У першому класі немає поділу на предмети. Чим польська школа відрізняється від української
Мої діти пішли до польської школи вже за кілька днів після приїзду. Далі навчатися дистанційно ми не хотіли. По-перше, через хоч і невелику, але різницю в часі. По-друге, мені не дуже подобалися уроки, на яких діти по пів години обговорювали вибухи чи стрілянину. Я хотіла, щоб школа, навпаки, відвертала увагу дітей від війни. Ну й по-третє, важливим моментом була соціалізація. Мої діти мали спілкуватися з однолітками, пізнавати культуру і звичаї країни, в якій опинилися.
Ми записалися до найближчої державної школи, де нас прийняли без проблем. Діти тут навчаються з першого по восьмий клас. Далі можуть піти в гімназію чи ліцей.
Пані Кася та пані Аня
Перше, що впадає у вічі, – це простота. Не було довгих процедур запису, якихось особливих правил чи умов. Діти просто пішли до школи. Також вразила відмінність у стосунках між учителями, адміністрацією, учнями й батьками. Директор у школі – не якась недосяжна постать, на прийом до якої треба заздалегідь записуватися. Вона зустріла нас першою на шкільному подвір’ї та підвела мою доньку познайомити з однокласниками. І я одразу помітила, що учні не відчули жодного напруження від зустрічі з очільницею школи.
Далі було знайомство з учителями – пані Катаржиною та пані Анною. До слова, діти звертаються до вчителів за скороченими формами імен – пані Кася та пані Аня. А вчителі ніколи не звертаються до учнів на прізвище, як це часто буває в Україні. Тут це вважають грубістю, недопустимою у школі. Усіх називають по імені або імені і прізвищу в офіційних зверненнях.
Однокласники сприйняли дітей дуже добре. У перший день подарували багато канцелярії. Ми намагалися відмовитись, оскільки маємо змогу купити все необхідне, але нам відповіли, що вони щиро раді, що в їхньому класі навчатимуться діти з України, й хочуть зробити їм подарунки. Тож ми вдячно все прийняли. Однокласники навіть почали змагатися, хто сьогодні сидітиме з українкою. Дехто передавав листи з побажаннями, а хтось намагався написати такий лист українською, що мене дуже розчулило.
У польську школу мої діти пішли з відставанням на один рік через мовний бар’єр. Тобто донька замість пятого класу пішла в четвертий, а син замість другого – в перший. Як на мене, то програма з основних предметів схожа. Діти вивчають те саме, що вивчали б у другому або четвертому класі в Україні. Але форма навчання дещо інша.
У першому класі немає поділу на предмети
У першокласників є загальношкільне навчання – предмет, що поєднує різні дисципліни й покликаний дати дітям базові знання про світ. Окремо є фізкультура та комп’ютерне навчання. У четвертому класі предметів більше – є математика, польська мова, історія, природа, інформатика. До слова, інформатика поєднує у собі навчання роботи в базових комп’ютерних програмах, основи програмування та робототехніки. Незвичними для нас є уроки релігії. Їх можна відвідувати за бажанням. Мої діти іноді на них ходять, якщо хочуть. Ці уроки відбуваються або у школі, або в костелі поруч зі школою. Для дітей з України організували також додаткові уроки польської мови тричі на тиждень.
Проєкти замість лекцій
Заняття рідко відбуваються у формі лекцій. Зазвичай дітей запрошують виконати якийсь проєкт у групах. Їх склад постійно змінюється – так учні навчаються комунікувати між собою. До слова, наша школа є інтеграційною. Тут в одному класі можуть навчатися діти різних національностей, дітки з аутизмом чи гіперактивністю. Нікого це не дивує і, як сказала моя донька, усі дружать з усіма.
Мене як маму дуже тішить відсутність важких рюкзаків. Усі завдання діти виконують у зошитах. Учителі роздруковують завдання і діти вклеюють їх у зошит. Для українців завдання роздруковують з перекладом. Жодних друкованих зошитів, як у нашій українській школі, немає. Підручиники дітям видали в шкільній бібліотеці. А вчителька доньки запропонувала й мені дати підручник з польської мови, щоб я могла покращувати мовні навички.
Майже немає й домашніх завдань. Діти все роблять у школі. Додому можуть дати лише додаткове завдання з англійської чи математики, які треба виконати для закріплення базового матеріалу. Немає щоденників і журналів. Комунікація вчителів з батьками відбувається через спеціальну електронну платформу Librus Synergia. Там батьки можуть бачити оцінки й відвідування, а також повідомлення від учителів та адміністрації школи.
Рада батьків і внески на школу
Особливо мене цікавив досвід спілкування з батьківськими комітетами. У польській школі є Рада батьків – офіційно зареєстрована організація при школі, яка має власний рахунок, на який збирають гроші. Внесок на одну родину – від 20 до 50 злотих (батьки вирішують це на зборах). Але це гроші не на штори чи прибирання кабінетів, а на додаткові можливості для дітей. Кілька разів на місяць класи їздять у сусідні міста чи села на екскурсії або просто йдуть разом у McDonald`s. Також з цих грошей купують нагороди для учнів, які виявили успіхи в навчанні чи громадській діяльності. Учителям категорично заборонено збирати гроші з батьків.
На потреби школи гроші виділяє муніципалітет, до того ж кожна школа самостійно шукає для себе спонсорів чи грантові проєкти, що дає змогу забезпечити учнів і вчителів усім необхідним.
Загальна відмінність, як на мене, між українською та польською школами не в освітній системі, а насамперед в атмосфері. Багато з того, що практикують тут, теоретично прописане в українській освітній реформі та концепції Нової української школи. Але проблема нашої системи в тому, що попри хорошу законодавчу основу, освітяни, які готові втілювати зміни, перебувають під тиском бюрократії й не мають свободи вибору форм і методів навчання. Натомість у польських колег така свобода є.
