“Ми вже не впізнаємо Попасну на фото”. Історія мами й доньки, які пережили обстріли у своєму домі

Початок війни: плакали й молилися

24 лютого Катерина була в Харкові, де працювала вже пів року. Прокинулася о п'ятій ранку від вибухів, підскочила від почутого, запанікувала.

"За вісім років ці звуки стали знайомими вдома, в Попасній, але в мирному Харкові… У мене був шок", – згадує Катерина ранок, коли почалося повномасштабне вторгнення.

У новинах побачила, що Путін оголосив війну.

Катя зрозуміла, що почалося щось страшніше за те, було у 2014-2015 роках.

Зателефонувала мамі й узялася збирати речі, щоб їхати додому. На всі гроші накупила консерв і вирушила в Попасну.

Перші кілька днів у місті було відносно спокійно. У погреб довелося спускатися день на п’ятий. Дуже змерзли та зрозуміли, що там усе хитке, тобто вони ризикували залишитися під завалами. Тому до останнього сиділи вдома, в бомбосховище теж не ходили – гадали, що пересидять, що до них не долетить.

Тим часом у місті перебили лінії електропередач, не стало ні світла, ні мобільного зв'язку. Та й обстріли не вщухали.

Усі свічки спалили, підсвічували ліхтариками, а телефони ходили заряджати на підприємство неподалік дому.

Готівки не було, і зняти її в банкоматі не вдавалося. Катерина знайшла дівчину, з якою домовилася про те, що вона надішле їй певну суму в Приват24, а та дасть готівку. На зустріч з нею йшли пішки під обстрілами, але цей обмін їх тоді врятував.

Одного вечора снаряд приземлився за шість-сім метрів від їхнього будинку, саме коли вони з мамою пили чай. "Я одразу впала на підлогу, – згадує Катерина. – Закричала: "Мамо, падай!", а вона стоїть, у неї шок і ступор – як реакція на стрес. Ми переповзли з кухні в спальню... і зрозуміли – треба щось робити”.

Наступного ранку було тихо, день також видався відносно спокійним. Марина Вікторівна, мама Каті, пішла на базар докупити їжі й від знайомої дізналася, що на околицях міста вже їздять танки з позначкою "Z".

На підприємство біля їхнього дому прилітало не раз. Удень вони сиділи в бомбосховищі, але ночувати ходили додому – щоб не заважати родинам з дітьми, які ховалися від обстрілів.

"Коли стріляли, ми перебігали з кімнати в кімнату, – згадує Катерина. – Чули, як поруч, під вікнами, лягали снаряди, аж будинок трясло. Мама в шоці схопила руками диван і розвернула його, щоб швидко за нього впасти таі сховатися від уламків”. Уже після виїзду з міста Марина Вікторівна розповіла доньці, що в дивані потім таки застрягли уламки. Тієї ночі вони лежали за ним і молилися, читали 90-й псалом. А вранці згорнули матраци та ковдри, взяли документи й перебігли в бомбосховище. Інших речей не брали, хоча все було напоготові. Виїжджати з міста не збиралися, відтягували, бо сподівалися, що все мине.

Побут у бомбосховищі

Був жахливо холодний, морозний березень... Речі перенесли в укриття, де відкрили другу кімнату – склад. Їх “підбадьорили”, що в разі авіаудару не врятуються, бо накриє плитами. Там було холодно й вогко. Вони загорталися в ковдри, спали на підлозі одягненими, про душ навіть не мріяли. Умиватися й чистити зуби ходили на розбитий другий поверх будівлі, вибирали миті між обстрілами.

Додому бігали лише годувати свій невеликий домашній притулок тварин.

"Якось мама побігла додому, а неподалік почали падати “Гради”, – згадує Катерина. – У мене істерика... Абсолютно незнайомі люди мене обіймали та втішали. Це дуже цінно. Коли мама повернулась, я кинулася її обіймати, бо гадала, що більше не побачу".

Їжу готували на вогнищі біля укриття. Родини організовувалися між собою. Ставили варити й спускалися, щоб перечекати обстріли, а тоді знову підіймалися. Приносили все, в кого що було, ділилися, але запасів залишилося мало, їжі не вистачало.

Продукти в їхній район доставляли зрідка й небагато. Привозили на продаж хліб і ковбасу. Одного разу якийсь чоловік привіз протерміновані консерви, їх хотіли повернути, але він більше не приїздив. Авіаудар по місту Катерина з мамою пережили в бомбосховищі.

"Упало неподалік, але звук ні з чим не переплутати. В укритті відчинилися двері, попадали речі, посипалася штукатурка, впала шафка… Будівлю почало трясти", – згадує Катя.

Через відсутність зв'язку не знали, як виїхати, де збиралися люди для евакуації. Одного разу приїхав автобус і водій запитав, хто їхатиме. Але Катя промовчала, чим мати згодом їй дорікала.

Проте найбільше їх дивували мами з маленькими дітьми, які залишались у підвалах під обстрілами й нікуди не рухалися.

Удома й стіни гріють

Згодом вони таки повернулися додому – дуже захворіли. У Каті була висока температура, добу не відчувала ні смаку, ні запаху, а в мами бронхіт.

Розтопили піч, навели лад, принесли води. Навколо вже все було розбито, будинок посічено осколками.

"Коли ходили по воду під обстрілами, то кричали молитви в істерицію Здавалося, ніби хочемо перекричати снаряди. Я ніколи не бачила свою доньку такою. Вона завжди була сильною й підтримувала мене”, – згадує Марина Вікторівна.

Одного дня спробували воду та зрозуміли, що пити її вже неможливо: було відчуття, “ніби в роті зуби окислюються”. "Жахливий присмак, – згадує Марина Вікторівна. – Це присмак війни, я зрозуміла. Потім ці колодязі розбили. А поруч з одним убили двох хлопців. Одному відрізало голову снарядом, другого зрешетило уламками".

Якийсь із ранків знову почався з сильних вибухів. "О сьомій упало під вікнами, за три-чотири метри від нас, – розповідає Катерина. – Перший удар. Другий. Найстрашніше – цей шок спросоння, коли прокидаєшся від вибухів. Я схоплююся, мама також. Третій бах – бачу, як падають віконні рами й вилітає скло. Починаю голосно читати "Отче наш". Падає поруч, перебігаю в іншу кімнату, летить далі, а в мене єдина думка – наступний удар може бути по нас. Так близько. Будинок трясло. Було повне відчуття, що все – зараз помремо, прилетить у кімнату.

Під обстрілами на морозі вставили віконні рами, забили вікна (робили це тричі за час війни) й на тремтячих ногах побігли в укриття".

Думка єдина – врятуватися

Саме того дня до бомбосховища під'їхала хлібовозка й водій сказав, що є два вільні місця. Цього разу вони не втратили можливості виїхати. Поки водій поїхав забирати інших, мама кинулася додому за котами. Знову почалися обстріли, знову паніка. Катя не могла примусити себе зайти у сховище, стояла на порозі й чекала на маму, наче це допомогло б їй вижити. А Марина Вікторівна тим часом схопила п’ятьох кошенят і п’ятьох дорослих котів та побігла в укриття. Усіх котів забрати не змогли, собаку теж довелося залишити. Відчинили вікна й двері, щоб вони могли вийти та якось вижити.

"Я не згадала про ноутбук і про речі, думка була єдина – врятуватися. Те, що в житті здавалося дуже важливим, – речі й коштовності, – втратило всю цінність", – каже Катя.

"Поки чекали на водія, в мами стався серцевий напад. Вона почала задихатися, її зіниці збільшилися. Було відчуття, що помре на руках. Я їй кричала: "Кашляй!". Ще раніше якось казала, що коли напад, то треба кашляти – так клапани серця починають активніше працювати. Мама кашляла, а Катя діставала з сумки ліки для сердечників. Саме тоді під’їхав водій, сумку з котами закинув у кузов, а жінок посадив у кабіну".

Так і виїхали – Попасну залишили з важким серцем. Дорогою бачили своє місто в руїнах, усе навколо горіло й диміло, на дорогах валялися уламки.

Шлях на захід: Бахмут, Новомосковськ, Львівщина

У Бахмуті зупинились у гуртожитку, де отримали кімнату з ліжками й постільною білизною. Котів ховали – боялися, що виженуть, бо з тваринами не можна було.

Катерина одразу ж пішла купити речі першої потреби.

"У магазині мене прийняли за бомжиху, – згадує вона. – Вигляд відповідний – не милася десять днів. Куртка, шапка, штани брудні, чоботи невідомо в чому". У черзі до банкомату дівчина поруч просила відійти від неї, “бо ще вошами заразите”.

Але в тому самому місті просто на вулиці Катерина зустріла переселенців зі Стаханова, які одразу взялися допомогти. Незнайомці зрозуміли, що їм потрібна допомога, взяли номер телефону й потім подзвонили, принесли сумки з рушниками, піжамами й туалетним папером.

Далі попаснянки поїхали в бік Дніпра, потім у Новомосковськ, а вже згодом знайшли будиночок у селищі Львівської області, неподалік польського кордону. Знайомі й колеги допомагали зібрати гроші та знайти житло.

"Це не наша кішка, куди ти її хапаєш?"

Далека дорога виявилася важкою, та ще й через десятьох котів, які нявкали, намагалися вибратися на свободу, а з дорожніх сумок, у яких сиділи (переноски знайти не вдалося), нерідко неприємно пахло. Люди здебільшого ставилися з розумінням, лише одна панянка скаржилася, що смердить, і просила відчинити вікно в салоні.

Коли доїхали до Вінниці, котам перестелили пелюшки й витерли мокрі лапки. Робили це прямо на вулиці. "Коти намагаються вилізти, біжать під маршрутку, я їх ловлю. Кішка з зупинки прибігла, почала нюхати наших кошенят. Я її ледь у сумку не запхала. А мама кричить: "Та це не наша кішка, куди ти її хапаєш?", – сміється Катя.

Очі бояться, руки роблять

Будиночок на Львівщині був закинутим і брудним. Там десять років ніхто не жив, господар звозив туди непотріб. Спочатку це викликало майже істерику. Але очі бояться, а руки роблять.

Ніч не спали, проте втоми не відчували: все перемили, прибрали, знайшли килим, постелили, поставили ліжко та крісла. Облаштувалися.

Місцеві підтримували, хто чим міг. Несли мішками картоплю, лотки з яйцями, крупи, молоко, сир. У громаді надали гарну гуманітарну допомогу від поляків.

Довелося трохи побігати, щоб оформити довідки ВПО (внутрішньо переміщених осіб).

Люди зацікавлено розпитували новоприбулих про пережите, але розповідати їм було болісно: "Ми як ті дерева, вирвані з коренем, – велика частина душі залишилася вдома”.

Потім переїхали ще раз – на Тернопільщину, нині облаштовуються на новому місці. І там їх у громаді прийняли привітно, допомогли, хто чим міг.

Їхній будинок у Попасній зруйновано: дах згорів, усередині теж усе вигоріло, лише чорні стіни залишилися.

Катерина подала заявку про втрачене житло, але не сподівається на матеріальну компенсацію. Вони з мамою думають колись повернутись у своє місто, але розуміють, що й там доведеться все починати спочатку – після звільнення, розмінування, відновлення комунікацій. На все потрібен час.

"Боляче, коли твоє місто стирають з лиця землі, коли знищують, – обурюється Катерина. – З кожним домом, з кожною вулицею пов'язані спогади. Ми вдивляємося в уламки, але вже не впізнаємо Попасну на фотографіях”. Усіх, хто досі залишається вдома, під обстрілами, переселенки закликають не вагатися та виїжджати. Кажуть, якщо їм допомогли, то й іншим допоможуть: їжею, житлом і просто добрим словом.

війна Попасна евакуація переселенці російсько-українська війна