Чому Захід має перестати думати, як урятувати обличчя Путіна. Вразливі місця імперії та значення Татарстану

Усвідомлення високої ймовірності такого сценарію в разі перемоги України, альтернативою якому може стати раптовий колапс ядерної держави з населенням у 140 млн і багатьма АЕС (а також власні економічні мотиви), підштовхують частину західноєвропейських еліт до ідеї "врятувати обличчя" російського керманича ціною українських інтересів.

Аргументи "миротворців"

Якщо відкинути питання моралі, які часто є надмірною розкішшю у світі реальної політики (досить згадати союз західних демократій зі Сталіним проти Гітлера або з корумпованими репресивними диктатурами проти СРСР), така ідея не позбавлена сенсу. Путін уже й так зазнав серйозної поразки. Його режим слабне. І здатність найближчими роками загрожувати конвенційною збройною силою будь-кому, зокрема й Україні, зменшиться.

Натомість припиниться збройний конфлікт. Знизяться ризики його ескалації, зокрема із застосуванням зброї масового ураження. Можна буде й далі купувати російську нафту та газ. Українське й російське зерно знову без перешкод піде на світовий ринок.

Так, багатьом українцям не вдасться повернутися до своїх домівок на окупованих територіях. Але чи буде їм куди повертатися, якщо визволення цих територій відбудеться військовою силою?

Можна навести й історичний аргумент. Після поразки у війні з Японією, що завершилася мирним договором, у якому, саме щоб "зберегти обличчя", репарації сором’язливо замаскували під "виплати відшкодування за утримання полонених", російське самодержавство ослабло й навіть дещо лібералізувалося. Приміром, скликало парламент – Думу. Водночас напруга світової війни призвела до повного краху монархії. Мирний договір підписали більшовики, значно гірші за "старий режим", зокрема й для зовнішнього світу.

Логіка миру не працює під час війни

Єдина проблема такого підходу – він виходить з логіки миру, з раціонального підрахунку ризиків, вигод і втрат від певного варіанту. Якби така логіка працювала для російської верхівки, насамперед для Путіна, то великомасштабного вторгнення в Україну взагалі не було б.

Російське керівництво вважає, що не виживе без перемоги (справжньої, а не пропагандистської), а тому продовжить війну не лише з Україною, а й із Заходом – так чи так. Хоча не обов’язково шляхом застосування війська. Адже відчуття, що час грає проти них, мало лише посилитися через потужні економічні удари.

Показова історична аналогія – спроба Великої Британії та Франції спонукати Німеччину відступити насамперед шляхом блокади та швидкого нарощування власного військового потенціалу, змагатися з яким вона не могла. Результатом "дивної війни" 1939–1940 років, коли бойових дій на фронті майже не було, стало розширення конфлікту на нові території й урешті розгром військ союзників на континенті внаслідок рішучих дій німецьких збройних сил у стилі "пан або пропав".

Ази логіки перемоги в конфронтації – змушувати противника постійно реагувати на ваші дії й не давати йому можливості нав’язати ситуацію, коли ви реагуєте на його кроки.

Можна, звісно, вважати, що Путін воює лише з Україною. Але зважаючи на те, кому РФ адресувала грудневі ультиматуми, цілком очевидно, що він так не думає. Поразка США в Афганістані чудово продемонструвала, що жодна відмінність потенціалів не рятує, якщо ви намагаєтеся домовлятись, а противник і далі воює.

Якщо рятуєш від "утрати обличчя", то втрачаєш обличчя сам

Ціль російської політики – не недосяжний розгром Заходу, а намагання зруйнувати налагоджений ним світовий устрій. Розширення зони російського контролю на території України, навіть за умов збереження основної частини санкцій після його фіксації гіпотетичною мирною угодою з нашою державою, завдасть надто серйозного удару по такому устрою.

Лише видворення агресора з території України чи принаймні його відхід до позицій на 24 лютого може наочно продемонструвати авторитарним правителям, що збройна агресія не працює. Так, як на довгий час це показала операція "Буря в пустелі" 1991 року проти режиму Саддама Хусейна.

Також можливим є сценарій, коли росіяни за кілька років самі відступлять з окупованих територій, якщо нинішній режим буде поховано під уламками російської економіки. Проте до того часу нові міждержавні конфлікти можуть запалати не лише в Європі, а й в інших частинах світу, насамперед в Азії.

Проблема сама себе не розв’яже

А як щодо відсутності кращої альтернативи Путіну? Справді, навіщо його змінювати на якийсь аналог Стрелкова – Гіркіна? Але збереження чинного російського президента при владі лише відсуває цю проблему на певний час. До того ж, цілком можливо, на дуже короткий. А його наступник точно не буде відданим носієм цінностей прав людини й демократії.

Тому єдиним, хоч і ризикованим, варіантом для Заходу є зменшувати потенціал Росії шляхом санкцій і не піддаватися на її шантаж. Тоді будь-який новий режим, хоч би який антизахідний у душі, буде конструктивнішим за нинішній.

А демонстраційний ефект непрямої перемоги Заходу над РФ знизить імовірність неконтрольованої ескалації його геополітичної конкуренції з Китаєм.

Заходу треба попрощатися з ілюзією "Європи до Владивостока"

Воєнна поразка Росії в Україні, відступ російських військ, збереження санкційного режиму, що унеможливлював би відновлення потенціалу російської армії та обмежував доступні російському керівництву економічні ресурси, – те, чого Захід реально може досягти на нинішньому етапі конфронтації з РФ.

Падіння режиму Путіна після цього – цілком можливий, але далеко не обов’язковий сценарій. Урешті, той самий Саддам Хусейн утримав свій режим від колапсу 1991 року. Його добило лише пряме військове вторгнення США за підтримки Великої Британії, з очевидних причин неможливе у випадку Москви.

Ближче до наших теренів можна нагадати, що поразка більшовиків у Польщі 1920 року не повалила їхнього режиму. Хоча добряче похитнула та стала важливим чинником примусу принаймні до тимчасової лібералізації, зокрема до знаменитого НЕПу.

Утім, навіть якщо нинішній режим упаде, владу, найімовірніше, підхопить єдина наразі спроможна на це структура – ФСБ. "Чекісти" чудово поєднують глибоке проникнення у структури управління (зокрема фінансові), силовий ресурс і корпоративний дух. Усе це разом забезпечує їм спроможність створити владну команду й залучити до неї різних союзників з олігархів та технократів з уряду. Можлива навіть демократична "вивіска" у вигляді того самого Навального.

Якщо нинішній режим упаде, владу, найімовірніше, підхопить єдина наразі спроможна на це структура – ФСБ

Цілком очевидно, що відмінність такого режиму від нинішньою буде лише в тактиці, а не в основі функціонування та бачення світу. "Змій Горинич" відгризе одну з власних божевільних голів, але не перейде на бік добра.

Ну, а далі Заходу доведеться "тримати периметр" в обмін на послаблення санкцій і виторговувати кроки у сфері часткового ядерного роззброєння Росії.

Перебудовувати власну економіку, знижуючи сировинну залежність від російських газу та нафти.

Звісно, будуть "штрейкбрейхери". Посиляться заклики до гуманізму щодо "простих росіян", які безневинно страждають. Після припинення бойових дій налагодяться канали обходу санкцій. Активізується Китай, який втягуватиме РФ у свій "технологічний простір".

Але всі ці паліативи не врятують РФ від наростання технологічного відставання й суспільно-економічної деградації. Тому вона ще дуже довгий час залишатиметься небезпечною, насамперед для своїх сусідів.

Заходу варто перестати запитувати себе, хто "втратив Росію". Навіть у час найбільш прозахідного курсу на початку 1990-х російські еліти прагнули стати членами глобального клубу на власних умовах як "ліберальна імперія" з особливими правами. Звісно, "демократія з парою рабів для кожного громадянина" просто не могла вписатись у як завгодно широко трактований сучасний Захід.

По суті, російське суспільство не змогло "перетравити" імперську спадщину. Дешевий наркотик "величі", "особливої місії Росії" та списання всіх проблем на "підступи американців" надто ефективний для збереження влади, щоб вона його не експлуатувала. Індоктринація через ЗМІ та освіту залишає російському суспільству небагато шансів на позитивну еволюцію в найближчій перспективі.

Руйнування імперії?

А може, імперію підірвуть зсередини поневолені народи Росії? Звісно, територіальна дезінтеграція Російської Федерації можлива. Шанси реалізувати "парад суверенітетів" зростають, що довше триватимуть бойові дії та діятимуть повномасштабні санкції.

Проте дуже ймовірно, що сил центральної влади вистачить, щоб гасити бунти на периферії. Якщо не допоможе Росгвардія, у хід підуть авіаудари й артилерія.

У більшості національних утворень у складі РФ над титульними націями кількісно домінують росіяни. Серед винятків – дотаційні республіки Північного Кавказу й Тива, що навіть у разі відокремлення істотно не вплинуть на потенціал держави загалом.

Досі вразливим місцем імперії є Татарстан. Він – один з основних регіонів-донорів, який водночас має найпотужнішу, хоч і суттєво культурно дискриміновану політичну націю. Його успіх у відстоюванні власного якщо не суверенітету, то принаймні реальної автономії може надихнути принаймні частину з решти національних республік Приволжського федерального округу.

Ну, а "дірка" в центрі Російської Федерації може викликати ефект доміно далі на схід, на території, де проживають переважно етнічні росіяни, які, втім, мають виразну регіональну ідентичність.

Вразливим місцем імперії є Татарстан

Економічне збідніння через війну та санкції у поєднанні з національними утисками (від 2017-го татарську мову у школах вивчають лише добровільно й не більш ніж дві години на тиждень) можуть потужно мобілізувати татар.

Але більші надії на успіх Татарстану може дати вибивання поступок з центру в поєднанні з мирними виявами протесту, ніж повстання (про реакцію на яке див. вище).

Тобто це гра в довгу. Імперія, мабуть, упаде. Але навряд чи найближчим часом.

Сильна армія потрібна й після перемоги

Уже не раз солдати різних держав воювали за те, щоб більше не було жодних воєн. Зараз думка про розгром Росії, яка ніколи більше не оклигає й не нападе на нас, надихає багатьох захисників України.

Але мусимо усвідомити, що перемога, найімовірніше, не усуне загрози для нашої держави. В абсолютній більшості сценаріїв майбутнього матимемо на сході вороже налаштовану проти України й водночас помітно сильнішу від нас державу. І це реальність, у якій, найімовірніше житиме наше, а можливо, й кілька наступних поколінь.

Поляки захистили свою незалежність у 1920 році, але їх було окуповано в 1939-му. А після 1945-го й аж до 1989 року суверенітет їхньої держави було обмежено. Польська Народна Республіка була автономною, проте залишалася частиною оновленої імперії з центром у Москві. Перемога не настає назавжди. Її потрібно захищати.

Вторгнення Російської Федерації є лише її виною. Але його уможливило нехтування питаннями оборони в Україні до 2014 року й недостатні зусилля в цій сфері після. Ми заплатили й далі платимо надто високу ціну за цей урок, щоб забути його.

перемога війна майбутнє