Комбриг Кащенко про особливості війни та завдання командирів
Командир 58-ї окремої мотопіхотної бригади Дмитро Кащенко, який здобув звання Героя України за звільнення Чернігівщини від російської окупації, ділиться спогадами про перші дні повномасштабного вторгнення армії РФ, про бої за села й містечка.
Також він порівнює цю війну з боями під час АТО, до яких був залученим і отримав поранення під час захисту ДАП. Дмитро Кащенко розповідає, чи слід чекати на повторний наступ на Київ і скільки часу потрібно нашим військовим, щоб опанувати натівську зброю.
Ваша бригада утримувала великий периметр у Сумській та Чернігівській областях. Позаду чимало боїв, які змусили російську армію зазнати чималих втрат і відступити. Що вам запам’яталося з цього найбільше?
– Найбільше запам’ятався саме несподіваний напад Росії. А ще — наш народ, який зібрався в кулак. Народ може й хоче, тому ми намагатимемося перемогти. Уже це робимо. У нашій бригаді за два місяці війни з’явилося п’ятеро Героїв України. Думаю, є ще чимало інших бійців, які заслуговують на таке звання. Насамперед це командири рот, солдати, сержанти.
Можна виділити, якесь бойове зіткнення, що стало прикладом відваги ваших підлеглих?
– Звільнення Вікторівки в Чернігівській області. Ми почали активну аеророзвідку наприкінці березня, детально спланували операцію та здійснили артпідготовку. У росіян там стояло близько 100 танків і БТР, а також була мінометна батарея. Вони відверто не чекали на наш наступ, як ми й сподівалися. Вдарили по них раптово й зі значно меншою, ніж у них, кількістю військових. У підсумку вони втекли. Якби росіяни знали, що їх штурмує один танк і близько 20 бійців — вони б були шокованими. До того ж частина наших бійців — це нещодавно мобілізовані хлопці, які не мали великого досвіду, але були дуже вмотивованими. Власне, саме довіра до професіоналізму своїх безпосередніх командирів і бажання битися за Батьківщину й роблять наших військових такими сильними.
Чи слід очікувати на повторний наступ на столицю?
– Коли я ставлю себе на місце ворога, то розумію, що їм слід стримувати наші сили. Бо якщо вони не триматимуть напругу вздовж усього кордону і з боку Білорусі, то ми зуміємо сконцентрувати свої сили на Сході — на Луганському, Донецькому та Херсонському напрямках. Тому те, що вони зараз відтягують на себе частину наших сил, — досить логічно.
У вас великий досвід боїв на сході України під час АТО. Ви воювали за Донецький аеропорт, отримали поранення. У чому принципова відмінність між війною у 2014 році й тепер? Чи ділитеся своїм досвідом з підлеглими? І як його можна застосувати нині?
– Кожна активна фаза війни відрізняється від іншої. У 2014 році не було аж такого масового застосування авіації, балістичних і крилатих ракет. Тож відмінність очевидна. Але робота військових командирів, по суті, така сама. Їм постійно необхідно доносити до підлеглих, що завдання солдата – не вмерти за Україну, а вбити ворога за неї. Не слід, звісно, забувати, що бій очима, наприклад, сержанта й очима командира бригади – це два різні бої. Накреслити на карті якусь лінію дуже легко, а прожити на цій лінії навіть добу – надзвичайно важко.
Українці бачили, що відбувається на окупованих територіях. Ви відповідали за велику ділянку на Сумщині та Чернігівщині. Чи відчували відповідальність за цивільних, які боялися окупації?
– Є такий вислів: мужик з автоматом голодним не залишиться. Тому ми розуміли, що відчувають мешканці сіл і містечок, яким загрожує окупація. Завжди кажу собі: чи хотів би я, щоб моя родина опинилась у захопленому ворожою армією місті, коли мою дитину можуть убити, а дружину згвалтувати? Адже озброєні окупанти в чужій країні часто поводяться агресивно. Тому я відчуваю і відповідальність, і певне психологічне навантаження, бо усвідомлюю – якщо ми тримаємо якесь село, то його треба втримати. Адже якщо його захопить ворожа армія, то насамперед розправиться з тими, хто нам допомагав. Ми не маємо піддавати своїх людей такому ризику.
Нині головний театр бойових дій – схід України. Ви знаєте тамтешню місцевість і людей, які її боронять. Усвідомлюєте плани росіян щодо оточення частини українського війська. Як оцінюєте таку перспективу?
– Згадаймо перші три місяці війни – яку військову частину російська армія розгромила? По суті, жодної. Їхній наступ на Херсонщині, Чернігівщині, Київщині, Харківщині захлинувся. Їм завдали великого ураження, й вони відмовилися наступати далі. А тепер перегрупувалися й атакують Луганщину та Донеччину. Але ж і в нас деякі частини відправляють туди для підсилення. Тому буде й далі важко, але не думаю, що вони досягнуть значних успіхів.
До того ж не забуваймо – їм ніхто не допомагає. А це означає, що в умовах санкцій їхні військові ремонтні заводи в умовах відсутності замкнутого циклу не постачатимуть достатньої кількості техніки. У них є ще великий ресурс, але він поступово вичерпується. Натомість Україна після ухвалення ленд-лізу почне отримувати майже необмежену кількість озброєння та боєприпасів. Коли ця система запрацює – наші вороги це відчують. Нам ще трохи треба протриматися, щоб наростити свої зусилля. Коли надійде потрібна нам зброя і стануть у стрій люди, які зараз перебувають на навчанні, – буде переломний момент. Також є надія на певні процеси, які відбуватимуться в Росії. Передусім це стосується загального морально-психологічного стану, внутрішнього напруження. Не все так просто, не все гладко в їхній державі.
Скільки часу треба вашим підлеглим, наприклад, щоб опанувати натівське озброєння, яке надходить?
– Принцип роботи озброєння всюди однаковий. Свого часу Javelin і Nlaw ми опанували за лічені години. Щодо важкого озброєння, то терміни дещо інші. Але думаю, щоб опанувати артилерійські системи, нам потрібно не надто багато часу, приблизно – до місяця.
