"Що на нас чекає в Запоріжжі?" Як прифронтове місто щодня приймає тисячі евакуйованих людей

– Ходіть їсти, щойно привезли, усе гаряче.

– Дякую, але нам би в туалет. І кави, – втомлено всміхаємося.

– Проходьте, там усе підкажуть.

Службові приміщення будівлі торговельного центру віддали для потреб тих, хто приїздить з-під обстрілів з окупованих міст і сіл. Підіймаємося сходами. Зустрічають.

– Там гаряче привезли. Є чай, кава, – знову припрошують. – Подивіться одяг – вибір великий.

Ми серед тисяч людей, які щодня приїздять в обласний центр, рятуючись від окупації. Добираються по кілька діб з Маріуполя, Бердянська, Оріхова, Токмака, Енергодара, Гуляйполя. Більшість рухається далі, на захід. Дехто залишається волонтерити.

Місто стало мережею великих і маленьких гуманітарних штабів – державних, громадських, приватних, – де разом працюють чиновники, активісти, підприємці й переселенці. Годують, поселяють, пояснюють і видають найнеобхідніше. Гуманітарні штаби є в кожному районі міста. Волонтерів можна знайти через чати й телеграм-канали. Допомогу пропонують не тільки переселенцям, а й бійцям – допомагають спорядженням, медикаментами, їжею.

Станом на 16 травня через міські центри пройшли 121 683 вимушені переселенці, зокрема 33 688 дітей. Допомагати тим, хто не зміг доїхати з гарячих точок чи окупованих територій до Запоріжжя, значно важче, – через постійні обстріли, відсутність “зелених коридорів” та зрив домовленостей про евакуаційні й гуманітарні рейси. У місті багатьом допомагають, а тих, хто потребує, чимало, всюди черги.

Того ранку до Запоріжжя прибула колона з 70 машин: їхали з Бердянська, Мелітополя, Маріуполя. За розповідями інших, які вибралися з окупації раніше, ми знали, що зустрічатиме поліція з прапорами, у супроводі якої потрапимо до центру допомоги, – так і сталося.

Проходимо далі в кімнати – просторі та світлі, зі столами, де всього вдосталь: іграшки, дитяче харчування, памперси, засоби гігієни, шоколадки, печиво, речі – все безплатно. Волонтери допомагають вибрати й підказують. Чути несміливі голоси, долітають фрази: "хочу", "так, можна", "це візьміть", "скільки потрібно, беріть ще", "ходіть їсти", "привезли гарячий борщ". Людей багато: особи похилого віку намагаються знайти тихий куточок і сісти, втомлені дорогою діти вередують, дорослі заряджають телефони, підключають інтернет, дзвонять близьким, підбирають одяг, чепуряться.

Виходимо з кавою надвір. Видихаємо.

Підходять волонтери зі списками й реєструють нас. Пояснюють, який порядок далі: машини залишаємо, з собою беремо цінне й необхідне, їдемо до дитячого садка, там на нас чекає вечеря, ночівля, сніданок, уранці повертаємося за машинами, далі самі йдемо за гуманітарною допомогою до центру "Козак-палац".

До нашої компанії приєднуються люди з Маріуполя. Починається розмова: як добиралися, що пережили. Волонтерки – дві жінки, які в мирний час працювали викладачками, – співчутливо кивають: вони тут уже багато чого чули та бачили за два місяці.

– Ви не вчитель математики? – раптом запитують.

– Ні, мій дід був математиком, – відповідає чоловік.

– Жаль. Дуже потрібен учитель.

З обласного центру з 24 лютого виїхало 150 тис. запорожців, евакуювалися звідси на Західну Україну й за кордон. Натомість для тисяч мешканців окупованих міст і сіл області Запоріжжя хоч і розташоване поблизу лінії фронту й хоч над ним і літають ракети, все одно є відносно безпечним прихистком і до того ж найближчим містом на підконтрольній Україні території, до якого ще й доволі непросто дістатися. З роботою в Запоріжжі важко, багато підприємств перейшло в режим "вимушеного простою", закрилися мережі магазинів, кафе й ресторани.

Підходить поліцейський, звичайна процедура (треба показати документи на транспорт, фотографують машину та реєструють, процедура займає кілька хвилин).

– Ви бердянські?

– Так.

– Я теж.

З'ясовується, що земляк працював у портівській охороні, там і перетиналися. Побажали одне одному удачі.

Розійшлися збирати речі, на нас уже чекає автобус. Дістаємо з машини кішку, після десяти годин у дорозі вона нам не вірить та відмовляєтся від їжі й води.

У дитсадку душевно зустрічають та інструктують. Реєструємося, вечеряємо, спимо, снідаємо, о сьомій ранку автобусом виїжджаємо на стоянку. Волонтери – працівники цього самого садочка, носяться з нами, як з дітьми. Що потрібно чим допомогти, що принести?

– Ось матраци, подушки, чиста постіль, візьміть ще ковдри. Ось вода. Тут чайник. Там душ, є рушники. Ой, ви з кішкою, зараз…

Несуть для нашої страждальниці пачки з вологим кормом.

У кімнаті 15 людей розмістилися на підлозі – дитячі ліжечка нвдто короткі. Речі теж крихітні, дитячі, беремо по два матраци та по дві ковдри.

Нас годують, сидимо на маленьких стільчиках, кожен дістає свої дорожні рештки їжі й частує всіх: поминальні пасочки, сало, печиво. Люди їдять мовчки, бо втомилися. Помили за собою посуд і розбрелися. Є інтернет – саме час усім відписати й зателефонува.

– Ми вибралися, все гаразд, у Запоріжжі...

Кішка теж поїла, розтяглася на дитячому матрасику й заспокоїлась.

Можна спати. Видихаємо.

Ніч минає неспокійно: пошепки розмовляють і плачуть жінки, чоловіки часто виходять покурити, уві сні кричать діти, хрипко кашляє хлопець, сіпається наша кішка. Ми переглядаємо новини в телефоні – без інтернету в Бердянську багато пропустили.

О шостій ранку нас уже годують дбайливі волонтери: чай, кава, бутерброди. З речами виходимо на вулицю, чекаємо на автобус. Знову розмови, спогади про те, хто як вибирався з окупації. О шостій п'ятдесят чуємо гучне виття сирени, від несподіванки обличчя витягуються.

Поки були в окупації, то вже забули, що про небезпеку можуть попереджати. У Бердянську після приходу російських військ вимкнули засоби оповіщення повітряної тривоги. Охочі могли собі встановити додаток у телефоні, але інтернет працював погано й це не допомагало.

“Щось летить і наче шелестить”

Вслухаймося – щось летить і наче шелестить. Дивимося вгору – так, це вона: над нами в небі ракета з крильцями. Втягуємо голови в плечі, у запорізьких волонтерів погляд стривожений: куди? де вибухне? У кожного десь будинок, рідні. Кілька хвилин минає в напрузі. Чуємо далекий вибух. Швидко гуглимо наше місце розташування: що поряд, на який стратегічний об'єкт націлилися? Це тільки припущення, прилетіти може будь-куди. Чекаємо на офіційне підтвердження. Під виття сирени завантажуємо речі в автобус, обіймаємо волонтерів, дякуємо, бажаємо перемоги. Повертаємось до авто.

Багато хто радить не затримуватися у Запоріжжі. У регіоні неспокійно, тривають бойові дії, але ми вирішили залишитися. У нас у Запоріжжі є робота та житло. Місто знаємо, ми майже вдома.

Уже своєю машиною вирушаємо у виставковий центр “Козак-палац”, у гуманітарний хаб. Люди в черзі з сьомої ранку – пояснюють, що тут дають пакети переселенцям, а місцеві можуть отримати продуктову підтримку у своїх районах, за місцем прописки. Стоїмо півтори години, п'ємо каву, спілкуємося, спостерігаємо: сім'ї з маленькими дітьми заходять позачергово.

Усе минуло швидко: записалися – отримали талончики – забрали пакет з продуктами. У ньому олія, крупи, борошно, макарони, хліб, цукор, паштет, тушонка. Тут є можливість підібрати одяг, взуття, іграшки, необхідні речі.

Наступний стіл – знову запис на видачу гуманітарки від західних волонтерів. Отримуємо матрац і велику коробку з мийними засобами: мило, зубна паста, шампуні, рідина для посуду, порошки, а також рушники, щітки, жіночі прокладки – здивовані такою щедрістю.

Питаю:

– Звідки допомога?

– Звідусіль, – працівники непевно махають і показують у бік високого чоловіка. Владислав Мороко – директор департаменту культури та інформполітики Запорізької обласної військової адміністрації і керівник тутешнього хабу, у якому працюють і держслужбовці, й волонтери. Тут щодня годують гарячими обідами. Готові допомагати в режимі 24/7. Окрім матеріальної допомоги, також консультують, сприяють з пошуком житла й роботи, допомагають розібратися з виплатами.

За три перші тижні роботи, у березні, через центр пройшли близько шести тисяч переселенців. З переїздом у нове просторе приміщення потік людей збільшився втричі.

Розповідаю Владиславу, як ми вибиралися з Бердянська, як ховали й вивозили документи. Він також згадує про знайомого голову селищної ради, який “усі свої прапори на собі вивіз, обмотався ними”: "Та ще у свою «копійку» напхав усякого, навіть вивіз консерви з оселедця, – додає він. – Кажу йому, навіщо? А він: я їх сам робив, не залишу ворогам".

Бердянський штаб

У Запоріжжі багато бердянців, адже за два місяці з окупованого міста виїхало близько 30 тис. осіб. У всіх у Бердянську є рідні та близькі, які не можуть там купити продукти й ліки. Бажання допомогти впирається у відсутність "зелених коридорів" і блокування російськими військами постачання гуманітарної допомоги через блокпости. У Бердянському інформаційно-гуманітарному центрі, який нещодавно відкрили в Запоріжжі, – метушня, як в усіх волонтерських штабах. Гори коробок, ящиків, мішків, пакетів; столи з документами; багато людей і руху: пишуть, розмовляють, дзвонять, розпаковують, вважають, сортують, складають.

– Хвилюємося дуже за тих, хто залишився в Бердянську, – каже керівник штабу. – Підготували для відправлення ліки, продукти, засоби гігієни, дитячі речі – як тільки буде нагода, передамо з волонтерами. Є перевізники, готові доставляти дитяче харчування. Не можу зараз розповідати, як нам доводиться доставляти посилки за адресами, зважаючи на відсутність мобільного зв'язку та інтернету в Бердянську, – люди ризикують життям.

Бердянський штаб – це симбіоз волонтерів, громадських активістів, працівників тамтешнього виконкому й депутатів міськради. Його створили, щоб відправляти в Бердянськ гуманітарні вантажі.

За перші три дні роботи до центру звернулося понад 300 бердянців. Кожен другий пропонує свою допомогу. Юристи, психологи, лікарі, підприємці залишають номери телефонів і готові виїхати за першим дзвінком.

Дуже допомагає з гуманітаркою місто-побратим із Польщі Більсько-Бяла, а також Фонд допомоги зі Львова.

У кожному районі – власний гуманітарний штаб

У районі, де я поселилась у Запоріжжі, гуманітарним штабом керують волонтерки з фонду “Світ очима дітей”. До війни вони допомагали дітям з інвалідністю, тепер допомагають усім, хто цього потребує.

Тутешні волонтерки: Марина та Даша – мама з донькою, приїхали з Пологів 14 березня. Привезли до обласної лікарні Дашину подругу та її маму, які постраждали від вибуху снаряда. Даша з мамою доглядали за ними в лікарні, аж поки поранених евакуювали до Німеччини. А потім залишилися допомагати тут.

Керують центром Вікторія Мірєнкова та Анастасія Довбня, які ще два місяці тому керували громадською організацією та допомагали людям з інвалідністю.

Нині колектив складається з 12 осіб, але рук усе одно не вистачає. Діляться наболілим:

– Дуже потребуємо палива: привезти, відвезти – постійна проблема. Особистих коштів уже не вистачає. Нам виділили приміщення, де колись був магазин. Депутат допоміг виготовити стелажі для дитячого харчування. А з рештою викручуємося самі. Працюємо з одним вихідним, а щодня через нас проходить по триста людей.

У цьому центрі не вистачає подушок, ковдр, пледів і постільної білизни. Зараз люди приїжджають із районів бойових дій: Оріхів, Пологи, Гуляйполе, часто буває, що з собою не маєють нічого, заселяються в порожні приміщення – щоб був дах над головою.

– Одягу багато, хоч щодня приходь і вибирай. А продукти можемо видавати лише раз на місяць – дивимося, звичайно, на склад сім'ї: де є діти, люди похилого віку. Крім основного набору, додаємо молоко, яйця, яблука, цукерки.

Скандали навколо "гуманітарки"

У Запоріжжі продукти гуманітарної допомоги з наклейками іноді знаходять на полицях магазинів і супермаркетів. Невдоволені люди викладають у місцевих чатах фото “переполовинених” продуктових наборів, за якими вистояли довгі черги.

Петицію щодо перевірки діяльності голови гуманітарного штабу Запорізької області Злати Некрасової підписали понад 111 тис. людей, розпочато кримінальне провадження.

Ключова проблема в Запоріжжі – доставка допомоги: не вистачає порозуміння між представниками влади та волонтерськими штабами, які не можуть дочекатися “зелених коридорів” і на свій страх та ризик везуть у села довгоочікувані ліки, речі, їжу, одяг. Та й коридори ці працюють через раз, а також російські окупанти часто “віджимають” гуманітарні вантажі й залишають без допомоги тих, кому вони вкрай потрібні.

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

волонтери ісар евакуація бердянськ російсько-українська війна переселенці запоріжжя