в Росії. Цілком успішна реформа, яка відбулася в Україні. І під таким соусом її можна продати й у Росії — і місцевим інтелектуалам, і світовим країнам, які хвилюються, що утвориться на місці РФ.
Отже, росіяни, які претендують на підтримку України чи хочуть використати нашу боротьбу з імперією, щоб самим сісти в Кремлі, мають публічно оголошувати такі три вимоги щодо майбутнього Росії:
1.Закрити всі центральні пропагандистські канали. Натомість створити Суспільне телебачення й наповнювати його контентом, виготовленим у студіях суб'єктів федерації. Загальні федеральні програми мають займати лише невелику частку ефіру. Правління цього каналу має складатися з представників суб’єктів федерації, окремо слід представити корінні народи. Майже всі колонізовані народи не мають більшості у своїх квазіавтономних утвореннях, тому на цьому каналі вони повинні отримати свій окремий важіль впливу.
2.Обрані прямим народним голосуванням керівники й ради в кожній республіці, області, автономному краї тощо. Повині мати більше повноважень, в тому числі по контролю над правоохоронними органами.
3.Державна підтримка мов колонізованих народів, вивчення їх у школах, створення мереж національних шкіл. Та введення до Рад республік і автономних округів квот для корінного населення. Ці квоти мають займати представники, яких обирають на виборах серед корінних народів.
Звісно, список можна розширювати, вписувати до нього вимоги до шкільної програми й так далі. Але для початку і простоти сприйняття цих трьох пунктів достатньо.
