"У 1996 році Україна точно мала бути в списку на вступ до НАТО". Спогади експосла США про відносини з Росією, кримський сепаратизм і ядерне роззброєння Києва

Це інтерв’ю Міллер записав наприкінці 2003-го – на початку 2004 року, напередодні Помаранчевої революції. Ми знайшли його в архіві Асоціації дипломатичних досліджень та навчання (Association for Diplomatic Studies and Training), яка зберігає велику колекцію інтерв’ю американських дипломатів і політиків. У 232-сторінковому документі, більше схожому на поєднання сповіді, звіту й автобіографії, посол Міллер максимально детально розповідає про свою дипломатичну службу, зокрема й в Україні. Цей історичний матеріал дає уявлення про те, як влаштовано відносини послів і керівників держав, які їх приймають, а також яким є рівень обізнаності дипломатів у внутрішньополітичній кухні тощо.

Посол Вільям Міллер. Фото: Радіо Свобода

Ми вибрали найцікавіші фрагменти, які безпосередньо стосуються сьогоднішнього дня та важливих сторінок історії України, і публікуємо їх у скороченому вигляді.

Діаспора здійснює "оглядини" посла

Перед моїм відправленням в Україну до Вашингтона прибула делегація, щоб обговорити майбутню співпрацю з діаспорою, конгресом і новою адміністрацією – саме в такому порядку. До неї належали деякі лідерт "Руху" –українського прозахідного націоналістичного руху за незалежність – вони уважно приглядалися, чи не були ми надто промосковськими. Діаспора, наприклад, дуже підозріливо ставилася до Строуба Телботта через його довгий інтерес до Москви та Росії (заступник Держсекретаря Телботт довгий час працював у Москві журналістом – прим. пер.) Діаспора не знала, що думати про мене. Вони мали інформацію, що я жив і працював у Москві, тому хотіли з’ясувати, чи можна мені, так би мовити, довіряти.

Мене попросили виступити й зустрітися в усіх основних групах діаспори, щоб "пройти інспекцію". Зі мною обговорювали ядерну зброю, наміри, прагнення та, які, на їхню думку, в них є права. Також вони намагалися зрозуміти мої погляди на це. У них були початкові сумніви через мою довгу роботу в Радянському Союзі та Москві, але зрештою представники діаспори вирішили, що я для них прийнятний. Особливо після того, як адміністрація Клінтона заявила, що всіляко сприятиме новим незалежним державам, що утворилися після розпаду СРСР.

Я дуже чітко висловив нашу позицію, що ми підтримуємо сильну, успішну, суверенну, незалежну, демократичну Україну

Я дуже чітко висловив нашу позицію, що ми підтримуємо сильну, успішну, суверенну, незалежну, демократичну Україну. Ми вважаємо, що це в інтересах українців і таким є найкращий шанс для колишньої республіки Радянського Союзу, зокрема й Росії, знову не стати імперією, як раніше. Я сказав, що маю намір якомога тісніше співпрацювати з українським урядом, коли приїду до Києва.

Які питання щодо України вас непокоїли насамперед? Чи розколюють націю розбіжності між україно- й російськомовними частинами, Заходом і Сходом, розділеними по Дніпру? Чи повстане Крим? Чи відмовлятимуться росіяни від угод про поділ таких активів, як Чорноморський флот? Усе це були невідомі змінні, що викликали великі сумніви. Ніхто в адміністрації Клінтона не знав гравців нового уряду України, а ті, з ким вони зустрічалися, їм не подобалися. Тоді вважали, що їм не можна довіряти, що вони не дотримають свого слова.

Через певний час контакти вдалося налагодити. Ми всіляко демонстрували, що ставитимемося до України як до великої суверенної держави. Українці мали глибокі сумніви, що ми ставитимемося до України справедливо й гідно, як до великої держави. Українські лідери вважали, що оскільки наші дипломати довгий час працювали в Москві, то американські експерти із зовнішньої політики налаштовані проти України. Як ми протистояли цьому відчуттю незахищеності? Запровадили правило, за яким кожен візит до Москви слід здійснювати або з попередньою посадкою в Києві, або завершувати в Києві. Це було прагматичним доказом наших намірів щодо України.

"Їдеш у Київ? Ти зможеш світитися!"

Україну й Чорнобиль часто розглядали як частину єдиної проблеми. Коли я вперше їхав в Україну, то багато моїх друзів жартували: «О, ти їдеш у Чорнобиль? Ти будеш опромінении. Зможеш світитися, а твоє життя зменшиться на десятиліття». Через надзвичайні труднощі й небезпеку вважали, що Київ – це місце, якого співробітникам дипломатії слід уникати.

Труднощами були відсутність гідного житла, питання щодо безпеки чи місцевої їжі. Говорили про небезпеку радіації від Чорнобиля. Палива не було; ми мерзли, а політично це взагалі був великий знак питання. Тож люди, які зголошувалися їхати до Києва, здебільшого були американцями з діаспори або тими, хто знав Радянський Союз і те, яким гарним містом є Київ. Або хто мав смак до пригод і бачив дипломатичну службу саме як пригоду й шанс зробити щось нове та креативне, що було завданням для України. Тож ефект Чорнобиля в підсумку став для нас можливістю здійснити позитивний добір. У результаті в мене був найкращий, найсміливіший та інноваційний персонал.

Чорнобиль, безперечно, постійно перебував у свідомості українців, бо значну частину українського населення було опромінено радіаційною хмарою, а дуже значну – залучено до евакуації всіх людей з околиць Чорнобиля в радіусі 30 км від місця вибухонебезпечного реактора. Усю націю було залучено до процесу надання притулку жертвам Чорнобиля: їм довелося будувати житло для переміщених і лікарні для хворих на рак. Це стало великим тягарем для країни. Фактично, Чорнобиль і досі є однією з найбільших статей бюджету: виплати постраждалим, витрати на лікарні та потреби на відновлення, які розтягнуться на кілька поколінь.

Чорнобиль був дуже вагомою складовою свідомості українців, коли я приїхав сюди в 1993 році. Страх їсти заражену їжу був таким, що нам усім видавали дозиметри, лічильники Гейгера, щоб перевірити нашу їжу, яку купували на ринках. Також з ним обходили всі меблі. Та згодом відчуття небезпеки розвіялося.

Я вважаю, що Чорнобиль є однією з головних причин того, що українці глибоко відчували необхідність ліквідувати ядерну зброю. Це було основним фактором їхнього менталітету. Для них допомога інших у розв’язанні цієї проблеми стала випробуванням дружби, і це був для мене дуже важливий дипломатичний урок. Вони попросили про допомогу, ми сказали, що виконаємо їхнє прохання.

Страх їсти заражену їжу був таким, що нам усім видавали дозиметри, щоб перевірити наші страви

Ми організували кілька конференцій, щоб зібрати необхідні кошти. Країни ЄС, Японія й низка інших країн та США, звісно, ​​пообіцяли гроші на ремонт чорнобильського саркофагу, який звели над підірваним реактором. Ми пообіцяли задовольнити цю потребу. Проте досі не виконали свою обіцянку (ідеться про 2004 рік – прим. пер.). Невиконання такого урочистого зобов’язання зашкодило українському погляду на чесність нашої роботи. Ця невдача посилила в українців відчуття покинутості та страх бути занедбаними. Це нагадування мені як дипломату, а іноді й політику, що коли ви берете такі зобов’язання, то повинні їх виконувати. Ми сказали, що все зробимо. До честі Гора, до честі адміністрації Клінтона, вони наполегливо працювали, щоб досягти цього, але сповна не вдалося все здійснити.

Місія: ядерне роззброєння України

Коли мене призначили послом, основним занепокоєнням з боку США було перебування в Україні третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Міжконтинентальні балістичні ракети були націлені на Штати в достатній кількості, щоб безперешкодно знищити нас кілька разів.

Кому вони належали? Ними володіла нова Україна чи Москва? Зі стратегічної точки зору, стабільність цієї зброї була під великим сумнівом. У Вашингтоні перед моїм приїздом у Київ було відчуття, що Україна досі дуже нестабільна й надто "крихка", а тому може не вижити як держава. Зброя мала бути або під контролем Росії, або її слід ліквідувати. Стало зрозуміло, що нова українська влада ніколи не віддасть зброю росіянам. Найгірші прогнози полягали в тому, що й ліквідовувати її українці не збираються і що ця зброя так і залишиться під контролем нового неперевіреного та нестабільного військового керівництва України. Моїм завданням було переконати Україну ліквідувати свій ядерний арсенал.

Початкові дискусії щодо розміщення ядерної зброї були безрезультатними. Передумови щодо прав держав-наступників ніхто не узгодив. Українська позиція була "зброя наша", а наша позиція — "ні, не ваша". І це стало помилкою з нашого боку. Думаю, що ми тоді мали казати: "Вона на вашій території, ми хвилюємося про правонаступництво. Як справи з цим? Ви збираєтеся її позбутися чи ні?".

Але ми діяли на випередження й розмовляли з українцями в манері диктату: "Вам треба позбутися цієї зброї".

Звісно, ​​Москва підтримала такий підхід. Українці відчували, що Вашингтон і Москва об’єднуються проти Києва, нової держави.

Я вирішив ввічливо слухати й не займати жодних позицій, поки не почую українців. Одразу після прибуття до Києва продовжив попередні зустрічі, які провів із законодавцями та посланцями українського уряду в серпні у Вашингтоні. Зустрів усіх, кого міг: від комуністів до ультранаціоналістів — і запитав їх, що вони насправді думають.

Моїм завданням було переконати Україну ліквідувати свій ядерний арсенал

Президент Леонід Кравчук сказав, що його уряд і Рада в Києві ухвалили політичне рішення, яке полягало в тому, що Україна, згідно з їхніми попередніми деклараціями, ще до проголошення незалежності стане без'ядерною державою. Вони погодилися б ліквідувати всю зброю на своїй території за умови надання гарантій безпеки, тобто якщо ми підтримаємо Україну в разі військового, політичного чи економічного тиску, а також надаватимемо економічну допомогу для демонтажу й ліквідації зброї.

Моїм завданням було сказати: "Ви можете сподіватися на нас, ми з вами". Й опісля переконати Кравчука та керівників Ради, що Сполучені Штати підтримають їх на тлі ймовірних загроз з боку Росії.

2003 рік. Експосол Вільям Міллер. Фото: Ukrainian Weekly

Ця свідома дія з ліквідації їхнього ядерного арсеналу була фундаментальною основою для нової держави в новому світовому порядку, основою миру. Це була пожертва й дуже благородний вчинок, який слід похвалити.

Так, страх того, що Україна знову стане частиною "російського ведмедя", безумовно, належав до того, про що ми думали. Імовірно, це була помилка. Звичайно, йшлося про небезпеку з минулого, а не реальну загрозу сьогодення. Ідея про те, що одна з основних слов'янських націй є загрозою для решти світу й маршируватиме по Північнонімецькій низовині, є страшним уявленням про минуле, яке вже не актуальне (мабуть, нині посол Міллер переглянув свої погляди – прим. пер.). Зараз проблеми дуже відмінні, хоча наше стратегічне мислення досі ґрунтується на тих минулих страхах. Які проблеми справжні? Забезпечити людям гідне життя, а економіці – процвітання.

Крим і Чорноморський флот. Самопроголошена республіка

Однією з головних проблем було питання Чорноморського флоту. Формулу розподілу колишнього радянського флоту між Росією та Україною встановлювали на дуже суперечливих переговорах, як і питання продовження російської військової присутності в Севастополі та інших базах. Тоді більшість російськомовного населення Криму хотіла бути частиною Росії, а не України. Була невизначеність щодо результату напруженості в Криму, і це розглядали як потенційний дуже серйозний і небезпечний конфлікт.

Росіяни в Москві з самого початку створення нової російської держави в 1991 році проголосили свою політику "ближнього зарубіжжя", що означало: "Наша природна сфера впливу включає Україну, Білорусь, Прибалтику, усі «-стани», Кавказ, тобто історичну імперську Росію, Радянський Союз. Це наше ближнє зарубіжжя, і ми маємо право тут бути". З самого початку, коли вони це проголошували, нова незалежна Україна зрозуміла цей меседж і побачила в такій політиці Росії загрозу для свого суверенітету. Вони правильно вважали, що побачать втручання у свої внутрішні справи, а також політичний та економічний тиск.

Найскладніші безпосередні напруження між Москвою та Києвом залишалися в Криму, більшість кримських політичних партій були проросійськими, зокрема комуністична. На час здобуття незалежності Крим проголосував за об’єднання з Україною. Було дуже очевидно, що через кілька років російське населення в Криму збунтує, мовляв, їм не подобається нова Україна, – частково через крайні економічні негаразди, а також через відрізання від звичних зручностей з боку Москви. Наприклад, через зменшення потоку туристів чи через зниження обсягів продажів українського шампанського "Новий Світ".

Невдовзі після приїзду в Україну я став першим іноземним дипломатом високого рівня, який поїхав на півострів. Мені довелося отримати погодження від Міністерства закордонних справ України та російського уряду Севастополя, яким досі керували з Москви.

Тоді коаліція проросійських партій становила більшість у парламенті Криму. Ця більшість проголосила Крим незалежною республікою. Москва формально її не визнала, але й не оголосила про сепаратизм. Я їздив туди як посол США в Україні. Спочатку подався в Севастополь, яким фактично керував і справді керував російський командувач Чорноморським флотом, атомний підводник. Раніше він командував човнами, які патрулювали біля східного узбережжя Сполучених Штатів.

Він сказав: "Я дивлюся на Україну, як ви на Канаду. Вони від вас залежать". Я відповів: "Канада — окрема суверенна нація"

Найбільше російського адмірала хвилювало питання, чи виживе нова Україна? Його інтереси були політичними. Він дуже прямо запитав мене: "Якою ви бачите Україну?". Я так само прямо запевнив: "Я бачу її як незалежну республіку, а Крим — як частину України". І він сказав: "Ні, Севастополь — це Росія. Інакше навіть бути не може. Це частина російської історії. Тут поховано багато наших героїв. Більшість людей, які живуть у Севастополі, — росіяни". Я мовив: "Розумію договір з росіянами, але я тут, щоб сказати, що політика нашого уряду полягає в тому, що ми підтримуємо суверенітет і територіальну цілісність України. Це частина України". Тоді і я спитав: "А якою ви бачите Україну?". Він відповів: "Я бачу, як Україна повертається до Росії. Я дивлюся на неї як на Канаду, як ви бачите Канаду". Я заперечив: "Канада — окрема суверенна нація". Він сказав: "Ні, вони залежать від вас". Тож у нас було багато дискусій на цю тему.

Під час відвідин Криму посол Міллер завжди зустрічався з лідерами кримських татар. На фото: з лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим. Фото: qha.com.tr

Найдивнішими пригодами в Україні були мої зустрічі з лідером "Республіки Крим".

На референдумі незалежної республіки президентом обрали Юрія Мєшкова. Україна не надала жодної легітимності ні референдуму, ні новопроголошеній республіці. З дозволу українського уряду я поїхав на зустріч з президентом Мєшковим у Сімферополь, столицю Криму. Він мав озброєну охорону, яка оточувала його всюди, хоч би куди він ішов, із восьми десантників, одягнених у бойову форму, польові черевики та озброєних зарядженими автоматами Калашникова.

Ми зустрілися в його кабінеті та сіли один навпроти одного перед дуже довгим столом. На боці Мєшкова стояли прем'єр-міністр і міністр фінансів. Він дуже нервував. Зачитав підготовлену заяву з проханням до США підтримати від’єднання незалежної республіки від України. Я ввічливо відповів на його офіційне привітання й дуже прямо сказав: "Я посол у суверенній державі Україна, і мені дуже приємно бути в Криму — красивій історичній частині України".

Мєшков був дуже привітним і намагався пояснити, як усе відбувалося. Ми багато про що говорили, зокрема й про те, звідки він родом. Він мав деяке кримське коріння, але його найближчі зв’язки були переважно з Росією. До його кабінету входили деякі російські економісти, яких я знав з Москви. Прем'єр-міністр, так званий Суворов, був одним з "нових економістів" Москви в час перебудови. З деякими іншими я також перетинався під час перебування в Москві.

Сепаратисту Мєшкову я відповів: "Мені дуже приємно бути в Криму — красивій історичній частині України"

Ситуація була дуже непростою, бо в Сімферополі, столиці Криму, Україна затвердила губернатора Криму, до якого я заїхав, а також начальника української поліції та командувача українських військ, які базуються в Криму.

Мєшков пробув "на посаді" близько року, протягом якого я кілька разів його відвідував. Він чомусь думав, що Сполучені Штати визнають його республіку суверенною державою і що він отримає нашу допомогу. Коли Мєшков запитав про допомогу США, я відповів: "Так, ми були б дуже зацікавленими допомогти проєктам розвитку Криму, зокрема водним проєктам для міст Ялта й Севастополь. Пане Мєшков і Суворов, ми були б раді зробити це в рамках нашої допомоги Україні, і ми готові працювати через уряд у Києві".

Корупція і приватизація в Україні

Слово "корупція" було в нашій політичній риториці від самого початку. Одним з її виявів стали початкові операції з перетворення державних активів на приватні. Коли ми, американці, працювали в Росії, Україні та в усьому колишньому Радянському Союзі, то, думаю, не приділяли достатньо уваги справедливості цього процесу. Наслідком стало явище, яке розвинулося в цих країнах, передусім в Україні та Росії, — піднесення олігархів. Процес аукціонів і ваучерів, продаж акцій на неіснуючому фондовому ринку – які спершу були майже нічого не вартими, але, очевидно, мали юридичну цінність з погляду права власності та велику потенційну вартість, – було організовано вкрай погано. Звичайний громадянин не мав жодної користі від цих процесів розпродажу державних активів, а та меншість, яка вміла швидко "крутитися", здобула всю вигоду. Багато з них, дивовижно велика кількість, розбагатіли злочинним шляхом.

Темні й корумповані персонажі процвітали навколо Кучми, бо отримали "зелене світло" й виправдовувалися тим, що цей процес схожий на способи накопичення багатства у ХІХ столітті у США.

Ми не приділяли цій сфері так багато уваги, як, скажімо, утилізації ядерної зброї. Я розумію чому, оскільки в нашій країні була тверда віра, що уряд не повинен втручатися в політичні й економічні процеси. Побутувала думка, що будь-яке втручання матиме негативні наслідки – краще дозволити всьому йти власним курсом, зокрема самим виправити свої помилки в майбутньому.

Я дуже скептично ставився до так званого вільного ринку, бо бачив його початок у Росії, коли там жив. Економісти, які проповідували вільний ринок, звичайно, нічого не знали про країну, в якій робили ці заяви. Вони часто посилалися на чилійський приклад або польське диво, але нічого з цих подій в інших країнах не стосується Росії чи України.

Ми не втручались у корупційну приватизацію, бо в нашій країні було тверде переконання, що уряд не повинен втручатися у вільний ринок

Я ніколи не чув слів «регулювання ставок», чи будь-якої дійсно серйозної глибокої дискусії між нашими й українськими економістами та лідерами про те, що, зважаючи на характер ресурсів і потреб в Україні, мав би бути баланс між державним і приватним секторами. Наші економісти також не сприйняли серйозно аргумент багатьох українців, зокрема соціалістів на кшталт Олександра Мороза, про те, що має бути набір державних активів, які залишалися б національною власністю, аж доки їх буде повністю оцінено. Коли та якщо такі активи буде виставлено на продаж, їх продадуть у рамках повністю прозорої конкурентної відкритої операції. Такі активи Мороз та інші задумали як стратегічний резерв, можна сказати.

Самі українці говорили про ці моделі, зокрема про шведську, як про ідеальні. Американська модель була для них за межами досяжності. Німецьку модель вважали складною через політичну необхідність інтегрувати Схід до Заходу Німеччини та величезні витрати, пов’язані з цим. Нові українські мислителі, економісти та вдумливі політичні лідери шукали дієвий зразок, яким можна наслідувати, переходячи від радянської держави до нової сучасної України. Тож питання про те, як оцінити власність колишньої радянської держави й перевести її на капіталістичні гроші, ніколи не розглядали загалом. Я вважаю, це мало серйозні наслідки, бо обговорення економіки з українськими лідерами майже завжди обмежувалося безпосередніми питаннями розміру кредитів і термінів їх виплати, дотримання певних обмежень чи вимог. І ніколи запитанням "А куди це все веде?".

2001 рік, колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк, експосол Вільям Міллер, посол у США Костянтин Грищенко. Фото: thewashingtongroup.org

Усім українським лідерам доводилося щодня боротися за те, щоб утримати націю на плаву. Постійний головний біль: "Як ми збираємося здійснювати виплати МВФ, Світовому банку чи різним кредиторам, яких маємо за спиною?". Наявному економічному вмінню та винахідливості довелося мати справу з короткостроковими заходами, а не з довгостроковим економічним баченням. Частково це була міжнародна реакція на радянське державне планування, на яке більшість людей мали алергію. Але нездатність знайти нове економіко-політичне економічне бачення країни виявилася жахливим недоліком українців.

Я вважаю, що це також провал і з боку міжнародних фінансових установ, і з нашого. Ми були дуже вправними в наданні рішень, які давали б змогу пролонгувати борги та рятувати, але соціальні наслідки або довгострокове планування просто були відсутніми. Єдине, що ми пропонували, – це лише лібералізувати ціни, встановити плаваючий курс, запровадити дерегуляцію і здійснити приватизацію.

Я бачив, як відбувається корупція, і говорив про це з Кучмою. Способи, якими я міг говорити на цю дуже складну тему, були пов’язані з угодами й контрактами, які використовували неправильно або відкидали через жадібність внутрішньої групи тих, хто ухвалював рішення. Я звернув увагу, що корупція стала предметом громадського обговорення та глибокого обурення серед громадськості. Була велика неприязнь до того, скільки внутрішнє оточення краде. Ми обговорювали, як можна це зупинити. Я вживав метафору "лінії на піску" Треба було зупинитись і сказати найближчому оточенню: "Нам слід зупинити корупцію. Все, що вкрали раніше, залишилося в минулому, але далі ми рухатимемося інакше".

Він зрозумів характер дискусії. Однак був надто слабкий характером, щоб наважитися на такий сміливий крок, і, думаю, Кучма вірив, що зможе якось вирулити. Боюся, що до 1997 року він був так сильно поглинутий масштабами корупції, що вже не міг вибратися. Багато в чому мені було шкода бачити цей розпад, бо нездатність Кучми вийти з кола злодіїв, ввічливо кажучи, супроводжувалося подальшим поглибленням його пияцтва. У цьому сенсі він був майже як Єльцин, і йому ставало дедалі важче. До того ж наша участь на високому рівні зменшилася.

До 1997 року Кучма уже був настільки поглинутий корупцією, що вже не міг вибратися

Президент Клінтон зайнявся своїми проблемами, тому не міг і далі позитивно впливати на поведінку Кучми. Гор та інші високопоставлені члени кабінету також були залученими до утримання адміністрації Клінтона разом. Тож Кучма залишився покинутим напризволяще. Він був із тих, кому, на мою думку, потрібна постійна участь, тобто мені доводилося часто з ним зустрічатися, щоб і далі досягати поставлених цілей.

Україна й перспективи членства в НАТО

Початкова думка більшості українських політиків у 1993–1995 роках була такою, що з Варшавським договором завершено, давайте позбудемося цього. ОБСЄ є правильною основою для нової європейської організації безпеки. Це ставить усіх на однакову відправну точку з гідними цінностями та узгодженими правами людини, без жодної формальної спадщини жахливого минулого, усунення страху військового вторгнення чи втручання.

Варіант ОБСЄ відхилив Захід. Адже водночас постало питання: НАТО слід розпускати чи розширювати? До ухвалення рішення про розширення НАТО на Схід як тимчасовий захід було створено "Партнерство заради миру" — винахід Клінтона, що мав забезпечити активний засіб залучення держав колишнього Варшавського договору.

"Партнерство заради миру" мало сенс і працювало дуже добре, оскільки давало кожній країні змогу робити свою справу власним темпом і не перевантажувати своїх можливостей.

НАТО більше не було силою, зібраною для масованої війни армій на Північнонімецькій рівнині, бо з іншого боку зникла співмірна загроза. Якщо НАТО буде розпущено, що ми робитимемо з 20 танковими дивізіями основних бойових танків і 20 піхотними дивізіями, які США базують у Німеччині? Тому в Брюсселі, а також в інших столицях Заходу, розгорнулися великі дебати.

Не було впевненості, що Росія залишиться слабкою державою та знову не стане державою з імперськими амбіціями й загрозою для Заходу та миру в усьому світі. У 1995 році перемогла думка "Зберети НАТО й розширювати його". "Ми збережемо ядро, бо не можемо довіряти росіянам, і ми, звичайно, розширимося, включивши Польщу та Чехію. Ми доведемо кордон аж до старого Радянського Союзу. Поглинемо країни Варшавського договіру", — таким було рішення 1995 року.

Формально нову структуру європейської безпеки було визначено реакцією НАТО, ЄС та ОБСЄ на розпад Югославії. Погляди Москви, України й усіх інших колишніх держав Варшавського договору не брали до уваги. Очевидно, що НАТО має стати військовою основою європейської безпеки після холодної війни й поширитися на схід. Але за умови, що Сполучені Штати будуть домінуючою військовою силою й рішення ухвалюватимуть так само, як і під час холодної війни.

Де тут Україна? Вона була важливою структурою, формально поза межами НАТО, яка стратегічно мала б бути всередині НАТО, проте перебувала за її межами, насамперед тому, що НАТО мав мати справу з іншою стратегічною державою, Росією.

Через втрату США інтересу до України та багатовекторність Кучми Росія наблизилася до НАТО й почала впливати там на деякі процеси

І це дещо охолодило відносини з Україною. Кучма хотів продовжувати політику неприєднання. Здавалося, він поступово йде на Захід, але водночас зберігає добрі відносини з Росією та не робить нічого, що могло б їм зашкодити. Українським лідерам подобалося "Партнерство заради миру", оскільки воно було формою інклюзії, що давала Україні змогу впевнено рухатися вперед власним темпом. Але США втратили інтерес до "Партнерства заради миру", бо були стурбовані Югославією та ситуацією довкола розширення НАТО. Тоді Брюссель ухвалив рішення розширити й установити стандарти членства, які дали б змогу приєднатися полякам і чехам. У цей момент ми зменшили й майже припинили контакти на найвищому рівні між США та Україною.

Ми їх справді відрізали. Коли президент Клінтон потрапив у скандал з імпічментом, то протягом останнього року перебування на посаді був зайнятий захистом від нападок. Цей розрив між Кучмою та Сполученими Штатами був дуже в інтересах олігархів, які завойовували політичний контроль.

Україна була ледь не на початку списку для вступу в НАТО у 1991 році; її, безперечно, внесли б до списку в 1996-му, якби вона публічно домагалася цього і якби ми підштовхнули її. Але ми були переконані, що саме "Партнерство заради миру" — правильний шлях вступу України до НАТО. А потім цю програму було майже відкинуто. Ми не дотримувалися курсу, тобто узгодженого процесу, який працював дуже добре.

У результаті спочатку Єльцин, а потім Путін наблизилися до НАТО краще, ніж Україна, і Росія стала безпосередньо впливати на справи НАТО в Брюсселі. Росія була проблемою політичної загрози, і оскільки вона хотіли бути частиною розв’язання, то мала бути залученою. Україна ж не була загрозою, а тому не мала такого впливу.

НАТО росія кучма сша 90-ті