Новий водогін, заміна вікон та їжа на вогні під багатоповерхівками. Як в Ірпінь повертається життя
Квітневий ранок, похмуро й прохолодно. Мерзнуть руки — мабуть, більше від емоцій. Готуюся побачити наяву те, що було на екранах телевізорів, на відео та фото в інтернеті. Те, що чулося як недавня артилерійська канонада за десятки кілометрів.
Заїзд в Ірпінь новою трасою — тією, що від Академмістечка в Києві до самого повороту на Ірпінь, має такий самий вигляд, як і до війни. Навіть перший блокпост не вражає, бо в лютому 2014 року на цьому самому місці вже був блокпост і спалена вантажівка — пляма від неї досі залишалася на асфальті. Місцеві активісти з Ірпеня тоді відчайдушно закривали в'їзд в Ірпінь від силовиків, які могли завадити перемозі Євромайдану.
За останні вісім років місто-курорт у сосновому лісі на північний захід від Києва змінилося до невпізнанності. Виросли спочатку п'ятиповерхівки, а згодом і масиви 11-17 поверхівок.
В Ірпінь за новими квартирами й будинками їхали звідусіль, зокрема й з окупованих територій: Криму, Донецька, Луганська. Люди, які залишилися без житла, орендували й купували його тут. Одесити, франківці, криворіжці, дніпряни, харків'яни. Вели в соцмережах сторінки про свої омріяні гніздечка, ділилися фото, коли вагалися щодо вибору ламінату на підлогу чи ролет на вікна, гуляли в нових парках, дискутували щодо вирубування лісів, нумерували фарбою кожне дерево, чіпляли плакати "Ні забудові", шукали місця в негумових школах і дитсадках, хрустіли круасанами в безлічі кав’ярень, їздили велосипедами, записувалися на кілька тижнів наперед до перукарів — місцевих зірок.
По всій трасі до Ірпеня — поламані й обпалені від вибухів сосни. Важко повірити й відійти від шоку після першого блокпосту. Окопи завдовжки в кілька кілометрів, отвори від куль у рекламних бордах. І водночас — не зрозуміло, чи в окопі, чи в траншеї, — труби, які вже проклали для нової гілки водогону. Мер Ірпеня, Олександр Маркушин, раніше очолював місцевий водоканал. Мабуть, тому якимось дивом услід за деокупацією й розмінуванням міста екстрено знайшли кошти й почали прокладати труби, які в мирний час треба було б роками готувати з проєктом, дискусіями, тендерами, погодженнями й перевірками. А тут за лічені дні в місті вже з'явилася вода за графіком, а далі й постійно.
Також за кілька днів насипали тимчасовий міст у Романівці — там, де через відомий підірваний у березні евакуювали до 40 тисяч мешканців Ірпеня.
Неможливо уявити, як жили ті, хто не виїжджав з Ірпеня: під важкими обстрілами, у вогні, без води, зв'язку, світла й опалення. Мужні люди, з якими вдалося поспілкуватися, казали, що якби їм м випало вдруге пережити ті страшні дні, то не лишалися б у місті й за будь-яку ціну виїхали б раніше, поки не зайшли російські окупанти. На третій тиждень після звільнення Ірпеня, сусідніх Гостомеля та Бучі тільки закінчилася комендантська година. Два тижні тривали слідчі дії, огляд місця подій, фіксування й опис усіх воєнних злочинів, опитування свідків. Паралельно збирали міни, залишки ракет і снарядів. Пряма мова Генпрокуроки Ірини Венедіктової: "Прокурори та слідчі зафіксували застосування ворогом по мирному населенню протипіхотних мін, мінометних мін 82 та 120 калібру, аеробалістичних ракет "Іскандер-М", шрапнельних снарядів, що є порушенням законів та звичаїв війни". В Ірпені ніколи не було жодних військових об'єктів, це місто-курорт з невеликою промзоною (виробництво склотари, фільтрів для води, кондитерських продуктів) і спальний район Києва на 70-80 тис. осіб населення.
Зараз уже відкрито проїзд в Ірпінь для всіх охочих — логічно, що туди їдуть ті, хто встиг евакуюватися. Їдуть до своїх будинків — глянути що там, узяти речі, оцінити втрати та ймовірність відбудувати.
Місцеві мешканці, які залишались у власних квартирах і будинках, уже призвичаїлися до умов виживання. На ніч зачиняють двері до під'їзду зсередини так, щоб ні ключем, ні домофоном неможливо було відкрити зовні.
Місце, де раніше стояли велосипеди, дитячі візочки й самокати, тепер зайняте столом із зубними щітками, посудом, генератором і подовжувачами, що ведуть до квартир.
Біля входу — саморобні печі, склади дров, гнізда й підстилки для ночівлі бродячих собак, яких підгодовують чим можуть.
Дитячі майданчики й газони вже прибрано, але дрібні шматки скла, пінопласту й битої цегли досі всюди.
Більшість вікон у будинках Ірпеня розбито. Мовою статистики — це 70% пошкоджених житлових будинків.
Що таке квартира з розбитими вікнами? Це сплюндроване людське житло. З вулиці залітає пил, якого багато довкола. Уламки скла ріжуть штори, дрібно січуть стіни та меблі. Від вибухів розбиваються світильники, вилітають вентиляційні решітки. Від морозів замерзають і тріскають водопровідні та опалювальні прилади. Не всі квартири в Ірпені зазнали російського мародерства. Багато чоловіків, які охороняли свої будинки, пережили окупацію чи бойові дії (місто було наполовину окупованим), хоча контакти з російською армією могли коштувати життя.
У березні ще були сильні нічні морози, тому розбиті вікна закривали подушками й ковдрами. Виживали за умов, де навіть свічок уже не було, до того ж виживали насамперед ті, хто фізично не міг евакуюватися: пенсіонери та люди з інвалідністю.
Тільки на початку травня в Ірпені почали відкривати продовольчі магазини й аптеки.
Весь квітень продукти можна було отримати або від волонтерів (зокрема й гарячі обіди), або, якщо була можливість, — виїхати за покупками в Київ. В Ірпені відділення банків і кілька банкоматів відкрили у травні.
Міська влада насамперед узялася відновлювати електропостачання (згорілі трансформатори, знесені стовпи та обірвані проводи), зв'язок (інтернет і телебачення), постачання води та газу.
Райони й будинки, які менше зазнали пошкоджень, отримали блага цивілізації ще в середині квітня. Сміття з доріг прибрали на початку квітня, насамперед цим займалися міські комунальні служби й волонтери, які ставали в чергу, щоб допомогти місту. Також здійснили ямковий ремонт доріг, адже транспорт у місті — це доставлення всього необхідного. До того ж щодня в Ірпінь приїжджають міжнародні делегації, оглядають наскрізні отвори в житлових будинках і почорнілі стіни. Також відновили роботу маршрутки до Києва.
Проте це не означає, що місто одразу ожило. До початку фінансування хоча б заміни вікон справа ще не дійшла. Комісії вже приїжджають, голови ОСББ подають площі пошкоджень. Міський голова закликає надсилати фото руйнувань на різні номери спеціальних телефонів — окремо для ОСББ, окремо для повністю зруйнованих і окремо для пошкоджених приватних житлових будинків.
Парки Ірпеня, які так приваблювали людей, лише ступили на шлях повернення дитячого сміху й радощів буття, попри цвіт тюльпанів і весняні аромати.
Багатьом досі психологічно важко повернутись у місто, що втратило безпеку. У деяких будинках залишилися квартири-щасливчики, де майже все ціле. Але водночас у кожного є сусіди, де в квартирі як мінімум розбито вікна або просто суцільна діра на вулицю. Відчиняєте вхідні двері — а там панорама міста на всю зовнішню стіну й чорні обгорілі стіни. Або зламані чи прострелені вхідні двері, розкрадене майно, осколки снарядів у холодильнику або у ванній. Уявити таку кількість насильства, фізичних і психологічних травм, знайти способи швидко їх подолати — непросте завдання, досвіду розв’язання якого більшість ірпінців не має. Також значні руйнування отримав найбільший навчальний заклад Ірпеня — Державний податковий університет. Навчальні корпуси, спортивні зали й гуртожитки потребують як мінімум пів року, а то й року для капітального ремонту та відновлення.
Очевидно, що першочергові завдання вже виконано. Збудовано тимчасові мости через річку Ірпінь зі сторони Романівки (нова траса з Києва) та Гостомеля (з Оболоні). Вивезено згорілі машини та військову техніку. Інтенсивно триває відновлення енергопостачання, хоча з комунальними платежами дуже проблематично.
Більшість людей покинула свої житла, у багатьох були борги по комуналці станом на лютий, а далі втрати комунальних підприємств зросли до немислимих цифр — їх відшкодовують коштом донорів і пожертв від міжнародних фондів, благодійників, а також авансовими роботами з відстрочками оплат.
До масового повернення мирного населення, а особливо більшості, до якої належали молоді мами й родини з дітьми, ще далеко, хоча кожен наближає їх як може.
Чи актуально зараз порушувати питання, які були проблемою для Ірпеня до вторгнення: розвиток сучасних робочих місць, молодіжних центрів, ІТ-галузі, інвестицій у модернізацію наявних підприємств, розробку торфових родовищ і машинобудування? Згадувати про перевантаженість шкіл і садочків, надмірну щільність забудови, відсутність громадського транспорту, електротранспорту, вузькі дороги при мікрорайонній і стихійній змішаній забудові, відсутність стратегії мобільності, залежність від щоденної міграції в Київ на роботу й у зворотному напрямку, розвиток участі громади в ухваленні рішень, залучення фахівців з містобудування, конкурси на найоптимальніші рішення.
Сьогодні це — снігова куля проблем, ресурс для розв’язання яких у сотню разів менший від потреб. Треба багато віри в ЗСУ та в себе, а також бажання ще більше ризикувати, ніж у попередні вісім років нової історії України.
