"Орендодавці співчувають нам, але ціни завищують". Чернігівський підприємець розповів, як відновлює виробництво

COLLAR від 1995 року випускає амуніцію, іграшки та одяг для тварин і торгове обладнання для зоотоварів, а також експортує свої товари в 78 країн світу. Їхні магазини працювали й протягом битви за Чернігів. Частину товару розпродавали, частину пропонували безплатно. Зараз власник бізнесу відновлює виробництво та закликає українських бізнесменів прокидатися з "воєнного анабіозу" й працювати на майбутнє.

Війна

Я детально пам’ятаю день 24 лютого. О 4:00 мені подзвонила старша дочка зі США. Там у новинах вже показували, як бомблять Україну, і розповідали, що почалася війна. Я спочатку навіть не повірив: пам`ятаєте, була думка, що ситуацію нагнітають штучно, та й узагалі не вірилося, що у XXI столітті таке можливо. Мені здається, багато людей відчували те саме…

Але коли в Чернігові о 5:00 почалися обстріли, в нас уже був план Б: зібрати близьких і співробітників, яким нікуди йти, й розміститися на території компанії. На виробництві ми мали великі генератори, бутильовану воду, кафе з запасом їжі та приміщення з товстими стінами без вікон, у яких (як мені здавалося) можна було укритися. Тож я всім подзвонив і запросив. Перші дні ми були там.

З кожним днем у Чернігові ставало дедалі небезпечніше. Тому за три дні ми знайшли бомбосховище, у яке й перебралися на наступні 16 днів. Зі мною була родина, зокрема й дев’ятимісячна донька, а також кілька працівників компанії. Було холодно, ми не мали ні світла, ні води. Генератор умикали лише на кілька годин – у комендантський час він привертав би увагу.

Але зовсім важко в місті стало після того, як у другій половині березня розбомбили міст через Десну, що вів із Чернігова на київську трасу. Неможливо було евакуювати людей, підвозити продукти й воду. Слава Богу, що облога закінчилася доволі швидко.

У перші дні в бомбосховищі я зрозумів, що не можу просто сидіти, треба щось робити. Тому вирішив відкрити наші зоомагазини, навіть під обстрілами. На диво, у нас виявилося достатньо відважних продавців, які зголосилися працювати й бути корисними.

Магазини ми відкривали по черзі. Оскільки зовнішніх поставок не було, то продавали всі наявні в магазині товари, а решту потім фасували й виставляли на вулицю, щоб люди могли забрати безплатно.

Був випадок, коли ми відпрацювали в магазині, а наступного дня його розбомбили. На щастя, всі залишилися живими. Загалом з десяти магазинів у Чернігові один розбомбили, а ще два пограбували мародери. В інших є пошкодження, які ми їх почали відновлювати, щойно стало тихо.

Що запам'яталося найбільше? Наш розбомблений магазин. Я одразу туди поїхав, і нам вдалося врятувати тварин, перевезти їх у безпечне місце. Пам’ятаю, як тримав на руках нашу маленьку донечку, яка перебула жахливі 16 днів у бомбосховищі. Дай Бог, щоб вона не запам’ятала війну.

Виразно пригадую реакцію людей, коли ми відкрили магазини. Дехто майже плакав: «Бо котик уже тиждень нічого не їв». Адже є багато тварин, які через проблеми зі здоров’ям не вживають звичайну їжу, тому власники шукали їм спеціальний корм, щоб домашній улюбленець не помер. Ми розуміли: хай би яким був ризик, ми теж робимо важливу справу й рятуємо життя.

В евакуаційний транспорт часто не пускали тварин, тому люди або зовсім не виїжджали, або залишали тварин — і це трагедія. У Чернігові був просто апокаліпсис, велика кількість породистих собак залишилася без власників і бігала вулицями. Ми створили проєкт порятунку тварин з гарячих точок України. У нас є чудовий партнер у Японії, який виділив для цього фінанси, і ми вже врятували понад сотню тварин.

Робимо так: купуємо корм, веземо його в гарячу точку транспортом, а назад забираємо тварин. Іноді люди, які виїхали на захід України чи в Європу, просять нас вивезти тварин, яких вони загубили чи залишили. Зараз по Чернігову ми майже вирішили питання з вивезенням тварин, тому переорієнтуємося на схід і південь України, де тривають бойові дії.

Боротьба за людей і бізнес

З першого дня війни ми зупинили виробництво. Співробітникам повідомили, що їхнє головне завдання – врятувати себе та свої родини, і створили чат на 600 людей для допомоги одне одному. В березні тих, хто евакуювався на захід України, ми об’єднали в окрему службу, яка приймала будь-які запити колег на допомогу. Когось треба було евакуювати, у когось залишилися родичі в Чернігові, які потребували ліків, комусь треба погодувати тварин. Намагалися допомогти з будь-якою проблемою, навіть невеликою.

Спочатку всі були розгубленими. Я розумів, що маю опанувати ситуацію, дати людям орієнтири, показати, куди рухатися. Психолог Віктор Франкл, який був в’язнем Освенціма, у книжці «Людина у пошуках справжнього сенсу» писав: якщо знаєш мету, то визначиш, як до неї дійти. Нашим співробітникам я доносив думку, що треба відродити компанію, і хоч би яка була війна, забезпечити людей робочими місцями, піднімати економіку України.

Звісно, людям було важко це сприймати, коли навколо обстріли й треба рятувати життя. Але сотні співробітникам це допомогло вибратися з психологічної ями, вони зрозуміли: є що робити і для чого жити.

Щоб підтримати працівників, усі наявні кошти ми витратили для виплати зарплат. Переглянули пріоритети, і я чітко зрозумів, що головне – зберегти команду, бо це 90% успіху. Генрі Форд казав: заберіть у мене всі станки та заводи і залиште команду, і ми відновимося в значно кращому вигляді. Тому компанія нікого не звільняла для зниження витрат чи оптимізації.

У березні протягом двох тижнів у Чернігові були проблеми зі зв’язком: не було інтернету, стільниковий зв`язок працював з перебоями – сигнал можна було спіймати лише в окремих місцях. Стало зрозуміло, що без зв’язку та координації рятувати компанію неможливо. Я вирішив виїхати з Чернігова. Ще тривали сильні обстріли, але нам вдалось вирватися, вивезти родину та деяких співробітників.

Це відіграло важливу роль. Річ у тім, що іноземні партнери ще напередодні війни остерігалися розміщувати в нас замовлення. І коли я отримав можливість спілкуватися з ними, то кожному пояснював, що нашу компанію не потопити, ми подолали п’ять криз, тому подолаємо й цю, найстрашнішу, і сталася дивна річ. Клієнти почали робити замовлення, до того ж з пропозиціями стовідсоткової передоплати, бо "вони в нас вірять і хочуть допомогти". Коли нам вдалося вивезти частину устаткування та складу в західні регіони, ми постали перед проблемою оренди. Орендодавці робили співчутливий вигляд – адже ми з Чернігова, де війна, падають бомби і все зруйновано – і водночас завищували ціни (іноді втричі), намагаючись на нас заробити. Гроші наших клієнтів дали змогу орендувати склад і підтримати працівників. І вже 29 березня відвантажити перше невелике замовлення по Україні. А на початку квітня ми відправили перший контейнер у Японію. Це ми робили переважно із залишків товару, які вдалося вивезти з-під обстрілів. Але після перших поставок співробітники повірили, що ми на правильному шляху, що немає питань, які не можна розв’язати, просто треба щодня робити невеликі кроки.

Плани відродження

У березні ми змогли частково евакуювати склад і вивезли близько 30% готового товару до Івано-Франківська. Потім розбомбили міст через Десну, і місто опинилося в ізоляції. Усі наші станки, обладнання, частина складу залишилися в Чернігові – все на одній території. Щодня прилітали ракети, буквально за 50 метрів від цехів, усе було засипане осколками. З перших днів війни я щодня прокидався і думав: якщо хоч одна ракета поцілить, це кінець, усе згорить, як сірник. Але виробництво вціліло — в нас лише вибито вікна та зруйновано дахи.

Зараз одне наше виробництво – у Хмельницькому, склад та офіс – в Івано-Франківську. Ще два, зокрема з нашими основними товарами – ошийниками, повідцями й одягом для тварин – залишились у Чернігові. Наші працівники, які витримали обстріли та облогу, кажуть, що вже нікуди не поїдуть. Тому вирішили відновлювати чернігівське виробництво й сподіваємося, що воєнні дії в місті не повторяться.

Нині найбільша проблема – розпорошення співробітників. Місяць тому ми підрахували: 2,5% з них у ЗСУ, до 40% роз’їхалися Україною, приблизно 15% – у Європі, кілька дісталися Америки. Решта залишилась у Чернігові. Але якщо ми виходитимемо на довоєнні обсяги виробництва, доведеться набирати нових людей. Їм буде потрібно кілька місяців на навчання, що також пригальмує процес.

Ризики величезні. Хоч як крути, війна триває, до того ж Чернігів – лише за 70 км від кордону. Ризики потрібно зменшувати, але дублювання виробничих потужностей – дуже важке рішення. Також немає й економічного сенсу робити два склади з однаковою продукцією.

Ми розглядали навіть варіант перенести виробництво в Європу, але втратимо низьку собівартість. До того ж у ЄС багато бюрократичних перепон, мовний бар’єр, та й чоловікам не можна виїжджати з України. До війни ми мали стратегію розвитку на три роки, яка нині вже не актуальна. Ми плануємо стратегічну сесію в Івано-Франківську, щоб розв’язати всі ці питання.

Ринкова ситуація

Сфера, у якій ми працюємо, в Україні просіла в чотири-п’ять разів. Серед товарів для тварин нині актуальні лише корм, наповнювачі й переноски, бо люди багато пересуваються. На жаль, наш основний асортимент – повідці, ошийники, амуніція – наразі не затребуваний, у цій ніші просідання десь у п’ять разів.

Проте в нашій роботі є важлива експортна складова (до війни – близько 30% товарообігу). Нині компанія зосереджена саме на експорті, націлена на те, щоб перекрити провал на внутрішньому ринку. Потрібні численні нестандартні кроки. Наприклад, ми обговорюємо ідею задіяти в експортній роботі українок, які виїхали за кордон. Багато хто з них знає нашу компанію та продукцію, вони могли б нам допомогти.

З одного боку, нинішня ситуація складається з величезних проблем. З іншого — криза дає нові можливості, треба лише їх знайти. Ми бачимо, як виріс бренд Україна. Власне, Україну й українців за кордоном вважають героями. Думаю, на цій хвилі в багатьох наших компаній – золотий час, щоб виходити на зовнішні ринки. Іншого такого шансу може не бути.

Коли я потрапив на захід нашої країни, мене вразило, що багато місцевих підприємців (які закрили бізнес "про всяк випадок") не відновлювали роботу, перебували в якомусь анабіозі та шукали виправдання — казали що працювати нікому, "бо люди виїхали до Польщі". Після обстрілів, зруйнованих магазинів та евакуації мене це обурило.

Прокидайтеся, відновлюйте роботу! Звісно, ми переможемо, але без економіки, що працює, майбутнього в України не буде.

Я, мабуть, роки три нічого не писав у фейсбуку, але тут не втримався, вирішив, що треба доносити до людей такі важливі речі. Мої воєнні пости викликані болем за те, що відбувається. І сподіваюся, вони комусь допомогли. А те, що вони зібрали тисячі лайків і сотні коментарів, вселяє деякий оптимізм, бо означає, що я озвучую правильні речі, які торкають людей. Участь у найбільшій профільній виставці Interzoo в Німеччині здавалася неможливою, хоча COLLAR готувався до неї два роки. Продукції немає, виробництво не працює, співробітники розкидані по різних містах, немає грошей, підрядники закриті та ще список з сотні пунктів. Навіть у мирний час участь у такій виставці – надзавдання. Але був один секрет. Коли я сидів у підвалі під бомбардуваннями, то твердо для себе вирішив – хоч би що сталося, ми там будемо. Ми просто зобов'язані показати всьому світу силу духу українців. Саме в цьому й полягатиме наша місія. І це дало колосальну мотивацію, яка змусила робити щодня маленькі кроки для досягнення цієї мети. І диво сталося.

Цю статтю опубліковано за згодою журналу «Сімейний бізнес» (видається з ініціативи FBN Ukraine — Асоціації власників сімейних компаній України), який збирає історії сімейних компаній після початку війни.

бізнес російсько-українська війна економіка